|
|
|
Еш Амін, Найджел ТріфтВиразність повсякденного містаВступ Нижче ми досліджуємо те, що можна вважати знанням про місто. Ми ставимо запитання, як можна теоретизувати про сучасне місто, не упускаючи з виду його неймовірну розмаїтість і життєву силу, а також з огляду на ознаки самих існуючих у місті практик. Ми навмисно оминаємо в нашому аналізі загальновідомі праці, оскільки не вважаємо, що різноманіття динаміки міста дозволяє теоретизувати про нього в поняттях рушійних структур. Ми звертаємося до иншого урбанізму, що розглядає місто як місце мобільности, як потік повсякденних практик, і який розрізняє міста за їх повторюваними феноменологічними ознаками. За переконанням Бруно Латури і Емілі Ерман – ми маємо на увазі їхній чудовий фотоальбом про сучасний Париж, – така візія вимагає глянути на місто з “олігоптикона”, зверху, знизу і між поверхнями міста. Ми визначимо центральні метафори цього нового урбанізму повсякденности. Ми бачимо три таких метафори, що проясняють значення транзитивности, щоденних ритмів і впливів відбитків для організації і життєдіяльності міського життя. Ці метафори містяться, відповідно, у традиції фланерства, у ритмоаналізі й у відбитках міста. І хоча він широко визнаний, ми стверджуємо, що цей урбанізм перебільшує значення міста як простору для відкритого потоку, людської взаємодії і безпосередньої рефлексивности. Тут ми спробуємо підійти до знання про місто з инших позицій – з погляду інституціональної, трансгуманної і дистанційованої природи міського життя.
Новий урбанізм у контексті Видатні американські теоретики урбанізму на початку ХХ століття – Патрік Геддес, Льюіс Мамфорд і Луїс Вирт – прагнули узагальнювати знання про місто в різні історичні епохи як про цілісну систему. Вони розглядали місто як організм. За плутаниною, шумом, суєтою і безладдям міського життя вгадувалася певна органічна цілісність. Місто уявлялося просторово зв’язним утворенням, що втілює особливий спосіб життя (стрімкого, світського, анонімного) з виразним просторовим і соціальним поділом праці усередині нього, зі специфічним ставленням до села, країні в цілому і до “зовнішнього світу”, а також еволюційну лінеарність (цивілізацію і прогрес). Ці класики прагнули теоретизувати місто як соціопросторову систему з її власною внутрішньою динамікою. Так, наприклад, Мамфорд бачив сенс у розробці типології міст: “Тиранополіс” з його паразитизмом і гангстерами-диктаторами, “Мегаполіс” з його жадібністю, відчуженістю і варварством і “Некрополіс” з його мародерством і примітивністю, що слідують за війною, голодом і хворобами. Мамфорд просто вражаюче інтерпретує кожен тип як органічну систему. Але, незалежно від того, чи можна розглядати міста в різні епохи з такої точки зору, сучасні міста не є виразно внутрішньо погодженими системами. Межі міста стали занадто прозорими і розмитими (як у географічному, так і у соціальному сенсі), щоб теоретизувати його як єдине ціле. Сучасне місто не має завершення, у нього немає центру, немає чітко закріплених частин. Воно, радше, являє собою сплав найчастіше розбалансованих процесів і соціальної гетерогенности, місцем взаємозв’язку близького і далекого, послідовністю ритмів; воно завжди розтікається у нових напрямах. Саме цю характеристику міста потрібно схопити і пояснити, не піддаючись спокусі звести різноманіття міських явищ до якої-небудь суті чи системної цілісности. За останні п’ятнадцять років урбаністична теорія пройшла значний шлях до визнання різноманіття і плюралістичности міського життя. Більшість провідних сучасних урбаністів, зокрема Мануель Кастельс, Девід Харві, Саскія Сассен, Едвард Содж, Річард Сеннет, Майк Девіс і Майкл Діа, визнають неадекватність одномірного уявлення про місто. Вони відзначають накладення продуктивної діяльности на нові види компетентної діяльности, на співприсутність різних класів, соціальних груп, національностей і культур, на разючий контраст між багатством і розкішшю з одного боку і крайньою убогістю – з иншого, на множинність тимчасових і просторових параметрів різних способів придбання засобів до існування в місті. Але в той же час цілком справедливо було б зазначити, що, відтворюючи всю складність міського життя, вони все-таки прагнуть робити узагальнення, спираючись на перевагу одного якогось явища чи на рушійний для усього процес. Існує, однак, і инша традиція, що завзято уникає подібних узагальнень, намагаючись вловити важливу банальність повсякденного життя в місті. Повсякденне життя має багато вимірів. У Анрі Лефевра, наприклад, воно складається з “щоденного життя”, визначеного як повторювані матеріальні і людські практики, з “повсякденности” як екзистенціального чи феноменологічного стану і зі “щоденности”, що представляє собою щось, на кшталт іманентної життєвої сили, що пронизує все, “єдиний і безмежний плинний простір-час-простір для “життя” (Seigworth 2000: 246). Як місто виявляється в повсякденному житті? – це питання цікавило, наприклад, сюрреалістів, а пізніше – ситуаціоністів, що намагалися зрозуміти це за допомогою неконвенційних путівників і карт, маніфестів і міркувань (Sadler 1998). Цим характерні і медитації мандрівного в нетрищах різних міст Вальтера Бенджаміна і його дослідження масового споживання як нового способу життя. Той же мотив ми знаходимо й у роботі Мішеля де Серто (1992) про те, як банальність – “спільність, що захльостує,” (с. 5) – “утверджується у наших звичках” (с. 5) як “граматика повсякденних дій” (Gardiner 2000: 174). В основі цього урбанізму повсякденности лежить відчуття необхідности вловити феноменальність, що не може бути пізнана в теорії чи в одній лише свідомості. Почасти таке відчуття походить з розуміння повсякденности як іманентної сили, як “надлишок енергії, що походить ні від тіла, ні від світу по окремости, але від банальних рухів чистого процесу” (Seigworth 2000: 240). Як же вловити цю онтологію “процесу в надлишку”? Як думає Сігворт, “для того, щоб зазирнути “по иншу сторону явищ” філософія повсякденного життя повинна зосередити свою увагу на його безпосередності... на житті з усією його тягучою і розслабленою людською/не-людською, неорганічною/безтілесною, феноменальною/епіфеноменальною і банальною/насиченою повсякденністю” (2000: 246). Урбанізм повсякденности повинен проникнути в суміш плоті і каменю, людського і не-людського, нерухомого і плинного, емоцій і дій. Але що з цього варто відзначати, а що ні? Треба пізнати місто, недоступне свідомості, насмілившись наблизитись до сфер поетичних одкровень і почуттєвої близькости. Але і таке завдання теж не обходиться без проблем. Як ми можемо бути впевнені, що ці сфери відкриють нам віртуальність міста? Як нам уникнути зовсім марних зусиль? Одна з відповідей на ці питання – використання метафор для того, щоб вловити поточні процеси. Далі в цій главі ми розглянемо три сильних метафори, традиційних для урбанізму повсякденности. Перша – це метафора транзитивности, що позначає просторову і тимчасову відкритість міста. Друга метафора зображує місто як місце, де сходяться різноманітні ритми, поступово карбуючись у щоденних контактах і численних переживаннях часу і простору. Третя метафора вказує на місто як відбитки слідів: сліди минулого, руху, щоденних маршрутів уздовж і поперек міста, а також на зв’язки за його межами.
Фланер і транзитивність Спекулятивна філософія Вальтера Бенджаміна “у її найбільш сильних аспектах не шукає істину в завершеності, але в зневажених деталях і в ледь відчутних нюансах” (Caygill 1998: 152). І це найбільше виявляється в дослідженнях міст, якими він мандрував – Париж, Неаполь, Марсель, Берлін і Москва. Бенджамін використовував поняття транзитивности для опису міста як місця для імпровізацій і змішань, можливих через те, що місто пронизане наскрізь минулим, а також піддане різним впливам простору. Це поняття розповсюдилося у 1924 році з розповіді фланера про Неаполь; тут цілком очевидно Бенджамін був вражений театральністю міста, його пристрастю до імпровізації, його іронією. Неаполь виставляє напоказ свою транзитивність, коли священик, що привселюдно просторікує про непорядні вчинки, може зупинитися, щоб благословити весільну процесію; коли виявляється, що путівник Бедекера нічим не може допомогти в пошуках архітектурних пам’яток чи слідів міського “дна”; коли розігруються сценки на багатолюдній площі, де шляхетний пан торгується з обважнілою дамою за винагороду, яку він хоче одержати за те, що підняв загублене нею віяло. “Пористість – це незнищенний закон міського життя, що виявляється у всьому”, – у тому, “як будинки і дії взаємопроникають у внутрішніх двориках, аркадах і сходових маршах,... щоб стати театром нових, непередбачених констеляцій. Момент визначености відсутній” (Benjamin 1997: 171, 169). Транзитивність/пористість – це те, що дозволяє місту постійно формувати і змінювати свій вигляд. Особливо відзначаючи цю властивість у вуличних імпровізаціях Неаполя, Бенджамін цілком ясно дає зрозуміти, що це стосується й инших міст. На прикладі Москви 20-х років він розглядає транзитивність нового соціалізму, засновану на співприсутності державної бюрократичної машини і мовчазних імпровізацій індивідів, що займаються неформальною торгівлею й обміном. Транзитивність міста виявляється в протистоянні нової монументальної архітектури і накопичення наметів і коробок, розставлених на тротуарах тисячами вуличних торговців, що продають усе, що завгодно. Транзитивність в обох містах має різні наслідки, але в обох випадках це поняття запам’ятовує місто як повсякденний процес, що урухомлюється взаємодією плоті і каменю. За допомогою яких засобів можна вловити транзитивність? Для початку Майкл Шерінгем стверджує, що “схований принцип мінливости”, який рухає міським життям, вимагає і “відповідного йому руху з боку спостерігача”. Традиційні засоби – карти, описи, макети, виділення найбільш істотного – мало придатні. Потрібно вжитися у роль рефлексуючого перехожого, у фланера, що, занурюючись у прогулянку містом через відчуття, емоції і сприйняття, вступає в “двосторонній контакт між містом і свідомістю”. У підсумку цього контакту ми здобуваємо “знання, невіддільне від цього процесу взаємодії” (1996: 104, 111). Так, Шерінгем відзначає, що для Андре Бретона знання міста залежало від установки на ліричне передчуття і відкритість, виражені у суміші поетичного і фактичного. Для Бенджаміна ж, навпаки, його автобіографічний мандрівник прагне до “ледарства”, у якому цілеспрямована діяльність поступається місцем фантасмагоріям. У своїй подорожі Марселем Бенджамін допомагав собі помірним споживанням гашишу, щоб сповільнити потік і побачити його по-иншому. На відміну від цього, розповідь про Неаполь зосереджується на захоплених враженнях берлінця від неймовірно театралізованого середземноморського міста, а в Парижі він покладається на зважені міркування про архітектуру аркад. Так само і Жак Реда в 1890-х побачив Париж крізь призму алегорії, прокладаючи шлях за асоціативними зв’язками, що виникли у ході мандрівки. Сучасний урбанізм відродив традицію фланерства розглядати місто з близької, вуличної, відстані. Тут ми знову наштовхуємося на думку про те, що місто як “складне утворення, що переживається” (Chambers 1994) вимагає альтернативних описів і карт, заснованих на мандрівках. Чудовим прикладом такої роботи служить дослідження Речел Ліхтенштайн і Йена Сінклера (1999), у якому вони буквально відстежили життя і пересування еврейського вченого і затворника Давида Родинського для того, щоб скласти путівник слідами і місцям цього мешканця Східного Лондона початку 1960-х. Це “психогеографія” чужих просторів, окремих пам’ятників, містечок і єврейських поселень, де Лондон з’являється як біографічно помічене місто. Ми можемо глянути на уривок цього тексту – вступ Синклера до путівника:
Родинський як психогеограф Родинський був художником у традиції Тома Філіпса чи сюрреалістів, він творив заново існуючі об’єкти. Він робив карти Лондона у відповідності зі своїм уявленнями про те, яким він повинен бути, так, ніби він описував це місто вперше. Ці карти були, радше, натяками, а не переконаними твердженнями. Якщо якась сторінка [путівника по Лондону] привертала його увагу, він списував її поля червоним. Инші райони не представляли для нього жодного інтересу, він їх пропускав. Він був таксономістом, що приділяв величезний масив інформації тим категоріям, що зацікавили його найбільше – в’язниці, цвинтарі, дитячі будинки, лікарні. Ці позначки і стали спроектованою автобіографією, діккенсівським оповіданням про запустіння, убогість і тюремне життя. Так Родинський бачить світ: глухий ліс незнання з його темними улоговинами. Скупчення страждань, що жадають тепла його червоної ручки. Його система класифікації вибудовувалася навколо обраних будинків, що були колоніями приречених, закладами з суворо визначеними правилами поведінки, гулаги зниклих... У чому полягала його система? Якщо до виділених будинків не вела червона доріжка, чи означало це, що він вважав їх важливими об’єктами, але не відвідував їх? Що означали лінії, що прокреслювали мудрі маршрути, – подорожі, пророблені автобусом чи пішки? Футбольне поле Арсенал обведене колом, але більш ніяк не відзначене. А вулицею Мейр прокладена червона доріжка, що закінчується біля ставків Клефем. Чи була вулиця Тістлуейт відзначена на честь Гарольда Пінтера (який жив там у молодості)? Чи означає це якийсь зв’язок, чи знайомство, чи споріднення, між Пінтером і Родинським?.. У передмістях Родинський зосереджується на “єврейських лікарнях” і “єврейських цвинтарях”, ніби заздалегідь розписуючи своє майбутнє, передбачаючи ті дороги, якими його понесуть із Прінслет стріт. …Це були місця, за якими можна було б скласти розповідь про минуле життя: Хінідж стріт (синагога, де востаннє бачили Родинського, що відвідує Кіддуш), вежа на Філдгейт стріт, Чешир стріт, церква Хоуксмур, цвинтар на Брейді стріт. Острівці, де час утримувався у глеках пам’яті. “Я нарешті зрозумів, що єдиний спосіб осягнути виготовлені Родинським карти – це пройти за його червоними лініями...” (З книги Йена Сінклера “Потаємні ліхтарі: путівник Родинського”, 1999, сс. 10-14.)
“Теоретик” – це обдарований задуманий перехожий, що зумисне загубився в щоденній міській плутанині і ритмах. Цей перехожий обдарований і поетичною чутливістю, і поетичною наукою, що майже неможливо відокремити від методології дослідження міста. Бенджамін, наприклад, робив набагато більше, ніж просто вбирав у себе транзитивність Неаполя, Москви і Марселя. Він не був наївним і вразливим дилетантом. Навпаки, він був озброєний трансцендентальною спекулятивною філософією, що дозволяла йому відбирати, впорядковувати й інтерпретувати його почуттєвий досвід міста. Це були рефлексивні блукання, які припускали особливу теорію міського життя, що вимагала розкриття найдрібніших процесів у місті. Деякі дослідники вважають, що саме чутливість фланера і пов’язує простір, мову і суб’єктивність, необхідні для “прочитання” міста. Такі інтелектуальні блукання не повинні романтизувати місто, але зображувати розмаїтість вуличного життя, несподівані спростування стереотипів. Показовий опис Нью-Йорка Джерома Черіна (1987): “Якщо ви хочете відкрити для себе Нью-Йорк, йдіть у дюни: відвідайте ці печери в Південному Бронксі, відкіля бере свій початок брейкданс як ритуальна війна між ворогуючими зграями підлітків. Чи прогуляйтеся “необлагородженою” Дев’ятою авеню, де усе ще відчувається наелектризоване сусідство з якоюсь вуличною анархією. Молодь і старі перемішуються, сваряться, фліртують... Чи підіть на Брайтоні Біч, де російські та єврейські емігранти, одягнені в американський одяг 50-х років, поїдають свій борщ. Подивіться на країну мафії на Бат Біч, де молоді шибеники стоять у дверях ресторанів у своїх найшовковіших сорочках. Прогуляйтеся в Іст Сайд, де китайці, латинос і літні євреї висипали на вулиці й у парки, начебто з однієї кімнатки” (Цит. за: Marback, Bruch and Eicher 1998: 80). Не може бути сумніву, що такого роду фланерство здатне розкрити безліч таємниць міста. Але таємниці, що розкриваються – це особливі таємниці, і з особливих частин міста. Вони не додають “автентичности” місту і не в останню чергу тому, що ці описи зроблені з певних суб’єктивних позицій. Наприклад, фланерство ніколи не було байдуже до статі. Надані описи були в основному чоловічими, найчастіше обтяженими почуттєвими конотаціями (юрби, вулиці, салони, будинки сприймалися як сексуально збудливі, чи найчастіше проводилися аналогії з жіночим тілом і з жіночністю). А жінки часто виявлялися стереотипізованми вибірковим поглядом, як пише про це Анджела Макробі: “Витиснувши жінок за допомогою різного роду насильства у сферу домашнього господарства, у світ покупок, у внутрішній світ сексуального тіла, жіночности і материнства сучасність (modernity) змогла урочисто з’явитися в публічній сфері – на просторі білих, чоловіків, розуму, раціональности і бюрократії. Невеликий прошарок молодих жінок із середнього класу до певного часу міг займатися виконанням регулярної соціальної роботи в місті, у формі різного роду філантропічної діяльности, але з розвитком великої державної й урядової інфраструктури їхні послуги виявилися непотрібними... Ту “свободу”, що давало цій меншости жінок їхнє привілейоване становище, неможливо зрозуміти, не знаючи досвіду величезної більшости жінок і дівчат, що були лише об’єктами пильних поглядів, для яких місто було місцем їхньої роботи й проживання, що жили в “нетрищах” і подорожували містом не тому, що знайшли якусь нову свободу, а тому, що це було частиною їхніх повсякденних пошуків заробітку. Як ще могла жінка одержати роботу, бігати за дорученнями своїх панів, трохи відпочити і розслабитися, утекти від скупчености у своєму домі, якщо не тиняючись вулицями?” (1999: 36-7). Транзитивність, заснована на досвіді жінок, що переймаються своїми щоденними турботами, не є характерною. Сказавши це, ми виявимо цілий пласт літератури про “фланьоз” (фланерш). Дебора Парсонс, наприклад, у своєму дослідженні описів Парижа і Лондона в період між 1880 і 1940 роками зазначає, що фланьоз дуже докладно представляє певні місця у своїй “жіночій міській свідомості” (2000: 7). Вона містить емпіричні знання корінних особливостей міста і за допомогою цього знання – дослідження того, що значить бути жінкою в місті, яке є для неї “найчастіше багатообіцяючим, іноді нестерпним, але завжди непереборним, що надає простір, у якому жінка може реалізовувати свою ідентичність і мати свій авторський голос” (р. 228). “Місто завжди сприймається в поєднанні з зосередженістю на своєму особливому житті, що в ньому відбувається” (р. 223). У такий спосіб стать має дуже важливе значення для пояснення міської транзитивности. Инша проблема фланерства – чи є блукання і роздивляння довкола ліпшим способом вловити транзитивність сучасного міста, засновану на безконечній тяглості і безлічі зв’язків. Наскільки, наприклад, корисне знання фланера для розкриття “пористости” міського життя, пов’язаної з подорожами, як наприклад, результати великих щоденних коливань чисельности населення? От, приміром, спостереження Лондона Ніком Барлі: “Сто мільйонів авіапасажирів, що прибувають до Лондона щороку, майже вдвічі збільшують населення Британії. Подорожі таких масштабів сьогодні не дають змоги вважати міста стабільними утвореннями. Вони перестали бути просто географічними місцями розташування, вони є міськими контекстами, що пристосовуються до постійного потоку. Поки що він сприймається як сукупність будинків, місто – це постійно мінливий набір концептуальних можливостей, досить міцний, водночас такий, що розширюється і скорочується за вимогою, не втрачаючи при цьому своєї істотної визначености... Але якщо один з аеропортів Лондона лежить фактично в Кембріджі, за багато кілометрів сільської місцевості, що простирається між ними, місто є більшою мірою територією для уяви, ніж такою, що має певні фізичні виміри і параметри” (2000: 13). Поетики фланерського знання недостатньо. Транзитивність міста варто вловлювати иншими засобами. Деякі з них представляють сьогодні вже повсякденні технології знання, історичні путівники і фотографії, що запам’ятали зміни в часі, демонстрація видів, що ілюструють місто в русі (наприклад, аеровідеозйомки), книги і фільми, що показують глобальні зв’язки міста (оповідання культурних діаспор, чи глобальні ланцюжки постачання міста продовольством). Ми проробили довгий шлях до знаходження таких інструментів, що лежать всього за один крок від вулиці і які більше не залежать від вражень знаючого фланера і від його інструментів (Featherstone 1998).
Альтернативна транзитивність Мандрівники і щоденні подорожуючі відзначають транзитивність міст і без діагностичних теорій і фланерських інструментів. Їхні подорожі і зроблені спостереження досить чітко і красномовно позначають простір у місті. От як вимальовується альтернативний Лос-Анджелес в описах Сіківи Хатчинсона поїздок автобусом, де зустрічаються в основному бідні, жінки і люди, що не мають своєї машини у цьому місті автомобілів: “Поїздка автобусом в Л.А. відкриває рівнобіжне місто... Вона дозволяє інакше глянути, побачити, почути і відчути запах, уникаючи автомобільности, навіть якщо ця поїздка і відтворює її. Вулиці цього рівнобіжного міста йдуть межею автомобільности. Вони течуть у спокійній асинхронності до віртуального міста за вікном автомобіля, разом з жінками, що чогось чекають у лікарні, з бакалійними крамницями, пунктами видачі готівки, поліклініками. Від Лос-Анджелеса до Нью-Хейвена автобус – це місто жінок... кольорові жінки з робітничого класу складають кістяк автобусних пасажирів у таких яскраво виражених “заміських” містах, як Лос-Анджелес. За оцінками Лінкольнського інституту земельної політики тільки для 4-5% усіх пересувань у Сполучених Штатах використовується громадський транспорт. Однак, ці цифри не можуть адекватно пояснити рівень його використання в співтовариствах кольорових, де жінки дуже сильно залежать від автобусів і метро, протягом дня їдучи на роботу, до громадських установ, до друзів і родичів. Еліптична природа поїздок жінок по місту – це зворотний бік заміської столиці...” (2000: 108) “Публіка в автобусі непомітна для тих, хто їде машинами. Незважаючи на шістдесят років автомобілізації вулиць, у Лос-Анджелесі не мати машини – означає не мати обличчя, бути одержимим незавидним знанням ритмів і каденцій міських вулиць, бути обтяженим спілкуванням з кожним перехрестям і зупинкою” (2000: 117). А крім того, є й инші народні уявлення про місто, що є знанням міста як такого. Типовим прикладом цього можуть служити спогади прибулих здалеку чужинців, для яких місто запам’яталося, радше, за створеними у певній діаспорі образами, а не як таке. Візьмемо, приміром, пористість Лондона, побачену очима вест-індійської жінки Тенті, що йде Хероу роуд у романі Семюела Селвона “Самотні лондонці” (1956): “Тенті робила покупки у цій бакалійній крамниці кожен суботній ранок. Це було схоже на юрмище, коли усі... домогосподарки йшли за покупками, і Тенті перша з поміж них. На ринку вони трималися як у себе вдома: “Так, я ж тобі розповідала, що вона втратила дитину... півфунта соленої риби, будь ласка, в’яленої риби... так, так, я говорю, що... і два фунти рису, будь ласка, і півфунта червоної квасолі, ні, не цієї, а тієї, що в куті, у мішку...” (р. 78). Вона звичайно встрявала в довгі, неспішні розмови з продавцями, не звертаючи уваги на людей у черзі. “Чи знаю я Монте Бей! – говорила вона. – Та я там народилася; коли я була маленькою, то купалася у тому ж морі, що і всі ці кінозірки... Чому я приїхала до Лондона? Це довга історія, дитинко, вона займе надто багато часу, а люди в черзі чекають. Я піклувалася про мого племінника, а тепер він тут, у Лондоні, працює на фабриці...” (р. 80, цит. за Akbur 2000: 70) Ріад Акбар (2000), коментуючи Селвона, говорить, що для його персонажа реальний Лондон залишився недоступним; це так, якщо не вважати, що Лондон Тенті не менш реальний, ніж будь-який инший, у ньому сконцентроване відчуття цього місця мільйонами іммігрантів, що пізнають його і себе в ньому за допомогою локально-глобальних географій.
Ритми і ритмоаналіз Лефевр, як і Бенджамін, побачив, що міста тримаються на відносинах безпосередности – на “музиці міста”, яку можна “розкрити в процесі рефлексії” (1996: 227, 101). Дивлячись зверху, з вікна, на перехрестя в центрі Парижа, Лефевр зауважує безліч потоків, що рухаються з різними швидкостями: люди, що перетинають вулицю, машини, що зупиняються і розганяються, юрби народу, що снує в різних напрямках, суміш запахів і шумів. І він додає: “до цього невблаганного ритму, що ледь стихає до ночі, долучаються инші, менш інтенсивні, уповільнені ритми: виходять до школи діти, лунають окремі пронизливі вигуки – ознаки ранку, що наступив. Потім, у дев’ять тридцять ранку, відповідно до розкладу, що навряд чи коли-небудь змінюється... прибувають торговці, а слідом за ними – туристи” (р. 221). Лефевр відзначає, що ритми – це не тільки те, що ми бачимо, нюшимо і відчуваємо, але й инше, те, що “існує, не будучи відчутним” (р. 223), наприклад, правила дорожнього руху, час початку роботи магазинів і шкіл, маршрути, що рекомендуються іноземними туроператорами і т.д. Ритми можуть бути і присутніми, і відсутніми. Дослідження міських ритмів стає істотно важливим для сучасного урбанізму. Але що це таке – міські “ритми”? От відповідь Джона Аллена: “Ритми міста – це все, від регулярних пересувань людей містом аж до найширшого кола повторюваних дій, звуків і навіть запахів, що розмічають життя в місті і дають його мешканцям почуття часу і місця. Це почуття не має нічого спільного з загальним впорядкуванням устремлінь будь-яких мас чи узгодженням щоденного життя в різних частинах міста. Це, радше, суміш міського життя, що вирує, у якій люди рухаються містом і за містом у різний час дня і ночі, у якій постійно, тиждень за тижнем, рік за роком, усе відновлюється” (1999: 56). Ритми міста – це координати, за якими його мешканці і приїжджі впорядковують і формують свій досвід міста. Мультитемпоральність міста, від біоритмів тіла і цокання годин до шкільних розкладів і транспортних потоків, зовсім не потрібно інтерпретувати як втрату контролю. На відміну від цього уявлення, місто найчастіше відоме нам і визначається за допомогою цих ритмів і супровідних пристосувань, що упорядковують, (правила дорожнього руху, час роботи різних закладів, закони, що встановлюють режими тиші). Навіть і без цих пристосувань порядок можна вичленувати з покриваючих усе денних ритмів (Picon 1997). Справді, у місті з його різноманіттям різного роду діяльности, розкиданої тисячами його місць, дивовижним чином відсутній хаос і плутанина, почасти через повтори і регулярності, що і стають шляхами освоєння міського життя. Метафора ритмів міста допомагає виявити непомітні темпоральності. Більшість робіт зосереджена на денних ритмах, тоді як дослідження нічного міста занадто часто концентруються на надзвичайних і неприємних подіях. З настанням темряви місто стає одномірним – місцем веселощів і пороку, чи страшним місцем, наповненим приглушеними звуками і недозволеною діяльністю. “Ночі у великому місті” Йохима Шльора (1998) – це рідкісний виняток. Це чудове дослідження нічних ритмів і технологій їх впорядкування. Книга зосереджена на історії нічних вулиць Парижа, Берліна і Лондона в період між 1840 і 1930 роками. Тут описані зміни ритмів, зв’язані з історичними зрушеннями в суспільній моралі, офіційними розпорядженнями (сухі закони, комендантські години) і нічними технологіями (вуличне освітлення, технології охорони громадського порядку). Шльор показує, наприклад, як були скасовані закони про комендантську годину в місті, коли за безпеку вночі почали відповідати не цивільні наглядачі, а поліцейська влада, що лише зароджувалася, і на допомогу якій підоспіло вуличне освітлення. Ніч наповнилася новими ритмами гультяїв, мандрівників і волоцюг, тоді як єдині дотепер володарі нічної вулиці – злочинці і повії – відсувалися в тінь. Потім, коли нічне життя на вулицях ускладнилося, з’явилися і нові розклади відкриття і закриття. З ростом індустріалізації робочий час поширився і на ніч, тепер уночі люди працювали у громадських закладах, на фабриках, у лікарнях, друкарнях, торгових залах, на складах, у поліцейських дільницях. Пізніше ніч, без законів про комендантську годину, що буяє новими формами буржуазних і пролетарських розваг, зв’язаних з індустріалізацією, побачила спроби знову відрегулювати її ритми (ліцензійні закони, правила поведінки в громадських місцях). Оскільки настання ночі і весь нічний час стали об’єктами посиленого контролю і публічного моралізування, з’явилися і нові демони ночі – у двадцятому столітті ніч у Парижі, Лондоні і Берліні почали називати часом міського дна, шпигунів і слідчих, маргіналів і волоцюг – усього “ненормального”. Дуже мало з усього цього відображено у “великомасштабній” урбаністичній теорії, де пропущена велика частина міського життя. Так, наприклад, як не дивно, але повсякденні ритми домашнього життя дуже рідко враховувалися як частина міського життя, начебто місто закінчується на порозі будинку. Сьогодні хатнє життя щодня переплітається з “громадською сферою” міста. Інакше як би ми могли інтерпретувати збільшення роботи вдома і телевізійних та інтернет покупок, все зростаюче виставляння напоказ домашнього життя в різного роду шоу і зйомках скритою камерою. Домашні ритми – це така ж частина міського життя, як, наприклад, вуличний рух, життя в офісах чи контакти на відкритому міському просторі. Вони теж повинні бути неодмінно включені в соціологію повсякденности міського життя. Як вловити ритми міста? Лефевр звернувся до “ритманалізу”, проведеному на “спектральній” відстані. Якщо рефлексуючий мандрівник прочитує місто з деякою поетичною чутливістю, то в “спектральному аналізі” ритми міста розглядаються з більш відстороненої точки зору. За Лефевром, наприклад, відкрите чи закрите вікно: “... відкриває щось більше, ніж візуальні картини. Думкою перспектива подовжується так, що зміст цього виду несе також і його пояснення... Невиразність і обрії, перешкоди і перспективи вгадуються думкою, оскільки вони ускладнюються, накладаються один на одного доти, доки крізь них не проступить, не почне вгадуватися Невідоме – величезне місто” (1996: 224). Вікно дозволяє прочитувати місто з певної висоти і на певній відстані, так, що приходи і відходи сприймаються в поєднанні. Таким чином, вікно – це і реальне місце, щоб розглядати різні ритми, взяті разом, й інструмент для міркувань, можливо у супроводі таких технологій, як карти, замальовки, тексти, фотографії і фільми. Але це тільки відправний пункт ритмоналізу. Лефевр ясно дає зрозуміти, що “місто і все міське не може бути складене зі знаків міста” (1996: 143) з двох причин. По-перше, одні лише явища ще не розкривають того способу, яким поєднуються, накладаються, зникають і знову з’єднуються ритми міста, створюючи певний міський синтез. По-друге, фіксування ритмів повсякденного життя не дає доступу до іманентності, чи граничного стану того процесу, про який згадував Сігворт (2000). Тут Лефевр вважає необхідною певну “практику, що відповідає за... збирання разом того, що з’являється розрізненим, розкиданим і окремим, додаючи йому форму одночасности і стикованости” (1996: 143). Однак, він дивує нас своєю неперебірливістю щодо засобів такої практики. Як і для фланерства, для ритманалізу не існує досить чітких методів, а лише ще инші метафори, на кшталт сприйнятливости і відкритости назовні. Ритмоналітик повинен бути захоплений ритмом: “Потрібно махнути на всіх рукою, розслабитися і забути про себе, поки він [ритм] триває” (Lefebvre 1996: 219). Для цього і потрібна “поверховість”, бо, “щоб вивільнитися і слухати ритми потрібні зосереджена увага і певна кількість часу” (р. 223). Нарешті, вікно в спектральному аналізі стимулює обдарованого художника-аналітика мобілізувати набагато щось більше, ніж сили сприйняття і рефлексії. Але про ці инші сили ми можемо тільки здогадуватися, можливо, це сили абстрагування до називання і впорядкування іманентних властивостей, приховуваних скороминущістю ритмів міста. Ми можемо глянути на таку комбінацію теорії і сприйняття на прикладі психоаналітичної інтерпретації Зіґмундом Фройдом ритмів життя римської п’яцца в листі до своєї родини з Рима 22 вересня 1907 року:
Лист Фройда з Рима
Мої дорогі, На П’яцца Колона, біля якої я зараз стою, щоночі збирається кілька тисяч людей. Вечірнє повітря наповнене ароматами, вітру у Римі майже не буває. За колоною є майданчик для військового оркестру, що грає тут щовечора, а на даху будинку, на протилежній стороні площі, розташований екран, на якому sосіеtа Italiana дивиться проекції слайдів. По суті справи, це реклама, але щоб заманити публіку, вона перемежовується картинками ландшафтів, негрів Конго, льодових сходжень і т.п. Але оскільки і цього недостатньо, цю нудьгу переривають ще короткі кінематографічні вставки, заради яких великі діти (включаючи і вашого батька) покірно терплять рекламу і монотонні фотографії. Однак вони так скупо видають ці шматочки, що я знову і знову дивлюся те саме. А коли я розвертаюся, щоб піти, то зауважую певне пожвавлення в уважній юрбі [der Menge aufmerksam], що змушує мене знову глянути на екран і переконатися, що почалися нові картинки, і я залишаюся. До дев’ятої вечора я заворожений [so der Zauber zu wirken]; потім я починаю почувати себе самотнім у юрбі і повертаюся у свою кімнату, щоб написати всім вам, замовивши спочатку нову пляшку води. Ті, що прогулюються парами, чи undici, dodici залишаються там, поки звучить музика і показують слайди. В иншому куті площі постійно спалахує і згасає ще одна жахлива реклама. Здається, це називається Fermentine. Коли ми з вашою тітонькою були в Генуї два роки тому, це називалося Tot; там було як ліки від живота і дійсно нестерпне. Fermentine ж, навпаки, так не дратує. Люди, наскільки їм дозволяють сусіди поряд, стоять так, що можуть чути, що говорять за ними, спостерігаючи при цьому, що відбувається перед ними, і одержують, таким чином, усе сповна. Серед них, звичайно ж, є багато маленьких дітей, про які багато жінок сказали б, що їм давно час бути у ліжку. Іноземці і місцеві перемішуються найприроднішим чином. Відвідувачі ресторану і кондитерської за колоною, на иншій стороні площі, також приємно проводять час; неподалік від оркестру завжди є плетені стільці, і городяни люблять сидіти на кам’яній балюстраді навколо пам’ятника. Не пам’ятаю, чи не забув я про фонтан на площі, вона така велика. Через її центр проходить Corso Umberto (розширенням якої площа насправді і є) з її візками й електричним tranvia, але вони не заподіюють ніякої шкоди, оскільки римляни ніколи не звільняють дорогу машинам, а водії, схоже, не визнають за собою права наїжджати на них. Коли музика затихає, усі голосно аплодують, навіть ті, хто не слухав. Час від часу пронизливі лементи лунають у юрбі, звичайно спокійній і благопристойній; цей шум зчиняють кілька хлопчаків-газетярів, що на останньому подиху, як марафонські глашатаї, вриваються на площу з вечірніми газетами, наївно думаючи, що своїми новинами вони покладуть кінець майже нестерпному спокою. А коли в них є повідомлення про нещасний випадок, з убитим чи пораненим, вони воістину почувають себе господарями становища. Я знаю ці газети і купую дві з них щодня по п’ять centesimi за штуку; вони дешеві, і маю сказати, що там ніколи не буває нічого, що могло б зацікавити розумного іноземця. Подекуди виникає щось ніби тривога, починають гасати хлопчиська, однак, не варто думати, ніби щось трапилося, вони незабаром розбіжаться. Жінки в цій юрбі дуже красиві; римлянки, як це не дивно, прекрасні навіть тоді, коли вони потворні, а серед них таких мало. Я прекрасно чую музику і з моєї кімнати, але, звичайно ж, я не можу бачити всіх цих сцен. От зараз юрба знову аплодує. З великим привітом, ваш тато.
Це витончений опис юрби не має змісту чи ностальгії втрати. Фройд вплітає у своє тлумачення того, що відбувається на площі, анімаційні технології (слайди, кінематографічні проекції, рекламу, електричний трамвай). Ми бачимо “міську картину, де індивідуальна і колективна суб’єктивність приймають форму серед безлічі образів, звуків, натовпів, векторів, шляхів і інформації”, що зафіксована за допомогою “однієї специфічної спроби свідомо організувати це переповнене поле” (Crary 1999: 365). Джонатан Крері переконаний, що такому погляду сприяли ті самі техніки, що складали ядро нового терапевтичного методу Фройда: “У статті, вперше опублікованій у 1912 році, Фройд представив деякі важливі “технічні правила” майбутнього аналізу. Перша з цих технік була названа Фройдом “рівномірна концентрація уваги” і описувала усвідомлену стратегію, що полягала в тому, щоб “не скеровувати свій погляд на що-небудь особливе і зберігати увагу рівномірно зосередженою... стосовно усього, що можна почути”... Основне значення цього зауваження у спробі визначити стан сприйнятливости аналітика, що відповідало б вільно проговореним асоціаціям хворого. Це передбачає ідеальний стан, у якому можна перерозподіляти свою увагу так, щоб нічого не пропустити, щоб усе було в полі зору, але при цьому без ризику шизофренічного перевантаження” (Crary 1999: 367-8). Техніка Фройда – лише одна з можливих технік для аналізування ритмів міста; істотним тут є те, що сприйнятливість не відокремлюється від аналітичного методу.
Відбитки слідів і найменування в місті Продовжимо, однак, наше дослідження центральних міських метафор. Якщо ритм, визначений як “локалізований час” і “темпороване місце” (Lefebre, 1996: 227), фіксує щоденний темп міста, то метафора “відбитків слідів” спростовує уявлення про місто як про замкнутий простір. Міста, звичайно ж, позначені межами, оскільки сплановані за архітектурними правилами, покриті транспортними і комунікаційними мережами як усередині, так і за межами міста. Але просторова і тимчасова пористість міста тримає його відкритим для слідів минулих і нинішніх зв’язків. Простори в місті завжди залишаються незахищеними, зокрема і “закриті” співтовариства, що роблять усе можливе, щоб відгородитися від инших, але все-таки і туди постійно вривається неспокій міста, а молоді їхні мешканці шукають нічних розваг в инших, більш, пожвавлених міських районах. Сьогодення також піддається впливам минулого. Яскравий приклад тому ми знаходимо у Дорін Мессей в описі того, як у Мехіко, на площі Трьох культур, поруч стоять руїни ацтекської піраміди, католицька церква в стилі бароко і сучасні будинки в інтернаціональному стилі, тим самим уособлюючи “елементи трьох основних культур, що зійшлися в цьому місці” (1999: 100). Кожен шар міської археології відкриває “мудру і діючу систему взаємозв’язків” з усього світу, так що, “коли “іспанське” зіштовхується з “ацтекським”, і те, й инше вже є складними продуктами гібридної історії” (р.110). У Мессей ця “множинність історій, що носить просторовий характер” (2000: 231), пронизує собою і рух у просторі. Воно не прив’язано до історичних слідів у певному місці. Поїздка на машині, наприклад, допускає складну “одночасність траєкторій”, що складається з практик і думок мандрівників, історій тих місць, що вони проїжджають, траєкторій тих місць, відкіля вони виїхали і які тепер продовжують бути без них. Місто наповнене цими слідами одночасности, завантажене просторово-часовими шляхами. Що нам дає визнання існування цих міських відбитків слідів? По-перше, це допомагає розвінчати ідею про те, що місто – це упорядкований і розподілений зразок мобільности, даючи при цьому змогу побачити безліч инших шляхів мобільности в місті (пасажири, покупці, туристи, діти, бездомні, а також різного волоцюги і шахраї). Це дозволяє побачити місто як протяжну мережу комунікацій, що з’єднують віддалені місця (це можуть бути відвідини родичів і друзів), а також розділяючі суміжні простори (як це буває між сусідами, що не мають нічого спільного). Ці шляхи роблять місто пізнаваним. Ми встановлюємо наявність міста за прокладеними шляхами і вибудовуємо навколо них уявлення про знайоме місто. Це один зі способів називання міста з усією його ускладненістю, масштабами і змінами. По-друге, розуміння “відбитків слідів” розкриває “змішаність” міста, як це називає Мессей. Одним із прикладів може служити присутність відбитків минулого в популярних і офіційних символах, що увічнюють і позначають місто (наприклад, Мехіко як місце перетинання культур, як місто з віковими зв’язками в усьому світі). Ці мітки позначають територію міста, тих, хто усередині її, і тих, хто зовні, а також незмінну змішаність міста. Такого роду увічнення стирає також пам’ять, місця й історію, що не вписуються в дане уявлення про місто (Klein 1997; Hayden 1997). Місто як палімпсест пізнається, згідно з Кевіном Хетерітоном, за способом збирання міського бріколажу. Карти, фотографії, малюнки, телекартинки, текстові описи, вірші і т.п. ... вони збирають, упорядковують, включають і виключають, вони роблять простір пізнаваним для кожного, хто захоче глянути на ці репрезентації [простору], а також уможливлює порівняти його з иншим простором... Ці репрезентації містять істинні твердження (хоча і не обов’язково наукові) щодо простору. Вони представляють міфи місця як місце (1997: 189). Тут остання позиція має вирішальне значення. Так чи інакше іменоване місто стає саме цим містом унаслідок реакцій людей на ярлики. Вони представляють ярлики. Марбак, Брух і Айхер припускають, що: “Коли ви чуєте чи читаєте про якесь місто, ви майже автоматично згадуєте те, що читали чи чули про нього раніше, щоб оцінити те, що прочитали чи почули зараз” (1998: 3). Ця мова дає нам образи місць, де ми ніколи не бували. Вируючий діловий світ Уолл Стріт, мерехтливі хмарочоси Вашингтона, блискотливий Лас Вегас, мозаїка етнічних районів Лос Анджелеса і старі спорожнілі фабрики північних промислових міст на кшталт Детройта – усе це образи, живописати які може кожен. Усі ці образи... представляють місто як певного роду місце. Представляючи конкретні міста як особливого роду місця, ми тим самим визначаємо і наші можливі дії в цих місцях. Ми, наприклад, цілком можемо очікувати, що в Лас Вегасі ми будемо мати зовсім инший, ніж у Детройті, досвід. Тому, коли ми їдемо в те чи инше місто, ми їдемо в очікуванні конкретного досвіду (1998: 6). Люди і міста заздалегідь описують одне одного. Марбак, Брух і Айхер йдуть ще далі, припускаючи (на основі того, що сьогодні міста візуально представлені за допомогою того чи иншого роду образів), що міста можна сприймати як “форми листа, як конгломерати комунікацій між людьми за допомогою архітектури, сусідства, мистецтва, манери одягатися, музики, повсякденної діяльности і розваг, так само як і за допомогою засобів масової інформації” (р. 12). Міста дістають свої обриси завдяки безлічі “змішаних найменувань”. Тому прочитати місто можна тільки вивчивши засоби його найменування. Найбільш очевидні з них – туристичні карти і путівники, у яких відібрані особливі маршрути і відтворена історія для того, щоб оформити місто як привабливе місце. Той же почерк ми знаходимо й у естетизації центра міста за допомогою дизайну, у торгових галереях, еспланадах уздовж морського берега, у місцях відпочинку. Але, як відзначає Джейн Джейкобс у своєму дослідженні аборигенних проявів у сучасних австралійських містах, естетизація відіграє роль і “куди більш скромних міських трансформацій, таких, як вуличні написи, облаштованість місць і художні проекти окремих громад. Деякі з цих перетворень допомагають “продавати” місто, а инші звернені до зовсім инших питань, наприклад, – до індивідуальности чи будівлі до того, щоб сприяти політичному оформленню найбільше маргіналізованих груп” (1998: 274). Міста іменуються за допомогою різних засобів і найрізноманітніших способів, що можуть підтверджувати чи спростовувати стереотипи. У цих же поняттях можна прочитати й історію місцевої преси. У зафіксованій хронології місцевих подій конструюється розповідь про місто, і з роками ця розповідь обростає деталями. Ця вулиця, ця пивниця, цей кут, ця людина стають відомими, і через їхній колективне називання ми зауважуємо й инших людей і инші частини міста. Місто стає доступним, а завдяки називанню місць у хронологіях воно стає також і просторовим утворенням. Коли в пресі з’являються критичні коментарі щодо архітектури і змін фізичного ландшафту, місто здобуває форму і за допомогою цих перетворень в уявленнях. Стає пізнаваним міський пейзаж. Завдяки коментарям Мамфорда ньюйоркці побачили своє місто як місто хмарочосів і стали сперечатися про те, “чи не виникає серед цієї маси нових чи майже нових будинків і нове почуття сорому за те, що так нерозумно витрачено стільки сил і потуги” (1998: 85). За допомогою таких вибіркових описів рукотворного середовища місто наділяється і пам’яттю, і історією, і тією основою, на якій й будуть будуватися осудні чи схвальні судження. Нарешті, місто прописане й у літературному сенсі, за допомогою урбаністичних форм мистецтва. До них відносяться не тільки виставки в галереях і инших закритих просторах, але і відкриті простори (концерти в парках, вуличний реп, фольклорні фестивалі і паради), а також сама структура міста як матеріал (настінний живопис, графіті). Місто і саме може розповісти про себе, викрикуючи свої історії. Прикладом можуть служити міські графіті, що виражають особливо сильні почуття, викликані життям у певних містах. Леонард Крігель писав стосовно Нью Йорку, що “поширення графіті як ніщо инше може служити точним барометром занепаду громадянскости”, “статевозрілої плакатности” його політики (1993: 433-4). Менш поблажливі критики поміщають графіті разом з иншими фольклорними формами мистецтва, що виражають культурну розмаїтість міста, різноманіття його заповзятливих сил і конкурентну політику публічної сфери (Kirschenblatt-Gimblett 1996). Як би там не було, ця форма називання теж робить місто пізнаваним. Як пише С’юзен Сміт:
Чиє це місто? Приналежні корпораціям будівлі визначають його обриси; споживчі товари прокладають його вулиці. Безликі тисячі снують безіменними просторами. Відкіля ми знаємо, чиє це місце? Гляньте на “неясні обриси комунікації”. Вуличні знаки, мірки, оцінки, значки, значення, рух... Graffito – малюнок чи напис, надряпаний на стіні чи на иншій поверхні. Що поганого в графіті? Graffito – карлючки чи малюнки, найчастіше непристойні, котрі можна побачити на громадських будівлях, вбиральнях і т.п. Що поганого в графіті?
Тріша Роуз знає, що; вона пише в “Чорному шумі”: “З середини 70-х графіті починає бути головним прикладом для опису ступеня міського занепаду і загострює вже існуючий страх втратити контроль над міським ландшафтом...” І це ще не все. Як зауважують Девід Лей і Роман Цибрівський у своїй роботі “Міські графіті як мітки території”: “Виникла область напружености, розташована саме на поверхні стін... Ці діагностичні показники невидимого середовища установок і соціальних процесів, що містять у собі набагато більше, ніж страхи, погрози і забобони, виступають прелюдією і директивою до відкритої дії... Стіни – це не просто таблоїди установок, вони – маніфести дії...”
Елементарна онтологія Отже, ми подивилися, як змінюється місто, якщо побачити в ньому процес без претензій на вичерпний погляд чи узагальнення. Ми реконструювали традицію повсякденного урбанізму як один зі способів пізнання різноманіття міста. Ми досліджували можливості сенсорних метафор, що схоплюють транзитивність і ритм міського життя і що дозволяють назвати місто так чи інакше. Однак, ми припустили, що такий урбанізм балансує на метафорах, яким бракує методологічної ясности. Далі ми хочемо відкрити цю традицію для инших способів пізнання повсякденного міста, ґрунтуючись на розумінні структурованих і неструктурованих регулярностей міського життя. Ми вважаємо, що традиція в її нинішньому стані повинна бути спростована у трьох позиціях. По-перше, її теоретична будівля спочиває на метафорах, що припускають нескінченну швидку зміну подій міського життя. У цьому варто засумніватися. Ми вже побачили, як міське життя розмічене лініями мобільности і подорожей, а також найменуваннями і уявленнями. Ритми міста не можуть вільно гриміти, де завгодно. Міста, крім усього иншого, забезпечують і механізм, за допомогою якого скеровуються ритми, – від світлофорів, що регулюють темп життя, до правил планування, “скеровуючих” місто в заданих напрямках (наприклад, коли і де можна торгувати). Рівно ж місто великою мірою регулюється бюрократією й иншими формальними і неформальними інститутами. Потоки і відкриті простори помережані безліччю правил, конвенцій, інститутів контролю і регулювання. Тим самим, місто варто розглядати як інституціалізовану практику, систематизовану мережу у повсякденному міському середовищі. По-друге, традиція повсякденного урбанізму відзначена певного роду гуманізмом, що виявляється в зусиллях рефлексуючих мандрівників і ритмоаналітиків, в акцентуванні “людських” аспектів міського життя й у прагненні до безпосередніх контактів і міської громади. Однак, велику частину життя в місті складає, радше, механічна циркуляції тіл, об’єктів і звуків мови, рівно ж , як і наявність і регуляція в її надрах транс-людського і неорганічного життя (від пацюків до каналізації). Новий урбанізм повинен визнати те, що визначеність створюється за допомогою різних технік регулювання (наприклад, дорожніми знаками, поштовими правилами, утилізацією відходів). По-третє, можна відзначити плин у цій традиції, що осмислює міста, насамперед, як місця з’єднань, незважаючи на згадування просторової і тимчасової пористости. Знову і знову місто розглядається як місце локалізованих потоків і контактних мереж. Наша позиція полягає в тому, що в результаті поширення швидких комунікацій і глобальних потоків, а також завдяки постійному зв’язку з загальнодержавними і міжнародними інститутами зв’язки міста стали настільки розгалуженими, що теоретично місто варто представляти як місце локально-глобального з’єднання, а не як місце осмислених, поєднуючих, зближуючих зв’язків. Новий урбанізм повинен підкреслювати, крім того, і повсякденність просторово протяжних і віддалених зв’язків. Маючи все це на увазі, як тепер ми можемо трактувати місто? Онтологія міста, що викладається нижче, має цілком очевидні філософські мотиви, позначені такими філософами, як Девід Юм, Джон Локк, Барух Спіноза, далі, такими мислителями початку ХХ століття, як психолог Вільям Джеймс, соціолог Габріель Тард і філософи Анрі Бергсон і Альфред Уайтхед, і представниками нової філософії кінця ХХ століття – Мішелем Серром і Жилем Дельозом, основні положення яких блискуче розвив і практично застосував Бруно Латур. Ця онтологія зосереджена на “спільності”, заснованої на принципах з’єднання, поширення і безупинної новації. Ключовими словами цієї онтології можна вважати “процес” і “потенціал”: “...Реальний світ є процесом, а процес... є становленням дійсних сутностей... становлення дійсної сутности в роз’єднаному різноманітті – дійсного і не-дійсного – набуває реальної гостроти відчуття однієї дійсної сутности” (Whitehead 1978: 22). У такому розумінні місто складається з потенційних і дійсних сутностей/з’єднань/сумісностей, за якими не слід шукати нічого “більш реального”. Нагромадження таких сутностей може спровокувати нові становлення, оскільки ці сутності зіштовхуються різними шляхами, їх можна осягати різними способами, вони “зрощуються” (використовуючи термін Уайтхеда). З’єднуючись, вони роблять щось инше, ніж коли вони нарізно, щось таке, що не можна пояснити простим додаванням, оскільки в них тепер виявляються властивості, які можна назвати “емерджентними”. За словами Уайтхеда: “бути потенційно елементом у реальному зрощенні багатьох сутностей в одну є однією з загальних метафізичних якостей, що властиві усім сутностям – дійсним і не-дійсним...” (1978: 22). Иншими словами, у природі самого “буття” закладений потенціал для будь-якого “становлення”. Усі філософії становлення володіють рядом спільних рис. Одна з них – твердження про те, що інструменти, пристосування, є життєво важливими елементами знання, а не просто пасивними засобами представлення пізнаного. Друга – це визнання инших, відмінних від свідомости, видів суб’єктивности. Третя – положення про те, що “почуття”, як би їх не визначали, мають вирішальне значення для сприйняття. Четверта – час не є “особливим послідовним просуванням” (Whitehead 1978: 35), але існує як послідовність різних форм, пов’язаних разом. П’ята – становлення переривчасте, “є становленням безперервности, але немає безперервности становлення” (Whitehead 1978: 35). І нарешті, що дуже важливо, це означає, що можна постійно будувати нові “здогади” (ідеї щодо облаштування світу). У світ можна привносити ще і ще (і це не можна надійним чином передбачати, занадто велика частка віртуальних здогадів). Наприклад, візьмемо винахід рожево-лілового кольору Вільямом Перкіном у 1856 році. Новий колір “обіцяв новий погляд на світ” (Garfield 2000: 69). Загальна доступність цього кольору додала до міських вулиць новий візуальний тон, оскільки він швидко ввійшов у моду; за ним пішов фуксин (у 1859) і безліч инших кольорів, що раніше виготовлялися дуже складними способами з натуральних продуктів, а тепер вони вироблялися синтетично (такі, наприклад, як марена й індиго). Нові барвники буквально розмалювали міський світ у нові кольори. З цього зрозуміло, що така онтологія є незакінченою, відкритою. Вона не маніпулює поняттями, строго визначеними в теоретичній системі, чи у раз і назавжди зафіксованих даних; не існує одного єдиного пояснення для жодного міського явища, але є, швидше, безліч розбіжних і переривчастих ліній польоту у своєму просторі і своєму часі. Що ж тоді існує в містах? Як ми можемо судити про їхній потенціал і розмаїтість? На найелементарнішому рівні ми можемо говорити про життя, що вирує, не прикрашене життя, про сусідство різних існувань. Стаючи на цю позицію, ми постараємося визначити три напрямки. Перший полягає в тому, щоб просто зазначити, що місто – це ціла екологія з безліччю видів (крім людини), що живуть кожний у своєму повільному чи швидкому темпі, утворивши більш-менш щільні скупчення, населяючи міське повітря, землю і воду. По-друге, потрібно вказати на те, що велика частина того, що відбувається в місті, зосереджується на практиці біополітики, практиці формування тіла і відчуттів (життя взагалі), що має метою виробництво керованих суб’єктів. Влада проникає у саме тіло і форми життя суб’єктів. Иншими словами, у центрі всіх міркувань щодо міст є життя. І по-третє, треба вказати на те, що відчуття є найважливішим елементом міського життя. Міста зачаровують, це зачарування посилено створюється державою і бізнесом. Пригадування відчуттів, у свою чергу, вказує на цілу область людського життя за межами свідомости, свідомість, у кінцевому рахунку, – лише один з видів ментальних процесів. Ці процеси складаються з рефлексів і автоматизмів, що формують “несвідоме” міста, і пояснюють велику частину міської життєдіяльности. От ці постійні поштовхи повсякденної свідомости і танець жестів, соматичну комунікацію, і намагалися показати такі письменники, як Вальтер Бенджамін і, пізніше, Михаель Таусіг, саме це ми і знаходимо майже в кожному описі міста: “Якщо, наприклад, ви побачите двох старих друзів, що зненацька зіштовхнулися на вулиці вперше за багато місяців, і ви почуєте їх перші радісні слова подиву і вітання, то ви відразу ж помітите, будучи досить уважними, тональний, мелодійний шар комунікації, що лежить під поверхневим значенням слів –то дзюркіт, що наростає, то голоси, що стишуються у своєрідному музичному дуеті, начебто дві пташки щебечуть одна одній. Кожен голос, кожен з учасників дуету, злегка імітує мелодію иншого, додаючи свої власні інтонації і відтінки, а инший акомпонує йому – два співаючих тіла в такий спосіб настроюються один на одного і переспівують один одного, відшукуючи спільний регістр, згадуючи один одного. Потрібна лише ледь помітна напруга уваги, щоб зрозуміти, що цей мелодійний спів несе в собі основну частину комунікації цієї розмови, і що явно виражені значення вимовлених слів ковзають поверхнею цієї безодні, як хвилі, що перекочуються морськими глибинами” (Abram 1996: 80-1). Сьогодні це спірне питання, чи з’єдналися нові форми життя (такі, як інформаційні утворення, що перестали бути “чортом з машини”) з колишніми міськими формами, чи вже немає сенсу взагалі оперувати цими поняттями, оскільки будь-яке життя складається зі з’єднань різних форм матерії. Більш істотним є питання про те, як життя “оживляється”, як воно стає “тим, що сталося”. Ми вважаємо, що цей поштовх виходить від виразного перетинання етологій, що являють собою мережі з визначеною кількістю одиниць, цей рух творить певні одиниці простору і часу як результат способів співвідношення діючих у цих мережах одиниць. З цього положення – про те, що безліч мереж обплутують місто – випливає цілий ряд висновків. Почнемо з того, що існує проблема опису. Метафора мережі аж ніяк не вдала, оскільки вона може викликати уявлення про фіксовану сукупність вузлів, з яких усе циркулює чітко заданими каналами, а не сукупність найчастіше слабких флюїдних потоків (Urry 2000; Latour 1999). Є й инша проблема, пов’язана з цією. Оскільки ці мережі є спробами стабілізувати і закріпити певні положення, обґрунтувати світ виробництвом нових світів, вони містять у собі (чи у взаємодії з иншими мережами, чи і те, й инше разом) також можливість стати ще чимось иншим. Будь-яка мережа може розвертатися, чи згортатися стосовно инших. Мережі, таким чином, – це спроба відхилення від картезіанського простору й арістотелівського місця. Дельоз пише про це так: “Я не люблю крапки. Вираз “поставити крапку” (закінчити) здається мені дурним. Не лінія проходить між двома крапками, але крапка лежить на схрещенні двох ліній”. І нарешті, усі мережі завжди переплетені між собою. Так, наприклад, людські суб’єкти, яких ми звичайно описуємо як єдність тіла і цілеспрямованости, насправді є агрегатами безлічі суб’єктивних позицій, частинами багатьох мереж. У будь-якому випадку, “суб’єкт” буде результатом “включення” чи “відключення” певної позиції у певній мережі, результатом метань між окремими одиницями простору і часу. Це відчуття калейдоскопічности міського світу, переповненого гібридними мережами, що функціонують кожна по-своєму, дозволяє нам, у той же час, побачити, наскільки важливе зіткнення (контакт). Мережі не можна ізолювати від иншого світу, вони завжди наштовхуються на инші мережі, стикаються з ними, воюють, кооперують, паразитують, ігнорують – варіації можуть бути нескінченними. Иншими словами, зіткнення і реакція на нього виступають формуючими міський світ елементами. Так уявлення про місце, наприклад, буде більш адекватним, якщо ми побачимо в ньому не стільки щось постійне, скільки момент зіткнення, не “наявне”, фіксоване в просторі і часі, але мінливість подій, звивини і плинність взаємозв’язків. Наші спроби закріпити місце в нерухомому стані, піймати його в пастку мереж, що повинні б зм’якшувати непередбачуваність, рідко бувають успішними, і то не на довго. Величні колони і портики, що запам’ятовують імперський тріумф, стають визначними пам’ятками парків. Квартали, що уособлювали багатство і владу, перетворюються в нетрища. Усе це може здатися надто абстрактним і плутаним, важким для засвоєння, оскільки, як і всі онтології, ця теж тільки описує кістяк. Але ми сподіваємося, що дали уявлення про те, наскільки повноцінною може виявитися така онтологія. Оскільки в цій онтології всі міста не можна звести до одного, вони воістину різноманітні. Вони завжди перевершують будь-як описи. Міста – це механізми споживання? Так, але не тільки це. Міста – це артефакти держави? Так, але не тільки це. Міста – це виробники патріархату? Так, але не тільки це. Переклала Марта Філь Бібліографія Abram, D. (1996) The Spell of the Sensuous, Vintage, New York. |
 ч
|
 |
|