Узгодження і розбіжності II Міжнародного наукового семінару істориків “Українсько-польські відносини в 1918-1947 роках”

І. Політика П Речі Посполитої щодо українців у міжвоєнному періоді

Доповідачі: доц. Микола Кучерепа та проф. Анджей Айненкєль

На українсько-польські стосунки міжвоєнного періоду впливали наступні чинники:

• Україна і Польща наприкінці Першої світової війни творили власну державність. Оскільки обидві держави прагнули опанувати частиною однієї і тієї ж території, зародився конфлікт, в тому числі і збройний.
• У Східній Галичині цей конфлікт закінчився перемогою Польщі.
• З Українською Народною Республікою після періоду боротьби був укладений договір Петлюра – Пілсудський. В його наслідку наступила бойова співдія українських і польських сил. Польща не змогла надати Українській Народній Республіці достатньо ефективної допомоги, а Українська Народна Республіка була надзвичайно слабкою, щоб взяти на себе більший тягар боротьби з більшовиками.
• Внаслідок встановлених Ризьким мирним договором кордонів у складі Речіпосполитої опинилося декілька мільйонів українців, які на Волині і на більшості території Східної Галичини мали абсолютну перевагу. Два роки пізніше Польща добилась міжнародного визнання східних кордонів. Перед цим визнанням польський Сейм прийняв закон, що передбачав самоврядування у трьох воєводствах: Львівському, Станиславівському і Тернопільському. З вини польських політиків цей закон протягом усього міжвоєнного періоду не був впроваджений у життя. Також не був створений український університет у Львові. Українці, всупереч своєї волі, стали громадянами Польщі. У Польщі, як демократичній державі, конституційно були гарантовані права і свободи національних меншин, а також їхня участь в політичному житті. Українці мали своїх представників у польському парламенті. Діяли українські культурні, освітні, господарські і громадські організації, школи. Особливо важливу роль в житті українців відігравала кооперація. Виходила україномовна преса та інші видання. Українцям, як громадянам Речіпосполитої, гарантувались недоторканість майна, захист життя, свобода віросповідувань.

На практиці ці права і свободи порушувались в результаті дій польського державного апарату. Це виявилося у:

- обмеженні українцям доступу до праці на державній службі;

- зміні україномовних шкіл на школи двомовні (утраквістичні), в яких домінувала польська мова. У школах на цьому терені польські діти вивчали українську мову;

- підтримці штучних обмежень так званим “сокальським кордоном”, що поділяв землі, заселені українцями;

- дискримінаційному накиданні більшості українців терміну “русин”, як і підкреслюванні етнічної окремішності бойків, лемків, гуцулів;

- послуговування українською мовою в державних установах;

- обмеженні діяльності західноукраїнських інституцій воєводою Генриком Юзевським і підтриманні ним певних польсько-українських інституцій на Волині;

- нищення близько 180 православних храмів на Холмщині, що було болісною справою для української суспільності. Польські історики, присутні на семінарі, підкреслюють, що частина з них не діяла;

- численних випадках примушування православних і греко-католиків, українців, до переходу на римо-католицизм. Присутні на семінарі польські історики підкреслюють, що проти подібних акцій протестувала частина польської католицької ієрархії і суспільства.

Болісною проблемою в українсько-польських стосунках є так звані пацифікації. Польська сторона вважає, що українсько-польські стосунки дестабілізувались внаслідок терористичних актів антидержавної діяльності Організації Українських Націоналістів і Комуністичної партії Західної України. Активність цих організацій інколи викликала антиправні репресії. При цьому було наголошено, що проти подібних дій, а також ненадання українцям автономії протестувала частина польського суспільства.

Українські історики, присутні на семінарі, вказують на проблему військового осадництва як на дратливий чинник відносин на селі. Присутні на семінарі польські історики нагадують, що на всій території Речіпосполитої цих господарств було не більше 8 тисяч.

У міжвоєнний період обидві сторони чинили спроби порозуміння. На жаль, вони більш-менш значних результатів не дали. Можливості дій були обмежені, здебільшого, через зовнішньополітичне загострення. Дії адміністрації за цих умов викликали почуття кривди з української сторони.

Борючись за державну незалежність, український самостійницький рух неодноразово діяв методами антиправними, чому противилась частина українського суспільства.

Українсько-польський конфлікт був одним із явищ тогочасної Европи, де мали місце інші, значно кривавіші і брутальніші конфлікти.

В оригіналі підписи 15 українських та польських істориків

II. Розвиток українського незалежницького руху в Західній Україні в 1939-1945 роках. Виникнення УПА

Доповідачі: проф. Володимир Сергійчук та проф. Владислав Філяр

Після вересневої поразки у 1939 році й зайняття Радянським Союзом Волині та Східної Галичини українці, як і поляки, зустрілися там з брутальним переслідуванням. Знищення польської держави створило на тій території нові проблеми. Поляки вважали її приналеж-ною до польської держави, а українські націоналісти оголосили про своє право утворення на тих теренах незалежної Української Держави. Радянська влада започаткувала знищення там наявних структур, заборонила діяльність українських партій і організацій, котрі легально діяли у міжвоєнний період. Частина діячів ОУН залишила Волинь і Східну Галичину й переховувалася на теренах, окупованих Третім Райхом. Там керівництво ОУН зв'язалося з німцями, вважаючи, що під їхнім протекторатом можна буде утворити незалежну Українську Державу. Готувались кадри для диверсійних і розвідувальних дій, одночасно створювалася власна конспіративна організація, що планувала перейняти адміністрацію в Україні після вторгнення туди німців.

У боротьбі за незалежність України найбільшу активність проявила ОУН, утворена 1929 року. В її лавах існувало дві фракції: ОУН (м) під керівництвом Андрія Мельника, що представляла діяльність так званої “старої ґенерації” і ОУН (б), керована Степаном Бандерою, що гуртувала членів так званої “молодої ґенерації”. Польська сторона вважає, що обидві фракції були рішуче настроєні антипольськи. Водночас українська сторона вважає, що таке визначення не відповідає правді, оскільки у програмових документах немає про це згадки. Визначаючи свою мету боротьби за відродження Української Держави на всіх українських етнічних теренах, українські націоналісти не допускали можливості включення тих теренів до майбутньої польської держави.

Поворотним пунктом у політиці ОУН було проголошення З0 червня 1941 року у Львові Акту відродження Української Держави, що було з ентузіазмом сприйнято українським громадянством. Ця акція суперечила інтересам Третього Райху. Німці, перебуваючи у війні з Радянським Союзом, не згодилися на утворення незалежної Української Держави і заборонили український уряд. Гітлерівці заарештували керівників націоналістичного руху, а багато тисяч рядових націоналістів знищили. У зв'язку з тим ОУН перейшла до підпільної діяльності і, не маючи підтримки ззовні, розпочала підготовку власних збройних сил до боротьби з окупантами за вільну Україну.

На початку німецько-радянської війни українські націоналісти рішуче підтримали німців, вважаючи таке становище в українських інтересах. Невирішенність незалежницьких прагнень українців, грабіжницька господарська політика і терор німецької влади призвели до того, що настрої українського населення стали поступово змінюватися.

У своїй національній політиці німці, як і більшовицька влада, розпалювали антагонізми між поляками й українцями, намагаючись розігрувати конфлікти між ними і в такий спосіб нейтралізувати визвольну боротьбу обох народів.

Першою українською військовою формацією була утворена на Волині “Поліська Січ” під керівництвом Тараса Бульби-Боровця.

У квітні 1942 року на II Конференції ОУН-Бандери ухвалено рішення про посилення революційної діяльності і підготовку до утворення повстанської армії. Поряд з діючими на терені Волині відділами Тараса Бульби організовано відділи, що підлягали ОУН-Бандери. На III Конференції ОУН (17-21 лютого 1943 року) ухвалено перейти до відкритого спротиву німецькій владі і поборювання радянських партизанів.

Весною 1943 року почався бурхливий розвиток партизанських відділів українських націоналістів. Особливо кількісне їх збільшення відбулося у березні 1943 року, коли кілька тисяч українських поліцейських перейшли до лісу з повним озброєнням. У серпні 1943 року найчисельнішими були військові відділи ОУН-Бандери. У квітні 1943 року вони нараховували 8-10 тисяч осіб, а вже у червні того ж року кількість ця подвоїлася й продовжувала зростати. Відділи Тараса Бульби були другим щодо кількості угрупованням українських партизанів: у різний час вони нараховували близько 4-10 тисяч осіб у різний час. У військових відділах ОУН-Мельника весною 1943 року було близько 2-3-х тисяч осіб.

Від середини 1943 року перевага військових відділів ОУН-Бандери ставала щораз виразнішою. Наступив процес об'єднання українських націоналістичних відділів. Поступово ліквідовано інші відділи (часто із застосуванням сили) і включено їх до відділів Бандери.

Великий вплив на розвиток організації УПА мав III Надзвичайний Збір ОУН (21-25 серпня 1943 року), на якому як найважливіше завдання прийнято рішення про посилення збройних форм боротьби проти окупантів. Вибір Романа Шухевича, начального коменданта УПА, на Голову Проводу ОУН означав, що вся політична влада зосередилася в одних руках. З того часу керівництво ОУН-Бандери відійшло від інтегрального націоналізму. Швидко наступила розбудова структур УПА. Утворено три групи армій із наступним територіальним поділом: “УПА-Північ” обіймала Волинь, Полісся, а також Житомирський округ; “УПА-Схід” охоплювала Галичину, Буковину, Закарпаття і Холмщину; “УПА-Південь” включала Поділля. Наприкінці 1943 року УПА на Волині досягла найвищого свого розвитку і нараховувала 35-40 тисяч озброєних осіб. У складі УПА поряд з українцями під гаслом “Свобода народам – свобода людині” були грузини, вірмени, азербайджанці, таджики та представники інших народностей.

Наприкінці 1942 року на Волині розпочалися перші терористичні акти і вбивства польської людності від рук українських націоналістів. Українська сторона вважає, що вони були спровоковані німцями і більшовиками як відплатні акції, а також були наслідком спроб польського підпілля відродити польську державу на тих теренах. Спочатку чинилися вбивства окремих осіб і польських родин, які від січня 1943 року стали масовими, а від травня цього ж року розпочинаються масові організовані акції відділів УПА на польські села й осередки самооборони, що охопили територію Волині. Українська сторона вважає, що частина польської людності була знищена радянськими і польськими комуністичними партизанами і самостійними бандами.

Одночасно українська людність на Волині зазнала значних втрат від польського підпілля.

Межі і способи провадженої акції, організовані напади відділів УПА на польські села і селища, виконувані одночасно на терені кількох повітів, свідчать про те, що це були акції, заплановані керівництвом ОУН-УПА для ліквідації польської людності на цих теренах. Польські учасники семінару вважають, що головний конфлікт боротьби УПА в 1943 році на Волині спрямовувався своїм вістрям проти польського населення і мав характер етнічної чистки. Українська сторона заперечує це, оскільки в документах ОУН немає жодних директив з цього приводу. Уже в квітні 1943 року II Конференція ОУН одним з пунктів задекларувала розв'язання українсько-польських проблем мирним шляхом.

З метою поширення антирадянської боротьби українські націоналісти зініціювали у листопаді 1943 року конференцію поневолених народів Східної Европи і Азії, у якій взяло участь 39 делегатів від 13 народів і де утворено антибільшовицький блок. Польська сторона зауважує, що на цю конференцію не було запрошено поляків.

У липні 1944 року представники всіх регіонів України за ініціативою ОУН-Бандери утворили надпартійний політичний орган керівництва незалежницьким рухом – Українську Головну Визвольну Раду. Рада звернулась до українського народу з відозвою, в якій вказувала, що вона є “найвищим і єдиним керівним органом українського народу на час революційної боротьби – аж до утворення уряду української незалежної держави”.

Після повернення радянської влади в Західну Україну проти ОУН-УПА, яка продовжувала боротьбу за незалежну Україну, було кинуто великі підрозділи НКВД, а також армійські і прикордонні сили. Кривава боротьба тривала до середини 50-х років.

Польські учасники семінару вважають, що український незалежницький рух під керівництвом ОУН-Бандери, ставши на шлях націоналізму, повів за собою значну частину населення Волині й Галичини. В діяльності цієї організації відчувався брак толерантності до інших націй і брутальність у боротьбі. Це знайшло вираження у застосуванні індивідуального терору в міжвоєнний період і масового терору, аж до вбивств на Волині і в південно-східних воєводствах РП під час німецької окупації, що спричинило непоправні втрати людей. Українська сторона, натомість, вважає, що причини українсько-польського конфлікту криються в політиці II Речіпосполитої у міжвоєнний період стосовно української людності і що в національній політиці ОУН не виявлено браку толерантності до інших народів.

Обидві сторони вважають, що вирішення спірних проблем історії українсько-польських стосунків у Другій світовій війні належить продовжувати історикам, спираючись на архівні документи, без ідеологічних і політичних впливів.

(Далі в оригіналі є пропозиція тем на розгляд Третього семінару та підписи 15 українських та польських істориків).

III. Польське підпілля в Західній Україні (на територіях, що входили до складу II Речіпосполитої) в 1939-1945 роках

Доповідачі: доц. Ігор Ілюшин та д-р Генрик Піскуновіч

1. Польське незалежницьке політично-військове підпілля, що діяло в 1939-1945 роках на Волині та південно-східній території II Речіпосполитої (українська версія – Західної України), підлягало польському урядові на еміграції.

2. Головною метою польського підпілля була боротьба за незалежність цієї території в межах II Речіпосполитої.

3. У 1939-1941 рр. польське незалежницьке підпілля вело боротьбу з радянським окупантом, а в 1941-1944 рр. з німецьким.

4. Найбільшою силою польської підпільної держави на згадуваній території був ЗВЗ-АК (Союз збройної боротьби –Армія Крайова), інтегральна частина Польського Війська, зорганізована в округи: Волинський, Львівський, Тернопільський та Станиславівський.

5. ЗВЗ-АК у своїй діяльності орієнтувався на підготовку сил та засобів до загального повстання. У планах допускався варіант боротьби з українцями за приналежність цих земель, включно зі Львовом.

6. У період німецької окупації противником польського незалежницького підпілля був також український національно-визвольний рух, що прагнув до утворення своєї державності. В результаті різних підходів до справи державної приналежності цієї ж території, між польським незалежницьким підпіллям і українським самостійницьким рухом дійшло до гострого збройного конфлікту, а також трагедії польської й української людності. В тогочасних умовах неможливим було випрацювати консенсус, який задовольняв би обидві сторони.

7. Провокаційну роль у загострюванні й поширюванні українсько--польського конфлікту відіграла німецька та російська сторони.

8. Одним із найважливіших завдань польського незалежницького підпілля з 1943 року була охорона й самооборона польської людності від винищення

.9. Кульмінаційним пунктом діяльності АК в 1944 році була операція “Буря”, в рамках якої виступили збройні відділи 27, 5, 11 і 12 Піхотної дивізії Армії Крайової.

10. Після входу Червоної Армії в 1944 році розпочалося нищення структур польського незалежницького підпілля. Діючи в Західній Україні воно не колаборувало з радянською владою, а також не вело боротьби з українським національно-визвольним рухом.

11. Вважаємо необхідним проведення українськими й польськими істориками подальших поглиблених наукових досліджень діяльності польського незалежницького підпілля у 1939-1945 роках і в повоєнний період, опираючись на польські, українські, російські та німецькі архіви.

В оригіналі підписи 15 українських та польських істориків.

Над узгодженням працювали:

З польської сторони:

- проф. Анджей Пачковський (Варшава)

- проф. Томаш Стшембош (Варшава)

- проф. Анджей Скшипек ( Варшава)

- проф. Ришард Тожецький (Варшава)

- проф. Антоні Гіза (Щецін)

- проф. Чеслав Гжеляк (Варшава)

- доц. Ґжеґож Мазур (Краків)

- д-р Міхал Клімецький (Варшава)

- мгр Марек Ясяк (Варшава)

- д-р Януш Каня (Люблін)

- д-р Генрик Піскуновіч (Варшава)

- проф. Анджей Айненкєль (Варшава)

- мгр Уршуля Олех (Варшава)

- проф. Владислав Філяр (Варшава)

З української сторони:

- доц. Юрій Данилюк (Київ)

- доц. Володимир Репринцев (Київ)

- проф. Володимир Сергійчук (Київ)

- доц. Віктор Войналович (Київ)

- проф. Богдан Заброварний (Луцьк)

- проф. Іван Кічий (Луцьк)

- доц. Микола Кучерепа (Луцьк)

- проф. Ярослав Ісаєвич (Львів)

- проф. Володимир Трофимович (Львів)

- проф. Михайло Швагуляк (Львів)

- мгр Гурій Бухало (Рівне)

- Володимир Ханас (Тернопіль)