Ігор Ілюшин

Польське підпілля на території Західної України в роки Другої світової війни

Загальновідомо, що в роки Другої світової війни територія Західної України стала каменем спотикання у стосунках між кількома націями. Тут протистояли одна одній чотири сили: німці, які планували колонізувати Західну Україну з подальшим її приєднанням до Райху; росіяни, які наполягали на приналежності цих земель до Радянського Союзу; українці, які, незважаючи на готовність виконувати свої громадянські обов'язки щодо польської держави, ніколи не визнавали її прав на етнічні західноукраїнські землі; нарешті, поляки, які домагалися відновлення країни у довоєнних кордонах. Питання: кому буде належати Західна Україна у післявоєнні часи, - визначало і головні завдання польського підпілля на цих землях.

Перш ніж висвітлити питання, пов'язані з діяльністю польського підпілля на західноукраїнських землях, слід зазначити, що під західноукраїнськими землями ми будемо розуміти, передусім, землі на схід від так званої “лінії Керзона”, тобто ті землі, які згідно з рішеннями Ялтинської конференції від лютого 1945 p., а також з підписаним у серпні 1945 p. договором про польсько-радянський кордон відійшли до УРСР.

Історію діяльності польського підпілля на території Західної України в роки Другої світової війни можна поділити на три етапи. Перший - від 17 вересня 1939 p. до червня 1941 p., тобто від дня вступу на західноукраїнські землі Червоної Армії до часу нападу Німеччини на Радянський Союз, коли останній був змушений залишити ці землі. Другий етап охоплює часи німецької окупації Західної України від липня 1941 p. до січня 1944 p. З січня 1944 p. починається третій етап діяльності польського підпілля. Він пов'язаний з поверненням на Західну Україну Червоної Армії та остаточним визволенням України від німців, а також із здійсненням Армією Крайовою (АК) т. зв. операції “Буря” на території Галичини (умовно назвемо Східної Галичини) - від березня до серпня 1944 p. Після визволення від німців у липні-серпні 1944 p. майже усієї Західної України основні сили польського підпілля тут були знищені. Однак є всі підстави для того, щоб вважати, що на землях, які увійшли до складу УРСР, окремі підпільні польські структури діяли до кінця 1945 p. Про цей етап діяльності польського підпілля (фактично четвертий) буде сказано окремо.

Першою підпільною організацією на території Західної України була Польська організація валькі о вольносьць (ПОВВ)¹. Вона була утворена у Львові вже в день вступу до міста підрозділів Червоної Армії. Її очолив член Головного комітету стронніцтва народового (СН) генерал М. Янушайтіс (“Карпінський”). Були утворені й інші менш відомі організації і не лише у Львові, наприклад, Тайна організація войскова (TOB) на чолі з майором Я. Мазуркевичем (“Радослав”) у Станиславові². Однак через кілька місяців більшість цих організацій перестала існувати внаслідок арештів значної кількості їх членів органами НКВС, інші увійшли до складу більш поважних угруповань, які були вже створені за вказівками польських центральних властей, що перебували на еміґрації.

Саме такою організацією на території Західної України, створення якої було проголошено у Парижі і керівництво якою здійснювалося звідти, був Звйонзек валькі збройней (ЗВЗ)³. План розбудови організації передбачав поділ усієї території довоєнної Польщі на шість великих територіальних одиниць-обшарів. На території Західної України був створений обшар № 3 з центром у Львові⁴. До його складу увійшли округи Львів (частина довоєнного Львівського воєводства на схід від демаркаційної лнії, тобто від річки Сян), Станиславів, Тернопіль і Волинь. Оскільки статут ЗВЗ передбачав утворення окремих округів у містах, населення яких перевищувало 100 тис. осіб, то у Львові були комендатури двох округів: Львів-місто і Львів-провінція. Округи було поділено на райони, які охоплювали міста з населенням понад 10 тис. осіб і повіти згідно з довоєнним адміністративним поділом. Низовими структурами в районах та повітах були секції, які складалися з п'яти осіб, і взводи, які об'єднували кілька секцій. Кожен структурний підрозділ ЗВЗ (від лютого 1942 p. AK) мав своє командування, а Армія Крайова в цілому - Головне командування зі штабом та кількома відділами (організаційним, розвідки, інформації і пропаганди та іншими). Ця структура АК зберігалася впродовж усієї війни.

Першим завданням, яке було визначено для підпільної організації в цілому, мала бути підготовка до ведення активної боротьби з окупантами⁵. Але в зоні радянської окупації це завдання мало обмежений характер. На території Західної України ЗВЗ повинен був зосередити свою діяльність передусім на військовій розвідці. Передбачалося також здійснення саботажно-диверсійної діяльності, зокрема на транспортних лініях, які вели до Німеччини (а під час радянсько-фінської війни -- і на лініях, які вели на фінський фронт). Існували плани проведення актів індивідуального терору серед радянських військових та представників радянської адміністрації з метою запобігти арештам та депортаціям, а також - репресивних акцій проти зрадників та провокаторів. Жодне з цих питань в обшарі № 3, коли його очолив майор, пізніше підполк. Є. Мачелінський (“Корнель”), виконане не було^б. Чи не найбільшим і, між іншим, єдиним збройним виступом поляків на території радянської окупації було повстання у Чорткові 21-22 січня 1940 p. Наскільки відомо, Тернопільська обласна прокуратура на початку 90-х років розглядала судові матеріали, пов'язані з цим повстанням і відмовила в реабілітації його учасників⁷.

Майже з самого початку існування ЗВЗ був розколотий на два, а іноді й більше гурти людей, які об'єдналися навколо комендантів переважно недієздатних організацій. До того ж, одна з цих організацій була керована з Варшави, інша - з Парижа, що призводило до неузгодженості дій. Діяльність польського підпілля ускладнювало й те, що існуючий між Львовом і Парижем, а пізніше й Варшавою радіозв'язок дозволяв обмінюватися лише короткими повідомленнями. Довші накази та інструкції потрапляли з Головної комендатури (ГК) ЗВЗ в обшар № 3 за посередництвом кур'єрів та емісарів, а на це витрачалося кілька місяців, що робило ці накази та інструкції вже мало актуальними. До того ж, Париж (пізніше Лондон) і Варшава не отримували докладних звітів зі Львова, які, безперечно, могли б краще висвітлити ситуацію в радянській смузі окупації. Керівництву добре була відома діяльність обшару № 3 лише у першій половині 1940 p., що стало можливим завдяки конференціям у Берліні та Чернівцях, які відбулися влітку 1940 p. за участю представників підпілля з обшару № 3. Про діяльність підпілля в наступний період центральне керівництво докладно дізналося лише після нападу Німеччини на СРСР із звітів членів Львівського і Волинського ЗВЗ.

Головною причиною того, що польське підпілля не виконало своїх завдань, було те, що усі організаціїЗВЗ за короткий час опинилися під наглядом численних аґентів НКВС. Ці аґенти потрапили в найближче оточення комендантів організацій. Якщо у Львові вони лише спостерігали за діяльністю польських підпільників і спрямовували її в необхідному для НКВС напрямі, то на Волині, де комендант округу полк. Т. Маєвський (“Шмігель”) зі своїми людьми розпочали більш енергійну діяльність, то цим спричинили масові арешти і фактично знищили організацію.

Тому за часів німецької окупації Західної України підпілля довелося відбудовувати з самих підвалин. До вересня 1941 p., за допомогою спеціальних емісарів, Головна комендатураЗВЗ вивчала організаційні можливості відтворення в обшарі № 3 військового підпілля. З вересня польська контррозвідка проводила ретельну перевірку членів колишніх підпільних організацій. На підставі збережених документів, які знаходяться в архіві Військового історичного інституту в Рембертові, можна ствердити, що в складі Львівського округу залишилося лише 25% осіб, які вели підпільну діяльність за часів радянської окупації Західної України, у Станиславівському окрузі - близько 40%. Щодо Тернополя та Волині, то слід зазначити, що тут до підпільної діяльності у складіАК усі люди були залучені, за невеликими винятками, лише в період німецької окупації⁸.

Зважаючи на те, що на території Східної Галичини німці утворили дистрикт Галичина, який було приєднано до Генерал-Губернаторства, а Волинь увійшла до складу Райхскомісаріату Україна, і, між іншим, існував кордон, що дуже пильно охоронявся німцями, до обшару № 3 було включено лише три округи - Львів, Станиславів і Тернопіль. Волинь була видокремлена в самостійний округ із центром у Ковелі, який Головна комендатура підпорядкувала безпосередньо собі. Дістатися на Волинь було набагато простіше з Варшави, аніж зі Львова чи Тернополя. На посаду коменданта обшару № 3 командувач АК ген. С. Ровецький (“Ґрот”) призначив у липні 1941 p. свою довірену особу ген. К. Савицького (“Прут”)⁹. На посаду коменданта Волинського округу у вересні 1942 p. було призначено підполк. К. Бомбінського (“Любоня”)¹⁰. Волинський округ було поділено на чотири районні інспекторати (Ковель, Луцьк, Рівно, Дубно), а також 12 повітів. Створення мережі в Західній Україні та інші організаційні справи тривали майже до кінця 1943 року.

Як відомо, завдання польського підпілля на цих територіях ґрунтувалися на політично-стратегічних планах польського уряду в Лондоні, а вони, в свою чергу, були пов'язані з планами союзників, передусім, Великої Британії. Впродовж радянсько-німецької війни, в залежності від її ходу, ці завдання кількаразово змінювалися. Коли остаточно стало зрозуміло, що звільнення польських земель буде відбуватися зі сходу силами Червоної Армії, Головне командування АК 20 листопада 1943 p. затвердило план “Буря”. Первісний план акції “Буря” передбачав антинімецьке всенародне повстання лише на польських етнічних територіях. На західноукраїнських землях військові дії мали носити обмежений характер і бути лише прикриттям майбутнього повстання. Виняток становив лише Львів, з яким мав підтримуватися постійний зв'язок через територію південної Люблінщини. Але необхідність демонстрації “стану польської присутності” на землях Східної Галичини та Волині в умовах швидкого наближення до них Червоної Армії спричинила зміни в плані. Ці зміни вимагали участі Армії Крайової у спільних з радянськими військами бойових діях по визволенню усіх довоєнних польських територій (у т.ч. західноукраїнських). План “Буря” передбачав, що під час відступу німецької армії законспіровані загони АК будуть швидко змобілізовані і разом з партизанськими загонами візьмуть участь у боях з ар'єргардами відступаючих німецьких військ. Таким чином, командуванняАК намагалося продемонструвати, що польське військо є союзником Червоної Армії і Радянського Союзу по антинімецькій коаліції, що воно, на ґрунті тактичної взаємодії з радянськими військами, бере участь у визволенні довоєнних польських земель і що органи Делегатури уряду (Представництва польського еміґрантського уряду в країні) є повноважним господарем на цих територіях. Кінцевою політичною метою плану “Буря” було визнання Радянським Союзом польського уряду в Лондоні за офіційного представника Польщі на міжнародній арені без будь-яких поступок у питанні щодо її східних кордонів¹¹. Виходячи з цієї мети плану “Буря”, слід зазначити, що головним завданням підпілля на території Західної України була підготовка до його здійснення. А це передбачало, передусім, сувору конспірацію, нагромадження зброї, розвідницьку та інформаційно-пропагандистську діяльність (лише у Львові виходило близько 20 підпільних видань).

Наприкінці 1941 p. у складі розвідвідділу ГК АК було створено Східний відділ, який діяв у тилу німецького фронту. На дільниці “Україна” було створено кілька осередків (в тому числі, у далеких реґіонах України, наприклад, у Києві), які вели розвіддіяльність. Вони здобували інформацію про чисельність, напрямки руху німецьких військ, і передавали її союзникам та СРСР. До кінця 1943 p. німецька контррозвідка фактично знищила усі ці осередки.

Від квітня 1942 p. на території дистрикту Галичина діяли осередки т. зв. Звйонзка одвету (ЗО). Ця організація була складовою частиною АК, але з метою безпеки мала власну мережу зв'язку і власні виконавчі структури. Її завданням було проведення саботажно-диверсійної діяльності і репресивних акцій у відповідь на дії німців на території Генерал-Губернаторства і приєднаних до Райху земель. Звйонзек одвету мав свої відділення на території Німеччини¹².

Крім військової розвідки, за бажанням союзників було створено ретельно законспіровану організацію “Вахляж”. Це була саботажно-диверсійна організація на зразок ЗО, лише з тією різницею, що діяла вона на окупованих Німеччиною територіях Радянського Союзу. Так, зокрема, II дільниця “Вахляжу” діяла на комунікаційних шляхах: по лінії шосе – Рівне – Звягіль – Житомир - Київ, по лінії волинської північної залізниці - Ковель-Сарни-Коростень-Київ та по лінії південної залізниці – Рівне - Здолбунів – Шепетівка – Бердичів – Козятин – Фастів - Київ. До речі, аби не спровокувати німців на каральні дії проти польського населення Волині, керівники “Вахляжу” передбачали, що саботажно-диверсійна діяльність повинна проводитися активніше саме на територіях, які лежали на схід від довоєнного польського кордону. До складу організації входили т. зв. “тихотемні” (cichociemni), спеціально підготовлені у Великої Британії, кадри диверсантів. Добре відома, наприклад, діяльність осередка “Вахляжу” на чолі з одним із найактивніших диверсантів і розвідників на користь союзників Ф. Пукацьким (“Зимс”) у Харкові. Але діяльність і цієї організації була спаралізована німецькою контррозвідкою, а її члени увійшли до складу АК, що діяла на території Західної України ¹³.

Чи не найважливішим напрямом підпільної діяльностіАК на території Західної України стала боротьба з українським національним самостійницьким рухом, зокрема з Українською Повстанською Армією (УПА) та її планами щодо деполонізації Західної України. Перші сутички між поляками та українцями відбулися вже під час перших вересневих боїв 1939 p. Наведемо хоча б уривок із спогадів коменданта Бжежанського (Бережанського) повіту АК Тернопільського округу Я. Чісека: “У другій половині вересня 1939 p., коли німці вже були під Львовом, відбувся збройний виступ українських військових формувань на території Бжежанського повіту. В місцевості Конюхи знаходились пости української поліції. Вони скеровували відступаючі від Зборова на Бжежани й далі на південь окремі групи польського війська на шосе Дрижчув - Бжежани. Ця дорога проходила через ліс, в якому українці вбивали польських солдатів і відбирали зброю. Скільки було вбито, важко сказати” ¹⁴.

Не можна не відзначити, що загостренню боротьби між поляками і українцями сприяла гітлерівська акція виселення й осадництва в Замойському повіті на території Люблінщини. Загальновідомо, що метою цієї акції було виселення звідти польського населення й утворення там німецької осадницької території. Одночасно з виселенням поляків на їх місце переселяли українське населення, яке в майбутньому мало охороняти німецьких осадників від нападу польських збройних угруповань. У ході акції німці свідомо намагалися викликати та підсилити антагонізм між поляками та українцями. Вже наприкінці 1942-1943 рр. на території Замойського повіту діяло шість партизанських загонів¹⁵. Перші збройні напади на українських колоністів здійснили в цей час польські військові угруповання на території Грубешівського, а також Томашівського повітів. Тоді ж відбулися перші бої між поляками та українцями в Любачівському, Рава-Руському й Сокальському повітах, які входили безпосередньо до складу Львівського округуАК¹⁶. У 1944 p. бої на цій території, як, між іншим, і в усій Східній Галичині, набули масового характеру.

Досить гостро постала проблема польсько-українських стосунків на Волині. Восени 1942 p. з ініціативи Організації Українських Націоналістів (ОУН) із розрізнених партизанських загонів було створено Українську Повстанську Армію. Важливу роль у зміцненні УПА відіграли підрозділи української поліції, які у березні-квітні 1943 p. перейшли зі зброєю до її лав. З цього часу починаються і масові антипольські виступи на Волині.

Аби мати можливість захищатися й протистоятиУПА, місцеве польське населення почало утворювати бази самооборони, які очолювали представники АК. Польська самооборона складалася з двох елементів. По-перше, утворювалися міцні укріплення (оборонні пункти або бази), які об'єднували кілька сіл з польським населенням. Оборону цих укріплень здійснювали місцеві загони. По-друге, утворювалися сильні партизанські загони, які взаємодіяли з укріпрайонами ззовні. Польські джерела різняться в оцінках кількості створених баз самооборони. В цілому на території Волині та Східної Галичини їх було утворено понад сто¹⁷. Найміцніші серед них знаходилися на території Волині, наприклад Пшебраже, Гута Степанська, Засмики, Білин та інші. Щодо партизанських загонів, то, згідно з наказом коменданта Волинського округу від 20 липня 1943 p., їх тут було створено дев'ять¹⁸. Із найвідоміших проаківських партизанських загонів назвемо хоча б загін В. Коханського (“Бомба”), який діяв на території Сарненського та Костопольського повітів.

Слід зазначити, що створення баз самооборони і партизанських загонів стало для командування АК вимушеним заходом і було рівнозначно деконспірації. Цих заходів було вжито в зв'язку з тим, що місцеве польське населення, спостерігаючи безпорадність польського підпілля щодо боротьби з українцями, почало переходити до комуністичних польських партизанських загонів, зокрема до загону майора Р. Сатановського. Згідно з донесеннями Р. Сатановського, до Українського штабу партизанського руху (УШПР) польське населення у значній кількості вступило до радянсько-польських партизанських загонів. Причину цього він вбачав не в тому, що поляки прагнули воювати з німцями, а в тому, що їх змушували це робити дії українських націоналістів стосовно польського населення. Польські партизани, як зазначається у донесенні, вбачають свого головного ворога не в німцях, а в українських націоналістах¹⁹.

Дуже багато польських родин тікало за Буг або виявляло добровільне бажання їхати на роботу до Німеччини. Так, наприкінці квітня 1943 p. німці із Сарн відправили цілий ешелон поляків, які виявили бажання їхати на роботу до Райху. КомандуванняАК намагалося стримати цей потік польських біженців, але це йому не вдавалося²⁰.

Неодноразово польські бази самооборони підтримували німці, особливо в тих місцевостях, звідки німці вивозили збіжжя (наприклад, колонія Гали біля Сарн). Хоча траплялося, що німці і відбирали зброю, а керівників баз заарештовували. Ставлення німців до польсько-українського конфлікту добре відображає відповідь сарненського гебітцкомісара на скарги поляків: “Ви хочете Сікорського, а українці хочуть Бандеру. Ну і бийтеся між собою. Німці нікому допомагати не будуть” ²¹.

Підтримку німцями, в деяких випадках, польських баз самооборони можна пояснити прагненням окупантів використати поляків для боротьби з міцніючою УПА і радянськими партизанськими загонами. З цією метою з весни 1943 p. німці почали формувати і загони допоміжної охоронної поліції (шуцмансшафт) із поляків, які виявили бажання заступити на цій службі збіглих українців.

Нерідко польські бази самооборони підтримували й радянські партизанські загони. Взагалі ставлення польського населення до росіян було набагато кращим, ніж до німців. У західноукраїнському суспільстві спостерігалися протилежні настрої. Однак стосунки між поляками і радянськими партизанами були непростими. В одній місцевості вони складалися добре: польське населення постачало більшовикам продовольство, надавало потрібну інформацію і т. ін. В іншій - відбувалися збройні сутички. Наприклад, на території Сарненського повіту такі сутички відбулися 27 квітня 1943 p. у c. Замрочене, 3 травня 1943 p. у c. Чайків, 16 травня 1943 p. у c. Стахівка ²². Особливо складними були стосунки між поляками і радянськими спеціальними оперативно-чекістськими групами, які з метою проведення органами НКВД УРСР розвідницької й диверсійної роботи в 1942-1943 рр., десантувалися на бази партизанських загонів УШПР. Одним із таких загонів був загін М. Прокоп'юка, який діяв у районі Цуманських лісів і тісно співпрацював з польською базою самооборони в с. Пшебраже. 31 серпня 1943 p. спільними зусиллями поляків із Пшебража та партизанів загону М. Прокоп'юка було розбито одне з міцних угруповань УПА. Ставлення радянських партизанів до поляків і польсько-українського конфлікту в цілому знайшло відображення у звіті М. Прокоп'юка про бойову діяльність загону. У звіті читаємо: “В самом вопросе о междоусобице, провоцированной гитлеровцами между украинскими и польскими националистами, руководители с. Пшебраже, к сожалению, играли другую роль. Являясь осадниками и членами союза осаднико, они отождествляли напионалистические банды ОУН-УПА co всем украинским народом, на который смотрели не иначе, как глазами своего бывшего воеводы Юзевского. Одна из заслуг советских партизанских отрядов состояла в том, что ими пересекались поиски националистов с той и другой стороны придать событиям „народный" характер, как равно попытки выместить озлобление на ни в чем не повинном местном польском и украинском населении. С момента нашего прибытия в район Пшебража вылазки польского гарнизона против украинских сел прекратились” ²³.

Можна по-різному сприймати цей звіт, але не викликає сумніву той факт, що польські бази самооборони здійснювали і наступальні акції як превентивного характеру, так і у відповідь на напади загонів УПА. Методи боротьби нав'язував противник, тому польське підпілля також не переобтяжувало себе вибором засобів. Накази командувачів округів АК забороняли діяти на засадах колективної відповідальності і брати участь у пацифікаційних акціях проти українських сіл спільно з німцями або окремо. Проте ці накази не забороняли акцій у відповідь на напади УПА, або навіть превентивних дій проти сіл, де могли концентруватися українські збройні формування. Відомі випадки, коли окремі місцеві керівники АК не дотримувалися цих наказів і вдавалися до так званих “сліпих” акцій у відповідь. Зрозуміло, що репресій зазнавало і цивільне українське населення. Так, зокрема, у розвіддонесенні УШПР секретарю ЦК КП(б)У Д. Коротченку йдеться про те, що після того, як в районі Гути Степанської загін В. Кохановського був розбитий українцями, “Бомба” з залишками загону відійшов у ліси в районі Сарни - Моквин. Там було сформовано міцний загін чисельністю в 800 осіб. Польські партизани були озброєні станковими та ручними кулеметами, автоматичною зброєю. Загін здійснив рейд у напрямку Цуманських лісів, знищуючи на своєму шляху всі українські села та загони “бандерівців” ²⁴. Здійснення наказів командувачів округів АК не завжди можна було проконтролювати, а тому характер польсько-української боротьби у багатьох випадках був дуже складним.

Польські історики наполягають на тому, що більшість випадків масових вбивств українського населення пов'язана з діяльністю шуцмансшафтів, до складу яких входили поляки. Незважаючи на сувору заборону керівництва польського підпілля вступати до цих поліційних формувань, дуже багато поляків, аби отримати зброю і помститися українцям, ставали шуцманами²⁵. Польські поліційні частини були розташовані у багатьох окружних районах, повітових містах, держмаєтках Волині та Галичини. Зазвичай, вони утворювались із представників місцевого населення. Так, наприклад, на території Луччини у квітні 1943 p. на місце українських шуцманів у Сенкивичівському, Коликівському і Цуманському районах місцеві поляки “зголосились масово”²⁶. Німці також надсилали сюди польські поліційні частини з Генерал-Губернаторства або зі Східної України (переважно шльонзаків, познаняків і поморців). Місцеве польське населення, сподіваючись на те, що ці формування остаточно розправляться з українцями, “сприймали їх з оплесками радості”²⁷. Неабияке значення мала і та обставина, що для аґентурної роботи в ці формування керівництво підпілля скеровувало чимало аківців. Польська поліція дуже часто підтримувала місцеві бази самооборони, постачала їм зброю, брала участь у спільних з аківцями нападах на українські села. Пізніше чимало польських шуцманів і навіть окремі польські поліційні формування увіллються до Армії Крайової. Так, наприклад, у січні 1944 p. невід'ємною частиною 27 Волинської дивізії піхоти АК стане шуцмансшафтбатальйон № 107 з Мацейова. Цей батальйон буде розподілений між загонами “Ястреба”, “Сокола” та “Сивого”, частина буде направлена до угруповання “Основа” під Володимир-Волинський²⁸. Однак слід відзначити, що не завжди польська допоміжна поліція і жандармерія приходили на допомогу своїм співвітчизникам, навіть якщо мали для цього можливість. Тому серед збережених спогадів і архівних документів з тих часів знаходимо чимало негативних висловлювань щодо їх діяльності, які були поширені серед місцевих поляків, наприклад: “Ця польська поліція така сама польська, як шуцмани українські”²⁹. Цікаву оцінку діяльності польської поліції, а також характеру польсько-українського конфлікту в цілому дають матеріали прокомуністичних підпільних організацій західних областей України. У зверненні організації “Визволення вітчизни” читаємо: “... з нечуваною жорстокістю винищували оунівці польське населення, від малого до великого, спалювали оселі, руйнували сади та поля... Акти насильства супроти мирного польського населення дали німцям нагоду створити польську жандармерію з кримінальних елементів та дали їй вільну руку у винищуванні населення. Але дарма шукав би мирний польський громадянин в цієї польської жандармерії захисту перед українськими бандами. Вона була створена, нарівні з УПА, німцями для винищування мирного українського населення, і цю брудну роботу намагається виконувати не гірше від УПА...”³⁰. У центральному органі організації “Гвардія людова” (“Народна гвардія”) “Боротьба” в № 10-11 від 2-15 серпня 1943 p. можна віднайти і таке: “...З відразою та ненавистю дивляться український та польський народи на дурних Грицьків з української поліції, які ризикують головою для Гітлера, мордують польське населення, та на катів з польської жандармерії, яка проводить масові екзекуції над українським населенням Волині. З погордою та гнівом придивляються український та польський народи націоналістичним бандитським ватажкам, які проголошують гасло польсько-української бійні, та політичним ватажкам з Українського Центрального Комітету і Польського Опекунчого Комітету, які від лютого ворога приймають гроші на допомогу жертвам цієї безглуздої бійні, спровокованої цим же підлим ворогом”³¹. Напевно, дійсно саме польські шуцмансшафти і загони так званої жандармерімотоцук визначились найбільшою лютістю щодо цивільного українського населення. Але в зв'язку з тим, що з наближенням фронту, наприкінці 1943 p. - початку 1944 p. чимало цих формувань увійшло до складу АК, іноді дуже важко відокремити їхню діяльність від діяльності загонів Армії Крайової. Так само в багатьох випадках важко відокремити діяльність підрозділів УПА від дій українських колаборантських формувань.

Керівництво польського підпілля не в повній мірі було ознайомлене з ситуацією на Волині, про що свідчать звіти місцевого командування АК до Варшави³². Напади загонів УПА на польське населення стали для нього несподіванкою. Розпочаті між Делегатурою уряду та бандерівською ОУН переговори не могли завершитись порозумінням. Польська сторона непорушно стояла на позиції недоторканості території II Речі Посполитої та відновлення країни у довоєнних кордонах. Українська сторона з цим погодитися ніяк не могла. Підписаний у березні 1944 p. польсько-український протокол свідчив про значні відмінності у розумінні тих подій, які відбувалися навколо. Командування АК дотримувалося тієї думки, що Польща є союзником Червоної Армії і Радянського Союзу (хоча і тактичним союзником). На багатьох зборах представників Узгоджувальної комісії політичних партій, членів окружних комендатурАК приймали рішення про надання військової допомоги і співпрацю з радянськими партизанськими загонами й частинами Червоної Армії. Керівництво УПА тим часом, після відступу німецьких військ з українських земель, вбачало свого головного ворога лише в радянських військах і тому об'єктивно ставало союзником Німеччини.

На території Східної Галичини, як вже зазначалося, поляки також утворювали бази самооборони, але тут вони були не дуже великі й відносно слабкі. Найвідоміші серед них - Ханачув, Микулічин, Білка Крулевська та ін. На відміну від Волині, тут німці частіше допомагали їм, наприклад, надавали зброю. Мета у німців була одна й та ж - підтримати порядок та спокій у себе в тилу. Частину баз, які співпрацювали з радянськими партизанами, німці знищили. Решту поступово знищили загони УПА та пронімецькі українські угруповання.

На особливу увагу заслуговує зразково організована самооборона в Микулічині під час масових нападів українських збройних формувань влітку 1943 p. Поляки не лише дали негайну та вдалу відсіч, але одночасно польська акція спричинила німецьку пацифікацію українських сіл. Згідно з донесенням місцевого керівництва АК Станіславівського округу, внаслідок німецької пацифікації були розбиті деякі організаційні осередки “українських банд, і в цілому ця акція принесла українському рухові більше втрат, ніж нам завдали українські напади на цьому терені впродовж усієї війни” ³³.

На території Східної Галичини АК мала набагато кращі можливості і була, знову ж таки на відміну від Волині, підготована до можливої сутички з українцями. Тут на напади українських формувань поляки відповіли рішучіше і з більшою жорстокістю. Акції також мали превентивний характер або здійснювалися у відповідь на дії УПА. Деякі акції відбувалися стихійно, а деякі -- за наказами командування АК. До цих останніх належала, наприклад, акція Львівського Кедиву (Кедив - Керівництво диверсіями), яку було проведено 15-22 березня 1944 p. Під час проведення пацифікаційного рейду в селах Хлебовичи, Черепин та Лопушна було вбито близько 130 цивільних українців (у с. Хлебовичі були також жертви серед польського населення)³⁴.

КрімАК до складу польського військового підпілля, яке діяло на території Західної України, слід віднести і деякі інші збройні формування, зокрема. Батальйони хлопські (БХ). На Волині їх не було. Проте на території Східної Галичини вони діяли. Перші загони БХ тут були утворені вже 1942 p. Першим комендантом IX округу, який включав до свого складу територію Львівського (східна частина), Тернопільського та Станиславівського воєводств, був Я. Шрам (“Гродзіцькі”). Восени 1942 p. комендантом було призначено А. Цужитека (“Адася”), який пройшов у Лондоні спеціальну підготовку з проведення саботажно-диверсійної діяльності і звідти був десантований на територію IX округу. Крім того, Цужитек був вихований у польсько-українському середовищі і мусив добре знати українців. Але в березні 1943 p. він помер від тифу. Після його смерті до кінця окупації IX округ БХ очолював Я. Новак (“Станіславскі”)³⁵. У зв'язку з малочисельністю документів важко відтворити хід об'єднавчої акції між загонами БХ і АК та назвати точну кількість беховців, які увійшли до складу Армії Крайової. Відомо лише, що 14 квітня 1943 p. у Львові на зборах представників Узгоджувальної комісії політичних партій, окружної комендатури БХ і АК було прийнято рішення про надання допомоги радянським партизанським загонам і про налагодження з ними співпраці³⁶. Тривалий час зберігали свою організаційну незалежність від АК на Львівщині ендеки та їхнє збройне формування - Національна організація войскова (HOB).

Слід звернути увагу і на те, що існували дві гілки польського підпілля: військове, яке власне і було представлене Армією Крайовою, і цивільне або політичне, яким була, передусім, Делегатура уряду і підлеглий їй Державний корпус безпеки (ДКБ). Між цими двома гілками польського підпілля впродовж війни існували певні, іноді принципові, розбіжності у вирішенні багатьох питань, зокрема українського питання. Добре відомо, яку негативну роль у загостренні польсько-українських відносин відіграли деякі представники Львівської окружної Делегатури при підтримці Східного бюро департаменту внутрішніх справ Делегатури уряду, зокрема такі, як В. Швірський (“Ришард”), Б. Стахонь (“Рудавський”), Головний Делегат Львівського обшару Ю. Чижевський (“Ожехович”). Це були типові представники “кресового” суспільства, яке діяло в дусі політики С. Грабського і було відповідальне за політикуII Речі Посполитої в 1937-1939 рр. щодо українців. Чижевський, наприклад, активно виступав і проти ведення боротьби з німцями, оскільки вважав, що це лише на користь СРСР і посилює його шанси на захоплення східних польських територій. Наступник Чижевського на посаді головного Делегата Львівського обшару А. Островський доклав багато зусиль, заохочуючи поляків увійти до складу “винищувальних батальйонів”, діяльність яких була спрямована проти українського національного самостійницького руху. Ці діячі польського політичного підпілля виступали, як правило, проти переговорів з українцями, а тим більше -- проти будь-яких домовленостей. Іншою була позиція представників військового підпілля. Ініціатором і керівником усіх переговорів з українцями у Львові був командувач обшару ген. К. Савицький. Переговори проводили діячі другого відділу штабу обшару АК (відділу розвідки) на чолі з підполк. Г. Похоським (“Валерій”). Взагалі, військові у Львові намагалися не допускати представників Делегатури до розмов з українцями³⁷.

Окремо слід сказати про розбіжності у поглядах на українське питання між військовими і цивільними на Волині, зокрема між командувачем Волинського округу АК полк. К. Бомбінським і окружним Делегатом уряду К. Банахом (“Ліновський”). Тут, навпаки, ініціатором переговорів з українцями був Делегат уряду, а військові на чолі з К. Бомбінським сприймали це як зраду. Цей конфлікт врешті-решт був однією з причин відставки обох діячів польського підпілля³⁸.

Зі вступом 4 січня 1944 року Червоної Армії в районі Рокитного на довоєнні польські території розпочинається новий етап діяльності польського підпілля. 15 січня комендант Волинського округу видав наказ про концентрацію загонів АК у західній частині Волині з метою реалізації плану “Буря”³⁹. Цей день вважається за дату утворення 27 Волинської дивізії піхоти Армії Крайової. Невдовзі ця дивізія на чолі з новим командувачем майором Я. Ківерським (“Оліва”) нараховувала близько 6 тисяч бійців ⁴⁰. Упродовж майже півроку 27 Волинська піхотна дивізія АК вела партизанські бої проти відступаючих німецьких частин та загонів УПА (впродовж місяця дивізія вела фронтові бої спільно з радянськими військами). Відомо, що через представника окружної делегатури німці пропонували командуванню дивізії виступити разом проти Червоної Армії. Цю пропозицію було відхилено. Проте було досягнуто домовленості у деяких питаннях із загонами угорського корпусу. Угорці передавали полякам зброю та амуніцію. Польська сторона брала на себе зобов'язання інформувати про наближення фронту, не атакувати і таким чином полегшити доступ⁴¹. Безумовно, такі домовленості давали пізніше представникам радянського командування підстави стверджувати, що аківці співпрацювали з німцями.

Неодноразово польські партизани звільняли захоплених у полон АК німців. Взагалі, слід сказати, що солдатів Вермахту вони сприймали як таких, на яких поширювалися права військовополонених, передбачені міжнародними конвенціями. Дуже часто німецьких військовополонених обмінювали на польських в'язнів, як це, наприклад, трапилося " з ротою німецьких солдатів, яку було захоплено в полон 23-24 березня ; 1944 року в с. Стенжаричі. Такі дії аківців також давали підстави радянському командуванню стверджувати, що поляки співпрацюють з німцями ⁴².

Після спільних боїв польських та радянських частин за Ковель, 27 Волинська дивізія піхоти залишилась без підтримки з боку радянського командування і опинилася в німецькому оточенні в районі Мосурських лісів. З оточення дивізія виходила з боями, втративши при цьому велику кількість людей. Основні сили дивізії (Ковельське угруповання “Громада”) з боями перейшли на західний берег Бугу. Загони Володимир-Волинського угруповання “Основа”, форсувавши Прип'ять, перейшли лінію німецько-радянського фронту і там були Приєднані до складу армії ген. 3.Берлінґа⁴³.

Останнім актом польського підпілля у здійсненні плану “Буря” у Східній Галичині стали спільні бої 5-ї піхотної дивізії АК (яка нараховувала близько 3 тисяч бійців) і радянських військ за Львів. 27 липня 1944 року Львів знаходився в польських та радянських руках. Незважаючи на певні заслуги АК у спільній боротьбі з німцями, радянське командування зажадало від командувача обшаром полк. В. Філіпковського, аби він своїм наказом розформував аківські загони, що й було зроблено. Самого В. Філіпковського разом з кількома офіцерами, а також окружного Делегата уряду було заарештовано. Рядових змусили приєднатися до армії ген. 3.Берлінґа⁴⁴.

Кілька слів слід сказати про статусАК на західноукраїнських землях. Добре відомо, що польські керівні органи влади в Лондоні наполягали на тому, щобАК було визнано західними союзниками за складову частину союзницьких збройних сил і щоб їй було надано військову допомогу. Але під час чергової зустрічі У. Черчіля з Ф. Рузвельтом, яка відбулася у серпні 1943 року в Квебеку (Канада), союзники остаточно вирішили визнати Польщу за сферу впливів Радянського Союзу. Таке політичне рішення лідерів країн антигітлерівської коаліції робило неможливим залучення АК до участі в англо-американських військових операціях і надання аківському підпіллю зброї на підготовку загальнонаціонального повстання. Союзники були згодні підтримати лише антинімецьку саботажно-диверсійну діяльність, яка мала проводитися, передусім, на користь Москви. Саме з цією метою готували в Англії і засилали на Схід польських офіцерів-спеціалістів з саботажно-диверсійної діяльності, які згодом на території Західної України очолили польські партизанські загони і бази самооборони. Цікаво те, що коли радянське військове керівництво вперше дізналося про діючих на Волині військових з Англії, воно сприйняло їх як союзників. Можливо тому радянські командуючі і вимагали від цих людей підпорядкування їх наказам.

Наказом ГКАК від 4 квітня 1944 року 27 Волинська дивізія піхоти отримала статус регулярної частини Війська Польського⁴⁵. Власне кажучи, саме з цього часу польська партизанська дивізія (саме таку назву використовували її керівники у переговорах з радянським командуванням) і набула своєї офіційної назви -- 27 Волинська дивізія піхоти Армії Крайової (день отримання наказу 12 квітня 1944 року).

Як же сприймали Армію Крайову вороги Польщі - Німеччина та Радянський Союз? Слід підкреслити, що хоча на території Західної України аківців у своїх власних цілях намагалися використати і німці, й більшовики, але ні перші, ні другі не визнали АК армією, яка бере участь у військових діях. Лише після придушення Варшавського повстання, при підписанні акту про капітуляцію, німці погодилися надати солдатам АК, а також бійцям інших збройних формувань, які брали участь у повстанні, статус військовополонених згідно з Женевською конвенцією від 27 липня 1929 року. Щодо радянського військово-політичного керівництва, то воно до самого кінця війни сприймало аківців, бехівців, енесзетовців (Народові сили збройні) як терористів, диверсантів, шпигунів, тобто як політичних злочинців, що яскраво довів судовий процес над 16 керівниками польського військового та цивільного підпілля у Москві влітку 1945 року.

З визволенням Червоною Армією Західної України польське підпілля тут, в основному, було знищено. Проте, чимало членів Армії Крайової знову повернулося в підпілля і продовжувало свою діяльність навіть після того, як 19 січня 1945 року останнім командувачем АК ген. Л. Окулицький видав наказ про розформування АК. З вересня 1944 року підпільна мережа АК або вже її наступниці - нової організації “Не” (“Незалежність”) на західноукраїнських землях відновлюється. Особливо цей процес активізується у зв'язку з намаганнями аківського підпілля перешкодити акції взаємної репатріації польського та українського населення.

Підписання договору про польсько-радянський кордон у серпні 1945 року, а також посилення заходів радянської влади щодо переселень населення поставили останню крапку у боротьбі поляків за Західну Україну. До кінця 1945 року усі підпільні структуриАК на землях, які увійшли до складу УРСР, перестали існувати.

На закінчення слід підкреслити, що польське підпілля на західноукраїнських землях не було якимось єдиним і цілісним організмом. Існувала конспіративна мережаАК, яка готувалася до здійснення плану “Буря”, і паралельно з нею існували бази самооборони, партизанські загони, які в один і той самий час в одному місці могли співпрацювати з німцями, угорцями або радянськими партизанами, а в іншому місці могли вести з ними боротьбу. На нашу думку, у цьому випадку краще все ж таки говорити про підпільну і партизанську діяльність поляків у Західній Україні, до того ж про діяльність з патріотичних міркувань і про діяльність з метою самозбереження. Зазначимо, що вирішальним у виборі свого місця в цій діяльності чи боротьбі для поляків були частіше навіть не накази керівників підпілля, а інстинкт самозбереження. Крім того, слід наголосити на тому, що діяльність польського підпілля на цих територіях на різних етапах війни могла мати антирадянську або антинімецьку спрямованість, але завжди була антиукраїнською.

---

¹ J. Węgierski, Lwów pod okupacją sowiecką 1939-1941, Warszawa, 1991, s. 23.

² Ibidem, s. 22.

³ Polskie Siły Zbrojne w drugiej wojnie światowej, t. III Armia Krajowa, Londyn, 1950, s. 51.

⁴ Ibidem, s. 104.

⁵ Ibidem, s. 431.

⁶ J. Węgierski, op. dt., s. 322.

⁷ P. Młotecki, Powstanie w Czortkowie, „Karta", nr 9, s. 149.

⁸ Materiały i Dokumenty Wojskowego Instytutu Historycznego (MiDWIH), sygn. ПІ/З3/7, s. 1-74

⁹ R. Torzecki, Polacy i Ukraińcy. Sprawa ukraińska w czasie II wojny światowej na terenie II Rzeczypospolitej, Warszawa 1993, s. 143.

¹⁰ Ibidem, s. 225.

¹¹ Polskie Sily Zbrojne..., t. III, s. 556-559.

¹² R. Torzecki, op. dt., s. 153-154.

¹³ C. Chlebowski, Wachlarz, Warszawa, 1983, s. 271-294.

¹⁴ MiDWIH, sygn. III/49/217, s. 2.

¹⁵ Armia Krajowa. Rozwój organizacyjny. Warszawa, 1996, s. 85.

¹⁶ Ibidem, s. 284

¹⁷ Armia Krajowa na Wolyniu, Warszawa, 1994, s. 40; J. Węgierski, W lwowskiej Armii Krajowej, Warszawa 1989, s. 164.

¹⁸ J. Turowski, Pożoga. Walki 27 Wołyńskiej Dywizji AK, Warszawa, 1990, s. 49-50.

¹⁹ Центральний державний архів громадських об'єднань України (ЦДАГОУ), ф. 1, oп. 22, спр. 48, арк. 29.

²⁰ Ibidem, spr. 75, s. 43.

²¹ Ibidem, spr. 58, s. 7.

²² Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУ), ф. 3833, oп. l, cпp. 91, арк. 62.

²³ Державний архів Волинської області (ДАВО), ф. П/597, оп. 1, спр. 68, арк. 84.

²⁴ ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 22, спр. 49, арк. 11-13.

²⁵ Archiwum Akt Nowych (AAN), VI Oddział, sygn. 202/III/121, k. 130-131.

²⁶ ЦДАВОВУ, ф. 3833, on. l, спр. 91, арк. 53.

²⁷Ibidem.

²⁸Cz. Piotrowski, Wojskowe i historyczne tradycje 27 Wolynskiej Dywizji Piechoty Armii Krajowej, Warszawa 1993, s. 150.

²⁹ ЦДАВОВУ, ф. 3883, oп. 1, спр. 91, арк. 61.

³⁰ ЦДАГОУ, ф. 57, oп. 4, спр. 237, арк. 59.

³¹ Там само, спр. 240, c. 32.

³² AAN, sygn. 202/III t. 133, s. 23-25

³³MiD WIH, sygn. III/33/84, s. 79-80.

³⁴ J. Węgierski, op. cit., s. 200.

³⁵ K. Przybysz, A. Wojtas, Bataliony Chłopskie, t. l. Warszawa 1985, s. 171.

³⁶ Zakład Historii Ruchu Ludowego (ZHRL), sygn. R-IX/386, s. 1-2.

³⁷ Див. R. Torzecki, op.cit.

³⁸ Ibidem, s. 156; K. Banach, Z dziejów Batalionów Chłopskich, Warszawa, 1968.

³⁹ J. Turowski, op.cit., s. 149.

⁴⁰ M. Kardas, General Jan Wojciech Kiwerski. Lodz 1995, s. 90-119.

⁴¹ Armia Krajowa na Wołyniu..., s. 54.

⁴² J. Turowski, op.cit., s. 270.

⁴³Cz. Piotrowski, op.cit., s. 46-67.

⁴⁴ Armia Krajowa. Rozwój Organizacyjny..., s. 295.

⁴⁵ Armia Krajowa w dokumentach 1939-1945, t. III, Szczecin, 1989, s. 394.

Опубліковано: “Україна-Польща: важкі питання. Матеріали ІІ міжнародного семінару істориків “Українсько-польські відносини в 1918-1947 роках. Варшава, 1997 р.” Варшава, 1998.