Дмитро Сепетий

Українська лицарська традиція

Московський автор українського походження Андрій Окара у статті “Безхребетна Україна” [1] робить доволі категоричний висновок про те, що причина невдачі сучасного державотворення у “порушенні статево-рольової або, як тепер прийнято виражатися, ґендерної гармонії у бік приниження чоловічого і домінування жіночого начала”.

Оригінальною є аргументація автора: “Аж до XIX століття дівчина могла сама собі вибирати нареченого й навіть сама сваталася (іноді так і висловлювалися: “взяти заміж”); саме жінка в українській сім’ї займалася та займається вихованням дітей (як дівчаток, так і хлопчиків)... Український фольклор перенасичено сюжетами, в яких дружина домінує над чоловіком – аж до фізичної розправи, тоді як для Европи та для Росії, що має досвід “Домострою”, навпаки – характерною є розправа чоловіка над дружиною. Традиційний побутовий уклад української сім’ї найдоречніше визначити як “домашній матріархат””.

Зауважу, що термін “домашній матріархат” виник не в Україні і відображає доволі поширену і в Европі і в Росії ідею про те, що “жінки керують світом, маніпулюючи чоловіками, що втілено у приказці: чоловік і справді є головою родини, але жінка – її шия” [2]. Перше, що приходить на згадку, – це знамениті драми Шекспіра “Король Лір” та “Макбет”. Правда, там, як і личить аристократичному середовищу, влада жінки здійснюється не через фізичне, а через моральне насильство. Щодо насичености різних національних фольклорів сюжетами домінування жінки над чоловіком, то порадив би Андрієві прочитати збірку російських казок або хоча б пригадати пушкінську “Казку про рибака і рибку”. І справа тут, напевно, не стільки в “домашньому матріархаті”, скільки в тому, що в патріархальному суспільстві домінування чоловіка є нормою і тому не дуже цікаве для фольклору; про це згадується як про щось само собою зрозуміле, таке, що не потребує деталізації. Натомість аномальна ситуація, домінування жінки, привертає увагу і трактується в казках у гіперболізовано негативному (сварлива баба – найм’якіший варіант, частіше маємо справу зі злими мачухами та відьмами), а в більш реалістичному жанрі – у гумористичному вигляді в піснях.

А.Окара твердить: “З погляду романо-германського Заходу Росія виглядає суцільно жіночим утворенням – об’єктом, нездатним до самоорганізації, з домінуванням підкреслено пасивних функцій, країною, що перебуває в глибокому історичному сні. Однак, із погляду самої Росії, вона є цілком динамічним та самодостатнім суб’єктом, тоді як Україна – винятково об’єктом впливу. Чимало російських філософів, характеризуючи російський дух як анархістський, писали про “вічне бабство” російської душі. Але стосовно Україні – це системне начало. Росія ставиться до Україні приблизно так само, як романо-германський Захід – до самої Росії”.

Згідно із “сакральною традицією” a la Генон-Евола-Дугін, якої дотримується автор, “чоловіче начало – сонячне, жіноче – місячне, а Місяць, як відомо, світить відображеним світлом”.

Російська культура (релігія, література, філософія) дуже мало асоціюється з “сонячністю”. Радше можна говорити про “присмерковість” – домінування доволі похмурого світосприйняття з поодинокими проблисками світла.

Звідси – поширений потяг до смерті. Згадаємо характерне бердяєвське: “...в дитинстві мені прищепили думку, що життя є хворобою” [3]. Порівняймо із Симоненковим: “...бо у світі той наймудріший, хто найбільше любить життя”, або з Лесиним:

Так! Я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!

Настрій сонячности – дуже сильний в українській культурі, – як у фольклорі, так і у “високій культурі”. Знову процитую Симоненка:

Люди – прекрасні. Земля – мов казка.
Кращого сонця – ніде нема!

Правда у “сакральній” інтерпретації ідея “сонячности” є дещо специфічною і асоціюється з “духом суперництва й протиборства”, “вертикально-ієрархічними стосунками” [4]. Це також зовсім не узгоджується з домінуючим духом російської культури. Знову ж нагадаємо визнання Бердяєва про те, що “у російських видатних людей немає пафосу гірського сходження” [5], та про “вічно бабське в російській душі”.

Звичайно, становище колонії чи провінції завжди породжує прагнення наслідувати метрополію і пригнічує оригінальну творчість. Оскільки категорія “місячности” означає, що культура на має власного світла, а лише відбиває світло сонця-метрополії, можна визнати за твердженням А.Окари певну долю рації: Україна в Російській імперії була “провінцією провінції” – як російська культура значною мірою відображала світло Заходу, такі “місячні” сегменти української культури відображали світло російської культури. Саме в рамках цих “місячних” сегментів культури створювався і старанно поширювався образ хохла, тому чимало українців справді стали сприймати себе крізь цю призму. Вживаючи слів Х.Ортеги-і-Ґасета: “Не тому, що вони поважно вірять у це, а радше тому, що вони звикли вважати це за істину, хоча, щиро кажучи, не пригадують собі, щоб вони у певний момент дійсно переконалися в цьому” [6]. Загалом тут маємо справу з цілим комплексом стереотипів меншовартости, про які пише Ліна Костенко: “Коефіцієнт некорисної дії всіх цих закликів – підводитися з колін, прокидатися, читати історію з бромом і т. п. просто вже катастрофічний... Кожній нації є за що посипати собі голову попелом. Тільки не треба тим попелом запорошувати очі наступних поколінь...” [7]

Багатьом українським інтелектуалам ХІХ ст. запобігання провінціалізації видавалось “поза межами можливого”. Проте можемо твердити, що українська культура здолала ці межі і розвинулась від чисто фольклорної напочатку ХІХ ст. до повноцінної та оригінальної “високої” культури вже у перші десятиліття ХХ ст.

Величезна роль у цьому належить Лесі Українці, значною була і роль Ольги Кобилянської. Це змушує нас поставити під сумнів тотожність: чоловіче=сонячне та жіноче=місячне.

Згадка про “симптоматичний” відгук Івана Франка про Лесю Українку як про “одинокого мужчину” в українській літературі не лише нічого не прояснює, а ще більше заплутує. Не можна ж розуміти цей “комплімент” буквально! Просто мужність, про яку тут йдеться, насправді не є винятково прерогативою чоловіків, а лише вважається такою відповідно до стереотипів патріархального суспільства.

А.Окара у своїй статті визнає, що “позитивною особливістю України є наявність повновартісного жіночого начала, чого немає в багатьох інших близьких культурах”, на підтвердження чого згадує імена княгині Ольги, Марусі-Богуславки, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Олени Теліги, Ліни Костенко та ін. – і тут же пише про місячність жіночого начала. Либонь, згадані жінки світили не відображеним від чоловіків, а власним світлом. Тут очевидна суперечність.

Яке ж усе-таки жіноче начало слід вважати “повновартісним”: місячно-домостроївське чи сонячно-українське?

***

Це питання слід розглянути в широкому культурологічному контексті, як змагання у християнському світі двох ґендерних ідеологій: ідеології безумовного домінування чоловічого начала та ідеології паритетности чоловічого та жіночого начал.

Вже в першій книзі Старого Заповіту, книзі Буття, бачимо цю суперечність. І.Франко в праці “Сотворення світу” показує, що т.зв. Мойсеєві книги являють собою “пізніше зведені сяк-так в одну цілість” “дві збірки різнородного матеріалу, записуваного з усних оповідань різними людьми”. Відповідно до імен, яким в них називали Бога (Ельогім чи Ягве), збірки названо Ельогістом та Ягвістом. У першому розділі книги Буття, який належить до ельогістичної (очевидно, більш давньої) традиції, сотворення людини описується так: “І Бог на свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив, як чоловіка та жінку створив їх” (Буття 1.27). Очевидно, йдеться про одночасне (паритетне) створення чоловіка й жінки. “Сей оповідач нічого не знає про те, що зразу був сотворений сам мужчина, а потім з його ребра була сотворена жінка” [8]. Ця оповідь з’являється у другому розділі книги Буття, що належить до ягвістичної традиції. Легенда про творення жінки з ребра чоловіка відповідає уявленню про жінку як придаток чоловіка, лунне начало, недочоловіка тощо.

Домінування чоловічого начала закріплюється у християнстві вшановуванням Святої Трійці, дві іпостасі якої (Отець і Син) є чоловічими, а третя (Дух) – невизначеною. Натомість культ діви Марії, що мав дуже велике значення на католицькому Заході та в Україні (і не мав такого значення в Росії), сприяв відновленню жіночої гідности, визнанню самоцінности жіночого начала.

З культу діви Марії на Заході постало лицарство, яке було одним з визначальних явищ для формування західної культури. Німецький мислитель ХХ століття Карл Шмітт так оцінює значення культу діви Марії в історії середньовічного Заходу: “Смисл Реконкісти полягав у відвойовуванні простору на Іберійському півострові для вільного вшановування Образу Пречистої Божої Матері. ...усі релігійні війни Европи XVI-XVIII століть, включаючи тридцятирічну війну на німецьких землях, в дійсності були війнами за і проти середньовічного католицького вшановування ікони Діви Марії” [9].

У православній Росії культ Діви Марії не відігравав великого значення, не було в Росії і лицарства. На думку одного з провідних сучасних традиціоналістичних російських ідеологів С.Кара-Мурзи: “Однією з важливих відмінностей Росії від Заходу саме і була відсутність у нас лицарства. Ми були православними, це ж треба розуміти! А лицарство – це закриті військово-релігійні ордени, де неминуче панує тоталітарне мислення і народжуються антихристиянські єресі. Основою лицарської етики було “незадоволене жадання” – містична любов до уявлюваної ідеальної Дами і безперервне випробування чеснот лицаря. Абсолютна дисципліна орденів зробила лицарів важливою ударною силою Заходу – в усіх відношеннях (наприклад, орден тамплієрів, що награбував величезні багатства в Палестині, поклав початок банківському капіталу Заходу). Цей спосіб мислення і дії, ця етика росіянам були дуже далекі” [10].

Інакше оцінював відсутність лицарства російський філософ першої половини ХХ ст. М.Бердяєв: “Відсутність лицарства в російській історії мала фатальні наслідки для нашої моральної культури”.З цим пов’язані “нepозкритість і нерозвиненість y нас особистісного начала, культури особистости, культури особистої відповідальности та особистої чести”, “нездатність до духовної автономії”, “нетерпимість, пошук правди не в собі, a поза собою” [11]. Це позначається і на ставленні до кохання і до жінки: “Російська література не знає таких чарівних образів кохання, як література Зaхідної Европи. У нас немає нічого подібного до кохання трубадурів, кохання Tpіcтaнa та Ізoльди, Данте та Бeaтpічe, Poмeo та Джульєтти. Кохання чоловіка та жінки, любовний культ жінки – чарівна квітка християнської культури Заходу. Ми не пережили лицарства, y нас не було трубадурів. У цьому ущербність нашого духу. B російському коханні є щось важке і болісне, непросвітлене і часто потворне. У нас не було справжнього романтизму в коханні” [12].

У такій перспективі традиція “Домостроя” зовсім не виглядає як ствердження чоловічого начала. Радше навпаки, в цьому можна вбачати причину того, що Бердяєв називає “вічно бабським у російській душі”. Причому, “бабськість” зовсім не рівнозначна жіночості, адже сутність людини виявляється у відносинах з іншими людьми. Якщо одна зі сторін ґендерних відносин виявляється пригніченою, то й ці відносини мають викривлений характер, і сутність другої сторони так само не реалізовується належним чином.

Хоча Україна також була православною і не мала класичного лицарства західного типу, проте мала своєрідні аналоги цього явища.

Початок українського “лицарства” сягає ще часів, коли лицарство у точному розумінні цього слова (як католицькі військово-релігійні ордени) ще не з’явилося. Ми бачимо цей образ у російського історика С.М.Соловйова, який так описує відмінність між київськими та північними князями: “У їх [північних князів] поведінці ми не помічаємо того блиску, який бачимо у поведінці князів-витязів півдня, що дивилися на битву як на суд божий, і при всякій суперечці вдавалися до цього суду: північні князі – власники...; південні князі насамперед думають, як би в битві узяти свою честь, північні князі насамперед думають, як би без ненадійної битви одержати користь для свого володіння” [13].

Бачимо тут і відповідний жіночий культ: “Усю архітектурну семантику християнського Києва задано храмами богородичного циклу, саме Київ у східнослов’янських землях позначено ідеєю Св.Софії – їй присвячено головний храм міста (після падіння Києва в XIII столітті культ Св.Софії на Русі забувається)” [14].

Неабияку роль відіграла ідея лицарства в історії козацтва. Після перетворення козацтва на потужну військову силу і низку військових успіхів козаки почали домагатися урівнення в правах з польським “військовим станом” – шляхтою. “У своїх часто зухвалих переговорах із поляками козаки почали називати себе оборонцями віри, лицарським братством, борцями за народне благо... Серед козацтва своєрідним догматом віри було те, що у 1582 р. король Стефан Баторій дарував козакам привілеї, котрі майже зрівнювали їх у правах із шляхтою” [15].

На думку російського дослідника українського самостійництва М.Ульянова ця “кумедна” ідея про лицарську природу козацтва, зіграла дуже велику роль у становленні козацької ідеології: “Зародилась та ідеологія, яка зіграла потім настільки важливу роль в історії Малоросії. Вона полягала в зближенні поняття “козак” із поняттям “шляхтич”. Як кумедно не виглядала ця претензія в очах тодішнього польського товариства, козаки завзято трималися її. Свої прагнення реєстрове військо почало виражати в петиціях і зверненнях до короля і сейму. На конвокаційному сеймі 1632 року його представники заявили: “Ми переконані, що дочекаємося колись того щасливого часу, коли одержимо виправлення наших прав лицарських, і ревно просимо, щоб сейм зволив доповісти королю, щоб нам були даровані ті вільності, що належать людям лицарським””.

Схожими були і культові основи козацтва. Якщо на заході культ Діви Марії був характерним для лицарських орденів, то в козацькій Україні культ Богородиці-Покрови був всенародним. Адже в козацькій Україні, на відміну від Заходу, лицарсько-козацька верства не була малочисельним аристократичним станом, жорстко відокремленим від решти народу. “Згідно з неповним московським переписом 1654 р., близько половини дорослого чоловічого населення становили козаки. Для селянина чи міщанина, здатного на власний кошт нести військову службу, не складало труднощів записатися до козацького полку й претендувати на такі привілеї, як право землеволодіння, звільнення від податків та право обирати й бути обраним козацьким старшиною. Відповідно козак, який не міг купити власного військового спорядження чи втратив бажання воювати, звичайно повертався до стану селянина чи міщанина” [16].

Очевидно, проникнення елементів лицарської ідеології через козацтво у найширші народні верстви сприяло утворенню гармонійнішої системи відносин між чоловіком і жінкою. Хоча тут не йдеться про просте запозичення з Заходу. Українська козацько-лицарська верства утворилася внаслідок специфічних умов прикордонного життя, постійної небезпеки та військових сутичок з Диким полем. Те, що жінкам доводилось розділяти з чоловіками їх небезпеки, керувати домашнім господарством і молоддю в час, коли чоловіки були у військових походах, а часом і здійснювати оборону від кочовиків, – підвищувало їх ґендерний статус.

Загалом, відносини між чоловіком та жінкою відображають рівень свободи у суспільстві. Не випадково в “Боярині” Лесі Українки московська неволя найвиразніше протиставляється українській козацькій волі якраз через змалювання становища жінки. На Московщині “жінки зап’яті”, немов туркені. Тут дівці “мандрувати неначе неподоба”, “жінкам не можна між чоловіцтвом бути”. “Такого тут і зроду не чували, – співати по гаях!” Жінки “сидять по теремах, не бачать світу”. Дівчині не можна “самій отам в садку сидіти”. Заручини відбуваються через сваху, і навіть після заручин “нечесть як дівчина постоїть на розмові з своїм зарученим”. Все це становить для героїні жахливий контраст з вільним становищем жінки в Україні, постійно асоціюється у неї з турецькою неволею (“Чи ми ж туркені?”, “І там татари – й тут татари”).

Козацький міт був стрижневим у формуванні новітньої української нації в ХІХ-ХХ ст. (Говоримо про міт, оскільки тут важлива не сама історія в усій її точності, а її відображення в народній та національній свідомості й творчості.) Відповідно й ідея лицарства зайняла важливе місце в новітній українській культурі.

В українській новітній літературі (від Котляревського) лицарство є романтичним образом, втіленням вічних ідеалів шляхетности, чести, вірности і мужности.

Шевченко у своїх творах постійно називає козаків лицарями.

Важливе місце займає тема лицарства у творчості Лесі Українки. В поемі “Давня казка” в образі лицаря Бертольда показано символічну історію становлення і занепаду шляхетського стану – виродження стану гордих і відважних лицарів у пихатих і свавільних панів, гнобителів народу. А в драмі “Осіння казка” відбувається своєрідна “передача естафети” від колись величного, а тепер втомленого навік лицаря до робітників.

Герой “Похорону” Івана Франка прагне підняти хлопський люд до справжньої шляхетности (що протиставляється шляхтянству – звироднілій спадковій аристократії): “Щоб знівечить плебейські всі інстинкти, / Щоб гартувались лицарі-запеки”.

Тема духовного аристократизму займає важливе місце у творчості О.Кобилянської (“Царівна”).

О.Гончар у “Соборі” проводить паралель між давніми “лицарями козацької республіки” та сучасними “лицарями праці й життя”. Український робітник, відомий сталевар, від’їжджаючи у тривале відрядження в Індію, наказує синам: “Ви дивіться мені тут: будьте лицарями!” і повторює цей наказ в листах.

Поет-дисидент Іван Світличний пише віршований кодекс лицарської чести:

Ми – мужчини, й за кодексом честі ми чинимо –
Не для вигод і пільг, не для слави й хвали.
Є високий, шляхетний закон між мужчинами:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

Підла наволоч рано богує без спротиву,
Рве зубами, де жирно, де кайф, де калим.
Ми їй ребра полічимо, віку вкоротимо.
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

Якщо нечисті – море, й зла підступного – повідь,
Не кажи, що не можеш, що нерви здали.
Вмри й воскресни, а виконай лицарську заповідь:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

Рвуться жили? Ми зв’яжемо в вузол залізний їх,
Хай нам леви позаздрять, позаздрять орли.
Ми, мужчини, – двожильні, і нашим девізом є:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

Ми, мужчини, на інших кивати не любимо.
Кажеш, гиді багато? А ви де були?
Ми спитаєм, як слід, і себе не забудемо:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

Ти – мужчина? Ти – справжній мужчина?
Прекрасно.
Хай вітри, хай шторми, хай дев’яті вали,
Стій, мов скеля, й пильнуй наш девіз, наше гасло:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

***

В українській історії та культурі, від давніх давен до найближчого минулого, знайдемо більш ніж достатньо прикладів мужности та шляхетности. Поділяючи стурбованість А.Окари щодо сучасного, я порадив би звертатися до цих прикладів, а не до прикладу російського “Домострою”. А якщо ці приклади не вміщуються у прокрустове ложе “сакральних” схем Еволи-Генона-Дугіна, то тим гірше для цих останніх.

Хоча в українській традиції відносини між чоловіками і жінками були гармонійнішими, ніж в Росії чи навіть на Заході, проте це не дає підстав говорити не те, що про домінування жінок, а навіть про паритетність.

Величезне значення для української літератури Лесі Українки – на одному рівні з Шевченком і Франком.

Чудова поетеса Ліна Костенко – остання визначна представниця покоління “шістдесятників”. Інші поети і письменники цього і близького до цього поколінь – Олесь Гончар, Василь Симоненко, Іван Світличний, Григір Тютюнник, Василь Стус – на жаль, не дожили до нашого часу.

Значною є роль жінок в українській культурі. Либонь, небагато знайдеться (якщо знайдеться взагалі) інших культур, в яких ця роль була б такою. А чи є взагалі у світовій культурі хоч одна жінка – повноцінний драматург, крім нашої Лесі Українки?! А проте, роль чоловіків усе ж таки значно більша.

А тому, якби вага жіноцтва в українській культурі була б ще більшою, то нам, чоловікам, слід було б з цього тільки порадіти, а не думати з жалем про відсутність в українській традиції досвіду “Домострою”.

1http://www.aratta.org.ua/lecture/5.html

2 Славка Вальчевська. Особиста свобода. Домашній матріархат // Ї. – №17.

3 М.Бердяєв. Самопізнання.

4 А.Окара. Безхребетна Україна.

5 М.Бердяєв. Світоспоглядання Достоєвського.

6 Там само.

7 Л.Костенко. Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала. – К., 1999.

8 І.Франко. Сотворення світу.

9 Карл Шмітт. Планетарна напруженість між Сходом та Заходом і протистояння Землі та Моря.

10 С.Г.Кара-Мурза. Маніпуляція свідомістю.

11 М.Бердяєв. Світоспоглядання Достоєвського.

12 Там само.

13 С.М.Соловьев. Чтения и рассказы по истории России.

14 А.Окара. Безхребетна Україна.

15 О.Субтельний. Україна: Історія.

16 Там само.