|
|
|
Девід КларкСучасність, місто і стороннійМісто – це місце незустрічей Ставлення до “сучасності”, безсумнівно, відрізняється складністю і різноманіттям, але, можливо, саме XIX століття стало свідком ряду глибоких змін, що почалися за три з лишком століття до цього. Більше того, саме у XIX столітті епіцентр цих широких і різноманітних змін став неухильно переміщуватися до міста. Ось чому тодішні праці, присвячені проблемам міста, – від Бодлера (Baudelaire, 1970) до Зиммеля (Simmel, 1971) і Енґельса (Engels, 1962), – як правило, виражають здивування, замішання, а часом і явно виражену стурбованість розвитком умов сучасного міського життя. Нерідко така реакція виникала не в останню чергу завдяки сильному – чи уявному, чи відкрито обговорюваному, чи (як у випадку Енґельса) полемічно перебільшеному – контрасту з попереднім, ніби то більш “природним” способом соціального існування. Життя сучасного міста має здаватися фундаментальною протиприродною мутацією людського роду. Однак, таке здивування – і меншою мірою така стурбованість – демонстрували явну тенденцію до зниження в міру того, як риси сучасного міського життя ставали усе більш звичними. Відбувалося це не тільки в результаті зрослого нагромадження в місті матеріальних благ (сприятливого, наприклад, для функціонування міста) – це було також продуктом нагромадження побутового міського концентруючого досвіду. Цей досвід призвів до появи гетерономного ряду урбаністичних дискурсів – до “технокосмополітизму”, що виробили концептуальну мову, за допомогою якої можна говорити про ті чи инші аспекти міста і міського життя і впливати на них згідно з поставленими цілями. Зниження таких реакцій, як здивування чи занепокоєння і прихід їм на зміну знаменитої зіммелівської “пересичености” були, таким чином, частиною процесу, породженого новими суспільними відносинами, що виникли в сучасному місті; урбанізм, за Л. Уіртом, став особливим “способом життя”. Питання, підняті в працях про місто, що побачили світ у минулому столітті, безсумнівно, належали до тієї категорії, відповіді на які ніколи не будуть знайдені. Відповідно, подальший розвиток сучасного урбанізму приніс із собою вражаючу можливість витиснути (чи відтермінувати) усі такі запитання – і, більше того, заперечувати, що таке витиснення відбулося (чи що таке відтермінування мало місце). Сучасність у цілому функціонувала так, щоб зробити невидимими ті питання, що були незручні її власному існуванню: “Сучасність мала дивовижну здатність не піддаватися самоаналізу ... вона прикрила механізми самовідтворення завісою ілюзій, без яких ці механізми як такі не змогли б належним чином функціонувати”, – стверджує Бауман. Тою мірою, у якій питання, яких сучасність воліла б не торкатися, узагалі були репрезентовані, вони зображувалися як загалом розв’язні, практично уже вирішені; з ними от-от впораються раз і назавжди (впорається верховна влада, що володіє необхідним знанням, умінням і досвідом). Однак, незважаючи на це, світом бродила примара амбівалентности. І ця примара найчастіше була в місті. Амбівалентність, що відображає (нездійсненне) бажання сучасности перебороти амбівалентність як таку, дозволяла з особливою силою відчути свою примарну присутність у минущому, фрагментарному досвіді сучасного міського життя. Взагалі ж, через, імпресіоністичні міркування Зіммеля про місто XIX століття – про його темп і ритм, про трансформацію попередніх темпоральностей, про народження в ньому нових суспільних відносин (нав’язаних і координованих насамперед когнітивною силою грошової форми) і про трансформацію соціальної і фізичної дистанції і простору – червоною ниткою проходить наполеглива вказівка на минущий, фрагментарний характер життя сучасного метрополіса. Тому що тут, у сучасному місті, повноцінність присутности як такої поступилася місцем якійсь примарній присутності – начебто місто населене примарами чогось давно похованого. Амбівалентність, що виявляється у фрагментарному досвіді міського життя, персоніфікувалася, насамперед, у скороминущій фігурі стороннього. Сторонні населяли сучасне місто зі швидкістю, майже прямо пропорційною до того розмаху, з яким сучасність у цілому прагнула заперечувати неминучість амбівалентности. Тому що, з новими формами дистанційованих соціальних відносин, породжених сучасністю, поява в просторі стороннього була, з одного боку, зовсім необхідною, а з иншого боку, була неминуче заповнена тривогою. “Є друзі і вороги, – пише Бауман. – І є сторонні”. Сторонній належить до категорії людей, обумовлених саме їхньою невизначеністю: не друг і не ворог, не сусід і не чужинець – сторонній ламає бар’єри між тими й иншими. Аллотропна категорія стороннього неминуче кидає виклик параметрам принципу упорядкованої сучасности, що може бути, відповідно, охарактеризований як “гливкий” чи “слизький”: розмазується по обох полюсах опозиції, на обох сторонах межі, що порушує кордон, і в той же час цілком не присутній і не відсутній на жодній з цих двох сторін. І все-таки така “гливкість” чи “слизькість” має якість клейковини, необхідної для скріплення чи склеювання тих термінів, які сучасність прагнула втримати разом вже самим їхнім протиставленням. Сама можливість появи стороннього є, таким чином, прямим наслідком (нездійсненної) спроби сучасности знищити амбівалентність. Це – витиснення і заміщення тієї самої амбівалентності, що намагалася стерти впорядковуючі функції сучасності. Більше того, це витиснення було наслідком реконфігурації соціального і фізичного простору, внутрішньо необхідної для розвитку сучасности. Якщо просторовий устрій ранніх суспільств був таким, що фізична і соціальна дистанції виявлялися тісно корелюючими, то соціальна форма сучасного міста – і поява стороннього – чітко вказує на руйнацію цієї кореляції. У до-сучасному суспільстві люди, чиє життя у фізичному просторі проходило в безпосередній близькості одного з одним, були, як правило, відповідно, близькі і з соціальної точки зору. Так само люди, дистанційовані географічно, були дистанційовані одне від одного соціально. І хоча така ситуація ніколи не могла гарантувати чіткого розподілу на друзів і сусідів, що мешкають поблизу, з одного боку, і далеких чужинців і (потенційних) ворогів, з иншого боку, проте, вона давала деяку впевненість у міцності соціальних відносин (наприклад, ворогів, що перебувають близько до будинку, можна було, принаймні, розпізнати як таких; вони не несли в собі непередбачуваності потенційної загрози, почуття якої неминуче викликають чужинці). Істинне значення панування стороннього може бути осмислено тільки в контексті розпаду кореляції між соціальним і фізичним простором, породженого силами сучасної урбанізації. Тому що, усупереч межам, що традиційно зрівнюють фізичний і соціальний простір, сторонній – на перший погляд протиприродно – “соціально далекий, хоча фізично близький”. Так амбівалентність, що характеризує простір сучасного міста, виявилася втілена у фігурі стороннього. Сторонній, як показав Зіммель, життєво необхідний для нових умов громадського життя, що прагнула нав’язати сучасність, а його неминуче покликання – викликати тривогу. Зразком такої ситуації є сучасна грошова система, що була необхідна як попередня умова виникнення відносин, втілених у сторонньому, і одночасно підтримувалася саме цим типом відносин: “Бажаний партнер для фінансових операцій (про які правильно говорять, що “бізнес є бізнес”) – це людина, нам зовсім байдужа, не налаштована ні на нашу користь, ні проти нас” Однак, зустрічі зі сторонніми неминуче приймають форму тривожних “незустрічей”; скороминущі, епізодичні зустрічі, породжені сучасною політичною економією і необхідні для її існування, і разом з тим назавжди відірвані від попередньої моральної економії, при якій соціальний простір зазвичай збігався з фізичним. Таким чином, можна сказати, що світ сучасного міста був, водночас, світом сторонніх і для сторонніх – світом, у якому почала панувати загальна відстороненість. Для тих, хто хотів утвердити силу визначального і підтримуючого порядку, присутність стороннього служила знаком необхідности безупинного нав’язування порядку – єдиного, як їм здавалося, способу боротьби з амбівалентністю і опоганенням, сучасного урбаністичного суспільства. Адже якщо сучасність проголосила, що критерії оцінки громадського життя піддані процесу диференціації, то реакція сучасності – єдино можлива реакція, сумісна з її саморепрезентацією як єдиної, когерентної і внутрішньо зв’язаної ситуації – полягала в силі, що кодифікує, і владі закону. На практиці це породжувало полум’яну пристрасть до порядку, прагнення нав’язати систему норм, до яких повинна прагнути всяка соціалізація – норм, що, насамперед, протистояли браку порядку, властивому будь-якій формі амбівалентности. “Протиприродна” фігура стороннього, що порушує межі, стала найсерйознішою (потенційною) загрозою сучасному молярному порядку. Тому найбільш насущним імперативом для сучасности була підтримка своєї (що все більше інституалізується і бюрократизується) діяльности і посилення способів захисту проти будь-якого потенційного порушення її чітко окреслених меж. Соціальна категоризація, облік, законотворчість, нагляд, поліцейські заходи і т.д. – от численні виміри пристрасті до порядку, що виникла як прямий наслідок необхідності захистити балюстради, від яких залежало виживання сучасности і продовження її функціонування. Процес етатизації (одержавлення) на національному рівні служив основним фундаментом для породження такого роду процесів – процесів, цілком і в першу чергу присвячених здійсненню поліцейської охорони і захисту абстрактно визначених меж і абстрактно споруджених бар’єрів, як територіальних, так і не територіальних. Можна сказати, що сучасність керується “суворим законом організації простору”, конструюючи “інтелектуально, за допомогою присвоєння і розподілу знання”, ясно упорядкований, обмежений і картографований “когнітивний простір”. Місто було в мікрокосмі (і, можливо, дотепер є) найбільш значимим простором, що представляє потенційну загрозу амбівалентності. Самопроголошена здатність сучасности визначати, встановлювати й утримувати межі, необхідні для підтримки порядку, завжди була, звісно, наскрізь ідеологічною, заснованою на нерівноправних владних відносинах. І, принаймні, у старому світі – у сучасному европейському місті – історія міських вулиць пересипана революційними сутичками, що спалахують, і барикадами, що будуються для боротьби з пануючим порядком. Таким чином, класовий вимір сучасного міста іманентний сучасному урбаністичному “порядку” як такому. Дійсно, не слід недооцінювати, до якої міри сучасна урбанізація і форма, що вона прийняла, тісно переплетені з розвитком капіталізму. Сучасний індивід, умова і продукт капіталізму, спочатку як “вільнонайманий робітник” (у характерній класовій формі раба заробітної плати і тому міцно зв’язаний з експансією грошової форми) був, значною мірою, тією ж фігурою, що сторонній, що підлягає нагляду на вулицях сучасного міста. І якщо капіталізм був, з одного боку, всеосяжною системою, здатною підживляти урбанізацію, що забезпечує його постійним припливом чорноробів (в умовах, достатніх, принаймні, для підтримки базової працездатності, а в більш довгостроковій перспективі – для відтворення робочої сили), то, з иншого боку, той же капіталізм був системою, що виходить з прагнення до сегрегації економічної раціональности від инших, моральних проблем – процес, що Бауман називає адіафоризацією. Таким чином, капіталізм зумів створити “резервну індустріальну армію” “нічийних людей”, що, принаймні потенційно, створювали найбільш значну загрозу встановленому порядку самою своєю присутністю в місті; це проблема, що виходить далеко за рамки економічної діяльности капіталізму, незважаючи на пряму економічну обумовленість. Аморфна, несформована міська маса сторонніх, що стала для сучасної держави об’єктом нагляду, була детермінована капіталом, і в той же час передана прямо в руки держави. Таким чином, структурні відносини між державою і капіталом були іноді суперечливими, але не менш гармонійними. Однак, навіть коли держава переходила до прямого придушення певних елементів сучасного міста, у самому місті вже починав визрівати принципово инший стан справ, значення якого цілковито усвідомиться, мабуть, тільки через століття. Дислокація фланера, чи Загублені в (естетичному) просторі Для фланера місто – навіть якщо він, як Бодлер, там народився –
це вже не місце проживання. Місто для нього – визначна пам’ятка У центрі всіх сучасних турбот про закон і порядок стояв сторонній – персоніфікація специфічно сучасної тривоги, що Бауман називає протеофобія: “Цим терміном позначається побоювання, викликане присутністю різноманітних, алотропних феноменів, що затято не піддаються звиклому до ясності пізнанню, ігнорують своє призначення і підривають класифікаційні сітки”. Сучасному молярному порядку загрожувало те, що цим порядком заперечувалося (неважливо, до якої міри він вирішив інспектувати і контролювати когнітивні простори міста), і це ще раз показує, що базовому організуючому принципу сучасності було призначено створити не менше, якщо не більше, проблем, ніж вирішити їх. Сторонній – слизька, ектоплазматична примара, породжена “суворим законом організації простору” – був найбільш безпосереднім і очевидним побічним продуктом всепоглинаючої тяги сучасности до утримання меж. Але якщо для уражених протеофобією різке збільшення кількости сторонніх було найпереконливішим підтвердженням того, що сучасності потрібно подвоїти зусилля, щоб досягти жорстко кодифікованого соціального порядку, то – у зовсім иншому ракурсі – у наше поле зору потрапляє персоніфікація иншого ставлення до сучасного міста: фігура фланера. З погляду проблем, інституціалізованих у законі, фланер втілює прямо протилежну реакцію на дезорієнтуючу турбулентність сучасного міста: дійсну протеофілію, дислокуючу когнітивний простір міста, що прагнула нав’язати сучасність, прокреслюючи по ньому, шляхом ігрового, трансверсального блукання, гетеротопні контури естетичного простору. Тому “можна сказати, що якщо протеофобія – це рушійна сила когнітивної організації простору, те протеофілія прагне до естетичної організації простору”. Відповідно, фланер – незацікавлений спостерігач, шукач задоволень, що безцільно валандається вулицями міста XIX сторіччя, ледар, що вбиває час – став “ключовою фігурою в критичній літературі з питань сучасности й урбанізації”, фігурою, що персоніфікує ставлення до світу, “у кінцевому рахунку більш правдиве, ніж пристрасть [до порядку] [міського] реформатора”. Якщо репрезентація сучасного міського жителя як стороннього мала безпосереднє відношення до турботи сучасності про порядок – і часом параноїдальної завзятості, з якою сучасність наполягала на соціалізації відповідно до закону і необхідності дефінітивних, молярних соціальних норм – то фланер маніфестує його, стороннього, дзеркальне відображення: молекулярну антиструктуру стосовно закону, алеаторну (випадкову) і руйнівну соціальність. Якщо сторонній звичайно визначався – як лівими, так і правими реформаторами, але насамперед державою – стосовно праці, з погляду своїх здібностей чи бажання працювати (чи ж відсутності таких) – про що ясно свідчить криміналізація міської бідноти після прийняття закону про волоцюг – то инше обличчя стороннього, фланер, був більше пов’язаний з нетрудовою сферою, з грою. І все-таки, незважаючи на класовий вимір, наявність якого очевидна в цьому протиставленні, потрібно зазначити, що гру не слід визначати (усупереч схильності до того капіталізму) як просту протилежність праці; вона містить надлишок, що не зводиться до такої простої протилежности, як “дозвілля”. Як підкреслює Бауман, гра обов’язково повинна бути безоплатною чи надлишковою (тобто не повинна служити ніякій “корисній” чи “серйозній” меті); вона повинна бути вільною (у тому сенсі, що не можна грати вимушено чи за наказом); вона повинна бути не до кінця детермінованою (тобто слідувати “нереальності” чи фантазії принципу задоволення, а не детермінованості принципу реальности). І, нарешті, “валандатися – значить грати в гру з назвою “гра” (to play the game of playing)” . Така гра усвідомлює себе як гру. Насолода цією грою – зріла і чиста. Вона чиста, тому що естетична близькість [фланера і тих, хто потрапляє в його поле зору] не наштовхується на соціальну дистанцію; той, що прогулюється містом, може втягувати навколишніх сторонніх у свій особистий театр, не побоюючись, що притягнуті будуть претендувати на права ... інсайдерів. Тому керівний принцип фланера може бути сформульований дуже просто: “дивися, але не торкайся”. Фланера, що прогулюється публічними місцями метрополіса XIX сторіччя, нерідко розглядають як втілення візуального панування над міським простором, сконденсованого в скопофільському погляді, навантаженому гендерними імплікаціями. Тому практика фланерства, здавалося б, категорично виключає навіть можливість наявності фланерок. Однак, як відзначає Уілсон, у дійсності фланер вів набагато більш невизначене існування: його зовні панський вигляд був, по суті, набагато менш спокійним і упевненим, ніж це прийнято вважати. Звичайно, не можна і не слід применшувати важливість гендерного аспекту фланерства, але в той же час складність відносин між патріархатом, сучасністю і капіталізмом вимагає особливо уважного до себе ставлення. Аналіз цих відносин наводить на думку, що погляд фланера – це не пильний, неослабний чоловічий погляд, а, скоріше, вихолощений погляд кастрата. Тому говорити про чоловічий погляд фланера значить “значною мірою... недооцінювати безнадійність, що штовхає його на блукання”. Той факт, що цілий ряд жінок – я маю на увазі такі загальновизнані неабиякі і знамениті випадки, як випадок Жорж Санд – займалися такого роду фланерством, сигналізує про складність фланерки. Зокрема, інтерпретація фланера як вуайєриста, що блукає заповненими людьми публічними місцям, куди велика частина жінок (прив’язаних до суворо приватизованого домашнього простору) практично не допускалася, позбавляє складність сучасного міського простору гендерної специфіки й універсалізує домашність, властиву в основному жінкам середнього класу. Публічні місця у місті XIX сторіччя піддалися цілому ряду глибоких трансформацій, зв’язаних, як свідчать Бенджамін (Benjamin, 1973) і Кракауер (Kracauer, 1937), з нездоланним пануванням процесу комодифікації. Колишні міські місця громадського користування стали свідками розмивання власного статусу через все більше поширення приватної комерції, що породжує такий новий міський культурний досвід, як досвід паризьких аркад. Деякі з цих новокомодифікованих просторів – особливо універсальні магазини – і справді були орієнтовані насамперед на жінок середнього і вищого класу. У таких просторах ці жінки могли самі взяти на себе роль, близьку до ролі фланера. Якщо, таким чином, місто пропонувало жінкам з достатніми коштами специфічні нові види волі, то необхідність таких ізольованих просторів ясно вказує, що міський досвід цих жінок був досвідом середовища, у якому домінували чоловіки. У той же час, не можна сказати, що в сучасному місті жінки з робітничого класу не були допущені в місця публічного користування – і це незважаючи на нерівне і непросте існування, яке вони мали в порівнянні з чоловіками всіх класів, що займають цю територію. За зауваженням Уілсона стосовно жінок з робітничого класу, “у журналістиці середини і кінця XIX століття вражає не їхня відсутність, а їхня присутність”. Напевно, це стане зовсім очевидним, якщо ми звернемося до проблеми, яка викликала найбільшу заклопотаність у реформаторів – до проблеми жіночої проституції. Розпочата сучасністю гендерна організація публічної і приватної сфер зовсім не відображалася ясно і просто на публічному і приватному просторі міста. Навпаки, принципова амбівалентність вела до напруженої і двозначної сексуалізації усе більше комодифікованої міської арени. Саме відсутність ясного, однозначного просторового розмежування між публічною і приватною сферою збільшувало небезпеку міста для жінок – особливо для тих, кому місто було погано знайоме, що яскраво демонструє цитата з “Суботнього огляду” (“Saturday Review”) за 1862 р.: “Сільський батько сімейства” прибуває до Лондона і відпускає двох своїх доньок, юних, чарівних і простодушних, пройтися крамницями. Незнайомі з моральною географією Уест-Енда, вони, наївні, йдуть забороненою стороною Ріджент Стріт. І от природний наслідок. Молодий джентльмен у любовному настрої, побачивши їх, що йшли неквапливою ходою двозначною територією самотніх, вільних і привабливих, приходить до висновку, що на них, мабуть, варто глянути і починає відповідно поводитися”. Таким чином, різко виражений моралізуючий підтекст пристрасті до порядку у міського реформатора пов’язувався з присутністю певних “типів” жінок у місцях публічного користування міста XIX століття. Ця суперечлива ситуація відбивала лицемірство буржуазного вікторіанського чоловічого ставлення до сексуальних проблем, оскільки прагнення таких чоловіків убезпечити міські місця громадського користування для власних дружин і дочок було цілком несумісне з загальноприйнятою експлуатацією ними жінок з робітничого класу як у домашніх, так і в навколишніх публічних міських просторах (Barret-Ducrocq, 1991; Trudgill, 1973). Стосовно проблеми проституції, що стала головною турботою реформаторів, побічно виявляється справжній статус фланера. Присутність повії в місті XIX століття з відверто патріархальної точки зору сприймалася як метафора втрати єства, що відбиває і збільшує широкий колапс “природного порядку” у сучасному місті. Однак, якщо характеристика повії як “протиприродного типу” сигналізує про ту межу, що була встановлена для присутности жінки в місті буржуазним чоловічим дискурсом реформатора-урбаніста, то з погляду ретроспективної натуралізації більш ригідного попереднього патріархального суспільного порядку, міський досвід фланера також вироблявся в зв’язку з такого роду свідомістю. Зауваження Райєна про те, що “якщо місто було не тільки місцем народження нової системи цінностей, що склалася в рамках сучасности і капіталізму, але й ареною, на якій переформульовувалися основи докапіталістичної патріархальної культури” можна застосувати до цілого спектра чоловічих типів, що населяли місто XIX століття і виробляли свою самоідентичність – однак, фланер відрізняється набагато більш суперечливою натурою, ніж допускає Райєн. Виняткове значення для фланерства має той факт, що фланер займає парадоксальну класову позицію. Як пише Уілсон, “він джентльмен ... хоча і почасти декласований, а, головне, він не має ніякого відношення до виробництва”. І якщо роль фланера “була доступна тільки одному вузькому сегменту населення, утвореного чоловіками ... вона ... нерідко вела до бідності і безвісності”. Багато фланерів, що віддавалися відкритому споживанню, асоційованому з міською зоною задоволення, вели непросте існування художників, письменників і журналістів, які розділяли специфічне “ставлення до світу куплених людей: вони були налаштовані критично й опозиційно до філістерства буржуазного суспільства, але їм платили за те, щоб вони розважали це суспільство”. Їхня позиція була така, що вони “відкидали суспільство, але ... [були] фінансово залежні від нього, і в результаті їхнє ставлення до суспільства було цинічним чи іронічним, а не жагуче і послідовно опозиційним”. Через свій міський досвід (фрагментарний й епізодичний, подібний иншим видам урбаністичного досвіду XIX сторіччя) фланер, так само як і реформатор, впадав у глибоку ностальгію; виникало почуття втрати епічної якости життя, що ретроспективно приписувалося більш ранньому способу існування. Однак для фланера запаморочлива суєта сучасного міста була насамперед усепоглинаючим відчуттям власного безсилля. Естетизований, ігровий досвід, до якого прагнув фланер, репрезентував насамперед реакцію агорафоба на міський простір, що дезорієнтує, і спробу справитися з ним. Дійсно, безсилля фланера безпосередньо відбивалося на його блуканнях. Відповідно до Бенджаміна, “шлях того, хто боїться дійти до мети, легко приймає форму лабіринта”. Тому естетичний простір, породжений блуканнями фланера, приймав форму лабіринта. Фланер увесь час губився в естетичних просторах міста; його блукання безконечно відкладали задоволення і живили його меланхолію. Уілсон припускає, що “у лабіринті фланер стушовується, стає пасивним, жіночним”. Таким є неприємне становище фланера перед обличчям загрози, яку модернізація міста створювала для встановленого патріархального порядку. Таким чином, у певному сенсі фізична близькість фланера до повії в публічних просторах сучасного міста наводить на думку про незвичайну (і, безсумнівно, нерівноцінну) паралель з їх становищем у соціальному просторі – паралель, замкнута на теоретизуваннях чоловічого погляду, що просто оцінює своє самоутверджене панування за зовнішнім виглядом, зі своєї власної точки зору. У світлі небезпечної комодифікації, що поглинає місця публічного користування сучасного міста, проституція також почала служити метафорою тотальної присутности споживчої форми міського публічного простору, що веде до комерціалізації. На погляд фланера, це виглядало так, начебто “усе суспільство займалося якоюсь гігантською проституцією; усе йшло на продаж, і письменник проституював більше за инших, оскільки він проституював своє мистецтво”. І, незважаючи на внутрішню небезпеку романтизації фланера як цілком трагічної фігури, існування як фланерів, так і повій було, у кінцевому рахунку, стоїчним; зрозуміло, і ті, й инші виражали свої надії не в рамках дискурсу урбаністичних реформ, але і не в прямій опозиції до цих реформ. Радше, їхнє життя приймало форму постійного щоденного виживання в лещатах протиріч сучасності. Таким чином, оживлені місця публічного користування сучасного міста, населеного тими сторонніми, об’єктизованими під наглядом державних органів, були драматизованим ігровим майданчиком для фланера, людини, що оглядає урбаністичний спектакль вихолощеним поглядом пораженця, що виливає на навколишніх сторонніх лібідозну енергію відповідно до власного естетизованого бачення світу. Наслідком цього дислокованого, естетизованого урбаністичного простору став глибоко відчужений, випадковий життєвий досвід, що народжує ностальгічне прагнення до колишніх часів, почуття туги за утраченим світом. Тому, наполягає Уілсон, фланер був усього лише скороминущою, примарною фігурою – в остаточному підсумку, неможливою, невидимою чи фантасмагоричною – що стоїчно видумує саму себе і провадить нібито героїчне існування перед обличчям запаморочливого міського світу. Однак, буття фланера “більш очевидно після його смерті, ніж у період розквіту” – його існування під иншими обличчями переконує нас у тім, що міріади наступних культурних форм, “якими б новими вони не здавалися, як і раніше, несуть на собі його риси як праформу”. І дійсно, фланерська протеофілія запропонувала новий вид естетичної організації простору, контури якої так само тісно зв’язані з постсучасними міськими умовами кінця XX століття, як вони були зв’язані із сучасним світом метрополіса XIX сторіччя. Спокуса, репресія і споживання Система може обійтися без індустріального, виробничого міста, простору-часу
споживчих товарів і ринково орієнтованих суспільних відносин. ... Однак,
вона не може обійтися без урбаністичности як простору-часу коду і репродукції. Як першорядне місце виробництва, сучасне місто являло собою світ, організований відповідно до закону. У цьому аспекті воно співвідноситься з первісним змістом ви-роб-ництва, “у дійсності не пов’язаним із процесом матеріального виготовлення; це слово, радше, означає зробити видимим, стати причиною появи і змусити з’явитися:ви-робити” (Baudrillard, 1987: 21). Однак для того, щоб змусити щось з’явитися, потрібно змусити щось инше зникнути. Відповідно, сучасне місто було одночасно першорядним місцем лиховісної аномії, конфлікту, кризи, насильства, божевілля, революції і злочину – усього того, що виходило за рамки законности, перебувало за межею закону. Звідси необхідність активного нагляду і репресії, характерна для сучасного міста. Однак у вимірі, трансверсальному стосовно всього перерахованого вище, перипатетичне існування фланера визначалося не з погляду якихось граней, за які можна було б переступити, а з погляду глибоко відчуженого стосунку до молярного порядку. Світ фланера завжди був уже гетеротопним стосовно когнітивного соціального простору сучасности. Дійсно, фланер спонтанно перетворював інститут закону в правила необмеженого циклу беззупинної рефлексивної гри. Адже правило рятує і від закону, і від його протилежности (злочину, чи “беззаконня”); воно спрямоване по ту сторону закону. Як пише Бодрійяр, якщо закон – це завжди те, що можна переступити, “то стосовно правил гри не має сенсу говорити про “злочин”; усередині циклічного повернення немає планок, через які можна перестрибнути (замість цього той, хто порушує правила просто вибуває з гри)” (Baudrillard, 1990c: 131–132). Однак, у певній точці простору-часу, хоча, звичайно, нерегулярно і спорадично, “спокушений фланер трансформувався в споживача”. Погляд фланера (а також, можливо, погляд фланерки) бував захоплений – чи, точніше, куплений – ефектною демонстрацією споживчих товарів, пропонованих модифікованими просторами міста. І тут ховається остаточна істина про погляд фланера. Для босів консюмеризма “право розглядати задурно було нагородою для фланера – завтрашнього покупця”. На фланерському погляді можна було робити гроші, і саме ця модифікована дзеркальність запропонувала модель, що буде відтепер опромінювати соціальний простір у цілому. У метаморфозі світу фланера у світ споживання “сталося чудесне втілення споживчого товару в покупця. Тепер уже неясно, що (чи хто) є предметом споживання, а хто (чи що) – покупцем” (там же: 173–174). У такому світі “один і той самий гомогенний простір без розмірковувань зводить разом людей і речі – це простір прямої маніпуляції. Але хто ким маніпулює?” (Baudrillard, 1994: 76). Якщо спокуса міста як гри була дана фланеру когнітивним порядком закону, то трансформація системи в цілому була нічим иншим, як поширенням ролі фланера на все суспільство. Постсучасність привласнила фланерську екс-апропріацію простору сучасности, трансформувавши місто в керований ігровий майданчик Сьогодні більше немає планок, через які можна перестрибнути; немає законів, через які можна переступити. На противагу колишньому чистому ігровому існуванню фланера, гра, у яку втягує нас системна мутація, це гра, насамперед, контрольована – у кібернетичному сенсі: з нею можна оперувати у відповідності з випадковою грою коду. Таким чином, у результаті процесу вирівнювання, що конституює суб’єктів насамперед як споживачів, репресія більше не є пануючою формою соціального контролю. Відтепер ми перебуваємо в ситуації, керованій кодом, де “кожен знак і кожне повідомлення ... подається нам як питання/відповідь” (Baudrillard 1993b: 62), де усе набирає форми тесту чи тестування. Це ринково регульована форма, що все більше характеризується з погляду своєї здатности забезпечити модифіковані “рішення” побутових проблем (навіть її здатність породжувати “проблеми”, що потребують вирішення, не є таємницею) Усе це гарантує капіталу постійну реалізацію вартости, і одночасно нав’язується істотно новий спосіб – чи код – соціальної інтеґрації. Ми дійсно вступили у фазу лотерейного суспільства, керованого чарівністю невизначеної і спокусливо байдужої гри випадкових сил. Ця система базується, насамперед, на тому, що в нас немає иншого (реального) вибору, окрім як вибирати. Варто пояснити, однак, що в цьому процесі попередній порядок адсорбується і транспонується у сферу гіперреальности. Отже, без закону обійтися не можна. Він не зникає, а продовжує жити, у стані примарного існування чи другого пришестя – фрактальний, а не фатальний спосіб зникнення. З усього цього однак не випливає, що класові примари перестали бродити світом постсучасности. З цього не випливає також, що через радикальний процес індивідуалізації надіндивідуальні угруповання і колективи як такі припинили своє існування. Клас схильний до метастазного розростання – з чого випливає поступове вивітрювання всякого автентичного змісту з поняття класу чи класової боротьби. Клас, таким чином, розростається уздовж нових осей, що все більшою мірою визначаються стосовно культурного, а не тільки економічному капіталу, у той час як швидко зростаючі (і класово неоднорідні) середні класи свідчать про те, наскільки тісно соціальний порядок переплітається із споживанням. Рівно ж вторгнення іскрометної, молекулярної антиструктурної соціальности – вирішальна характеристика нових “племен” – це прямий наслідок метастаз, що охоплюють протипоставлену їй ясність закону. Перехід від ситуації, що вимагає активної, централізованої сили репресії до ситуації керованої (у відповідності зі статистичною нормою), пасивною і децентралізованою силою спокуси є, за своєю суттю, переходом до епохи “безпосередньої колективности”, яка – що особливо важливо для міста – володіє перехідною “іскристістю” міської юрби без необхідності присутности її членів у фізичному просторі Таким, чином, нео-племена – це феномен дійсного гіперпростору, що розриває і змішує розбіжності між фізичним, когнітивним, естетичним і моральним простором у грі відмінностей, що сама по собі недетермінована і, власне, байдужа. Таким чином, структурна революція, вчинена системою, поглинає, а не викорінює сучасний соціальний порядок. Спокушені здобули від суспільства волю, більш не стримувану відповідно до закону. При цьому мається на увазі, що в їхніх власних інтересах грати за правилами суспільства споживання, що вони будуть (хоча б цинічно) приймати і засвоювати уявлення про те, що це суспільство їх влаштовує, а вони влаштовують суспільство. Адже для тих, хто не позбавлений власности, ринок, дійсно, має визначений “демократичний” характер, на відміну від всіх инших соціальних систем, що пробували вирішити ту ж базову проблему. Ринок це система, що в принципі – навіть якщо тільки в принципі – відкрита для кожного. Це система чистої недетермінованости, що не ґрунтується ні на виробничій меритократії, ні на будь-яких инших знаках винятковости (таких, як успадковані маєтність чи становище). І для того, щоб усталити цей останній момент, успіх у цій системі може, на рівні симуляції, відпокутувати номінальні атрибути успадкованого соціального стану: наприклад, ринок землевласницьких титулів і популярний, і прибутковий. Таким чином, із практичної точки зору, прийняття свобод, пропонованих суспільством споживання, рівносильне прийняттю, хоча б цинічному, раціональности, ефективности і передбачливости ринку – що спричиняє прийняття супутньої тези про виняткову важливість грошей і всього, що пов’язане з володінням ними: інакше кажучи, насамперед, їх заробляння, хоча виграти їх з ризиком або успадкувати і т.д. – також цілком прийнятно. І, зрозуміло, якщо гроші роздобуті незаконними шляхом, з цього зовсім не повинно автоматично випливати, що вони погано пахнуть. Прийняття цієї свободи, визначення важливости грошей і їхнього придбання є взаємно посилюючими орієнтаціями. Оскільки гроші – це теж споживчий товар, з цього логічно випливає, що проблема здобування грошей, виразно найкраще (тобто, найбільш “демократичним” шляхом) вирішується за допомогою ринку (тобто, за допомогою ринку праці – звичайно, це дуже специфічний ринок, але, проте, це ринок). Усе це прямо випливає з загальноприйнятого припущення, що нинішня система найбільшою мірою здатна гарантувати особисту свободу. Віра у консюмеризм, ринок і гонитву за грошима в принципі рівносильна – і тут, знов-таки, важливий сам принцип – припущенню, що ця система являє собою єдино можливу форму свободи від репресій. Це гарантовано мутацією самої системи: “Спокуса versus терор. Ось ставка, тому що иншої немає” (Baudrillard, 1993b: 183). Спокуса, таким чином, рівносильна “пакетній угоді”, єдино доступній формі свободи від залишкового “иншого світу” репресії – навіть якщо, для мовчазної більшости, вона рівносильна (подивимося на речі реально) допуску грошей як “необхідного зла”, що тягне за собою торгівлю робочою силою на ринку. Тому “саме можливість викупити себе з цього иншого світу робить гроші настільки привабливими і спонукує людей з таким зусиллями їх здобувати” (Bauman, 1987: 169). Відмова прийняти вимоги суспільства споживання створює обставини, що вважаються необхідними для безупинного репресивного здійснення закону: “Инакше кажучи, – зауважує Бауман, – учорашні знедолені не могли стати виробниками, а сьогоднішні знедолені не можуть стати споживачами” (Bauman, 1995: 204). Таким чином, рівнобіжні світи спокуси і репресії, що конституюють суспільство споживання, цілком взаємозалежні: “Дві частини можуть існувати тільки разом – і тільки разом вони можуть бути ліквідовані” (Bauman, 1987: 168). Це дві сторони того самого організуючого принципу. Сьогодні ступінь залежности від ринку вища, ніж будь коли. Наша віра у споживання дійшла до тієї межі, де наша власна роздроблена самосвідомість – що звільнилася як від пра-сучасної общинної, так і від сучасної класової позиції – сама схиляється до “ринкового рішення” (що, звичайно, зовсім не те ж саме, що рішення на ринку – зовсім навпаки!). Але сьогодні, як вважає Бауман, “за допомогою ринку кожен може зібрати воєдино різні елементи власної особистости на свій смак за технологією “зроби сам” (Bauman 1990b: 120). Це прямий наслідок структурної революції, що урухомила випадкову гру сил чистої симуляції. І якщо викинуті із системи готові почувати себе жертвами, якими їх зробили проти їхньої волі, то це служить тільки знаком переваги такої системи. Спиралевидний ріст злочинів, пов’язаних із власністю, і спрямованих проти “спокушених”, вказує на інтимний, спорадичний і випадковий зв’язок між двома світами на рівні соціальної практики, що, будучи скерована спокусливою силою консюмеризму, забезпечує рудиментарну законність, можливо, окреслену чіткіше, ніж будь коли, – як механізм реклами. (Водночас слід також зазначити, що фундаментальна недетермінованість системи одночасно призвела до росту таких характерних для середнього класу порушень при відвідуванні крамниці, як клептоманія, які ведуть свій родовід з часу виникнення у XIX ст. сучасної споживчої культури (Abelson, 1989; Camhi, 1993).) Ототожнення споживання зі свободою носить, таким чином, глибоко редукціоністський характер. Хоча воно, на перший погляд, прямо співвідноситься з задоволенням і добробутом суспільства і його членів, у дійсності воно є не тим, чим здається, а, радше, способом забезпечення відтворення умов власної можливости. Повторимо: “Система споживання як соціальна логіка цілком ґрунтується на запереченні задоволення. Задоволення більше не є метою, об’єктом раціонального прагнення, але перетворюється в індивідуальну раціоналізацію процесу, що має зовні сформовану мету” (Baudrillard, 1988a: 46). Підсумкові зауваження до пост-урбаністичного питання З часом соціальна свідомість перестала зв’язуватися з виробництвом
і зосереджуватися на побуті і споживанні. Разом з “субурбанізацією”
почався процес децентралізації міста. На тридцять кілометрів усе навколо, усі вказівники скеровують Вас
до цих велетенських гіпермаркетів, до цього гіперпростору споживчих
товарів, де у багатьох сенсах народжується нова соціальність. Сучасне соціальне життя, породжене містом і міською реконфігурацією соціального простору. Постсучасне життя – це життя у місті, що продовжує своє існування у фрактальній формі. Серед моделей “пост-урбаністичного” простору, організованого цією формою існування, ми знаходимо гіпермаркет. Як вважає Бодрійяр, “роль гіпермаркета виходить далеко за рамки “споживання”, і предмети там більше не є специфічною реальністю: первинно їхня серійна, циклічна, видовищна організація – модель майбутніх соціальних відносин” (Baudrillard, 1994: 77). Специфічність предмета в такий спосіб узагальнюється і перевизначається для постсучасного суспільства в цілому: “предмети більше не є споживчими товарами: вони більше не є навіть знаками, значення яких і повідомлення про які кожен може дешифрувати і привласнити; вони – тести, вони запитують нас, і ми повинні відповідати їм, і відповідь уже міститься у запитанні” (там же: 75). Відтепер і надалі ми будемо постійно тестуватися системою, і якщо саме це ми спостерігаємо у випадку маркетингових досліджень, підрахунку голосів виборців і т.д. (Clarke and Doel, 1994), то вся сфера споживання набуває характеру нескінченного референдуму, що конституює “простір-час цільної операційної симуляції соціального життя” (Baudrillard, 1994: 76): Ми живемо у темний і страшний час, час опитувань, рейтингів і маркетингових досліджень. Вони роблять опитування, починають дослідження. Вони довідуються, що хочуть люди і дають їм це. Це не працює, тому що коли люди дістають назад нібито власні ідеї ... то ідеї завжди так чи інакше змінені, вихолощені, це зовсім не те, що вони мали на увазі. Вони вже знають цю туфту, це та ж сама туфта, про яку вони говорили маркетинговому досліднику: це нудно ... вони знаходять те, про що знали заздалегідь (Heimel). У такій ситуації роль гіпермаркетів служить моделлю кінця соціального, “перевизначення зустрічних потоків у термінах інтегральних двосторонніх каналів зв’язку” (Baudrillard, 1994: 76). Ми стаємо свідками морфогенезу кібернетичного типу. Якщо один раз простір міста був підлеглий механічному контролю попереднього соціального порядку – робітники, “заганяються у визначений час на своє робоче місце й у визначений час виганяються”, регульовані “безупинним раціональним обмеженням” (там же: 75-6) – то сьогодні це відбувається у відповідності зі “сценаріями молекулярного контролю, що носять характер генетичного коду” (там же: 77). І такі коди самі спонтанно реінтегруються в систему за допомогою комп’ютерного моделювання торгових центрів і їх недетермінованих, неявно “функціональних” територій (порівн. Clarke, 1995). Якщо стосовно більш ранньої, сучасної фази розвитку консюмеризму, з універсальним магазином як його культурним і комерційним апофеозом, “міста залишалися містами”, то “ті нові міста, що мають сателіти гіпермаркети чи торгові центри ... перестають бути містами і стають метрополісними територіями” (Baudrillard, 1994: 77). Ця ядерна, сателітна форма пронизує соціальний простір; “саме гіпермаркет встановлює орбіту, вздовж якої рухається субурбанізація” (там же). Подібний морфогенез виявляє гіперреальний статус таких моделей, як гіпермаркет. Тому що його функція не має нічого спільного із сучасним функціоналізмом роздрібної торгівлі. Такі “форми” – це “функціональні ядра, що більше не функціональні” (там же: 78). Вони служать для створення простору контролю, який бере свій початок у класичному режимі нагляду, що, разом з естетикою зникнення, сам інтегрується в інтер’єр торгового центра; кабельна телекамера стала частиною “декору симулякра” (там же: 76). Тому такі “неґативні сателіти міста ... пророкують кінець міста, у тому числі сучасного міста, як якісно недетермінованого простору, як оригінального синтезу суспільства” (там же: 78). Відповідно, сучасне місто, “історично споруджене місто, більше не живе практично і не розуміється практично. Це тільки предмет культурного споживання для туристів” (Lefebvre, 1996: 148). І в такий спосіб досвід пост-сучасного, пост-урбаністичного світу приймає форму неопосередкованого досвіду алеаторної трансформації простору-часу. Саме ця здатність соціальної системи змінюватися у відповідь на суперечливі умови власної можливости і перевизначати простір-час в образах власних симулякрів свідчить про те, що в майбутньому усвідомлення міста повинне повернути його як неможливий об’єкт. Ми дійсно є свідками ускладнення міста – його транспозиції в області симуляції. Переклала Марта Філь Бібліографія Abelson, E.S. (1989) When ladies go a-thieving: middle-class shoplifters
in the Victorian department store. Oxford University Press, Oxford. |
 ч
|
 |
|