Спогади учасників польської самооборони с. Гута Степанська на Волині про події 16-18 липня 1943 року

Владислав Кобилянський: Гута Степанська була розташована на невеликому узвишші. Її оточували луки й поля. Від західного боку тягнулися державні ліси, а за ними – українські села. З південного боку тягнувся Мидзький ліс, а від півночі також були українські села.
Аж до вибуху війни у 1939 році українці жили в якнайбільшій приязні з поляками.
Численні українські родини приїжджали зі своїх сіл до костела в Гуті Степанській. Траплялося, що наші родини получалися з українськими, а у 1938 році багато українських родин перейшли з православ’я на католицтво.

Яніна Ліпінська: Гута Степанська разом із невеликими, у кілька родин хуторами налічувала близько тисячі мешканців.
Там був новий, гарний, дерев’яний, ще не цілком викінчений костел; його стрімка вежа панувала над околицями. Ми мали двоповерхову школу, Народний Дім, пошту, пост поліції, молочарню, чотири крамниці. Діяло Католицьке Молодіжне Товариство, Стрілецька Срілка, Об’єднання Сільських Господинь, Рільничий Гурток, шкільна гарцерська організація.
Між поляками мешкало близько п’ятнадцяти гебрейських родин, які займалися торгівлею та ремеслом. Українців у Гуті не було – вони мешкали неподалік: у Бутейках, Верпчній, Рудні, Мицку, Городці, Кричилиськах.
Ми не мали з українцями жодних суперечок ані приязні – не було мішаних подруж. Багатші селяни часто наймали українців на польові роботи чи для випасу худоби. Серед простого, часто примітивного, українського населення іноді траплялися і освічені люди. Скажімо, у Степані, на відстані дванадцяти кілометрів від Гути, директором школи був українець; у громаді Стидинь українець був війтом.
Гута була заможним селом, хоча як завжди і всюди там мешкали і багаті, й бідні. Побут малоземельних покращився, коли у тридцяті роки в околицях знайшли лікувальні ропи та грязі. Тоді постав санаторій “Солоні Грязі” – там вони знайшли роботу і заробітки.
У 1939 році, коли Совєцький Союз увійшов до Польщі – одразу ж “головою сільради” став українець, який вважав себе за великого комуніста. У 1941 році, після приходу німців, інший українець (колега комуніста), котрий видавав себе за націоналіста, зайняв цю ж посаду. Для нас вони були тільки українцями, котрі користувалися нагодою, аби громадити зброю, і чекали, щоб помститися полякам за всі завдані історичні кривди.
Восени 1942 року почали траплятися грабунки, окремі убивства на хуторах, пізніше дедалі частіше долинали звістки про напади на невеликі польські села, а увечері заграви пожеж свідчили, що насувається дедалі більша небезпека.
До Гути почали прибувати спочатку окремі втікачі із частиною майна, із запасами харчів, а через кілька тижнів ми приймали уже цілі навколишні села. Люди купчилися у більші громади, почалося будівництво схронів, бункерів, засік.
Ми й далі сподівалися, що хтось нас порятує, хоча дедалі частіше ті, хто нишком навідувався до своїх покинутих господарств, аби забрати залишене майно, не поверталися. Незабаром почала зникати і найменша надія, що ми переможемо, що буде укладено якийсь мир з українцями. Ми дійшли висновку, що повинні тікати до Німеччини. Це жахливий парадокс – мусити шукати підтримки у німців, аби вони загнали нас, безборонних і невинних волиняків, жебраків без майна, злиднів, які покинули свої доми, майно і власну землю, у табори – на ласку і винищення ворога.
8 лютого 1943 року надійшла страхітлива звістка, що в поблизьких Бутейках, українському селі, де було кілька польських родин, убито шість осіб, в тому числі двох молодих наречених з Гути – Євгенію Юцевич і Едварда Калюса.
На похорон до Гути Степанської зібрався небачений натовп переляканих людей. Із зсудомлених горлянок ми не могли видобути слів молитви. Тільки плач, схлипування, стогони і страх. Священик прощав тих двох, убитих так по-варварськи. З його прощальної промови ми усвідомили, що коли не організуємося у самооборону, нас усіх виріжуть до ноги. Мусимо встати вночі на варті великими групами, але з чим вартувати? З палицею? Кийком?
З похорону я поверталася додому пригнічена. Швидко западали зимові сутінки. Вікна моєї кухні виходили на [санаторій] “Солоні Грязі”, де жила з родиною убита Ґеня. Я не могла заснути, мене мучило видмо їхньої мученицької смерті.
Я мешкала посередині села при головній дорозі. Сусідами навпроти була родина Пьотровських: столяр Станіслав з дітьми – 24-річною дочкою Міркою, 21-річним Генриком і 19-річним Чеславом.
Тієї ночі Генрик був на варті з колегою Збишком Гофманом, вони були озброєні тільки якимись палицями. Коли після півночі приїхали сани з озброєними українцями, багато інших вартових десь поховалися, а цих двох затримали. Українці наказали привести їх до господаря з добрими кіньми. Отож пішли до Іполіта Савіцького (третій будинок від нас), там хлопців роздягнули і наказали господареві стерегти їх, бо інакше усіх повбивають і усе спалять. Син Іполіта Мар’ян пішов запрягати коней і тільки йому знаним виходом утік зі стодоли.
У той час, як можна було зрозуміти з оповідей Мірки, до будинку Пьотровських вдерлися три українці. Спершу Мірка думала, що це брати повернулися з варти, але батько сказав: “Ні, це не Геньо, я вже їм живим до рук не дамся”. Дверей він не відчинив, піднявся сходами, які вели з кухні на поверх. Чи він хотів там взяти зброю, чи тільки сховатися, ніхто не знає – його витягли на подвір’я і вбили. Мірка і Чеслав чули відголоски боротьби. Через вибите вікно вони вискочили обоє, босі, в білизні – і до нас. При неясному світлі каганця вони зауважили крізь шибу українців (ті вламалися до нас, але тільки крали, не вбили нікого). Отож обидвоє побігли по снігу далі, в лютий мороз, до Іполіта. Там вони застали свого брата, колегу і ще одного сусіда, котрий на звук пострілів вийшов з хати, аби допомогти жертвам нападу.
Через якийсь час українська банда повернулася і розстріляла тих трьох чоловіків. Вони конали в муках на очах скам’янілих від страху господарів.
Мірка пізніше розповідала, що ніколи не забуде цієї миті. Як Геньо говорив, що йде до мами, що йому усі нутрощі вийшли, що просить допомогти, а вони, заховавшись, паралізовані страхом, не могли навіть рухнутися у темряві.
На світанку поволі почали збиратися люди, розбуджені пострілами. Усі в розпачі, беззахисні. Від тієї ночі, як тільки западав морок, ми ходили спати до школи. Не можна було залишатися у власному домі, бо не допомагав жоден замок. На сінниках, ряднах, потемки ми вкладалися до сну на підлозі. Чоловіки збиралися по кілька чи кільканадцять на варту.
Щоразу частіше селяни з малих сіл кидали все й тікали до Гути. Ми все ще жили надією, що якось минеться. Ми намагалися орати і сіяти навесні, але в Гуті громадилося дедалі більше людей; у кожному значнішому будинку мешкало по кілька, а то й кільканадцять осіб. З’явилися партизани, якісь парашутисти.

Владислав Мішкевич: Поступово ширилися напади українських банд на польське населення; не було іншого виходу, як організуватися і не давати себе заскочити. Банди були добре озброєні, квартирували великими групами по українських селах. У грудні 1942 року банда УПА напала на Мар’янівку. Ми почали запеклий бій. Незважаючи на погане озброєння, ми убили кількох бандерівців. Нападники, не сподіваючись оборони, впали у паніку і почали втікати, забираючи поранених і вбитих. З нашого боку було тільки троє убитих.
Після цієї битви поляки почали масово покидати Мар’янівку та інші менші села, як от Зараменне, Мошкопіль, перебираючись до більших скупчень польського населення Перлисянки, Балярки, аж до Гути Степанської. Там, а також в навколишніх селах – Омелянці, Камінці, Темному, Седлиську, Вирці, Сушниках, Переспі, Уженях, Галах, Рафалівці і Ґрабині – організовано самооборону.
Невдовзі у Гуті Степанській почало бракувати харчів для скупчених людей, отож ми були змушені виїжджати до покинутих польських сіл і шукати заховані припаси.
Не завше можна було чогось привезти, позаяк не раз ми були змушені вступати в бій з великими українськими підрозділами, які контролювали околицю. До нас долинали вістки про убивства та інші звірства. У Гуті Степанській також не було спокою, часті наїзди та напади завдавали великої шкоди. Становище гіршало з кожним днем.

Луціян Пачевський: У Гуті діяла – ославлена на цілу Волинь – самооборона, щось на зразок партизанського підрозділу. Їм було далеко до цієї назви. Це була група без доброго одностайного керівництва, розсварена, погано озброєна; люди здібні, із чистим сумлінням, але без дисципліни.
До цієї групи належали бідніші господарі: Вятр, Жолєндзьвський, Скшибальський. Натомість Гутою кермували інші – багатії. Мешканці не здавали собі звіту, що на них чекає. Заробляли гроші, торгуючи продуктами рільництва, і громадили їх під подушками... замість купувати зброю – а тільки вона могла врятувати життя.
Більше було поголосок про силу Гути, аніж правди.

Владисав Кобилянський: Людей, котрі б мали сяку-таку зброю, в Гуті було мало. Не більше тисячі осіб. Ця зброя в принципі не була придатна до вжитку. Придатними до бою бути тільки:
два кулемети польського виробництва,
один легкий авіаційний кулемет німецького виробництва,
два ручних кулемети совєцького виробництва,
три гранатомети, але без зарядів, а також 130 ручних карабінів різного виробництва, до яких постійно бракувало патронів.

Станіслав Шумський: У березні, а може, й у квітні 1943 [року] на наш терен прибув і оселився у селі Вирка кпт. [Армії Крайової] “Бомба” [Владислав Коханський “Бомба” (1918-1980) – капітан, десантник, під час вересневої кампанії офіцер 48 піхотного полку, інтернований в Угорщині, після втечі з табору воював на території Франції, а у 1940 році потрапив до Англії. У вересні 1942 року десантований у Польщі, де скерований до II Відтинку Віяла на Волинь. Після падіння Гути Степанської діяв у районі Старої Гути у повіті Костопіль. 22 грудня 1943 року викрадений совєтами, перевезений до Москви і засуджений на перебування у концтаборі. До Польщі повернувся у 1956 році. – Примітка Ґ. Солтисяка] та його заступник пор. “Казік”. Ми знали, що вони прилетіли з Англії та провадитимуть організаційну діяльність на наших теренах. У нас вселився новий дух, бо ми сподівалися пересилання зброї та патронів.

Вінценти Романовський: “Бомба” був показним чоловіком зі світлим волоссям і вродливим обличчям. Ходив у військовому мундирі та фуражці без відзнак. Був досконалим стрільцем. Коли йшлося про дисципліну та послух, він не вагався перед найкрутішими заходами. Цього вимагало благо тисяч людей, покинутих напризволяще державою і законом. Він уникав розголосу, позаяк лише обережна діяльність могла дати йому змогу виконати довірені завдання.
Постій “Бомби” знаходився на півдорозі між Гутою Степанською і селами Гали та Вирка. Ці три села, получені поляками польовою телефонною лінією, становили вісь приготованої оборони. Організатором осередка Гали за дорученням Армії Крайової був учитель Марцін Бжозовський “Лєх”. Подібні функції у Вирці справував учитель Лєон Левицький – “Люмп”.

Владислав Кобилянський: 3 липня 1943 [року] у всій околиці Гути запалали польські села: Заулок, Галинівка, Мости. Ми поїхали на допомогу, але спізнилися. Ми застали там 20 осіб убитими; то були ті, хто не забажав сховатися у Гуті. 4 і 5 липня запалали наступні польські села та хутори: Загірці, Домброва, Балярка, Перлисянка, Дебриці, Рачиці, Півбіда і Гутвин.
Українцями командував якийсь Стецько. У кожному українському селі знаходився підрозділ. У Бутейках квартирували принаймні 1.000 добре озброєних “зарізяк”. У Рудні те ж саме. Містечко Степань підтримало село Мельниці кількома сотнями бандерівців. Мешканці Гути Степанської змушені були шукати союзника, аби протистояти жорстоким бандерівським підрозділам. Управа самооборони Гути вирішила нав’язати контакт із комуністичною організацією. Совєти уже мали власні партизанські підрозділи, дуже добре озброєні; на території Волині та Полісся, у районі Рафалівки знаходився комуністичний підрозділ, яким командував Юзеф Собесяк – “Макс”. Делегація оборонців звернулася до нього за допомогою.
“Макс” обіцяв співпрацю. Уже за чотири дні він прислав до Гути 40 осіб, озброєних автоматами та кулеметами совєцького виробництва. Це підтримало дух мешканців Гути. Користаючи з підтримки “Макса”, ми вирішили розправитися з бандерівцями. Насамперед йшлося про те, щоб випередити українські банди, які лютували поблизу Гути.
Найближче до нас, у селі Мельниця, перебувало 500 добре озброєних бандерівців. Після докладної розвідки наша боївка з Гути разом із партизанами “Макса” вдарила по них у складі 150-особового загону, озброєного і добре випробуваного у бою. Ми оточили Мельницю і прилеглий хутір. Бандерівці не сподівалися ніяких дій з нашого боку, після пиятики вони спали спокійно і без охорони. Обеззброюючи їхні пости, ми кинулися у бій, в якому гинули і ми, й вони. Незважаючи на заповідану обережність, аби завчасу не підняти всіх на оборону, не обійшлося без пострілів. До будинків ми вкидали ручні гранати і стріляли у втікачів. Бандерівці запекло боронилися.
На відголос стрілянини з Мельниці їм на допомогу підтягнулися підрозділи з Бутейок і Рудні. Розправившись із ворожими підрозділами у Мельниці, ми відступили до Гути. Але дорогою натрапили на відсіч. Українці атакували нас від північно-західного та північно-східного боку.
У цій сутичці троє з наших були поранені. Здобута перемога збагатила наші загони в Гуті кільканадцятьма кулеметами, кільканадцятьма карабінами та великою кількістю патронів. Гута була вдячна “Максові” та його солдатам за надану допомогу. Ми взялися за розробку наступного удару на Бутейки і Рудню. Бандерівці теж на гаяли часу даремно. Вони вирішили розправитися з поляками у Гуті. Сили Стецька налічували у тих околицях понад 4 тисячі добре озброєних людей та близько 5 тисяч “резервістів” у навколишніх селах.
Ризик нападу на українців у Бутейках був дуже значний. Окрім того, ми отримали інформацію, що до Бутейок у найближчий час має прибути німецька військова делегація – з метою узгодити з українцями план ліквідації Гути і місцевого польського населення. На цю звістку до Гути прибув “Макс” з усім своїм загоном у кількості 80 осіб. Совєти мали досконале озброєння. Присутність “Макса” у селі трималася у великій таємниці. Його партизанів розквартирували так, що мало хто про них знав. У той час наша розвідка повідомила, що до Бутейок уже прибула німецька делегація, а Стецько ввечері влаштовує велику учту на їхню честь. Керівництво самооборони Гути вирішило скористатися нагодою і вдарити на Бутейки в ніч з 11 на 12 липня. Було організовано три ударні групи. Керівництво операцією взяв на себе “Макс”. Наші підрозділи налічували 250 осіб.
Я був включений до підрозділу, завданням якого було вдарити на школу. Цим загоном керував Конаверський, а поруч з ним знаходився “Макс”. Ми вийшли з лісу на віддалі ста метрів від школи. Поповзли. Кущі перед нами були добрим прихистком. Ніч була місячна, і усе видно, як на долоні. На сходах школи сидів бандерівський вартовий. Всередині будинку грав оркестр, було чутно жіночий вереск. Голосні розмови та вигуки свідчили про гулянку. Партизани “Макса” потиху знешкодили вартового. Кожен з нас чув биття власного серця. Несподівано, за наказом, усі ми вискочили з-за кущів і з усіх боків вкинули досередини шкільного будинку гранати. Три вибухи стрясли землею. Бандерівці намагалися вискакувати через відкриті вікна. Усі Бутейки зарясніли вибухами й шаленою стріляниною. Бандерівці як несамовиті кинулися врозтіч, але з усіх боків їх вітали вогнем. Вони падали один за одним. Вони також намагалися чинити опір. У той час запалало ще кілька будівель, чудово освітлюючи терен операції. Ми мали вирішальну перевагу. У паніці, котра виникла поміж бандерівців, їхні командири були добре ізольовані у школі.
У бою в Бутейках відзначився поручник Мацієвський – “Кмітич”. Це він, власне, із своєю ударною групою, досконало блокував усі дороги та стежки, які вели до Бутейок. Бандерівці у кількості 300 осіб кинулися до поблизької річки. Саме там їх зустрів “Кмітич”, беручи у перехресний вогонь з кулеметів. Вони намагалися прорватися крізь лінію оточення, але це їм ніяк не вдавалося. Досвідчені в бойовому мистецтві люди “Макса” з усіх боків сіяли смерть в рядах бандерівців.
Після закінчення акції ми залишили Бутейки. Поле бою було всіяне трупами. Вода у близькій річці почервоніла від крові. У Гуті Степанській, де перебували понад 20 тисяч людей, звістка про здобуту перемогу, викликала радість, яку неможливо описати. Малий і великий, молодий і старий дякували “Максові” та його групі за здобуту перемогу.
Тим часом наша розвідка поінформувала, що українці мобілізують сили для відплати. Чарториськ, Осниця Велика і Мала, Полиці, Тельці, Красноволя, Колки, Кричилиськ, Румейки, Городець та інші українські села, де, починаючи від 1939 року, виганяли чи убивали поляків, були охоплені мобілізацією.
На село [Гуту] повинні були вдарити 10 тисяч бандерівців. Цей напад мав відбутися у другій половині липня. Ми були вражені. Нам бракувало патронів.
“Макс” скликав збори у Народному Домі. Людина, котра тиждень тому була на устах усього населення Гути, сьогодні змінила своє обличчя. Він запропонував нам покинути село, позаяк не бачить шансів до оборони. Він намовляв, аби всі ми пішли у Пінські ліси, де знаходяться совєцькі угруповання, котрі усіми нами заопікуються. Люди, однак, висловили спротив, а “Макс”, побачивши, що його пропозицію не прийнято, одразу ж пішов з Гути, залишивши тільки 20 своїх людей.

Станіслав Шумський: 16 липня близько двадцять третьої [години] я стояв на варті у селі Тур. У певний момент почалася стрілянина, а за мить запалали будинки. За наказом Юліяна Яніцького – “Чинка” ми почали відступати усією групою на південь до села Вирки, де квартирував сильніший загін. Там перебував командир самооборони кпт. “Бомба”.
Рясно падали вбиті; Вирка зі східного та південного боку уже палала, і там точилися запеклі бої. Отож ми вирішили пробиватися польовими шляхами, між Виркою і Виробками. Однак ці села були майже повністю зайняті бандерівцями, там убивали польське населення, а будівлі палили. Наша колона усе більшала, а самооборона – усі чоловіки, озброєні вогнепальною і холодною (сокири, вила, коси) зброєю– боролася з наступаючими бандерівцями.
Наша колона з величезними втратами, вичерпана до решти, вранці 17 липня досягнула Гути Степанської.

Ігнацій Яніцький: У Гуті нас розмістили у попередньо підготованих підземних схронах. Безперервно напливали нові втікачі з різних сусідніх сіл і колоній, у тому числі Підсереча, Мутиці, Гути Мицької, Ожегової, Рамашкова, Острівка, Вирки, Седлиськ, Ляд та інших. Робилося дедалі тісніше і тісніше. У той же час у парафіяльному костелі тривала відправа з безперервними молитвами та святим причастям. Ми молилися про щасливий порятунок і спасіння від ганебної смерті.

Вінценти Романовський: У п’ятницю 16 липня о двадцять другій [годині] у розташованому на південний захід від Гути Степанської закутку Зелена пролунали глухі удари гонгів. Сторожа повідомляла про надходження небезпеки. На костельній вежі вдарив дзвін. До цього сигналу вдавалися не надто часто, отож негайно піднялося на рівні ноги усе населення околишніх осель. Хто не мав вогнепальної зброї, хапав у жменю попередньо наготовані піки, насаджені на довгі древка вила, сокири і мотики. Жінки та діти бігли у темряві до збірних пунктів визначеними стежками і межами, або через болота й бездоріжжя. Чоловіки боронили їхній відступ, перевіряючи, чи хто не заснув. Утікали до Гути Степанської або до розташованої за шість кілометрів Вирки.
Коли до Гути Степанської добігли перші групи втікачів, “Бомба” уже знав диспозицію сил і розміри операції, розпочатої бандерівцями. Він повідомив командування [самооборони] Гути Степанської про відмову від оборони Вирки. Він сподівався надто сильного натиску, отож не хотів ризикувати обороною у двох чи трьох менших осередках. Майже усе [польське] населення уже перебувало в Гуті, і він мусів перебувати там, як командир усієї оборони. Отож, він вислав жителів Вирки із прикриттям, а сам на чолі підрозділу вчинив розвідку боєм. Вирка з дерев’яною школою, церквою, млином упродовж кількох наступних годин перетворилася у задимлене згарище. “Бомба” 17 липня над ранок прибув до Гути. Під час прориву крізь перстень оточення він був поранений у руку.

Луціян Пачевський: Ніч була ясна – ми помітили в небі з усіх боків Гути червоні ракети. Ми не розуміли, що це означає, але нас охопив неспокій – це не віщувало нічого доброго. За мить ми побачили нові ракети; затуркотіли кулемети, і пролунав дзвін з костелу, особливо страшний у тиші ночі. Почалося те, чого ми всі зі страхом чекали.
Ще кілька днів тому отець парох Броніслав Джепецький після недільної меси виголосив із запряженого возу коротку проповідь, у якій він закликав до стійкості, до боротьби. На наші карабіни, на нашу мужність розраховували тисячі безборонних людей.
Гута й усі навколишні села були оточені великими силами бандерівців. Менші села, розташовані неподалік Гути, палали. Чулася стрілянина. Пожежі червоною загравою освітлювали ніч. Видовище було жахливим – читаючи “Вонем і мечем”, я саме так уявляв собі напади татарів на кресові села – але дійсність перевершувала уяву.
Над ранок розпочалася атака. Перед нашою колонією лежало польське село Седлисько, де гутяни також тримали оборону. Коли вже розвиднілося, ми почули стрілянину та гучні вигуки. Це атакували бандерівці. Стрілянина посилилася. Через якийсь час від Седлиськ у напрямку нашої колонії вирушили деякі люди, а за якийсь час уже цілі групи людей. Це втікали мешканці села. Сила натиску бандерівців була нездоланною. За мить усе село охопив вогонь.
З того, що розповідали гутяни та оборонці Седлиськ, ідучи в напрямку Гути поруч з нами, можна було зробити висновок, що бандерівців сотні, а навіть тисячі. Ми залишилися у колонії – бандерівці не наступали, вони готувались до наступу. Лише пополудні ми отримали наказ відійти. Гута концентрувала сили, готуючись до генерального бою.

Станіслав Савіцький: Передові українські загони вдерлися до Гути із південного й західного боку із криком: “Резат ляхів!” [кирилична транскрипція наведеної автором фрази. – А.П.] Розгорілася стрілянина. Запалювальними кулями були підпалені усі будівлі, криті соломою. Виникло замішання, втеча в нікуди, лемент, плач дітей і матерів. “Бомба” віддав наказ: мусимо боротися – іншого виходу для поляків немає. Ми вирушили до бою з тим, хто що мав – піками, косами, вилами, мисливськими рушницями. Переважаючі сили українців змушені були відступити. Ми здобули кілька карабінів, котрі придалися самообороні, а пізніше партизанському підрозділові. У нападі загинуло кілька безборонних осіб, переважно старшого віку (серед них мій батько) та діти. Поранених було ще більше.

Вінценти Романовський: Головним пунктом оборони і командування була велика школа. Двір разом із садом займав понад півтора гектара. Уся територія була огороджена дротяною сіткою. Вхідні двері ми оббили бляхою з розібраного танка. Аби убезпечитись всередині від гранат, вікна оббили сіткою, а стрілецькі бійниці прикрили скринями й мішками з піском. Директор школи приготував приміщення для поранених. Лікар мав у розпорядженні навчених санітарок. Два літри йоду із запасів шкільного хімічного кабінету складали усе його спорядження. Всередині загороди ми викопали численні схрони. На передпіллі підготували бункери та стрілецькі окопи, сполучені зі школою глибокими ровами. У школі, у поблизьких сільських будинках, у схронах, у ровах та усіх закамарках терену було сконцентровано кільканадцять тисяч людей. У темряві чи не з усіх сторін продовжували надходити групки людей чи окремі втікачі. Треба було бути вкрай обережним при відкритті вогню, аби не застрелити своїх.
На одній з передових точок ми почули гомін розмови. Дорогою наближалася група озброєних людей. Перш ніж з ними зав’язався контакт, збоку до вартових долинув шепіт і тамована розмова. З боку полів почав напливати натовп. Перші затрималися на невеликій відстані на порожній площі на протилежному боці дороги.
У темряві людське муравлище дедалі більшало і зосереджувалося в одному місці. Хтось вигукнув: “Хто там?”
Запанувала тиша. Струмінь разючого світла з ліхтаря в руках одного з поляків розв’язав загадку. Ми розпізнали натовп чоловіків, жінок і дітей, озброєних сокирами, вилами, косами, ломами, мотиками й ножами. Це була резервна гвардія УПА, призначена добивати поранених, хапати утікачів, знущатися над спійманими живцем жертвами і грабувати майно убитих, перш ніж пустити з вогнем їхні будинки. Такий спосіб здобування польських хуторів застосовувася у всіх районах Волині.
“Взять школу!” [кирилична транскрипція наведеної автором фрази. – А.П.] – вигукнув хтось з них. Цієї миті розпочалася пекельна колотнеча. Торохкотіли кулемети, їх підтримували нерегулярні відголоски ручних карабінів, вибухали гранати. У натовпі пролунали розпачливі крики поранених. Живі та легко поранені сполохано розлетілися, залишивши на полі бою кілька темних плям.
З вікон шкільного будинку та з просунутих бункерів тривав безперервний вогонь. Вигуки, стогони, благання – польською і українською мовою – прошивали страхом і паралізували тих, хто не сховався завчасу до схронів і криївок.
На передпіллі школи поляки та українці взялися до бою на ножах, сокирах і вилах. У ще густому мороці нападали на кожного, хто рухався, хто ще міг рухатися; убивали про всяк випадок, аби рятувати себе й ближніх. Іноді поляк убивав поляка, а українець українця.
Відбито першу атаку. Українці вивезли своїх поранених і убитих на запілля. “Бомба”, знемагаючи від болю у простреленій руці, запропонував директорові школи перейняти командування. Курковський відмовився. Він був офіцером запасу і не почував себе здатним керувати такою складною обороною. Поручник [капітан] з підвішеною на перев’язі рукою залишився на своєму посту.

Луціян Пачевський: Одна біля одної поруч зі школою стояли запряжені кіньми фіри із майном, яке вдалося врятувати. Корови, вівці, птаство – бігали неприв’язані. Ревіння корів, переляканих пожежами, плач дітей, лемент жінок. Повний брак надії на порятунок. Але в нас зроджується затятість. Вони дорого заплатять за наше власне життя і життя тисяч поляків.
Я побачив поручника у польському мундирі та гарнізонній шапці – сказали, що це командир. Він оглядав лінію оборони.
Із самого ранку нас перекинули на край села, де ми весь день тримали оборону. Бандерівці розпочали атаку з боку санаторію “Солоні Грязі”. Вони були змушені атакувати Гуту через відкритий простір лук і полів. А ті були під нашим обстрілом.
Мешканці Гути, котрі не мали зброї, поповнювали наші лави, здобуваючи зброю від бандерівців. Багато з них [оборонців Гути], озброєні вилами, піками й косами, лежали поруч, аби створити враження, що нас багато. Нам приносили харчі, але при такому нервовому напруженні їсти не хотілося.
Відбивши одну з атак контратакою, ми поверталися на позиції, збираючи по дорозі зброю убитих бандерівців. На краю поля конюшини лежав важко поранений у живіт бандерівець. Коли він нас побачив, то уже не міг встати. Він поглянув на нас із ненавистю і почав скреготіти зубами. Один з наших приклав йому карабін з багнетом до грудей, а він цідячи крізь зціплені зуби: “Лях”, міцно вхопився за багнет обома руками, намагаючись проштрикнути себе. Один з гутян добив його пострілом із пістолета.
Ми були настільки поглинуті боєм, аж щоки палали вогнем, ніби у високій гарячці. Ми не встигли навіть чогось з’їсти, коли почався обстріл школи з міномета. Бандерівці вдерися на неподалекий від школи терен. Вогонь був сильний. Село палало, бігли коні з порваною упряжжю.
У певний момент ми зайняли оборонні позиції у самій школі. А невдовзі перейшли у наступ. Ми атакували з боку цвинтаря у напрямі дороги. Бандерівці відступили і принишкли. Поміж нами тоді кружляв поголос, що на цій ділянці разом з бандерівцями атакували прибулі із Степані німці. Систематичний вогонь, його посилення, переконали мене, що це й справді німці. Однак донині я не знаю, як це було насправді.
Усе виглядало на те, що Гута розгромлена. Я знав, що години наші полічені. Розповіді про силу Гути – як тут багато кулеметів, протитанкових гармат і навіть літак з-перед 1939 року, що долинали і до українців, спричинили значну концентрацію їхніх сил проти Гути. У нас був єдиний шанс і надія, що на підтримку нам прийдуть росіяни і самооборона з Пшебража.
Через кілька місяців після цього бою ми знайшли листівки, у яких українські націоналісти писали, що вони розбили шеститисячне польське угруповання. А насправді нас була жменя, тільки що готових на все.
Вночі біля школи почали збирати усіх озброєних, а також неозброєних чоловіків. “Бомба” сказав нам, що єдиний, дуже незначний шанс захистити Гуту і врятувати людей – нічна атака сконцентрованих на одному напрямку сил, аби через несподіванку спричинити дезорганізацію і паніку у лавах противника. Ми знали, що між бандерівцями сотні таких, котрі прийшли грабувати – при багатьох убитих ми знаходили посторонки, вуздечки, пута для вкрадених коней та корів. Такі відвагою не грішать, а втеча навіть небагатьох може потягнути за собою інших.
“Бомба”, побачивши у мене фінський автомат, наказав йти із собою. Поруч з ним ішли випробувані гутяни: Сиґізмунд Жолендзьовський, Антек Вятр та інші. “Бомба” мав десятизарядний совєцький карабін.
В атаку ми вирушили на світанку. Ще панував морок; імла й дими, які низько стелилися над луками, робили нас невидимими, дотліваючі садиби не освітлювали нас. Ми йшли нишком у розстрільну через хліба, намагаючись якомога ближче підійти до бандерівської лінії. Ми поминули уже останні будинки, сади й городи, десь збоку догоряла якась стодола. Перед нами було огороджене пасовисько, біля якого росли верби, а трохи далі на горі стояла кузня.
Несподівано пролунав голосний окрик: “Стій, хто іде?” Один з наших відповів: “Свій”. Цю мить використав “Бомба” – він кинув у тому напрямі гранату. Почалося... Розшалілися кулемети бандерівців. Ми лупили гранатами, незважаючи на те, що й нас могло зачепити. Виявилося, що бандерівці теж піходили до села, аби завдати нам остаточного удару. Їм навіть на думку не спало, що ми ще в стані атакувати. Звідси таке заскочення. Нас було кількасот, отож наше “гурра” бриніло дуже потужно. Я біг поруч з “Бомбою”, а з-за дерев по нас стріляв кулемет. Вогонь був такий сильний, що ми були змушені залягти. Наша атака затрималася, а це загрожувало поразкою.
“Бомба” був поранений, його дістав з ручного кулемета бандерівець, котрий стояв неподалік від нас – тієї ж миті “Бомба” застрелив того “стрільця” і вигукнув до мене: “Атакувати! Піднімай людей в атаку!” На тій самій лінії, що й я, лежав бандерівець і обстрілював наших з ручного кулемета – він мене не помітив. Я боявся порухатись, аби він мене не скосив. Але я не мав права не виконати наказу. Я підхопився і скерував чергу у стріляючого бандерівця, після чого вигукнув: “Вперед! Гурра!” і побіг вперед, панічно боячись, що біжу сам. Але почув за собою тупіт ніг і голосне, як грім: “Гурра! Гурра!”
Ми летіли вперед усією масою. Бандерівці почали один за одним підніматися і тікати, а за хвилину вони уже масово втікали до “Солоних Грязів”. Утікали в панічному жаху, який охоплює стада диких звірів – ламаючи плоти, руйнуючи загорожі. Ми відігнали їх доволі далеко. Із санаторію почали стріляти кулемети. Ми були змушені повернутися. На полях лежали десятки вбитих бандерівців.
Ця атака, як пізніше виявилося, започаткувала паніку і послаблення оточуючих Гуту бандерівців. Це була мішанка з різних сторін, навіть з околиць Львова. Підрозділи їхні складалися найчастіше з непідготованих, не ознайомлених з бойовою тактикою, не навчених людей, котрих мобілізували для атаки на Гуту. Їм обіцяли значну здобич.
Більшість тих людей палала ненавистю до поляків, але в бою цього було замало. Ми ж воювали в обороні власного життя, життя тисяч поляків – а це була набагато вища мета.

Ігнацій Яніцький: Під час нашого “виїзду” до Гути ми натрапили на совєцьких партизанів [із загону “Макса”], котрі сиділи у рові. Батько запитав їх, чому вони не беруть участі у бою. Один з них відповів більш-менш так: у нас замало патронів, нас замало, ми втомлені, йдемо на свою базу і може, повернемося сюди за яких п’ять днів із більшими силами. Але позаяк вони не вірять, що самооборона зможе так довго протриматися, вони пропонують нам тікати разом з ними у напрямку Сарн. Пізніше, під час нашої втечі, ми натрапили на трупи убитих з числа тих, хто зважився піти за совєтами.

Станіслав Шумський: Коли наша колона дійшла на місце, виявилося, що усі польські села, розташовані на південь і південний захід від Гути Степанської, розбиті і спалені, а сама Гута Степанська оточена звідусіль, і її запекло атакують бандерівці. Частина села від південного сходу навіть була ними захоплена, а населення, котре там перебувало, знищене. Однак пізніше ми вибили бандитів звідти. Усіх прибулих одразу було використано до бою. Я воював на східному і південно-східному боці. Це була страхітлива битва. Палали усі польські села.
Бандерівці безперервно атакували. У нас було мало зброї, про поповнення набоями не було мови, отож треба було їх заощаджувати. Ми знали, що відступати нікуди, отож нас чекає неминуча смерть.

Луціян Пачовський: Після полудня я був на відтинку оборони з боку “Солоних Грязей”. Я лежав у ланах жита на краю села. Поруч лежав один з мешканців Гути, без зброї. Я показав йому, як користуватися автоматом, на випадок моєї загибелі. Такий у нас був принцип, що поруч із озброєним був хтось без зброї, і коли перший гинув чи зазнавав поранення, той негайно переймав зброю.
Бандерівці атакували нас різким, несподіваним вогнем кулеметів. Певної миті усе навколо вкрилося курявою. Я озирнувся – мій колега, потенційний “спадкоємець” автомата – лежав навзнак убитий.

Вінценти Романовський: Отці Джепецький, Бісецький і Помонський своєю опанованістю та словами молитви утримували спокій серед згромадженої людності. Загрозливість становища була очевидна для усіх. Коли б підвела вогнепальна зброя, опір домашніми знаряддями був би даремний. Але командування готувало чоловіків і жінок і до таких обставин.
У суботу, 17 липня, після полудня змовкла стрілянина, що зовсім не означало припинення облоги. І справді, нападники відступили із території села, але ніхто не обманювався – це було тільки перегрупування сил перед наступним ударом.
Обложені могли подумати про їжу. У загородах було повно убитих тварин. Хто мав час, сили і здорові нерви – готував м’ясо для того, щоб поїсти зараз, і про запас.
Командування АК та представники місцевої громадськості зібралися на нараду. Констатовано, що у захисників закінчуються патрони. Решток могло вистачити тільки на відбиття не надто сильної атаки. Єдиним виходом з важкого становища була евакуація. Почалися приготування до маршу у нічний час – із суботи на неділю. Дано розпорядження забрати із собою тільки найнеобхідніші особисті речі.
Людям нелегко було розстатися із рештками свого майна і піти з голими руками назустріч голодові та поневірянням. Всупереч забороні, почали готувати вози і вантажити на них одяг, харчі, дрібний інвентар і деякі предмети домашнього вжитку. Кувікання свиней, крики птахів і рик худоби, яку о такій пізній порі виводять з обор, перетворив нічну тишу у галас ярмаркового дня. Ясна річ, це не оминуло уваги бандерівцв. Під Гуту знову підійшли вивідувачі, а пізніше й значні сили.
Над ранок група з кількасот осіб, всупереч наказові про відтермінування евакуації, вирушила возами із наладованим рухомим майном у напрямку Вирки. Звідти вони мали піти до залізниці, яка вела з Ковеля у Сарни, де на станціях порядок підтримували німецькі війська.

Владислав Кобилянський: У ніч з 17 на 18 липня серед згромаджених мешканців Гути наступив розлам. Близько тисячі людей зважилися втекти і попрямували у керунку Рафалівки.
Вони пішли просто на бандерівців. З ними були близько двадцяти наших людей зі зброєю. Переходячи через Вирку, вони потрапили під вогонь бандерівців. Виникла жахлива паніка. Близько 400 осіб було убито. Частина втікачів щасливо дісталася до Ґрабіни біля Рафалівки. Інша частина відступило до Гути.

Іґнацій Ляніцький: Під час нашого маршу, хіба завдяки провидінню, впав густий туман, який супроводжував нас майже до кінця мандрівки. Він врятував багатьох людей, оскільки в центрі Вирки розпочалася несподівана стрілянина від голови колони. Як виявилося, наш авангард (захисту) натрапив на засідку.
Серед втікачів виникли пострах і зам’яття. Фіри почали зіштовхуватися між собою, інші розверталися, з’їжджали з тракту. Ми з’їхали з дороги в поле, аби якнайшвидше дістатися лісу. Увесь час втечі тривав бій між нашим прикриттям і бандерівцями.
Досягнувши лісу зі сходу від Вирки, ми отримали наказ усім прямувати далі, на північний схід, розпорошеними групами. Ми були пригнічені, перелякані, голодні і спраглі. Дорогою ми проїхали село Гали, спалене й знищене.
Коли сонце уже заходило, ми досягнули села Ґрабіна, де зауважили німецькі бункери, а поруч з ними – німецьких солдатів, котрі стерегли залізничну колію, щоб її не висадили в повітря партизанські загони. Ми розклалися на луці. Коли ми уже приготувалися їсти, над’їхав товарний поїзд. Німці зупинили його і наказали нам вантажитися у вагони. Так ми заїхали до Сарн. Нас відвели на площу поряд зі школою, де ми й переночували.

Станіслав Шумський: У ніч з 17 на 18 липня бандерівцям вдалося дістатися у район схронів, де ховалося наше населення. Здавалося, що вони ось-ось допадуться до них, і почнеться жахлива різанина. Це була вирішальна битва – не на життя, а на смерть. З нашого боку ми вживали будь-яку зброю, яка потрапила до рук. Видавалося, що від смерті нас уже нічого не порятує, однак надлюдським зусиллям над вдалося відбити атаки.

Владислав Кобилянський: Вранці 18 липня з боку Бутейок над’їхали три вершники-українці. Вони привезли листа, якого взяв Янек Дроздовський, командир відтинку, і відіслав його командуванню. Бандерівці вимагали беззастережної капітуляції, бо інакше “живої душі в Гуті не зостанеться”. Капітан “Бомба” відмовив. Його рішуча постава піднесла бойовий дух людей, тепер кожен був готовий боротися до кінця.
У цю важку мить Конаверський вчинив ганебну зраду. Він покинув свій пост разом з “Максовими” партизанами, забравши ще сімнадцять наших захисників Гути, і втік разом з кулеметами. Ми дуже болісно відчути цю зраду, бо нам забрали зброю і набої, а вони були на вагу золота.

Вінсенти Романовський: Бандерівці зорієнтувалися у планах захисників і завдали ще однієї атаки. Вони вдерлися до бункерів біля церкви, перебили частину залоги і знищили безліч худоби. Населення знову опинилося перед лицем безпосередньої загрози, але вона була незмірно більшою, аніж раніше, бо скінчилися патрони. У розпачі хлопці стріляли уже тільки у виразні та близькі цілі, благаючи усіх вишукувати хоча б окремі набої.
Цей новий болючий досвід вплинув на зміну рішення щодо способу евакуації. З лісу стягнуто підкріплення. Категорично наказано залишити на місці табори. Кожен повинен був взяти з собою стільки особистих речей, скільки міг перенести сам на відстань близько тридцять кілометрів.
Тимчасом про вимарш не було й мови, оскільки село уже кілька годин терзали кулеметні точки УПА. Найбільше давалися взнаки групи, які зайняли бункери.
Близько десятої група сміливців вирушила ровами у напрямку зайнятих бандерівцями бункерів. Переповзаючи і використовуючи кожне заглиблення на поверхні, вони нарешті досягнули лінії противника. Бравою атакою вони унерухомили спочатку один, а пізніше й другий кулемет. Українці почали безладно тікати, переслідувані пострілами з їхньої власної зброї.
У цій операції брали участь, поміж іншими, учитель Наконечний, інструкторка довоєнного “Стшельца” Гелена Савицька та два брати Копії. Коли вони поверталися до школи з безцінними трофеями, населення вийшло їм назустріч, вітаючи рятівників. Це була єдина хвилина радощів і відпруження у ситуації напруженій до меж людської витривалости.
Невдовзі після цих виявів ентузіазму у таборі знову запанував страшний морок дійсності. Ніхто не сумнівався, що чергова атака неминуча і що після нагромадження нових сил вона буде ще запеклішою.
У полудень несподівано почалася буря. Злива дощу змила із землі кров, омила запилюжені тіла убитих, на які уже ніхто не звертав уваги – їх не ховали через брак сил і часу. Поміж людськими тілами над землею вивищувалися трупи здутих від спеки мертвих тварин.
Минуло ще кілька чвертей, перш ніж натовп вирушив у напрямку Вирки. Нечисленні запряги були призначені виключно для поранених, важко хворих, недужих і старих. У селі залишилися випущені на волю тварини. Кінні патрулі пішли на розвідку вздовж визначених для маршу доріг. На останньому возі їхав “Бомба”.
Командир наказав нам оминути Вирку, кермуючи тісний і рухливий натовп у лісову гущавину. Тут ми почувалися безпечніше, хоча мусили долати багна і мочари. Часто ми брели по коліно в болоті, або по пояс провалювалися у тванюку, допомагаючи один одному втриматися на поверхні.
Під вечір, оминувши українське село Полиці, людський мурашник залив край лісу, сусіднього з Галами. Від моменту, коли “Бомба” залишив Вирку, ніхто нічого не знав про долю цього села. Зараз ми побачили сліди свіжих згарищ. На тлі полум’я рухалися силуети паліїв. На місці, де зупинилися поляки, лежали потовчені горшки, домашні речі, солома і недопалені колоди. Правдоподібно, банда затримувалася тут, перш ніж підпалити село.
Скомандувано привал і нічліг. Усі були мокрі до пояса, голодні та спраглі, але не вільно було розводити вогню, ані ходити до найближчих колодязів, бо упівці вкидали до них трупи. Хто хотів відсвіжити уста, ковтав смердючу воду з болота чи калюж. Розставивши густі варти та стежі, втомлені до краю люди засипали покотом на мокрій землі.
На світанку колона вирушила далі на північ. Дійшовши до залізниці, люди розійшлися по залізничних станціях і не спалених досі польських селах Сарненського повіту. На станціях стояли вагони, якими поляки могли їхати на роботу до Німеччини. Німецька вербувальна служба і залізничники безрезультатно схиляли до цього втікачів, відмовляючись надати їм будь-яку іншу допомогу. Частина втікачів дійшла до Антонівки і, незважаючи на заборону німців, роз’їхалася звідти товарними потягами на схід і захід, аби якнайдалі від загроженого терену.

Луціан Пачевський: Евакуація людей відбулася під нашим ескортом двома групами – одна попрямувала у напрямку Рафалівки, інша до Видимера. Відступаючи з Гути, ми підпалили пожежну каланчу, куди поскладали наших убитих – ми не хотіли залишати їх на профанацію бандерівцям. Бо і над убитими вони могли познущатися. Ми також підпалили великі будинки, вцілілі від вогню під час триденних боїв. Відпровадивши гутян під Видимер, ми організували там табір; звідти виїхали ті, хто не побажав перебиратися до Німеччини. “Бомбу” вивезли з Гути до Видимера і там законспірували. Небагато хто знав, де він перебуває.
У Видимері згуртувалося доволі поляків із навколишніх сіл, спалених раніше бандерівцями. Після знищення Гути перебування такої кількості поляків у одному місці було небезпечним. Треба було якнайшвидше відходити.
Після кількаденного відпочинку ми вирушили у напрямку Антонівки та розквартирувалися у селі Переспа. Воно лежало неподалік від шосе, по якому щохвилини проїздили німецькі автомобілі. Тому тут ми також мусили частково законспіруватися. Вдень зброя була захована. Туди, у Переспу, прибув до загону “Бомба” і перейняв командування. Ми називали його тепер “Вуєк”.
У Переспі ми стояли майже два тижні. Квартирували у стодолах, у школі, в будинках, де тільки можна. Незважаючи на конспірацію, населення знало про наш загін, і щодня до нас прибували добровольці із сусідніх сіл, навіть із Сарн. Для поляків не було великою таємницею, що під Антонівкою стоять славетні захисники Гути, а зараз польські партизани. Так виник, зміцнів і набрав розголосу загін “Вуйка”. Вороги також знали, що твориться сила, з якою вони будуть змушені рахуватися.

Яніна Ліпінська: Вирушила колона фір, йшли пішки, їхали поранені – куди? До залізничної станції – до Антонівки, Рафалівки, будь-куди, аби втекти від української сокири. У селах поблизу станції Антонівка, як от Переспа чи Видимер, люди ще мали надію вистояти, але через кілька тижнів також були змушені втікати до Німеччини, залишивши своїх найближчих не похованими.

---

Спогади поляків про події на Волині у 1943-1944 рр.

Тереза Радзішевська:
Я залишилась сама, втекла боса у тонкій сукенці, перелякана до непритомності: довкола заграви пожеж, постріли, жахаюче виття собак, холод, голод і поневіряння лісами. Там залишилося все, мій дім, моя земля, а в ній – найближчі. (...) [ У круглих дужках скорочення польських публікаторів тексту. – А.П.] Ми йшли через спалені польські села, ми бачили вражаючі сцени – бабуся говорила, аби я не розглядалася, але важко було не бачити дітей, настромлених на паркани, прибитих до дверей будинків, порозкиданих убитих. (...) Сьогодні, через 50 років, нічого не стерлося у пам’яті від тих переживань. Мені часто сняться українці із вилами та сокирами... Я ховаюся десь від них, тікаю. При звуках української мови мені терпне серце, сльози підступають до очей.
[Замость, 1994; лист до журналу “Карта”]

Тереза Ожеховська:
Одинадцятирічною дівчинкою я блукала самотньо чужими, спустошеними помешканнями, хатами, стайнями, а тим часом польські родини, які там жили раніше, утікали до міст, рятуючись від смерті, яка шаліла у вигляді ножа, сокири, коси.
Пам’ятаю, як взимку, інстинктивно рятуючи життя, із стодоли, котра стала моєю криївкою, я втекла в поля – безкраї, рівнинні, а отже й безборонні, простори. Там я заснула на голій землі, прикрита лише падаючим снігом. У темноті ночі мене розбудили людські крики, переплетені стогонами, виттям і гавканням собак, ревінням худоби, іржанням коней, тріском палаючих сільських будинків. Заграви пожеж осліпили мене. Небо наді мною розверзлося мінливими від вогню й диму кольорами. Ця ява, ці звуки доводили до божевілля. Отож, замість віддалитися від місця смерті, гнана страхом, я бігла просто перед себе і натрапила на одне з обійсть палаючого села, де на власні очі побачила рубання живих тремтячих тіл, роздирання дітей на шматки.
Ледь я встигла вскочити у стіг соломи, тікаючи від чоловіка з косою, коли відчула уколи вістрям у різних місцях мого тіла – під носом, в ногу, в палець на руці; до сьогодні у мене зосталися рубці. Через брак повітря, задихаючись від диму (не знаю, як довго у тій холодній ямі під соломою я навпереміну плакала, спала, може, мліла), я вибралася зі стогу. Мені було уже все одно, що зі мною станеться. Я почала йти вперед, мені видавалося, що навкруги панувала темрява. Тоді я почула голоси, які ніби кликали мене, відкрила очі й побачила на дорозі військовий автомобіль, повний солдатів. Дві постаті зістрибнули з воза і попрямували до мене. Я пішла назустріч, змирившись зі смертю. Виявилось, що це були угорці, котрі збирали польських недобитків, аби під охороною відвезти нас у Станіслав.
[Варшава, 1990. Спогади зберігаються у Східному Архіві]

Мечислав Ґавел:
[...] Сярковський був уже поранений в руку. Коли бандит його наздогнав, він слухняно ліг на землю і чекав, аж той зійшов з коня і приклав йому карабін до голови. Застреливши його, бандит стягнув йому взуття. Чому той не боронився, не знаю. А мав шанс. Бандит був на полохливому коні і мав карабін із обрізаним дулом, який напевне стріляв не надто влучно.
Убивши Сярковського, бандит сів на коня і почав роззиратися за наступною жертвою. Тим часом ми втрьох, до пояса закопані у солому, спостерігали за цим злочинним учинком. Коли він повернувся у наш бік, то зауважив нас, бо у матері була біла хустка на голові. Він поїхав просто до нас, але ми за той час добре сховалися в соломі. Я відчув, що кінські копита спинилися поряд з моєю головою. Я не рухався, аби не виказати себе. Бандит не почувався певно, бо не зійшов з храпливого коня, а поїхав собі. Перед “візитом” наступного бандита повернувся батько. На материні слова, аби заховався, лише махнув рукою, що воліє тут загинути ситим, аніж у місті помирати з голоду. І пішов до помешкання.
У хвилини відносного спокою ми вистромляли голови із соломи та спостерігали за околицями. Ми побачили шість бандитів, які перебігали між будинками; той, на коні, був сьомим. Припускаю, що їхнім завданням не було вбити нас, а лише вигнати, бо убивства розпочалися лише з одного боку і лише сімкою, а прецінь мали неподалік у Пожарках великий загін.
Пізніше я побачив їх біля будинку Ганцького – як вони стріляли у Морка, котрий повертався додому. На старість він мав слабкий зір і не міг бачити, хто в нього стріляє. Він лише зупинився на мить і далі йшов на них. Після одного з чергових пострілів він упав. Далі вони наблизилися до обійстя Морка, який кілька тижнів тому разом із родиною виїхав до родичів дружини у Луцьк. Наступною їхньою мішенню були ми.
Коли вони прийшли, то застали батька на подвір’ї. Почали його розпитувати, де родина – він відповів, що всі повтікали. Тоді вони почали перетрушувати усе господарство. Мати була на самому краю соломи, порозкидуваної під стогом, отож один із них ударом ноги відкрив її та наказав вставати. Тим часом я почув клацання замка карабіна, яким набій заганявся у дуло. Встаючи, мама відкрила Сярковську, бо вони ховалися разом. Я був схований окремо і трохи далі. Сярковська також почала вставати, але мама вочевидь зауважила, що бандит зайнятий карабіном, отож попхала Сярковську і прикрила її соломою, ніби хотіла сказати: я рятую тобі життя, заопікуйся моєю дитиною. Сама ж пішла на смерть. Їм наказали лягти і сім разів вистрелили в них.
Невдовзі після їхнього відходу з’явилися сусіди-українці від Вітошків та їхні кузени Ігнатюки й почали грабувати майно. Обидві Саньки, дружини Нечипора й Дмитра, виразно не наближалися до моїх родичів, бо одна з них запитала, як вони виглядають. Нечипор відповів: “Черепи геть порозлітались”.
[Ґданськ, 1976. Спогади зберігаються у Східному Архіві]

Данута Конєчна:
Мені було майже десять років, коли бандерівці напали на польське село Коростятин. Того дня було ще видно і люди не встигли поховатися.
Банда діяла трьома групами. Перша йшла й убивала. Друга крала, що могла. Остання група, переважно підлітки 12-14 років, відв’язували з ланцюгів худобу і підпалювали обійстя. Я чула, як вдома казали, що бандою цією керує молодий греко-католицький священик з наших Монастириськ, прізвища його не пам’ятаю. Люди захищалися, але тоді загинуло 160 поляків. Пам’ятаю, як я стояла разом із батьками та сусідами перед будинком і дивилася на заграву.
Вранці люди санками, запряженими кіньми поїхали до Коростятина. Я теж там була. Пам’ятаю так, ніби це було вчора. Те, що я там побачила, було жахливим. У поруйнованих, спалених будинках, на подвір’ях, у садках, на залізничній станції – всюди лежали убиті люди. Цього не можна описати. Цього не можна забути. Я бачила людей, убитих сокирами й ножами. У них були повідрубувані руки, ноги, розтрощені голови, відтяті вуха й повиривані язики, виколоті очі, розпороті животи й випущені нутрощі. Жінкам повідтинано груди. Не пожаліли навіть немовлят. Я бачила малесеньку дитину із розбитою об стіну голівкою.
Пам’ятаю, як стара жінка стояла над знівеченим тілом своєї дочки і говорила їй, аби та встала й одягнула плащ, який вона їй принесла, бо вже холодно і час іти додому.
[Вроцлав, 1992. Лист до “Карти”]

Яніна Стопира-Ґавронська:
Татусь крім подарунків з кожної подорожі до Львова привозив пекельні звістки: “Українці вбивають!” – говорив він. Він тоді супився. Його пригнічувало почуття власного безсилля, з яким він не міг дати собі ради. Мама зазвичай реаґувала плачем; вона була плакуха, катастрофістка, ні в чому не могла допомогти, ані нічого розсудливого порадити. Була знервована, адже удари спадали один за другим. Із Сибіру не було жодних звісток про батька й мачуху, хоча минуло уже три роки, як їх вивезли. Тим часом нам загрожувала щодня нова трагедія – нас вирізували впень українські шовіністи. Про це щоразу голосніше говорили. Погані звістки неслися, як спалахи блискавки. У лісах і на шляхах лютували озброєні сокирами, вилами, косами й ножами банди злочинців. Татко перестав їздити до Львова, бо приїжджав щоразу похмурішим, несхожим на самого себе, паралізованим страхом. Що б вночі не грюкнуло – яблуко впаде чи галузка трісне – він зривався на рівні. Не спав, прислухався, ходив, чекав ранку, аби впевнитися, що ніхто чужий не робить вночі розбійних нападів.
Нашим найближчим сусідом був українець на прізвище Труш. Він був добрий чоловік. З його боку нам не загрожувала небезпека.
Наш будинок був останнім з-поміж польської забудови, далі починалися українські господарства. Ми знали, що ми перші скраю, якщо в Лопушній почнеться різанина. Ми також знали, що мусимо звідси забратися, як усі поляки (хоча моя мати була по батькові українкою). Це не було так просто. З дня на день ліквідувати усе господарство, майно і так собі піти – куди і як? Час підпирав, гарячковість наростала. Сполох і страх нівечили здоровий глузд. Уся наша близька й далека родина з батькового боку радилася днями й ночами – що робити? Вирішили, що насамперед ми повинні потрапити до Львова. Почалися приготування.
Брати, сестри, шваґри придумали, що позичать моєму татові коня та фіру, аби він поїхав до Милятич до млина зі збіжжям: трохи продати, решту виміняти на муку – усім був потрібен хліб в дорогу. Нас чекали поневіряння, кожен мав дітей, треба було забезпечити принаймні мінімум.
Татко був єдиний, хто відважився. Він переконував усю родину, що з кожним домовиться, українською він говорив дуже добре, його в околиці любили. На застереження з боку приятелів-українців він говорив: я простий чоловік, до політики не втручаюся, що мені можуть зробити, за що б мали мене вбивати. З цією вірою та оптимізмом поїхав.
Тим часом у нас хліб у печі, білизна випрана висить на вервечках. Ми з братом викупані, торби спаковані. Плач, схлипування, прощання з усіма, бо це ж останні дні й години ми в рідному домі. Ми були страшенно сковані та налякані невідомим.
Надходив вечір, а татка нема – а мав бути після полудня. Ми виглядали з вікон, вибігали на дорогу йому назустріч. Для нас було очевидно, що він зараз приїде, привітає нас і приголубить, ми вскочимо на віз. Ми їхатимемо з ним, він дасть нам потримати батога, щось там витягне з бездонних кишень і скаже: закрийте очі, витягніть руки...
Коли надійшов вечір, а його все ще не було, стало зрозуміло, що його забрали. У мамі наростала буря. Мама перестала звертати на нас увагу, ходила туди-сюди. Вона кричала: “Клякайте й моліться, аби повернувся, бо повбиваю і вас, і себе, та й по всьому!” Я й мій брат слухняно вклякнули біля ліжка, задерли голови до маленького образка і зі сльозами в очах просили:
До Тебе, Господи, ручки підносимо,
Про здоров’я нашого татка просимо,
І просимо дуже, борони його від злого,
Нехай Ангели чувають над ним щокроку.

Адась повторював лише кінцівки, бо не мав ще й трьох років, окрім того, він охочіше говорив по-українськи. Мені було уже шість років, я уже розуміла, що я полька, і намагалася говорити по-польськи.
Мама кидалася, їй усе падало з рук, вона ганяла нас із кутка в куток. Не знаю, чи вона взагалі на нас звертала увагу. Часом у мене було таке враження, що ми їй не потрібні, бо не можемо їй ані допомогти, ані заспокоїти її. Врешті вона дала волю своєму розпачеві – почала кричати, ніби втративши розум, плакала, била кулаками по ліжку, на якому стояла навколішки. Із розпущеним волоссям вона виглядала, як мана. Врешті впала на ліжко волаючи: “Петрусю, Петрусю, приїдь!” За мить вона скам’яніла. Я підбігла до мами, термошу її, прошу: “Вставай, встань, тато напевне зараз приїде”. Вона відкрила очі, подивилася на мене і зірвалася з ліжка – вона знала своє. Вона погрожувала не лише українцям, але цілому світові. “Я їм покажу!” – кричала вона. Мама допалася до шуфляд, де уже нічого не було. Повикидала усе з мішків, гарячково шукаючи якихось паперів – актів про шлюб, кеннкарти. Вона даремно сподівалася, що татка затримано тільки через брак тих “добрих паперів”.
Надійшла темна ніч, наші молитви були безрезультатними. Ми завше знали, що Бозя вислухає і допоможе; зараз він був глухий, нескорий до втамування нашого жалю. Вочевидь, ліміт милостей вичерпався, адже було стільки спраглих. Врешті мама поклала нас обидвох до ліжка, а сама побігла до батькових родичів – вони мешкали десь близько півтора кілометри від нас – передовсім до його брата, аби його дружина Юлія пішла з нею на розшуки, позаяк то був їхній кінь та фіра, отож вона повинна іти їх шукати. Нещасна згодилася, що на світанку вони разом вирушать. Мама не спала цілу ніч, певно, бігала до всіх, шукаючи порятунку. Було ще темно, коли вони вирушили до Товщева, бо доходили звістки, що це там убивають. Під пахвою вони стискали “добрі папери” і були певні, що не повернуться із порожніми руками.
Я пробудилася вранці, в домі порожньо, вервечки як висіли, так і висять із сухою білизною, торби стоять, хліб сидить у печі, не вийнятий від вчора, на столі біля вікна стоїть банка з молоком і печиво з рештків хлібного тіста.
Я знала, що мама пішла шукати татка, і вони разом повернуться. Ми сиділи й чекали. Я заспокоювала братчика, тулячи його до себе й тлумачучи, що мама зараз прийде. Попереднього дня вона говорила: “Ясю, пам’ятай, – не виходь з дому, нікому не відчиняй, пильнуй хату. Пес і кіт хай будуть на дворі”. День поволі минав, печива меншало з кожним відірваним шматком, молоко з банки було усе випите. Запала темрява, а вони не поверталися. Ми сиділи на столі біля вікна, так нам видавалося безпечніше. Плюскіт недалекої річки, шум дерев, вітер, який вив і завивав у спорожнілих хатах – усе це несло вчорашній страх і жах, але сьогодні вдаряло ніби з подвійною силою, даючи зрозуміти трагічну правду, вирок, що ми залишилися самі. Я зрозуміла вчорашній материн розпач.
Коли зробилося зовсім темно, я впала у паніку. З трудом ми розпалили гасову лампу, я розбила скло, ґніт коптив чорною смугою. Я вперто вдивлялася у поволі вигоряючий в лампі гас. Що буде, коли вона згасне? Я гарячково шукала свічки, знайшла якийсь маленький недогарок. Притулила його до гаснучої лампи, він запалав. Але світло не було рятівним, бо кидало на стіни зловорожі тіні, які лише посилювали мій страх.
Я була полишена сама на себе. Я робила героїчні зусилля, аби не кричати і не розбудити маленького Адасика. Я плакала потиху – сльози котилися по щоках, гинули в устах. Вони не приносили полегші та не поменшували мого страху. Свічка догасала. Не бачачи жодного виходу, я почала ревіти на повен голос і розбудила братика. Йому не залишилося нічого іншого, як істерично кричати разом зі мною, волаючи на зміну то маму, то татка. Коли ми втомлювалися від плачу, я пояснювала йому, що вранці ми підемо їх шукати, бо зараз уже темно. Мої втішання не надто придалися; я не могла втішити ані його, ані себе саму.
Наш крик виявився рятівним, бо його почув сусід-українець. Він підійшов до нашого будинку, приклав долоню до шиби, зазираючи у провалля темної хати. Я побачила обличчя, але не впізнала одразу і подумала: а зараз наша черга, прийшли убивати нас. Я зіскочила зі столу, стягнула Адася, ми залізли під стіл, трясучись, як від пропасниці.
За мить я почула стукіт у двері і волання: “Янцю! Янцю! Не бійся, відчини, це я, ваш сусід Труш, відчини двері і впусти мене”. Він повторив це кілька разів. Я вилізла з-під столу, підійшла до дверей і спитала: “Але це справді ви, сусіде?” У відповідь почула: “Я, я, не бійся.” – і розпізнала його голос. Я насилу відсунула важкий засув і впустила його. З плачем оповіла все, що знала.
Він замкнув халупу, ми навпомацки перейшли наше та його подвір’я – він взяв нас до себе. Його дружина дала нам дещо поїсти і поклала спати в ногах ліжка, де спали їхні діти. Ми заснули. [...]
Через 48 років я поїхала в Лопушну. Серце б’ється шалено. На місці довідалася, що усі будинки, де жили поляки (ця частина називалася Колонією), були спалені, і сьогодні від них не залишилося й сліду. Наш будинок простояв найдовше, бо моя бабуся повернулася із Сибіру у 1946 році. Тільки коли вона вмерла 1956 року, спалили і його, певно, за звичаєм.
Сусідки-українки розповіли, що донині ще чують наш плач і материн розпач, коли стало відомо, що мого батька убили українські бандити в лісі у Товщеві. Вони благали, просили, застерігали її: “Мілю, не йди туди! Петра вже немає! Є свідки, що бачили його смерть! У тебе двійко малих діток. Вони без тебе пропадуть!” Вона безумно кричала: “Його немає – не потрібні мені діти, – не хочу жити – нащо мені жити”. Вона йшла наосліп, навпростець, аби швидше, усуваючи з дороги людей, котрі хотіли її зупинити і стримати перед неминучою загибеллю. Її психічний стан, скерована проти бандитів агресивність накликали і на неї страшний кінець. Сьогодні уже відомо, як вона загинула. Її прив’язали до дерева, спочатку викололи очі, потім відтяли груди і кололи вилами аж до скону.
[Тексти скомпонував Ґжеґож Солтисяк на підставі свідчень, зібраних Історичною Комісією Осередку 27 Волинської Дивізії АК, рукопису мемуарів Вінценти Романовського та публікації мемуарів Владислава Кобилянського “У пазурах трьох ворогів”. Опубліковано: Soltysiak G. Huta Stepanska // Karta. – 1992. – N8. – S. 66-81.]

Переклад Андрія Павлишина

---

Діонісій Соколовський, солдат польської 27 дивізії Волинської Піхоти „Млот”, про події у с. Мошків (ґміна Малін, повіт Дубно)

[…] Хочу надати інформацію про мою родину, яку вимордували бандерівці в 1943 році. Я в останню мить вискочив через вікно, і, як пізніше говорили люди, дивом врятувався.
Місцевість Мошків – ґміна Малін, повіт Дубно, воєводство Луцьк, парафія Радув (ґміна Млинів, повіт Дубно).
Замордовано в ніч з 25 на 26 квітня (Великдень) 1943 року:
Соколовський Ян, близько 50 років
Соколовська Антоніна, близько 45 років
Вачаєва Валентина, 21 рік

У ніч з першого на другий день свят, близько 12 години я прокинувся і відразу зорієнтувався, що на нас напали бандерівці. У будинку був плач і передсмертна молитва. Мене паралізував страх, який складно описати. Я перехрестився і щиро звернувся до Бога. Крізь мене ніби пройшов електричний струм і страх миттєво зник з моєї свідомості.
Ми були у спальні. Двері вже були майже вибиті. Батько, що стояв коло тих дверей озброєний сокирою, крикнув до нас: “Відкривайте вікно і тікайте”. Відразу вискочила мати (а точніше мачуха, бо мати померла, і батько оженився з вдовою, полькою з-під Житомира, її покійний чоловік був росіянином і від того чоловіка вона мала доньку Валю – це пояснення російського прізвища в моїй польській родині). Я вискочив третім та перескочив через високий насип коло дороги. У мене вистрелили кілька разів, але якось не вцілили. Я вже був за дорогою і вони не могли мене бачити. За насипом дороги я пробіг, мабуть, півкілометра до села Косарево (ґміна Млинів) та розбудив там людей. То були українці, але вони були добрими знайомими нашої родини. Я попросив їх, аби вони пішли зі мною подивитися, що там сталося. Я сподівався, що моїм рідним також вдалося втекти. Наші сусіди послухали мене, озброїлися косами та кілками, і ми пішли. Вдома все було вивалене на підлогу і на ліжку була кров. Батько напевно боронився, бо з одної особи не було би стільки крові.

Колись у нас жила вчителька, Неля Совінська, яка пізніше була перекладачкою у німців, і один з учасників нападу свідчив, що батько вбив одного з них, а іншого поранив. Я не бачився з тою вчителькою, тому ця інформація походить від третіх осіб.

У будинку не було вбитих чи поранених, лише великі калюжі крові на підлозі. Коли розвидніло, я вийшов і побачивши на подвір’ї такі самі калюжі крові. Я почав шукати навколо хати. Я вийшов на дорогу і почув як наш сусід Труєвський кричить, що вони (замордовані) є в ставку. Я пішов до ставка і побачив жахливу картину: всі троє плавали на поверхні, жахливо посічені сокирами та ножами. Їхні голови треба було обв’язувати бинтом щоби вони трималися купи, бо вони були розтяті майже навпіл. Я був у будинку напевно зо три дні з дальшою ріднею та сусідами. Я поховав рідних на римо-католицькому цвинтарі в Радові.

Тепер про відношення німців, а конкретніше німецької влади, яку повідомили про напад. Вони приїхали з перекладачкою, питали мене, чи міг би я впізнати тих учасників нападу. Звичайно ж, я нікого не бачив, бо прокинувся в останній момент нападу. Німці зробили кілька фото жертв, обіцяли що будуть шукати бандитів. Я ніби відчув з їхнього боку трохи співчуття. Вони поїхали і на тому все закінчилося.

Напад на мою родину здійснили бандерівці. Це, мабуть, не були близькі сусіди. Адже я був вдома ще три дні і вони могли мене легко вбити. Я спеціально не ховався. Один з сусідів, добрий знайомий батька, вивіз мене до Здолбунова. У мене з собою було багато цінних речей. Він міг мене вбити дорогою та забрати все собі. Це все було справді цінним. Однак він завіз мене в Здолбунів і таким чином, напевне, врятував мені життя. […]

Люція Арчинська (дівоче прізвище Богданович) про події у поселенні Янова Долина (ґміна і повіт Костопіль)

З 1927 року я мешкала в Яновій Долині Костопільского повіту, де була базальтова шахта. Янова Долина була в лісі. Перед війною це поселення розрослося, були збудовані прекрасні будиночки, дерев’яні у гуральському стилі, оточені лісами, а вулиці та тротуари були вкриті бруківкою.

Я жила з чоловіком та двома дітьми на вулиці Зет в будинку номер 4. У тому ж будинку мешкали батьки та мій брат. Мій батько, Броніслав Богданович, працював в шахті бухгалтером, а мій чоловік, Вітослав Арчинський, працював інженером. Директором шахти був інженер Шутковський.

Наближався Великдень 1943 року і у наших домах все було приготовано до свята.

У ніч з Чистого Четверга на Страсну П’ятницю мене збудили крики та величезний відблиск пожежі, а також вигуки українців. Я збудила чоловіка та дітей. Наш будинок почав горіти, а українець кричав: “Женька, підпалюй двері”. Чоловік з восьмирічною донькою та шестирічним сином утекли через вікно, а я залишилася, щоби взяти щось з дитячого одягу, але у тому сум’ятті та з переляку нічого не взяла і також вискочила через вікно. Українець вистрілив і вцілив мені в ногу. Та рана є в мене і досі. Її неможливо загоїти.

Коли мій батько побачив, що робиться, то відразу побіг будити сусідів навпроти, а мама з десятирічним братом побігла до нас у ліс. Коли батько вийшов з дому, українець був якраз коло дверей та напав на батька, вистрілив і спалив живцем на невеличкому городі коло входу в будинок.

Сусіди, яких батько пішов будити, ховалися в пивниці і там згоріли. Їхнє прізвище було Закашевські.

Ховаючись в лісі ми бачили, як українці, яких приїхало возами дуже багато, обкрадали підпалені помешкання, ладуючи здобич на вози. Також ми бачили, як вони жорстоко знущалися з наших старих сусідів, прив’язуючи до дерев, відтинаючи кінцівки, стріляючи в них чи підпалюючи.

Оскільки та пожежа та жахливе вбивство невинних людей, а також спалення батька, рештки якого ми були змушені залишити, не дозволяли залишатися бездіяльними, в якийсь момент, коли кати були зайняті, ми почали втікати, а точніше петляти лісом, плутаючи сліди, оскільки вся Янова Долина була оточена українцями. Нарешті ми прийшли до ріки Горинь. Потім ми помандрували до бабці до Житиня.

Коло Янової Долини були села, у яких жили поляки, але вони також були спалені та розграбовані, а населення вимордуване.

Я досі не знаю, хто врятувався і що сталося з замордованими. Де вони знайшли місце вічного спочинку?

Порятунок з тої пожежі та нелюдського мордерства я вважаю справжнім дивом [...].

Евеліна Хайдамович (дівоче прізвище Багінська) про події у колонії Ліпніки (ґміна Бережне, повіт Костопіль)

Ліпніки – польське село в ґміні Бережне, Костопільського повіту на Волині. Це було досить густо забудоване село, оточене колоніями, у яких мешкало переважно польське населенням.

У січні 1943 року, коли вбивства польських родин українськими бандитами відбувалися все частіше, було організовано самооборону, а до села поступово почали стягуватися поляки, які мешкали в колоніях навколо.

Трагедія розпочалася 26 березня 1943 року о другій годині ночі. Село оточили, розпочалася страшна стрілянина, запалюючі кулі літали як зірки. Дерев’яні забудови, накриті солом’яними стріхами, палали. Нечисленна самооборона села розуміла, що захистити село неможливо. Тому мешканців скеровували до центру села, щоби після цього вивести їх до маєтку Журно, що за 4 кілометри від Ліпнік і де були німці.

На жаль, цей план не вдалося виконати повністю. Люди почали тікати у різних напрямках. Їх вбивали у страшний спосіб. Люди гинули від куль, багнетів, сокир, у вогні палаючих будинків, до яких людей кидали через вікна, в криницях. Загалом загинуло 182 особи.

Ми зі всією родиною вибігли з дому до меліораційного рову, який вів до переліску. Ми не встигли відійти далеко, бо там вже чекали бульбівці і кричали: “Куди, польська морда? Тут вас виріжемо!” Ми не мали іншого вибору, як повернутися до рову. За нами побігли і бандити. Вони стріляли та кидали гранати.

Загинула моя сестра, а мій син, якому було два з половиною роки плакав, що його болить ручка. Я обернулася, щоби подивитися де він, а також поглянула у напрямку села, і тут куля пробила мені голову. Я втратила зір. Однак, я чула дитину, що кликала на допомогу. Тому я поклала семимісячного сина між вбитими, а сама пішла і взяла з рук мертвої сестри Зосі старшого, який, як виявилося, був двічі поранений в ручку. Після цього я, повзучи поміж трупами, повернулася з ним до молодшого. Кілька разів я відчувала тілом гранати, які не вибухнули.

У певний момент я почула голоси: “Туди, там є ще живі”. Цей голос був мені знайомий. Це був голос українця з нашого села, одного з керівників. Я почала його благати, щоби не вбивали дітей. Він впізнав мене, бо працював з моїм чоловіком в сільраді, і сказав мені, щоби я не боялася. Однак я почула тупіт тих, хто надбігав і слова: “Будемо переколювати – куль шкода”. Я знову стала благати, аби не вбивали дітей. Українець, який стояв поруч, заспокоїв мене, а тим, хто надбігли сказав, що тут вже немає нікого живого. Вони пішли геть, він також. Я залишилася з дітьми поміж замордованих.

У мене була прострілена голова і я нічого не бачила. Куля зачепила череп, а у хустині, яку я мала на голові було вісімнадцять дір.

Мешканці Ліпнік, яким вдалося втекти до маєтку Журно, звернулися по допомогу до німців, однак ті відмовили. Лише поляк перекладач вийшов з автоматом на водонапірну башту та почав стріляти в напрямку села. Він врятував нам життя, адже нападники подумали, що то їдуть на допомогу мешканцям села та у сум’ятті втекли, залишаючи поранених та вбитих.

Чоловік знайшов нас лише зранку. Тоді обмотали мені голову рушником. Я була санітаркою, однак зараз саме я потребувала допомоги, адже залишилася без очей. Мене та інших поранених посадили на віз, у який запрягли сполошених погромом коней, яких вдалося зловити, та відвезли нас до лікарні в Бережному. Лише там, за мурами лікарні, я змогла прийти до тями і зрозуміла, яку страшну ніч я пережила. Загинули найближчі, я втратила очі, діти ще маленькі, дім згорів, у нас не залишилося нічого, ми на межі жебрацтва.

Ми вижили, але до Ліпнік не повернулися. Ми дісталися до Костополя, а звідти нас переселили до Квідзина, де ми виховали трьох синів. Третій народився вже в Квідзині.

Вбитих в Ліпніках поховано у спільній могилі поряд з Народним Домом. З найближчої родини загинули: батько – Адольф Багінський (76 років), сестра – Софія (20 років), братова – Антоніна (47 років), її син Мєтек (17 років), а з дальшої роsдини близько 50 осіб.

(Опубліковано у Ludobojstwo dokonane przez nacjonalistow ukrainskich na ludnosci polskiej Wolynia 1939-1945// Warszawa 2000)

Переклад Олега Демківа