Сєрґєй Ушакін

Ведмедики на Півночі

Вище вже йшлося про те, що нарцисизм – точніше, повернення, регресія до нього – є здебільшого формою захисної реакції на нестабільність зовнішнього середовища і, відповідно, тієї форми власної ідентичности, яка традиційно пов’язувалася з цим середовищем. Концепція чоловіка-як-фахівця, що її розвиває Медведь, може служити добрим прикладом такої регресії.

У своїй лекції “Теорія лібідо і нарцисизм” Фройд інтерпретує численні випадки манії величі, манії переслідування, еротоманії й інших подібних маній (у яких суб’єкт/пацієнт виступає головною – чи єдиною – діючою особою) як вторинний нарцисизм [Freud S. The Libido Theory and Narcissism // Freud S. Introductory Lectures on Psychoanalysis. – New York – London: W.W. Norton & Company, 1966. – P. 424.]. Термін цей означає спробу повторення тієї стадії дитинства, коли дитина ще не відчула своєї окремости і відокремлености від джерела тепла і їжі, тієї стадії, на якій, як зауважує британський психолог Стефен Фрош, межі між суб’єктом і об’єктом ще не існувало [Frosh S. Sexual Difference: Masculinity and Psychoanalysis. – London: Routledge, 1994. – P. 106.]. Причина подібної регресії, як уже відзначалося, криється у прагненні уникнути чергової травми “розриву”, у бажанні “випередити” цей розрив шляхом створення середовища – власного світу, – який невіддільний від свого “творця”.

У Медведе подібні фантазії-спогади про власну самодостатність наочно виявляються у численних міркуваннях про “фахове” оточення, про фаховий, так би мовити, “барліг”, вхід до якого для сторонніх якщо не заборонений, то вкрай обмежений. Наскрізна тема само-стійности, само-діяльности, само-достатности, яка супроводжує концепцію “фахового чоловіка”, постійний акцент на особистій здатності досягати поставлені цілі досить чітко вказують не тільки на прагнення до визначення зовнішніх меж ідентичности конкретного фахівця, але й на його спроби не виходити за межі цієї, відносно безпечної, зони особистого спокою.

Ця концепція нарцисичного автоеротизму, у рамках якого індивід є (єдиним) джерелом власного задоволення і свого розвитку, знаходить у Медведе різні втілення. Міркування відомого телевізійного продюсера про поняття “стиль” виражають домінуючу концепцію “самозроблености” доволі відверто. “Стиль, – пояснює продюсер, – це коли ти нікуди не зазираєш, тільки у себе, і намагаєшся щось зробити” [Медведь. – № 14. – С. 41.]. Питання, природно, у тому, для кого робити це “щось”. Точніше, у тому, чи не є ця “креативна” людина стилю не лише єдиним творцем, але і єдиним глядачем цього стилістичного витвору. Або, кажучи мовою психоаналізу, наскільки усвідомлення залежности від зовнішніх чинників стає визначальним для розуміння (сутности) власної ідентичности фахівця [Richards B. Masculinity, Identification, and Political Culture // Men, Masculinities, and Social Theory. Ed. by J. Hearn, D. Morgan. – London: Unwin Hyman. 1990. – P. 166-168.].

Судячи з того, що тема самотности, винятковости й унікальности – одна з провідних у Медведе, зовнішній чинник у даному випадку сприймається радше як перешкода, аніж як необхідна умова. Тімур Кібіров, наприклад, каже про прагнення “займати порожню нішу” [Медведь. – № 8. – С. 53.]. Сєрґєй Курьохін – про те, що одинак “зараз може зробити для цивілізації більше, ніж юрба художників, скрипалів, театральних режисерів і кінодокументалістів” [Медведь. – № 8. – С. 37.]. Один з депутатів Думи називає себе “унікальним політиком” саме тому, що за його “спиною ніхто не стоїть” [Медведь. – № 16. – С. 34.]. А один із процвітаючих програмістів так формулює принцип вдалої кар’єри:

“...У тебе програмування буде добре вдаватися, якщо ти віддаси цьому усього себе. Якщо програміст відійде від роботи на півроку і займеться чимось іншим, то як програміст він себе через півроку не знайде” [Медведь. – № 14. – С. 35.].

Прикметним у цьому ланцюзі міркувань є свого роду страх не знайти для себе “порожню нішу”, розчинитися в “соціальному житті”, не знайти “себе” через півроку. Інакше кажучи, – екзистенційний страх утрати власних меж, страх злиття з тлом і, таким чином, страх утрати себе як індивіда. Автори численних досліджень на Заході вже давно охрестили таку ситуацію кризою мужности [1], вбачаючи причини цієї кризи в нездатності конкретних індивідів відповідати культурним нормативам мужности, успадкованим від минулої епохи [Silverman K. Ideology and Masculinity // Silverman K. Male Subjectivity at the Margins. – London: Routledge, 1992.]. Ситуація ця, зрозуміло, далеко не унікальна. У дискусіях з приводу конструювання мужности в середньовіччі [Cohen J. J. Medieval Maculinities: Heroism, Sanctity, and Gender] та репрезентації чоловічих образів у вікторіанському живописі [Kestner J. Masculinities in Victorian Paintings. – London: Scholar Press, 1995.] простежуються подібні тенденції. Перехід від концепції чоловічого героїзму до більш повсякденної і – відповідно – менш войовничої концепції мужности ніколи не був легким, оскільки, як справедливо зауважує Деніел Мелія:

“Одна з найважливіших проблем, що з нею зіштовхуються суспільства з розвиненою кастою воїнів..., є запитання про те, що робити з цими супермужніми типами, коли вони не зайняті на полі бою” [Cohen J. J. Medieval Maculinities: Heroism, Sanctity, and Gender.].

З цього погляду і “лицарський кодекс” середньовіччя, і концепція “батька родини”, що виникла пізніше, були своєрідною спробою “доместикувати” нормативний героїзм.

Аналогічна динаміка властива і постсовєцькому періодові. Зникнення культу героїв громадянської, Вітчизняної й афґанської воєн, втрата актуальности самої концепції жертовности в ім’я соціальних ідеалів – з одного боку, і нездатність представити рутинність капіталістичної трансформації в символічно привабливих формах – з іншого, призвели до актуалізації концепції фаховости [2]. Фаховости, ідеалом якої є здатність сформувати новий, герметичний, раціонально вибудуваний чи принаймні керований світ, де хазяїном і творцем є герой-одинак. Медведь під рубрикою “Переможець” так описує причини і характер успіху одного з таких творців:

“Творча фантазія (італійського модельєра) Ферре підстьобується багатьма рисами його характеру. Він дуже ревнивий. Ревнує до усього: він мусить відчувати, що друг – це його друг, що диван – його диван, одяг – його, сорочка – його. А щоб одяг був його, він мусить стати його – від тканини до останнього шва. Це значить, що і тканина повинна бути вигадана ним, повинна стати частиною його власного світу... Він не уміє відпочивати. Мода – його пристрасть, а робота – сенс життя” [Медведь. – № 14. – С. 96.].

Ця витримка добре демонструє типову рису “ведмедів” – переможців нового типу – нарцисичну манію величі, мегаломанію, у рамках якої існування незалежного зовнішнього світу можливе лише тією мірою, якою він рано чи пізно стане частиною світу внутрішнього. У підсумку тріумф подібної всепоглинаючої фаховости “означає не тільки видиме звільнення від... конфліктів” із зовнішньою реальністю, але і звільнення від самої реальности [Grunberg B. New Essays on Narcissism. – London: Free Association Book, 1989. – P. 155.]. Про метонімічні функції численних деталей, які маркують межі “власного світу” фахівця, а також про агресію як невід’ємну частину нарцисизму йтиметься трохи далі. А поки що хотілося б звернути увагу на те, як подібний фаховий соліпсизм трактують самі герої Медведя.

Фаховий нарцисизм як реакція на кризу пануючих нормативів мужности природно і закономірно виливається у проблему самотности: чи то фахової, чи особистої. Чи усвідомлюють це герої Медведя? Цілком. Чи усвідомлюють вони це як проблему? Сумнівно. На запитання про те, чи почуває він пресинг, диск-жокей радіостанції відповідає: “Аж ніяк. Просто я відчуваю свою самотність в ефірі. Раніше я відчував плече однолітка... Було легше працювати. Зараз його немає...” [Медведь. – № 15. – С. 39.]. Герой-полярник робить зрозумілішим екзистенційний сенс самотности. На запитання: “Чим ви займалися на Півночі?” – лунає відповідь: “Шукав своє місце в житті. Своє місце в Арктиці” [Медведь. – № 16. – С. 34.]. Цікаво, що пошук себе і свого місця неминуче збігається з “полишенням інших”, з пошуком іншого тла, на якому межі силуету було б краще видно. Іншими словами, самотність “білого вітрила” стає очевидною лише завдяки блакиті долини моря. “Фахова” мужність намагається позбутися цієї “стосовности” білизни і сприймати її як “абсолютне” явище, яке відбулося і завершилося.

Підведу попередній підсумок. Трактувати ведмежий фаховий нарцисизм як акт самозамилування “нового середнього класу”, як акт заперечення “суспільства” в ім’я корпоративних інтересів було би помилкою. Усупереч розхожій думці, нарцисизм має відповідний характер і має діалогову природу. Інакше кажучи, нарцисична самопоглинутість “справжніх чоловіків” стає результатом “культурної марґіналізації”, зумовленої їхньою нездатністю і/чи небажанням відповідати пануючим соціальним/культурним нормам [Chow R. Male Narcissism and National Culture: Subjectivity in Chen Kaige's King of the Children // Male Trouble. Ed. by C. Penley, S. Willis. – Minneapolis: University of Minnesota Press, 1993. – P. 109.]. Важливим у цьому процесі є не те, що фахова етика підмінюється чи, точніше, заміняється фаховою естетикою, а те, що фахово-статева ідентичність, яка виникає в даному випадку, украй далека від того, щоб бути “до мірки”. “Фрак” цієї ідентичности придбаний, що називається, на виріст, з випередженням і покликаний оформити, а не відобразити дійсний момент. І як це буває з усякою річчю, взятою на виріст, люфт між межами нарцисичної ідентичности і конкретним тілом мусить чимось заповнитися. Аби збіг меж став видимим.

Бойові іграшки

Якщо метафора “ведмідь” цілком успішно здійснює метафоричну функцію “згущення”, додаючи поняттю “мужність” додаткові й не завжди очевидні барви і відтінки, то численні деталі одягу, предмети побуту і дозвілля, які виписує Медведь, дозволяють ефемерній мужності фахівця метонімічно матеріалізуватися і – відносно – увічнити свою присутність.

Французький соціолог П’єр Бурдьє, аналізуючи смаки середнього класу Франції, відзначив його надзвичайну заклопотаність своїм зовнішнім виглядом, заклопотаність, не властиву ні робітничому класові, який стоїть нижче на соціальній драбині, ні традиційним привілейованим групам, чиє становище представники середнього класу сподіваються згодом посісти. Ось що пише Бурдьє:

“Їхня заклопотаність зовнішнім виглядом, що виявляється іноді як почуття незадоволености (unhappy consciousness) чи як зарозумілість, є також джерелом їхніх претензій і постійної схильности до блефу, до присвоєння тієї форми соціальної ідентичности, яка полягає у прагненні зрівняти “буття” (being) і “видимість” (seeming), у бажанні володіти видимим (appearances) для того, щоб мати справжнє (reality)... Розриваючись поміж об’єктивно домінуючими умовами і віддаленою можливістю прилучення до превалюючих вартостей, представник середнього класу переймається проблемою свого зовнішнього вигляду, приреченого на суд публіки...” [Bourdieu, P. Distinction: A Social Critique of the Judgement of Taste. – London: Routledge, 1992. – P. 253.].

Механізм випереджального статусного споживання, про яке говорить Бурдьє, демонструє лаканівську дзеркальну стадію в дії. На цій стадії відображення формує об’єкт, а не навпаки. Іншими словами, при переході від однієї форми символічної сам-репрезентації до іншої не може не виникати “прагнення зрівняти буття і видимість” буття. Цікаво простежити, які форми подібного урівнювання використовуються в Медведе.

Будучи привабливою як ідея, концепція фаховости доволі бідна як образ. Це неминуче веде до необхідности пошуку відповідного елемента, здатного заповнити символічні порожнечі ідентичности, набутої на виріст. У Медведе таким елементом стала ідея аґресивного, а водночас фахового споживацтва. Медведь, зрозуміло, тут далеко не оригінальний. Хвиля рекламних кампаній, що прагнуть потягнути так званого “нового чоловіка” – яппі – у безодню нарцисичного і гедоністичного споживацтва, піднялася на Заході в першій половині 50-х років [3] і перетворилася на справжній шквал до середини 80-х [Chapman R. The Great Pretender: Variations on the New Man Theme // Male Order: Unwrapping Masculinity. Ed. by R. Chapman, J. Rutherford. – London: Lawrence & Wishart, 1988.]. Як свідчать численні дослідження, “маскулінізація” споживацтва на Заході йшла саме шляхом мімікрії (тобто традиційно “жіночого”) бажання насолоджуватися предметом під агресивне бажання опанувати його [Barthel D. A Gentleman and a Consumer // Signs of Life in the USA: Readings in Popular Culture for Writers. Ed. by S. Maasick, J. Solomon. – Boston: Bedford Books, 1994.]. Подібна риторична стратегія, судячи з усього, має універсальний характер. Медведь, наприклад, так описує підсилювач, здавалося б, пересічний компонент домашньої авдіосистеми:

“... Два підсилювачі і препідсилювач F-серії чудові і на слух, і на вигляд. Своїми вугластими формами, могутніми металевими торсами і ґотичними закрутками дітища Ентоні Майкелсона (конструктора підсилювачів. – С.У.) чимось нагадують кавалькаду древніх лицарів у чорних обладунках. Схожість із древнім воїнством додають не менш старовинні лампи, які тут використовуються у вхідних схемах. От лише з іменами “лицарям” не пощастило: F15, F18, F22... Кожній нормальній людині ясно, що це не підсилювачі, а навпаки – винищувачі” [Медведь. – № 8. – С. 121.].

Подібна метафора – “лицарський обладунок” – використовується і при описі портативних комп’ютерів-ноутбуків. Прагнучи позбутися будь-яких небажаних асоціацій, Медведь бачить у цих комп’ютерах не що інше, як “електронних зброєносців”, які вірно служитимуть сучасним мандрівним воїнам, “до яких можна зарахувати бізнесменів, письменників, журналістів” [Медведь. – № 8. – С. 122.]. Цілком закономірно, що в рамках цієї риторики найближчим родичем ноутбука стає зовсім не ординарна друкмашинка, а цілком респектабельна “чорна президентська валіза” [Медведь. – № 8. – С. 122.].

Ще одним прикладом безперервної риторичної війни цих “мандрівних” бійців невидимого фронту є опис музичних колонок. Медведь окреслює метафоричні границі відразу і чітко: “У солдата і меломана немає спільних інтересів. У них є спільний ворог – тиша” [Медведь. – № 8. – С. 126.]. Не дивно, що музичне дозвілля власника колонок стає формою боротьби зі спокоєм сусідів. В інтерпретації Медведя це виглядає так:

“Звісно, для боротьби з тишею звичайної музики мало. Ніщо так не розірве сон нічного кварталу, як кулеметні черги і ракетні залпи середньої дальности. І дарма сусіди б’ються головою об стіну і просять заспокоїти вашого динозавра: “домашній театр” сльозам не вірить. Особливо тоді, коли він озброєний акустикою Kef...” [Медведь. – № 8. – С. 127.].

Для чого потрібна ця “мілітаризація” буденности? З якою метою навколишнє середовище раптом перетворюється у фортецю – з підсилювачами у ролі винищувачів, музичними колонками – у ролі кулеметів і комп’ютером з єдиною заповітною “пусковою” кнопкою – у ролі командного пункту? З одного боку, ситуація зрозуміла і цілком відповідає висновкові Бурдьє: за умов, коли претензії на володіння тим чи іншим статусом можуть викликати законні сумніви, вирішальну роль починає відігравати видимість приналежности. Іншими словами, коли можливості практичного – тобто процесуального – вияву мужности обмежені чи сумнівні, наявність мужности починає виражатися в предметах, які символічно заповнюють існуючий діяльнісний вакуум. Мужність, таким чином, стає опосередкованою. І її “правильний” варіант, відповідно, полягає в правильному наборі тих чи інших товарів, чия доля – бути побаченими. Добре розуміючи мету цієї опредметненої мужности, Медведь так описує злегка воєнізовану колекцію одягу марки Chevignon:

“Ореол героїчного, створений навколо вигаданого персонажа Шарля Шевіньйона, виявляється просто необхідним у буденному і нудному житті. “Крутизна”, але не в американському, дещо грубуватому і стандартному варіанті, а у французькому, пом’якшеному властивими цій нації вишуканістю й елегантністю, піднімає настрій, окрилює, змушує йти з гідно піднятою головою, почуваючи кожною клітинкою тіла свій безпосередній зв’язок з романтикою воєнного часу” [Медведь. – № 15. – С. 114.].

Нудьга буденности – навряд чи єдина причина подібного потягу до романтики воєнного часу. Психоаналітична практика Мелані Кляйн багато в чому дозволяє зрозуміти, які механізми ховаються за цими спробами “цивілізувати” й “естетизувати” агресію. Спостерігаючи за тим, як діти спершу вибирають, а відтак використовують іграшки, Кляйн прийшла до наступного висновку:

“В процесі гри діти у символічній формі реалізують свої фантазії, бажання і накопичений досвід. Для цього вони використовують ту ж мову, той самий архаїчний, філогенетично засвоєний спосіб вираження, який так добре знаний нам завдяки снам” [Klein M. The Psychological Principles of Infant Analysis //Klein M. The Selected. Ed. by J. Mitchell. – London: Penguin Books, 1991. – P. 64.].

Іграшки, таким чином, виконують сполучну роль, дозволяють подолати прірву між “зовнішніми” об’єктами і “внутрішнім” світом дитини [Mitchell J. Introduction // Klein M. The Selected. Ed. by J. Mitchell. – London: Penguin Books, 1991. – P. 23.]. Вибір і опис “іграшок” у Медведе [4] виконують аналогічну функцію – функцію “зняття” напруги, функцію “виходу” занепокоєння в найменш небезпечній, а водночас доволі ефективній формі [Klein M. The Psycho-analytic Play Technique: its History and Significance // Klein M. The Selected. Ed. by J. Mitchell. – London: Penguin Books, 1991. – P. 52.]. Іншими словами, подібні іграшки й ігри дозволяють у фантазматичній формі відтворити дійсний “досвід і реальні деталі повсякденного життя” [Klein M. The Psycho-analytic Play Technique: its History and Significance // Klein M. The Selected. Ed. by J. Mitchell. – London: Penguin Books, 1991. – P. 43.]. Те, що такий досвід і деталі, зазвичай, виражаються у формі агресії, лише ще раз підтверджує правильність нарцисичного діагнозу сучасної фахової мужности, адже саме існування (нібито) самодостатнього світу фахівців можливе лише при безупинній боротьбі за утримання його меж, за утримання видимої цілісности, ладної розпастися при найменшому вторгненні нефахівців і непосвячених. Агресія нарциса, таким чином, завжди є відповіддю на удар, якого ще не було, завжди є прихованим визнанням загрози потенційної демаркації ідентичности [Easthope A. What a Man's Gotta Do: The Masculine Myth in Popular Culture. – London: Palladin, 1986. – P. 41] – чи то ідентичности статевої чи ідентичности фахової. Визнання того, що її видимість рано чи пізно стане явною, що фрак виявиться з чужого плеча і що навіть найостанніша модель “винищувача” застаріє раніше, ніж цей “винищувач” завдасть першого удару...

Нарцисичний тип мужности, зрозуміло, не єдиний “доступний” варіант цього типу статевої ідентичности в сучасній Росії. Однак, незважаючи на свою доволі виразну класову специфіку, цей тип мужности наочно демонструє основні механізми будь-якого процесу статевої ідентифікації: від ілюзорности дзеркальної стадії до очевидности знаків статі. Від споконвічної єдности до майбутньої самотности. Від непевних спроб буття до успішної стратегії його видимости...

Будапешт, червень 1997

Переклав А.Б.

1 Див., скажімо, роботу Роджера Горрока, в якій він намагається сформулювати концепцію кризи мужности, засновуючись не стільки на парадигмі “занепаду культури”, як на результатах власної психоаналітичної практики [Horrocks, R. Masculinity in Crisis: Myths, Fantasies and Realities. London: St. Martin Press, 1994.].

2 Показово, що війна у Чечні, незважаючи на усі спроби, не призвела до формування традиційного образу чоловіка-на-війні. Повністю віддзеркалюючи процеси бюрократизації суспільного устрою, які неминуче породжує в тому числі й концепція “влади експертів”, чеченська війна у Медведе, подається як погано, нефахово організована військова кампанія. Про роль армії в цій війні комендант російських військ в Чечні, скажімо, сказав так: “Армія, внутрішні війська, органи внутрішніх справ ніколи не займаються чимось на власний розсуд чи з власної волі. Вони виконують накази” (Медведь. – №14. – С. 53). Наче підтверджуючи висновок Конелла про боротьбу двох типів мужности, комендант не залишає найменшого сумніву у тому, який з них переможе: “... боляче й образливо за армію, боляче й образливо за людей, за хлопців, які гинуть невідомо в ім’я чого” (Медведь. – №14. – С. 54). Показово і, мабуть, цілком закономірно, що занепад “авторитету” армійської мужности співпав із ростом соціальної значимости та соціальної “очевидности” таких раніше непомітних категорій як служби “сек’юриті” та тілоохоронці. Однак, як і у випадку з “речами на мірку” і “фраком”, тенденція, схоже, залишається тією ж – на зміну героїзмові “захисника” прийшла фаховість “охоронця”.

3 Вихід у світ на поч. 1950-х рр. “Плейбоя” став своєрідним межовим знаком, який означив народження нової тенденції.

4 Предмети, про які йшлося вище, описані, звичайно, у розділі “Іграшки”. Одним із відносно постійних видів подібних “іграшок” є розмаїта зброя.