Станіслав Есден-Темпські

Чоловік у кризі

Якщо чоловіки, як вони часто стверджують, є домінуючою статтю і творять світ, то чому цей їхній світ є саме таким? Кожен, хто читає часописи, дивиться телевізію або слухає радіозондажі, помітить очевидну річ – триває велика криза маскулінности. Злі білі чоловіки стали опозицією. Батьки умивають руки. Діти бісяться. На кожному шкільному спортивному майданчику чути постріли. Щоднини у найбільших корпораціях вибухають скандали, з’являються звинувачення у сексуальних домаганнях до працівниць. Засоби масової інформації представляють однозначний образ чоловіка – це особа, яка не вміє себе контролювати, деспотична, небезпечна, непогамовна і навіть, як інколи прочитаєш, така, що виходить з ужитку!

Внутрішні проблеми чоловіків випливають з отруйної дії тестостерону і хромосома Y, який викликає безлад у поведінці і творить натури, схильні до аґресії. Чи ж це не вони, власне, творять нашу нинішню культуру? – запитує Сьюзан Фалуді, авторка книжки “Stiffed” (“Пошиті в дурня”, Нью-Йорк 1999), і гірко додає: чи ж не зрадили вони своїх жінок? Чоловіки творили цивілізацію... задля жінок. Задля їхньої безпеки і безпеки прийдешніх поколінь. Переважна більшість чоловіків присвячує своє життя домові, своїм дітям і жінкам. Тож звідки лють жінок і звинувачування чоловіків у зраді? Про яку саме зраду тут мова? Жінки й далі беруть шлюб з чоловіками, народжують дітей, а улюбленою їхньою церквою є крамниця. Про що ж ідеться в усьому цьому балагані? Феміністичний рух громадська думка сприймає без спроби глибше його зрозуміти і навіть з певною осторогою. Чому наші брати-чоловіки, питає Сьюзан Фалуді, так запекло протистоять жіночій боротьбі, мета якої – досягнення повноти життєвого щастя?

Кризу маскулінности, таку явну на американській суспільній сцені, Фалуді зводить до проблеми боротьби статей. Ця боротьба, як вона вважає, є виявом іншої основоположної суперечности, джерела якої значно прихованіші і пливуть глибшими каналами. Присмерк економічного і морального майорату чоловіка в сім’ї дав себе відчути у перших повівах економічної депресії наприкінці 90-х років XIX століття. Роля господаря хати змінилася. Праця стала ринковим товаром з поганими й добрими наслідками цієї ситуації. Благородні чоловічі зусилля, спрямовані на творення фундаментів дому задля обраної жінки та їхніх майбутніх дітей, кожної хвилини були під загрозою редукції. Чоловіки, які були досі незалежними господарями свого “траперського” [1] зусилля, відчули перший страх. Вони стали робочою силою, залежною від ринку. Ефектом такого становища виявилася девальвація чоловічого слова, чоловічої чести, що далі за чергою – або й одночасно – потягло ерозію еротичного авторитету чоловіка. Пильність присипляв загальновідомий міт – american dream.

Чоловік змирився з цією залежністю за ціну легкого кредиту – цей кредит був потрібний йому, щоб реалізувати вибуялу амбіцію жінки (то вам нова шафа, то нова канапа, килим – усе в ім’я міту Їхнього Дому). Легкий кредит давав чоловікові змогу маніпулювати фінансами дому подібно до того, як це робиться у грі в три карти. Життєва спритність чоловіка перестала полягати в боротьбі, для якої була потрібною його чоловіча сила і відвага. Він перестав бути “трапером”, він став, разом зі своєю жінкою, консьюмером [2].

Цивілізація почала преміювати фінансову спритність економічного кон’юнктурника. Цей процес посилився і довів до сьогоднішнього рабського шаленства. Тепер уже нічого не можна купити в американській крамниці, якщо ти не маєш достовірного кредиту, читай – кредитної картки. А оскільки таку картку можна дістати неймовірно легко, всезагальним стало перекидання боргів з однієї картки на іншу. Одне слово – у нинішній Америці життєвий успіх вимірюється не відсутністю боргів, а вмінням плавати у морі боргів.

Був колись світ перших польотів на Місяць, надії, яку пов’язували з розвитком науки, агонії hard technology (важкої промисловости), мелодійних записів на вінілових платівках і чітких поділів поміж blue collars та white collars (джинсові сорочки та білі комірці). Потім з’явилися персональні комп’ютери, і почалася нинішня епоха, яку ми називаємо постіндустріяльною ерою. Раніше молодий фахівець, приходячи у Фірму, міг мати надію, що проведе в ній усе своє життя. Він поволі просуватиметься, і його досвід приноситиме відсотки з роками, і нарешті він, може, стане шефом. Відходячи, він отримає достойну пенсію, а може, навіть золотого годинника. Сьогодні його вже в перший день остерігають, що праця, яку він виконуватиме, напевно не буде його зайняттям до кінця життя. Найважливішою рисою нинішнього працівника мусить бути мобільність. Його професія – з причини зміни технології – через кілька років може вже не існувати. Це – пряма дорога до втрати самоідентифікації – такої необхідної для конструкції характеру. Зауважмо – характеру, який мав бути запорукою почуття безпеки для жінки. Оте знамените жіноче “я вірю в тебе” стало порожнім гаслом і в фільмах звичайно окреслюється піднятою бровою жінки, яка уважно дивиться на свого чоловіка. Вона хотіла б сказати – що сталося зі світом, який ти мені обіцяв?

Джеремі Ріфкін доробив до цього відповідну ідеологію, викладену у його книжці “The end of work” (Putnam Books 1996) [3]. Стара модель організації праці, стверджує Ріфкін, не може втриматися, бо блокує розвиток, який полягає в тому, щоб звільнятися від громіздких і недешевих бюрократичних структур. Однак цей процес врешті залишає працівника самотнім у його власному домі, де він у піжамі, а часом навіть голий, є рівноцінним партнером цілої структури трудового проєкту, натомість шеф перетворюється в лідера групи, і всякі формальні обмеження праці зникають. Ріфкін називає це “звільненням праці”. Як кожна реформація, концепція Ріфкіна несе в собі серйозні загрози. Середовище праці завжди було важливою частиною життя кожної людини. На роботі виникають знайомства, взаємовплив людей формує характери (чи завжди позитивно – то інша справа), болісне дочікування останніх хвилин до виходу з контори дає почуття тривкого ритму днів. Реформа Ріфкіна заміняє цей ритм на самотність і трагедію щоденного вибору.

Людина виникла в мисливській групі, і поза групою вона завжди нещаслива. Втомлива присутність інших необхідна для неї, щоб вона досягала спокою – навіть усупереч групі. Досі завжди було так, що життя кожної людини ділилося на дві сфери – Дім і Роботу. Працівник, повертаючись до Дому, тішився, що він може вернутися до місця, де виснажливі ритуали Роботи можна “повісити на гачок”. Удома – в Домі – граматика міжлюдських стосунків одмінна, вона будується на любові і відсутності суперництва. Але що станеться, коли Робота разом з її аґресивністю вторгнеться у затишок Дому? Більшість людей трактує свою Роботу як форму заробітку на життя. Ріфкін натомість має на думці, що всі живуть своєю Роботою як Великою Місією. У цьому способі мислення щось мені нагадує одну недавню ідеологію. Коли люди стають власниками засобів виробництва (почерез володіння акціями власної компанії), вони втрачають ясну дихотомію Робота – Дім. Забирається важлива частина їхньої інтимности. Люди, по суті справи, не вельми тужать за свободою. Чого вони прагнуть найбільше – це стабільної, безпечної, обмеженої неволі, яка час від часу дозволяє смакувати хвилини свободи. Трапер з далекої минувшини вже ніколи не збудує свою першу log cabin (хатину з дерев’яних колод, ущільнених мохом) – він візьме банківський кредит і купить на виплат будинок, за який ніколи не розрахується, а навпаки, продасть його якнайшвидше, коли його вартість дасть хоч якийсь заробіток. Так міт Дому як оплоту постійности, до якої завжди можна вернутися у хвилини життєвої кризи, зник з постіндустріяльної американської прерії.

Що ж тим часом діялося з жінкою, яка вже здобула більшість своїх прав, проте так часто не знаходить у цьому щастя? Скористаймося в цьому місці текстом хоча й уже трохи “сивочолим”, але, як мені гадається, ще актуальним, а саме – “The Feminine Mystique” [4] Бетті Фрідан (1963).

Повоєнну американську жінку дегуманізувала – “знелюдила” – масова культура. Будучи двадцятишестилітньою “хатньою куркою” з Лансінґу (Мічіґан), Фрідан писала: “я відчуваю себе знаряддям для певних цілей”, “мій ум помер”, “чуюся, як стрічковий черв”. Авторка опинилася у типовій ситуації – промисловість виробів для дому, що росла як на дріжджах, популярні ЗМІ, реклама і психологія консьюмеризму робили жінку інтелектуально мертвою. Фрідан описує ту незвичну хвилину, коли раптом молода інтеліґентка, заміжня, підо впливом аґресивної промисловости товарів домашнього господарства, “ринку хатньої курки”, перестає говорити про свої амбіції юристки чи професіоналки і стає тільки консьюмером, керованим рекламами. Жінка перестає відчувати свою ідентичність, перестає бути творчою і втрачає свою сексуальність під дією купівлі речей. Стає жертвою моторошних подарунків, які їй постійно підсуває цивілізація.

Під час боротьби навколо вибору Міс Америки 1968 року феміністки раптом зрозуміли, що криза жіночости виникла з розвитку мас-медій і тотальної культури купування. Володарем гаманця доти був чоловік. Жінка мусила принижуватися, щоб вижебрати в нього гроші на те, що було її злободенною забаганкою. Вона мирилася з цим примусом в ім’я певної енергетичної ощадности, подібно до того, як перед тим чоловік згодився на неволю у свого працедавця – зауважмо – також в ім’я спокою вдома. Обоє – чоловік і жінка – погоджувалися на обмежену неволю в ім’я ідеології спільного дому.

У постіндустріяльну епоху становище ще раз змінилося – з’явилися комп’ютери. Щоб їх обслуговувати, треба володіти принаймні трьома важливими речами: бути дріб’язковим, тямущим і витриманим, коли необхідно виконувати рутинні операції. Цих рис жінка має аж забагато. Комп’ютери почали керувати дійсністю, і професію комп’ютерелли найбільше потребує ринок праці. На додаток, швидко просуваючись, жінка почала заробляти більше за чоловіка! Це було поворотним пунктом у розвитку західних суспільств. Чоловік одягнув короткі штанці і бейсбольну шапку, почав жіночніти, а жінки почали дивитися на своїх владик з прихованою погордою. Вони відчули, що стискали в обіймах шию віртуального торохкала. Почали навіть мріяти про те, щоб позбутися чоловіка на користь клонування. Зі сховку вироїлися лесбіянки та їхні браття-гомосексуалісти. Захитались основи чоловічого цивілізаційного примату, але це зовсім не ощасливило жінку: не можна бути матір’ю, дружиною, коханкою і визначним фахівцем одночасно. Короїд невіри увірчується в кожний нинішній дамсько-кавалерський зв’язок і виїдає м’якуш давніх ідеалів. Чоловік з неохотою працює для загарованої жінки, кислий віддих якої він відчуває в темному коридорі у хвилину сухих побіжних поцілунків; жінка з гіркотою дивиться на свого партнера, адже він зовсім її не визволив. Замість того, щоб одягати на себе нові сукенки, вона бере на себе нові й нові тягарі – адже “кожна нова жінка мусить розвиватися – ніби вона недостатньо була розвинена в день шлюбу”.

Діти з таких зв’язків дивляться на цей театр з подивом і гіркотою – вони явно воліли б бути виховуваними у традиції і черпати з неї або хоча б воювати з нею. Та ба, порожній дім пропонує їм лише телевізію, яка, ясна річ, не вчить доброти й взаєморозуміння. Тоді діти роблять те, що ми щодня бачимо у новинах.

Стрижнем кавалерсько-дамського конфлікту, який ми спостерігаємо в Америці, але мацаки якого досягають кожної частини цивілізованого світу, є те, що чоловіки, по суті, ніколи не розпочинали контрреформації! Вони мовчазно визнали за жінкою рацію. Рухи типу Promise Keepers [5], головним ідеалом яких є наново зайнятися жінкою і сім’єю, викликають поблажливі усмішки. Запізно, панове! Авторитет легко втратити, але неймовірно важко завоювати знову. Чоловіки програли цей міжстатевий матч без бою. І тоді жінка відчула себе ошуканою.

Більшість жінок, із якими я розмовляв, говорять, що вони воліють, аби їх утримували, оберігали, воліли б не приймати важливих рішень, а співдіяти з чоловіком. І ось чоловік перевершує сам себе у здаванні жінці позиції за позицією, це виглядає так, ніби йому бракує сили, щоб захищатися від жінки. А при цьому більшість чоловіків працює саме задля жінки. Ситуація вийшла з-під контролю, і “любов не буде вже такою, якою колись була” (Зельдін). Справді, якась кулька луснула. Жінки вже не вірять чоловікам – не вірять у їхню чоловічу силу, яка їх обереже. Одна з програмісток фірми IRI з Чикаґо колись звірилася: її чоловік нарікає, що вона вже не схильна співжити з ним так палко, як раніше, на що вона відповіла йому: “Купи мені механічне ліжко, то ще, може, щось із цього вийде, бо як я вертаюся з роботи, мені нічим не хочеться рухати...” Замість любовного шалу маємо рішення і відповідні аксесуари.

Тепер я задам останнє питання: чи може ще бути так, як було? На мою думку – ні. Жінки не віддадуть позицій, які вони вже здобули. Розгін цивілізації призвів до того, що чоловік постійно змінюватиме професії, пристосовуючись до мінливих потреб ринку, стане професійним хамелеоном. А як же дама серця має повірити хамелеонові? Кожна жінка потребує певности – непохитної певности! Цивілізація продукуватиме все нові й нові штуковини, які змушуватимуть до щораз більшого зусилля, життя індивіда вже нині стає полем маркетинґових експериментів. Я погоджуюся з гарною феміністичною героїнею Сьюзан Фалуді: не чоловік, не жінка – сама цивілізація шиє нас у дурні! Єдиний вихід – творити анклави старосвітськости. Я за те, щоб цілувати феміністок у ручки – вони справді це люблять!

Переклав Андрій Доместик

1 Трапер (trapper) – американський мисливець-слідопит, мисливець, що ставить пастки на звірину (прим. перекл.).

2 Споживачем (англ. – прим. перекл.).

3 “Кінець праці” (В-во “Патнем Букс”, 1996) (англ. – прим. перекл.).

4 “Фемінна таємничість” (англ. – прим. перекл.).

5 Ті, що дотримують обіцянки (англ.).