Ставлення польських політичних угруповань до українського питання. Рапорт Відділу Інформації Бюро Інформації та Пропаганди для Головного Командування Армії Крайової [27 травня 1943 року]

Національна партія [Stronnictwo Narodowe] у своїх програмних заявах окреслила наступні напрямки польської політики щодо українців: НП не проводить ані західної, ані східної політики, а тільки одну — польську, а ця політика задля існування польської нації зобов'язує розв'язати українську справу таким чином, аби це не загрожувало польській нації. Будь-які помисли про створення буферних чи федеративних організмів НП рішуче відкидає. НП застерігає польську громадськість перед ілюзією співпраці та допомоги з боку українців. У забезпеченні територіальної безпеки Р[ечі Посполитої] П[ольщі] українська сторона у жодному випадку не допоможе нам. У цьому питанні ми змушені розраховувати лише на власні сили та на внесок Польщі у спільну боротьбу альянтів. У принципі НП не лише цілковито підтримує свою передвоєнну екстермінаційну політику в цьому питанні, але й активно її радикалізує. Адже НП домагається, аби на території південно-східних воєводств було застосовано практику масового переселення мешканців з метою усунення з території нашої держави чужинських чи ворожих їй елементів: “Наш досвід стосунків з українським рухом свідчить на користь того, аби назавше позбутися цього ворожого нам елементу”. НП рішуче висловлюється проти проектів незалежної України, позаяк: 1) конечною умовою існування великодержавної Польщі є її опора на два моря, 2) русини досі виявили цілковиту політичну незрілість. Узагальнюючи — Національна партія: 1) відкидає і рішуче поборює концепцію окремої, самостійної союзної нам України, врешті, згідно до своєї старої політичної лінії, представленої уже колись під час першої спроби марш. Пілсудського реалізувати ідею незалежної України у 1919-1920 роках; 2) дотримується щодо українців екстермінаційної переселенської політики, за зразком переселенських акцій, здійснюваних гітлерівським та фашистськими режимами; 3) відкидає в цілому існування українського питання як такого.

Шанець [Szaniec] не приділяє цій проблемі великої уваги, стверджуючи тільки, що “українське питання було й мусить бути внутрішнім питанням польської нації та держави”.

Конфедерація Нації [Konfederacja Narodu] висловлює лише загальний погляд, шо “польська політика щодо українців не повинна керуватися бажанням помсти, але тільки й виключно нашим державним інтересом, який наказує нам взаємодіяти з українцями проти Росії”.

Меч і Плуг [Miecz i Pіug], оскільки він репрезентує націоналістично-імперіалістичний напрямок, у своїй ідейній декларації проголошує щодо слов'янських меншин (виключаючи німців і гебреїв), а отже і щодо українців, принцип громадянської рівності на підставі “рівних прав та обов'язків”.

Партія Праці [Stronnictwo Pracy] визнає найвдалішим для Польщі вирішенням виникнення великої Української держави (Київ, Харків, Донбас). Належить прагнути, аби вона залишалася у найтісніших стосунках із Польщею. Виникнення незалежної України за Збручем повинно призвести до пом'якшення національних проблем у Сх. Малопольщі завдяки значному відпливові української інтелігенції та певної кількості селян. Політика щодо українців у межах РП повинна зосереджуватися в одній установі. Львівський воєвода повинен єрархічно керувати тернопільським та волинським воєводами. Мовні права українців повинні бути забезпечені, визначена щодо української меншини політика повинна здійснюватися без жодних відхилень, із залізною послідовністю. Шкільництво має бути українським (не утраквістичним). Український університет повинен знаходитися поза Львовом (ск. у Галичі). Шкільні програми повинні забезпечувати вихованцям достатнє знайомство із польською мовою та культурою.

Табір Воюючої Польщі [Obуz Polski Walczoncej] окреслює свою позицію у ідейній декларації, в якій, приймаючи принцип тісного співіснування з українськими, литовськими та білоруськими елементами у межах спільної державності, дотримується погляду, що “іншим лояльним національним меншинам (під якими ТВП у цьому випадку розуміє усі решту, за винятком німців та гебреїв) будуть забезпечені умови культурного та релігійного розвитку, на засаді рівності прав і обов'язків”. У програмних висловлюваннях ТВП уточнює напрямки польської політики щодо українців наступним чином: Наше ставлення до цих земель віками засновується не на загарбництві, винародовленні та гнобленні, а на співпраці та співіснуванні вільних з вільними, рівних з рівними. Таким воно повинно залишитися й у майбутньому. Земля ця й тамтешній народ становили і мусять становити надалі державну єдність з Польщею, і Польща завше її боронитиме. Польська нація має безсумнівне право на ці землі, здобуте не лише зусиллями спільно з народами цих земель пролитої крові, але й віками праці, заснованої на свободі та безкорисливості. Це не перешкоджає визнанню права на розвиток процесу визрівання національної свідомості народів, які спільно з нами мешкають на цих землях. Але правильно усвідомлений національний інтерес Польської держави та інтерес інших національностей цих земель полягає у тому, що Польща мусить протистояти будь-яким відцентровим зусиллям певних політичних чинників. Демократична Польща гарантує дотримання провідної лінії, котра пов'язує її блискучу моральну й політичну поставу з ідеалами великих демократій світу, які ведуть у цю мить людство до щасливого повоєнного співіснування націй. ТВП підтримує концепцію самостійної України в якості буферної держави поміж Польщею та Росією. Російська загроза завше була й буде для нас більшою від німецької, позаяк Росія набагато більша за Німеччину, і тому, коли йдеться про боротьбу з Німеччиною, ми можемо майже завжди розраховувати на підтримку Західної Європи, коли ж ідеться про боротьбу з Росією, ми можемо розраховувати лише на самих себе. Отож, наш засадничий державний інтерес полягає у створенні поміж Польщею та Росією бар'єру, шляхом утворення на прикордонних теренах цих держав окремих організмів, незалежних від Росії.

Конвент Організації Незалежників [Konwent Organizacji Niepodleglociowych] окреслює свою позицію у ідейній декларації наступним чином: “ставлення держави до національних меншин також урегульоване Квітневою Конституцією”. Звідси випливає, що це угруповання, шануючи нашу визначальну у цьому вимірі конституційну засаду “рівності усіх громадян перед законом, без огляду на національність та віровизнання”, цілковито стоїть на демократичній платформі.

Польща Бореться [Polska Walczy] окреслює свою позицію у спеціальній декларації за березень 1943 р. наступним чином: Польща зацікавлена у виникненні Української держави зі столицею у Києві. Визначений ризьким трактатом кордон був усталений із врахуванням позиції обидвох народів. Це угруповання перебуває на позиціях органічно-устроєвої єдності Польської держави, однорідних форм на усьому просторі РП, без огляду на регіональні відмінності. Ці форми забезпечують умови для національного та культурного розвитку громадян РП української національності. Мету можна осягнути засобами повної розбудови існуючих на сьогодні різновидів самоуправління, зокрема територіального самоуправління на воєводському рівні. Законодавство покликане забезпечити громадянам РП української національності повну рівноправність у всіх ділянках політичного, господарського та культурного життя. У шкільництві на традиціях утраквізму треба поставити хрест. У Львові повинен відкритися український університет. [...] Польща Бореться окреслює потребу взаємного поєднання і порозуміння обидвох зацікавлених народів, що є попередньою умовою тривалого польсько-українського порозуміння. Поляки повинні зрозуміти досьогочасну еволюцію української думки, зокрема за часів нинішньої війни, а також виправдати тих, котрі “хотіли навіть будувати Україну, але не виступали діяльно проти Польщі та польськості”. Натомість українці повинні зрозуміти, що існування Польщі є передумовою існування України, що тільки спираючись на Польщу український визвольний рух може розраховувати на реальні перспективи, що для Польщі існування Української держави є умовою sine qua non можливості РП, а також, що врешті справа України є по суті лише справою наддніпрянської України із столицею у Києві, тоді як Східні Землі РП не є Україною, а мішаним польсько-українським тереном, і тому будівництво України на цих землях є нонсенсом. Польща Бореться, засноваючись на притаманній Польщі ідеї демократизму, підкреслює, що, згідно з цією нашою визначальною для історії ідеєю, розв'язання проблеми української, білоруської та литовської національних меншин повинно спиратися на засади толерантності й пошанування творчих вартостей окремих народів, співіснування, а не взаємного переслідування, а також на засаді рівноправності усіх громадян без різниці віровизнання й національності.

Селянська Партія [Stronnictwo Ludowe] окреслює своє ставлення до української справи у декларації за квітень 1943 р., в якій проголошує: “Визнаючи повне право українського народу на всебічний розвиток нарівні з іншими народами Європи, ми прагнемо якнайсильніше підкреслити, що український народ близький нам, яко братня, слов'янська, мало не виключно селянська спільнота. Визнаючи за підставу стосунків поміж Польщею та Радянською Україною кордон, встановлений ризьким договором, ми вважаємо, що при наданні можливостей вільного розвитку польського населення, яке століттями осіло мешкає на цих теренах, належить забезпечити українському населенню повний і вільний національний, культурний та господарський розвиток. Із цією метою належить запровадити на землях, населених у більшості українцями, самоуправління, а також створити українські початкові, середні та вищі школи. У напівофіційних заявах (“Через Боротьбу до Перемоги”) СП підкреслює, що спільна селянська суспільна база СП та українського народу полегшить взаєморозуміння, особливо перед лицем загрожуючої обидвом суспільствам німецької небезпеки. У справі переслідування нелояльних щодо держави українців СП закликає: “Те, що в принципі не містить низьких мотивів, злочинних у самій основі — вибачити і забути”. Під тим оглядом вона суттєво відходить від погляду, висловленого у виданні “Orka” [“Оранка”], де було сказано: “винних належить згідно із законами нашої держави покарати, але на цьому польсько-українська проблематика не вичерпується”.

Демократична Партія [Stronnictwo Demokratyczne] висуває програму територіальної автономії для мішаного україно-польського простору в межах ризького трактату, який би охоплював львівське воєв. до ріки Сян, воєв. станіславське, тернопільське, волинське і південну частину поліського. На цьому просторі державними були б дві мови. Польську меншину від тиску більшості захистив би поділ терену на кантони з польською адміністрацією та кантони з українською адміністрацією, згідно з принципом: “стільки ж українців під польською адміністрацією, скільки поляків — під українською”. Українське шкільництво усіх рівнів — при цьому програма повинна забезпечувати достатнє знайомство з польською мовою та культурою; український університет у Львові, який би був столицею усієї області та кантону з польською адміністрацією. Польща підтримала б українські прагнення до об'єднання у межах цього автономного терену усіх західноукраїнських земель, а отже й Закарпатської Русі та Буковини. У випадку виникнення незалежної Української держави на руїнах СРСР треба рахуватися із можливістю поділу з цією державою мішаних теренів за ціну вступу України до центрально-європейської федерації.

ВРН [Wolno...-Rуwno...-Nipodlieglo..., самоназва Польської Соціалістичної партії у період німецької окупації] стоїть на позиціях незалежності України. Позаяк водночас вона вважає східні кордони РП непорушними, приходимо до висновку, що незалежна Україна повинна — згідно з концепцією ВРН — виникнути на території, яка нині належить Росії. Польський народ повинен співіснувати з українцями, котрі є громадянами РП, на засадах цілковитого рівноправ'я та особистої свободи. Усі лояльні громадяни, без різниці віровизнання та національності, а отже й українці, мають посідати рівні права. Проголошена ВРН Програма Народної Польщі передбачає, що українське населення, яке мешкає на території Польської Держави, здобуде усю повноту вільного національного, суспільного, господарського та культурного розвитку на засадах співіснування “вільних з вільними, рівних з рівними”.

Польські Соціалісти [Polscy Socialieci] обговорюють українську проблему в цілому у своєму органі “Робітник” [“Robotnik”]. У статті “Українське питання” вони стоять на позиції національної автономії для української меншини. Демократично керована Польща може стати вітчизною не лише для поляків та українців. У спільній батьківщині українським робітникам і селянам буде забезпечена уся повнота національних прав. ПС декларують: “Ми проголошуємо наше гасло автономії в межах польської державності”.

Українська проблема займає поважне місце в ідейних деклараціях та програмних висловлюваннях майже усіх політичних угруповань. Аналізуючи вищеописану позицію політичних угруповань краю у цій справі, ми повинні виокремити три принципові напрямки, які в основному відповідають проголошеним ними ідейним та політичним програмам, а саме:

1) націоналістичний напрямок — нехтування українською проблемою, екстермінаційна політика, аж до концепції переселення українського населення включно, представлена націоналістичними угрупованнями, Національною пар[тією], Шанцем та Конфедерацією Нації;

2) другий напрямок, який, розв'язуючи українську проблему у межах польської державності, прагне забезпечити українській меншості повне громадянське рівноправ'я за принципом “рівні обов'язки — рівні права”. Цей напрямок репрезентують такі партії: Селянська пар[тія], пар[тія] Праці та ВРН, а також ОПВ, КОН і ПВ, а навіть націоналістично-імперіалістична група Меч і Плуг;

3) напрямок “національної автономії” для українців представлений Демократичною пар[тією] та ПС, при чому, коли ПС тільки висуває тезу, то Дем. парт. концепцію автономії проробляє детально, виступаючи з пропозицією утворення окремих польських та українських кантонів.

Практично жодне з угруповань не виходить на цей момент поза загальні спрямовуючі лінії. Остаточне кристалізування політичної думки краю без сумніву залежатиме від наступних елементів:

1) від сили устроєвої форми та становища Нової Польщі у Європі та на балтійсько-чорноморському міжмор'ї;

2) від остаточного формування майбутньої долі Радянської Росії та пов'язаної із цим відповіді на кардинальне для нас питання: чи постане незалежна Україна;

3) від державотворчої здатності та політично-громадянського формування українців у переломний момент.

Треба особливо підкреслити, що серед численних угруповань, навіть дуже далеких програмно та ідейно, з'являються й кристалізуються доволі відчутно концепції самостійної Української держави, існуючої при діяльній підтримці Польщі. Ця концепція серед очевидно змінних політичних умов, є поверненням до ідеї “незалежної України”.

[Переклад з польської мови. Опубліковано Є.Місилом у підбірці документів “Українське питання у політиці польського уряду та підпілля у 1939-1944 роках. Документи”: Misilo E. Kwestia ukrainska w polityce polskiego rzondu i podziemia w latach 1939-1944. Dokumenty // Zustriczi. — 1990.— N 3-4.— S. 147-151]