Спогади Т.Боровця (“Бульби”) про спроби налагодити стосунки між українським та польським антикомуністичним підпіллям [літо 1942 – весна 1943 рр.]

[...] Протягом цілого літа 1942 року та взимку 1943 року Головна Команда УПА [загони, контрольовані Т.Боровцем-“Бульбою”.– А.П.] всіма силами намагалися нав'язати контакт із польськими підпільними організаціями в Західній Україні, щоб через них зв'язатися з делегатурою польського екзильного уряду в Польщі. Мета контакту:

– припинити українсько-польську ворожнечу, коли обом націям загрожує повне фізичне знищення від тих самих ворогів;

– нормалізувати українсько-польські взаємовідносини тимчасовою угодою на час війни, де обидві сторони замість взаємної боротьби мобілізують усі сили проти спільних зовнішніх ворогів;

– нав'язати діловий контакт поміж УПА і АК (Армія Крайова).

Посередником у цих переговорах був уже згаданий польський національний діяч на волинському Поліссі Броніслав Ходоровський. Я знав Б.Ходоровського ще з передвоєнного часу. На полі його земельного наділу був граніт, де наша спілка орендувала ґрунт і організувала велике каменярське підприємство. Це було в селі Мочулянці Людвипільського району. Ходоровський був польським патріотом, але не визнавав дикого шовінізму і відстоював дружню співпрацю між українським та польським народами. В той час, як Москва “визволила” Західну Україну, Ходоровський, замість того, щоб їхати в Казахстан як “буржуй”, пішов у підпілля. Він відразу нав'язав контакт із нашою організацією. Коли 1940 року я опинився в Україні, між нами відновився особистий зв'язок на базі спільного руху проти комуни.

Контакт мав бути встановлений через Рівне, де в Ходоровського було особисте знайомство з одним членом польської підпільної організації – Яном Камінським та іншими поляками. Він їздив багато разів під охороною наших бойових підрозділів до Рівного, де за посередництвом Камінського пробував зв'язати нашу делегацію з польськими підпільними організаціями. Одначе всі ці заходи були неуспішні. Шовіністичне польське підпілля далі вважало Західну Україну невід'ємною складовою частиною Польщі і на переговори з українськими “зрадниками Польщі” не хотіло дати своєї згоди. Вони називали УПА “бандою”, яка бореться і буде боротися проти цілості кордонів Польщі.

Така дивна постановка питання у новій міжнародній ситуації нас дуже дивувала, а Б.Ходоровський був розчарований позицією своїх земляків. Його совість палив сором за цих незрячих поляків. Події далі блискавично розвивалися. На очах посилювалось польсько-українське напруження, яке підігрівалось із кожним днем шовіністичними елементами з обох боків.

У березні 1943 року після смерті Ходоровського [Б.Ходоровський зник при загадкових обставинах, на думку Т.Боровця-“Бульби” його закатували радянські партизани. – А.П.] Головна Команда УПА зробила ще одну пропозицію польській стороні. Цим разом за посередника був польський ксьондз із польського села Степанської Гути Костопільської округи (прізвища ксьондза не пам'ятаю). І цим разом поляки вперто називали українців “бандитами” і ні на які переговори не давали згоди. Чули, що в СРСР на підставі договору “Сталін–Сікорський” оголошена загальна амністія для усіх цивільних і військових поляків та що там організовується нова польська армія під командуванням генерала Андерса. Всі вони вірили, що спільними силами західних союзників та СРСР буде розбита потуга Гітлера, після чого вони матимуть змогу знову відновити свою державу ще в ширших кордонах за рахунок нових територіальних анексій. Щоб не загострювати своїх “союзних” відносин із Росією, поляки замість співпраці всюди протидіяли українському та білоруському визвольному рухові. Давня концепція “рівноваги сил”.

По всіх містах України в німців працювало дуже багато поляків – як місцевих інтелігентів, так і завезених із Польщі. Всі вони знали німецьку мову й позаписувалися як фольксдойчі. Перекладачі, шофери, залізничники, сторожі і навіть прибиральниці великою мірою вербувалися серед поляків. Це була спрямована політика Гітлера. У підбитій Польщі в 1939 році так само на подібних роботах були замість поляків українці, білоруси та різні новоспечені фольксдойчі. Нам було відомо, що багато жінок колишніх польських офіцерів та навіть вільних жінок із вищою освітою працювало в німецьких установах служанками та прибиральницями. Це були патріотичні люди, які давали цінні інформації про німців своїм організаціям Опору. Але ці організації, маючи, правдоподібно, фальшиві директиви зверху, поставили цей цінний інформаційний, а потім диверсійний польський апарат не на службу своїй батьківщині, а на службу совєтським загарбникам, які потім заплатили полякам комуністичною окупацією Польщі і навмисне затрималися за Віслою, щоб німці вигубили палких патріотів у спровокованому Заходом варшавському повстанні. По польських селах і хуторах більшовицька партизанка знайшла вірного союзника, що дав їй притулок, харчі, зв'язкові та передавальні пункти і засоби транспорту. А по квартирах польських мешканців у містах більшовики мали явочні квартири та кур'єрів і шпигунів для совєтської розвідки від поляків.

Тісна совєтсько-польська співпраця у німецькому тилу була загальновідома ще навесні 1943 року. Це особливо відчувало наше національне підпілля, коли більшовики оголосили нам офіційну війну. Вони почали масово мобілізувати у свої партизанські відділи поляків, які разом із росіянами відверто воювали проти нас. У польських селах більшовицькі партизани заводили своє засилля, де місцеве населення давало їм всесторонню допомогу, замість того, щоб обмежуватися вимушеною ввічливістю, як це роблять, звичайно, усі люди в подібних ситуаціях. Поляки робили це з ентузіазмом, бо СРСР воював проти окупанта Польщі – Гітлера. Що буде завтра, ніхто з поляків не думав. Треба допускати, що польський уряд у Лондоні мало думав про це, бо всі люди діяли у згоді з його директивами.

Жахливі наслідки згаданої совєтсько-польської співпраці дуже тяжко відчувало на собі все населення України. За допомогою поляків Москва почала посилено здійснювати в Україні ту програму, яку пропонував Лукін нам. Ми не бачили жодної користі з тої програми для України, бо ясно усвідомлювали, що вона означає море крові для української нації в ім'я міжнародного марксо-більшовицького комунізму та російського імперіялізму. Поляків так само, як і росіян, доля населення України (а може, і їх власного) зовсім не турбувала. Вони пильнували свою окрему політичну ціль: руками західних союзників та СРСР знищити Німеччину, а руками росіян та німців знищити національно-визвольний рух України, щоб мати змогу знову окупувати Західну Україну. [...]

Щойно в 1950 році ми довідалися зі спогадів Медведєва [командувач радянських розвідувально-диверсійних підрозділів на Рівненщині. – А.П.], чому всі спроби Броніслава Ходоровського нав'язати переговори поміж УПА та польськими підпільними організаціями, а особливо з організацією, в якій керівним членом був Ян Камінський, провалилися.

Ось що пише Медведєв: “Кузнєцову [радянський розвідник, який діяв у складі групи Медведєва, вчинив цілий ряд терористичних актів проти високих німецьких урядовців і офіцерів. – А.П.] пощастило познайомитися у Рівному з місцевим мешканцем польської національності Яном Камінським. Камінський був членом польської підпільної організації. Але ця організація працювала в'яло, а Камінський рвався до більш активного діла. Він радо погодився співпрацювати з Кузнєцовим і скріпив своє слово присягою на письмі”. [...]

Так виглядають причини, чому в 1943 році не осягнено так бажаного Головною Командою УПА українсько-польського порозуміння. Через вороже ставлення поляків до українців українсько-польські відносини ще більше загострювалися. Майже всі поляки пішли разом із більшовиками проти українців. Наслідки цього були жахливі, але про це мова буде далі. Для УПА це означало 3-й відкритий фронт – польський. [...]

[Опубліковано: Бульба-Боровець Т. Армія без держави.– Львів, 1993.– С. 157-160]