Бенедикт Андерсон

Західний націоналізм і східний націоналізм: чи є між ними різниця?

Слава богу, ми більше не чуємо нічого про “азійські цінності”. Ці “цінності” були занадто риторичними, виступаючи як своєрідний евфемізм, що покликаний виправдати авторитарне панування деяких державних лідерів. Фінансова криза 1997 року завдала сильного удару по їхніх заявах про те, що вони знайшли швидкий шлях до постійного економічного росту і процвітання. Однак ідея існування особливої азійської форми націоналізму не тільки не залишила нас, але має корені, що сягають в минуле більше як на століття. Очевидно, що першоджерела цієї ідеї лежать у сумно відомому твердженні европейського імперіалізму про те, що “Захід є Захід, Схід є Схід, і разом їм не зійтися”. Але це твердження, засноване на неминучій расовій дихотомії, почали використовувати націоналісти з різних частин Азії для мобілізації народного опору проти відтепер-цілком-чужого панування. Чи можна цю дихотомію обґрунтувати теоретично або емпірично?

Я не думаю, що найважливіші відмінності між націоналізмами у минулому, сучасному чи найближчому майбутньому лежать на лінії Схід-Захід. Найдавніші націоналізми Азії (я маю на увазі Індію, Філіппіни та Японію) набагато старші від багатьох европейських (корсиканського, шотландського, новозеландського, естонського, австралійського та інших). Філіппінський націоналізм у своїх джерелах і поглядах зі зрозумілих причин подібний до кубинського і до націоналізму континентальної Латинської Америки; подобу націоналізму Мейдзи знаходимо в османській Туреччині, царській Росії та в Британській імперії; індійський націоналізм аналогічний до тих націоналізмів, які ми можемо знайти в Ірландії та Єгипті. Варто додати, що уявлення людей про Схід і Захід з часом змінювалися. Понад сторіччя османську Туреччину називали “хворим европейцем”, незважаючи на те, що більша частина її населення сповідує іслам; і сьогодні Туреччина з труднощами намагається увійти в Европейське співтовариство. В Европі, що вважала себе цілком християнською (залишимо осторонь мусульманську Албанію), число мусульман зростає щодня. Росію довго вважали переважно азіатською державою, і дотепер у Европі є багато людей, які продовжують так думати. Можна додати, що навіть в Японії є люди, які вважають себе частково білими. Де починається і закінчується Схід? Єгипет лежить в Африці, але його прийнято вважати частиною Близького Сходу, а тепер, коли Близького Сходу вже немає, Єгипет став частиною Середнього Сходу. Папуа – Нова Гвінея в Европі сприймається як Далекий Схід (як і Японія), але сама вона так не думає. Відважна нова мікродержава Східний Тимор намагається вирішити, частиною чого вона буде – Південно-Східної Азії чи Океанії, яка з певної точки зору, наприклад, з Ліми та Лос-Анджелеса, може розглядатися як Далекий Захід.

Масові міґрації населення через традиційні “кордони” Европи й Азії тільки ускладнюють ці проблеми. Після угоди про відкриття китайських портів в 1842 році мільйони жителів Піднебесної відбули за кордон (у Південно-Східну Азію, Австралію, Каліфорнію), а пізніше розселилися по всьому світу. Імперіалізм закинув індусів в Африку, Південно-Східну Азію, Океанію та Карибське море; яванців – у Латинську Америку, Південну Африку та Океанію; ірландців – в Австралію. Японці прийшли у Бразилію, філіппінці – в Іспанію і т. д. “Холодна” війна та її наслідки прискорили цю течію, втягнувши до неї корейців, в’єтнамців, лаосців, тайців, малайців, тамілів та інших. Отже, церкви в Кореї, Китаї і Японії; мечеті в Манчестері, Марселі і Вашинґтоні; буддистські, індуїстські й сікхські храми в Лос-Анджелесі, Торонто, Лондоні та у Дакарі. Яким буде результат усіх цих міґрацій, які ідентичності вже існують і виникнуть у майбутньому – питання надзвичайно складне, відповідь на яке наразі неможлива.

Імперські націоналізми

Форма націоналізму, всебічно розглянута в моїй книзі “Уявні спільноти”, – це, як я назвав його слідом за Хью Сетон-Уотсоном, офіційний націоналізм. Ця форма склалася історично як реакційна відповідь на народні націоналізми, спрямовані знизу проти правителів, аристократів та імперських центрів. Найпоказовішим є приклад Російської імперії, у якій царі правили сотнями етнічних груп і безліччю релігійних громад, а у своєму колі спілкувалися французькою мовою, що було знаком їхньої цивілізованої відмінности від підданих. Видається, що лише селяни говорили російською, але з поширенням в імперії народних націоналізмів (українського, фінського, грузинського і т.д.) у дев’ятнадцятому столітті царі, зрештою, вирішили, що вони насамперед росіяни, і в 1880-х (лише 120 років тому) почали згубну політику русифікації своїх підданих, урівнюючи, так би мовити царів і підданих, чого колись уникали. Так само Лондон намагався англізувати Ірландію (і досяг помітних успіхів), Німецька імперія намагалася онімечити свою частину Польщі (з дуже незначним успіхом), Французька імперія нав’язувала французьку мову італомовній Корсиці (частково домігшись успіху), а Османська імперія – турецьку мову арабському світові (безуспішно). У всіх випадках, пошлюся на себе ж, основне зусилля було спрямовано на те, щоби вузьку і коротку шкіру нації натягнути на величезне тіло старої імперії.

Чи можна сказати, що ця форма націоналізму характерна для Заходу або ж для Сходу? Не думаю, що це можливо. Можемо, наприклад, згадати дивний випадок Японії, недавно розглянутий у чудовій книзі Тесі Морріс-Судзукі (Re-Inventing Japan: Time, Space, Nation, Armonk, NY 1998). У книзі наводиться приклад несподіваної трансформації, яка відбулася під час Реставрації Мейдзи, коли влада звернула увагу на айнів і жителів островів Рюкю й підкорила їх. Довгий час політикою сегуната Токугава була заборона айнам вдягатися як токугава, переймати японські звичаї і традиції; аналогічно до цього посланців від Рюкю, які приносили данину в Едо, змушували, щоб вони вдягалися як екзотичні китайці. В обох випадках основна ідея полягала в тому, щоби, наскільки це можливо, відокремити периферійні (варварські) народи від імперського центру. Проте, зі зростом офіційного націоналізму Мейдзи, така політика була цілком змінена: айни і рюкю тепер вважалися настільки ж древніми представниками японської раси, як і самі олігархи Мейдзи. Всі зусилля, мирні, але, частіше, насильницькі, були спрямовані на їхню японізацію (зі змінним успіхом). Можна стверджувати, що пізня імперська політика в Кореї і на Тайвані відповідала тій самій логіці. Корейці повинні були брати собі японські імена і говорити японською мовою, а тайванці, як молодші брати, повинні були в усьому наслідувати японців. У кінцевому рахунку вони мали стати японцями (таким був задум), нехай і японцями другого сорту. Так само виглядали справи з ірландцями у Великій Британії до 1923 року і з поляками у Німеччині до 1920 року.

Однак, випадок з Піднебесною імперією куди більш вражаючий і кумедний: нею з 1644 року і аж до її краху (це сталося менше 90-та років тому), правили маньчжури і, відповідно, маньчжуромовна династія. (У цьому, звісно, немає нічого незвичайного. У Великій Британії не було англійської династії з одинадцятого століття: перші два правителі з нині правлячої королівської фамілії, німці Георг I і II, практично не говорили англійською мовою, і це нікого не хвилювало.) Свідченням того, що китайський націоналізм виник недавно, є той факт, що ця курйозна ситуація 110 років тому мало кого турбувала. Не було ніяких спроб не тільки маньчжурізації, але навіть мандаринізації, оскільки престиж правителів був заснований на відмінності від підданих, а не на подібності до них.

Імператриця-вдова Цисі під кінець спробувала протиставити західним імперіалістам народну ворожість від імені китайських традицій, але було занадто пізно! Династія зникла в 1911 році разом з маньчжурами. Найпопулярніший у сучасному Китаї автор Вонг Шу є маньчжуром, але він не афішує цього факту.

У всесвітньо-історичному масштабі китайський націоналізм виник досить пізно, але у дуже специфічній ситуації, до якої можна знайти небагато паралелей у світовій історії. Китай був наскрізь просочений різними імперіалізмами епохи, включаючи японський, але насправді колонізованим не був. Багато конкуруючих імперіалізмів, зокрема і Велика Британія, що зіткнулася з труднощами в Індії, не залишали думок про захоплення величезного імперського Китаю (найближче порівняння тут, можливо, – імперська Ефіопія). Крім того, імперський Китай був настільки ж слабким, як і царська Росія. Японці перемогли царський флот за шість років до катастрофи маньчжурської династії і за дванадцять років до кривавого кінця самого царату. Усе це давало змогу багатьом націоналістам першого покоління думати, що імперія без особливих труднощів може перетворитися в націю. Ця мрія була й у Енвер-Паші у Стамбулі, й у полковника Менгісту Маріама в Аддис-Абебі трьома поколіннями пізніше, й у полковника Путіна в сучасній Москві. Вони, не довго думаючи, поєднали народний націоналізм всесвітнього антиімперіалістичного руху з офіційним націоналізмом кінця дев’ятнадцятого століття; і нам відомо, що останній був націоналізмом, який виходив від держави, а не від народу, і оперував термінами територіального контролю, а не народного звільнення. Звідси і дивна з’ява типажу справжнього народного націоналіста Сунь Ятсена, який озвучує претензії Китаю на різні райони Південно-Східної і Середньої Азії. Ці вимоги були засновані на реальних чи уявних територіальних завоюваннях династичних правителів, причому, багато хто з цих правителів не були китайцями і проти них, здавалося б, народний націоналізм повинен був боротися. І Гоміньдан, і, пізніше, КПК у різний час і в різних масштабах підтверджували ці претензії.

Піднебесна, як я показав, не була настільки вже унікальною. У різний час і в різному ступені її спадкоємці визнали багато нових держав, що виникли на периферії завдяки імперіалізму й антиколоніальному націоналізму (Монголія, Корея, В’єтнам, Бірма, Індія і Пакистан). Це визнання було тісно пов’язане з новою ідеєю про те, що Китай це нація, представлена, як і безліч інших націй, в Організації Об’єднаних Націй і у її попередниці – Лізі Націй. Тайванські історики показали, що в різні періоди між 1895 і 1945 роками правлячі групи на материку в дійсності визнавали за Тайванем статус японської колонії і підтримували тайванський народ у боротьбі за незалежність від Японії, так само, як вони підтримували і корейський народ. Протиріччя між народним і офіційним націоналізмами, яке настільки очевидно виявилося в сьогоднішньому Китаї, як я вже сказав, не унікальні. Їх можна знайти і в інших частинах земної кулі. Однак вони особливо важливі сьогодні через величезні розміри і чисельність населення Китаю, уряд якого, відмовившись від соціалізму, що виправдував його диктатуру, повернувся до офіційного націоналізму для того, щоби знову зробити свою владу легітимною.

Уявлення про минуле і майбутнє

Існує ще одна особливість офіційного націоналізму, що відрізняє його від усіх інших форм націоналізму. Ймовірно, справедливим буде твердження про те, що всі колишні організовані спільноти (частково) залежали від уявлень про минуле, які не могли серйозно суперечити одне одному. Ці уявлення передавалися через усну, фольклорну традиції, релігійні вчення, придворні хроніки та ін. Особливо важко знайти в таких уявленнях серйозну турботу про майбутнє. Коли наприкінці вісімнадцятого століття виник націоналізм, усі ці уявлення змінилися докорінно. Зростаюча швидкість, з якою відбувалися соціальні, культурні, економічні та політичні зміни, засновані на індустріальній революції і сучасних системах комунікацій, зробила націю першою політико-моральною формою, заснованою на ідеї прогресу. От чому концепція геноциду виникла так недавно, хоча древні записи називають імена багатьох тисяч груп, що тихо зникли багато століть тому, не викликавши своїм зникненням жодного занепокоєння. Швидкість змін і влада майбутнього також викликали серйозні трансформації уявлень народу про минуле.

В “Уявних спільнотах” я спробував висвітлити природу цих трансформацій шляхом порівняння їх з труднощами, з якими зіштовхуємося, коли нам показують фотографії з нашого дитинства. Ці труднощі – у формі фотографій – здатна викликати тільки індустріальна пам’ять. Батьки запевняють нас у тому, що цими дітьми є ми самі, але ми не пам’ятаємо, щоб нас фотографували; ми не можемо без допомоги батьків згадати себе в однорічному віці. Пам’ятники, храми, записи, могили, артефакти etc., – це минуле стає усе більше і більше недоступним для нас, все більше зовнішнім щодо нас. У той же час, ми відчуваємо, що маємо потребу в ньому, як у своєрідному якорі. Але це означає, що наше ставлення до минулого сьогодні більш політичне, ідеологічне, суперечливе, фрагментарне і навіть авантюрне, ніж за старих часів. Цей всесвітній феномен є основою націоналізму.

Китай дає нам багато цікавих прикладів, про які ми зараз розповімо. Раз на рік уряд проводить широкомасштабне багатогодинне телевізійне шоу, яке незмінно викликає широкий інтерес. У ньому показують народи, що становлять населення КНР. Особливо впадають у вічі виразні відмінності між ханьцями і різноманітними меншинами. Представники меншин з’являються на екранах у барвистих традиційних костюмах і виглядають справді чудово. Натомість ханьці не можуть з’явитися у традиційному одязі, хоча ми знаємо з картин та історичних описів, наскільки яскравими і прекрасними вони були. Так, наприклад, чоловіків показують одягненими в ділові костюми від італійських і французьких модельєрів, де взагалі немає нічого ханьского. Ханьці, таким чином, демонструють себе як майбутнє, а меншини – як минуле. Чи це зроблено свідомо? Минуле, видимою ознакою якого є меншини, є частиною великого минулого, з допомогою якого легітимізується територія Китаю.

Природно, що для офіційного дискурсу чим древніше минуле – тим краще. Особливо ексцентрично цей підхід виявився у реакції на визнану багатьма теорію про те, що людина як біологічний вид виникла на сході Африки. Безсумнівно, для офіційних кіл думка про те, що віддалені предки ханьців і всіх інших народів жили в Африці, а не у Китаї, була не вельми приємною. Тому було виділено значні кошти для проведення пошуків останків людини на території Китаю, більш древніх і цілком відмінних від останків, знайдених в Африці.

Битва мов

Розгляньмо іншу форму націоналізму, яка, наскільки я можу судити, є однозначно европейською за своїм походженням, і запитаємо себе: чи вона й досі належить лише Заходу. Цю форму я називаю “лінгвістичним націоналізмом”; він виник на початку дев’ятнадцятого століття в династичних імперіях Европи, його філософськими джерелами були теорії Гердера і Руссо. Основна теза: кожна справжня нація має свою власну специфічну мову і літературну культуру, з допомогою яких виражається історичний дух народу. Для багатьох мов (чеської, угорської, української, сербської, польської, норвезької та інших) було складено словники, яких до того часу не існувало. З поступовим ростом рівня письменности усні традиції було записано й опубліковано. Це було використано для боротьби з пануючими великими мовами династичних імперій – османської, верхньонімецької, паризької французької, королівської англійської і московитської російської. Іноді ці кампанії досягали успіху, іноді -- ні, але, у всякому разі, результат цей визначався політикою. Успіхи добре відомі, і ми не будемо на них зупинятися. Провали відомі менше і надзвичайно цікаві. У дев’ятнадцятому столітті, наприклад, Париж досяг успіху (з допомогою контролю над системою освіти і видавничою діяльністю) у зведенні багатьох мов, якими говорили у Франції, до рівня місцевих діалектів. Менших успіхів домігся Мадрид у перетворенні безлічі мов, якими говорили в Іспанії (наприклад, каталонська і галісійська), у звичайні діалекти кастильського. Лондон майже знищив гаельску мову, але сьогодні можна спостерігати її відродження.

Якщо ми звернемося до Азії, то знайдемо безліч спроб реалізації лінгвістичного націоналізму, які є дуже цінними для порівняльного дослідження. Ця розмаїтість вказує на труднощі в обґрунтуванні єдиної азіатської форми націоналізму. Правителі Мейдзи наслідували Париж, коли намагалися нав’язати токійську мову іншим частинам країни і звести всі інші форми до рівня діалектів. У той самий час мова жителів Кюсю була незрозумілою для населення Хонсю і Рюкю. Нам відомі процеси, з допомогою яких кантонський, гань, хакка (самостійні мови, пов’язані між собою так само як румунська, італійська та іспанська) були зведені до рівня діалектів нової національної мови – мандаринської. У Таїланді бангкокський тайський запанував над діалектами півночі, північного сходу і півдня країни, яких жителі Банкока, звичайно, не розуміли.

Два чудових гібридних приклади дають нам В’єтнам і Індонезія. У першому випадку французькі колоніалісти були налаштовані на руйнування культури китайського мандаринського стилю, романізуючи в’єтнамців з допомогою шкіл і підтримки видавництв. У 1920-1930-х в’єтнамські націоналісти визнали цю революцію і продовжили її, створивши базу для масової письменности серед в’єтнамців, але в той же час вони позбулися зв’язків з китайськомовною літературною традицією минулого. У Нідерландській Ост-Індії колоніальний уряд, який сумнівався у світовій цінності голландської мови і був занадто скупим для того, аби витрачати гроші на її поширення на величезному архіпелазі, працював з допомогою стандартизованої форми lingua franca островів – малайської мови. До кінця 1920-х індонезійські націоналісти вирішили, що ця мова, названа сьогодні індонезійською, є справжньою національною мовою; після цього безліч великих мов, таких як яванска, сунданська, мадурська і бугінська, стали простими реґіональними мовами, хоча вони, здебільшого, є старшими за малайську, зокрема й у деяких літературних традиціях.

Індія та Філіппіни зазнали невдачі у створенні загальноприйнятої національної мови і національної еліти. Сильна англомовна – і націоналістична – літературна культура існує і в Індії, і на Філіппінах; вона прекрасно співіснує з настільки ж сильними культурами гінді, бенгалі, тамільської, тагальської і себуанської мов. Старий Пакистан розколовся надвоє після того, як у Карачі заборонили бенгальську мову, що стало тоді стимулом для лінгвістичного націоналізму в Бангладеш, – усе це дуже нагадує більш ранні лінгвістичні націоналізми у Греції, Норвегії і старій Чехословаччині. Східний Тимор, новітня держава-нація в Азії, де, незважаючи на невеликі розміри, проживає понад двадцять етнолінгвістичних груп, обрав португальську мову як державну, а тетунську як національну lingua franca.

Занадто складно сьогодні говорити, який націоналізм є менш чи більш важливим: індійський чи китайський; східнотиморский чи тайський; індонезійський чи японський; тайванський чи корейський. Якщо запитають, чому, то це неможливо пояснити без міркувань про роль електронних засобів масової інформації. Телебачення може миттєво передавати образи і символи будь-якою мовою, а сприймати їх може навіть малоосвічений і наймолодший глядач. Крім того, усе більше людей звикають використовувати різні мови у різних контекстах, і це ніяк не впливає на зміну їхньої національної ідентифікації. Можна навіть стверджувати, як я це зробив в іншому контексті, що електронні засоби зв’язку у поєднанні з величезними міґраціями, викликаними існуючою світовою економічною системою, породили нову небезпечну форму націоналізму, який я назвав “віддаленим націоналізмом”: націоналізму, який більше не залежить, як це було колись, від проживання на території рідної країни. Деякі найполум’яніші сикхські націоналісти є австралійцями; хорватські націоналісти – канадці; алжирські націоналісти – французи; китайські – мешканці Америки. Інтернет, електронні банківські розрахунки і доступні міжнародні подорожі дозволяють таким людям серйозно впливати на політику тієї країни, у якій вони народилися, навіть якщо вони більше не збираються у ній жити. Це один з основних іронічних наслідків процесу, що зазвичай називають глобалізацією; це дозволяє нам стверджувати, що хоч якоюсь мірою чіткого і ясного розмежування між азійським й европейським націоналізмом провести неможливо.

Переклав Олег Демків

Русский журнал/Политика/ www.russ.ru/politics/20011219-and.html