|
|
|
Філіп КукМодерн, постмодерн і містоМодерн і постмодерн: дискусія Берман у своїй чудовій книзі (Berman, 1983) спробував переглянути культуру капіталізму через історичний досвід модерну. Модерн уявляється як концепція, що пов’язує два взаємозалежних трансформаційних процеси. Перший з них – об’єктивний процес модернізації, різноманітна єдність соціоекономічних змін, викликаних науковими і технічними відкриттями та винаходами, промисловими переворотами, переміщеннями населення, урбанізацією, формуванням національних держав і масових політичних рухів, причому рушійною силою всього цього виступає капіталістичний світовий ринок, що розширюється. Другий процес – культурне бачення, що супроводжує в суперечливій формі ці обвальні зміни – модернізм, нескінченна розмаїтість ідей, що виникли при поваленні старого порядку. Ці ідеї роблять людей суб’єктами й об’єктами модернізації, але у свою чергу, наділяють їх силою змінити ті взаємини, що перетворять їх. Така трансформація особистости за допомогою збільшення сили індивіда і розширення досвіду створює концептуальний зворотний зв’язок від суб’єктивного до об’єктивного через загальну концепцію розвитку: і економічного саморозвитку. Модерн – це досвід економічного процесу і культурного бачення. З якого моменту бере початок модерн? Відповідь, що дає на це запитання революційний підхід Бермана до історіографії, не може не викликати сумнівів у критиків. На думку Бермана, початок модерну сягає приблизно 1500 р., коли виникла помітна протокапіталістична система світової торгівлі і почалася експансія на деякі европейські національні ринки. Але приблизно до 1790 р. відчуття змін не могло стати предметом дискусій через відсутність хоч якихось загальноприйнятих термінів. Тому початок модернізму як такого Берман пов’язує з появою літературної і художньої культури, у якій протиріччя нового переважаючого способу виробництва і те, як він перетворює матеріальний і духовний світ, і возносилися, і ганилися. Характерними символами модернізму, культурним вираженням модерністського досвіду стають слова Ґьоте про Фауста, “що розковує себе, сковуючи море” (Berman, 1983: 24) і Бодлера про новий досвід, що звільнює і лякає, про міську техніку Парижа, що нав’язує зміну старих звичок тілесного сприйняття. На прикладі розвитку модерну в мистецтві, музиці й архітектурі Берман показує, як протиріччя модерну викликали єдність точок зору лівих і правих політиків, наприклад, Маркузе і Лівіса, що засуджували модерн як “залізну клітку конформізму”, як “духовну пустелю для народів, позбавлених органічні єдности” (Anderson, 1984), у той час як Марінетті, Корбюз’є, Бакмінстер Фуллер і Мак-Луан прославляли його за породжуване машинами збудження і технологічну відвагу. Модерн, згідно Берману, – це різновид просторово-тимчасового досвіду, що обіцяє пригоди і перетворення особистости, одночасно загрожуючи зруйнувати знайоме оточення. Він розсікає географічні, етнічні, класові, релігійні й ідеологічні межі, виступаючи як об’єднуюча сила, але одночасно розчленовуючи подібні підстави для колективної ідентифікації. І це провадить, в кінцевому рахунку, до вираження непевности, що супроводжує модерн, до питання, яким чином можна зберегти ідеали суспільної солідарности і взаємодопомоги, якщо будь-які нові соціальні відносини розмиваються потоком модернізму, перш ніж вони встигають отримати більш-менш усталену форму? Берман дає відповідь у дусі “назад у майбутнє”, закликаючи традиції бачення модернізму, що існували в XIX в., до створення оновленого, суспільного модернізму XXI століття, мимоволі солідаризуючись у цьому сенсі з Реймондом Уільямсом у його “До 2000 року” (Williams, 1983), хоча у всьому иншому вони мають зовсім протилежні точки зору. Критики в основному ставляться до тез Бермана доброзичливо і не виходять за поле дискусій, створених його твором. Найбільш ретельну оцінку роботи Бермана приводить Андерсон (Anderson, 1984), виділяючи три важливих моменти, які допомагають загострити аргументацію Бермана, що закладають основи для більш чіткого обґрунтування модерну, і провадять до розвитку концепції постмодернізму (альтернативне обґрунтування див. Lyotard, 1984). Спершу Андерсон критикує індивідуалістичний підхід Бермана, особливо зроблений ним наголос на психології суб’єктивізму під впливом модерністського досвіду. Погоджуючись із виправданістю дискусії про модернізацію як про структурну єдність процесів, він приходить до висновку, що в книзі Бермана відсутня концепція суспільного (тобто класового) порядку і руху, напруги політичної боротьби. Почасти він звинувачує у цьому тенденцію, до якої схильні більшість авторів, що пишуть про модерн – ототожнювати його з технікою, забуваючи про людей, що її творять і нею користаються. Але він також бере під сумнів те, як Берман інтерпретує марксистську теорію капіталістичного розвитку. Берман розуміє його як лінійний процес в межах світового ринку, що постійно розширюється. Маркс у Grundrisse (Marx, 1973), вказує Андерсон, розглядає капіталістичний розвиток радше як параболу, що йде на спад після досягнення найвищого розквіту продуктивних сил – точки, що також співпадає з максимальним розвитком особистости. Лінійна, недиференційована, практично позбавлена періодизації берманівська теорія модернізації забуває про найважливіші етапи розвитку капіталізму: конкурентний, монополістичний, глобальний – які, вважає Андерсон, істотно впливають на зміни у рамках модернізму, а отже, і на модерністський досвід. У цьому сенсі Андерсон бере під сумнів ототожнення Берманом модернізму з конкурентним капіталізмом, що стартував на початку XIX ст., вказуючи, що істинний модернізм, особливо той, що відображається у мистецтві, повинен розглядатися в основному як продукт XX століття, але не попередніх. Другий важливий момент, відзначений Андерсоном – те, що такий підхід до модернізму різко висвітлює географічну нерівномірність його фактичного розподілу. Навіть у Европі й у найважливіших суспільствах розвиненого Заходу, а саме в Англії та у Скандинавських країнах, практично не виникло довготривалих модерністських рухів, на відміну від Німеччини, Італії, Франції, Росії й Америки, і навіть Нідерландів. Хоча Андерсон не наводить цьому жодного пояснення і, ймовірно, недооцінює – принаймні, для Англії, – деякі досить важливі сплески модернізму в більш пізні часи, безсумнівна нерівномірність розвитку модернізму в країнах, що в инших відносинах цілком модернізувалися, якоюсь мірою підриває тезу Бермана. Нарешті, Андерсон критикує концепцію Бермана про однорідність модерністського культурного досвіду. Те, що він називає модернізмом, насправді є сумішшю дуже різнорідних і найчастіше взаємно суперечних рухів – символізму, експресіонізму, кубізму, футуризму, конструктивізму, сюрреалізму і т.д. У цілому лінійне представлення Бермана про модернізм змушує його, – на думку Андерсона, помилково, – звернутися до індивідуального створення в XIX столітті уявлень про майбутнє, і розглядати модернізм як постійно поновлюваний класичний дух. Проведена самим Андерсоном альтернативна анатомія модерну заснована на аналізі, що враховує: 1. Дуже формалізований академізм у мистецтві держав з домінуючими аристократичними, землевласницькими класами. 2. Несподівану появу в цих країнах такої нової техніки, як телефон, радіо, автомобілі й авіація, при відсутности соціальних умов для масового споживання цієї техніки. 3. “Уявну близькість” соціальної революції. Таким чином, бунтарські культурні форми, що надихаються новою технікою, можуть вступати в конфронтацію з політично архаїчними структурами і знищувати їхні культурні основи одночасно з тим, як самі ці структури поступово заступаються буржуазною демократією. Далі Андерсон зазначає, що всі ці три аспекти були знищені після Другої світової війни загальним підйомом фордизму в Західній Европі слідом за Сполученими Штатами – фордизм по суті є втіленням технології, що консолідує стабільну, індустріальну капіталістичну цивілізацію, чиї об’єкти не мають тої глибинної і психічної енергій, що, наприклад, раніше знаходив сюрреалізм у поєднанні форм споживчих товарів (Jameson, 1971: 96). Андерсон зі своїм, по-своєму цікавим, аналізом, потрапляє в ту ж пастку, що і більшість авторів тематики модернізму, яку він сам раніше назвав ототожненням модернізму з новою технікою – у випадку Андерсона це як і техніка процесу, так і її продукт, що і визначають “фордизм” як спосіб дискурсу при міркуваннях про післявоєнні виробничі і споживчі відносини в Европі. Проте, Андерсон робить велику послугу, помітивши культурний розрив, що існував у перші післявоєнні десятиліття, і використовуючи його для переміщення дискусії з модерну на постмодернізм (Jameson, 1984). Джеймсон у своїй статті використовує аналіз простору і, зокрема, міського планування і розвитку, для розробки визначення постмодернізму, оглядаючись на підхід Бермана, що визначає модерн через опис у своїй книзі Парижа, Петербурга і Нью-Йорка епохи модерну. Багато своїх тез Джеймсон виводить, зіставляючи теорії про розвиток пізнього капіталізму з формами забудови і соціальних відносин у сучасному місті. Ключовий момент у його міркуваннях – Бонавенчер-Центр у Лос-Анджелесі, ця ікона постмодерністського розвитку, як і квартал Пічтрі в Атланті, Істон-Центр у Торонто і Бобур у Парижі. До них можна додати деякі зразки нової архітектури центрального Лондона, особливо в Сіті – такі, як Ллойд-Іншуренс-Білдінг Роджерса і комплекс Бродгейт, а також плани будівництва величезних веж на східній околиці лондонського фінансового центру у Кенері-Уоф і Доклендсі. Цей стиль також представлений новими будівлями в Гонконгу, такими, як Чотири Біржі і Гонконзький і Шанхайський Банк у Канаді, в центральному Ванкувері й Едмонтон-Мелл, і в таких американських містах, як Детройт, Денвер і Даллас. Що ж це за стиль? Джеймсон зазначає, що ядро постмодернізму зародилося в дискусіях про архітектуру і навколишню забудову, і засноване на критиці високого модернізму чи Інтернаціонального стилю, представленого у творах Френка Ллойда Райта, Корбюз’є і Міза Ван Дер Рое. Сьогодні цей стиль викликає негативні асоціації з руйнуванням традиційних міських форм і більш старих сусідських культур. Навпаки, постмодернізм заявляє про себе як про естетичний популізм, символом якого виступають роботи одного з його чільних представників Роберта Вентури і його книга “Вчимося на прикладі Лас-Вегаса” (Learning from Las Vegas). Постмодернізм стирає межу між високою і масовою культурою і втілює багато аспектів так званої “культурної індустрії”, чиєю масовою продукцією нехтували усі захисники культури, і праві, і ліві, від Лівіса до Адорно. Постмодернізм живиться духом “паралітератури” залів очікування, мильних опер і реклами. Однак, ця форма, хоча і свідомо поверхнева, не обходиться без зв’язків з більш глибокими структурами, – вказує Джеймсон. Він відкидає аргументи, що утотожнюють постмодернізм із “постіндустріальним суспільством” Деніела чи Белла з ще більш поверхневими поняттями “інформаційного”, “електронного” чи “високотехнологічного” суспільств, кожне з яких намагається показати, як нові соціальні форми вириваються з рамок класичного капіталізму. Навпаки, Джеймсон оголошує тотожність постмодернізму з третім етапом в еволюції капіталізму (Mandel, 1975), “чистим” етапом Пізнього (чи Глобального) капіталізму, що випливає за його конкурентних і монополістичних етапів. Модернізм, вважає Джеймсон, так само супроводжує монополістичний капіталізм, як постмодернізм – глобальний капіталізм. Однак, на відміну від Бермана, Джеймсон розглядає постмодернізм як щось більше, ніж просто однорідний і ототожнюючий стиль, він називає постмодернізм “культурною домінантою, що допускає наявність і співіснування широкого спектра різних, але підлеглих один одному властивостей” (Jameson, 1984: 56). Особливо чітко постмодернізм представлений у формах міської забудови, оскільки архітектура і міське планування тісне пов’язані, з одного боку, з економічною сферою і цінами на землю, а з иншого боку, із заступництвом мультинаціонального бізнесу. Підводячи підсумок, Джеймсон називає наступні риси постмодернізму: нова поверховість, заснована на культурі телевізійних образів; ослаблення історичности перед лицем нових, прискорених форм приватної скороминущости; благоговіння перед “новою технікою” як перед ключовою емблемою нової світової економічної системи; і зміни в прожитому досвіді самого забудованого простору, у якому головними очікуваними ефектами є домінування і дезорієнтація. Ми не володіємо, – продовжує Джеймсон, – почуттєвими механізмами, що відповідають цьому новому гіперпростору забудованого оточення, що заявляє про себе як про тотальний простір, закінчений світ, мініатюрне місто, що забезпечує умови для нового способу об’єднання індивідів – гіперюрби. У таких кварталах дзеркальна поверхня будинків відштовхує зовнішній світ рівно ж, як дзеркальні окуляри створюють взаємини агресії-пасивности між їх носієм і спостерігачем. У Лос-Анджелесі, Далласі, Атланті й инших місцевих гіперпросторах самі ці комплекси відкривають оку лише перекручене зображення усього, що їх оточує. Ліфти й ескалатори усередині гіперпростору посилають суб’єкта в тривожну вертикальну подорож, свідомо позбавляючи індивіда здатности вибирати свій шлях. Джеймсон розглядає цю нав’язану дезорієнтацію як метафору “нездатности наших умів у даний момент накреслити план великої глобальної мультинаціональної і децентралізованої комунікаційної мережі, у якій ми піймані як індивідуальні суб’єкти” (Jameson, 1984: 84). Він закінчує закликом до вироблення нових форм пізнавальної орієнтації, що відповідали б цьому новому глобальному і місцевому гіперпросторам. Як відправну точку він пропонує підхід Кевіна Лінча (Lynch, 1960) до декодування простору за допомогою свого роду “морської лоції”. Просторові “межі” і “вузли” Лінча допомагають зв’язати уявні і реальні умови існування способом, що, за Джеймсоном, враховує постструктуралістське одкровення про те, що не може бути жодних правдивих мап, ніякої відповідности між плинністю світу і статичною системою концепцій, що ми на нього накладаємо (Dews, 1986). У критичному відгуку на цей аналіз постмодернізму Девіс (Davis, 1985) намагається, як і Андерсон, коли той заперечує Берману, тільки уточнити запропоновану концептуалізацію, а не спростовувати її. Він робить три критичних уточнення. По-перше, він дорікає Джеймсону за нездатність аналітично відокремити концепцію постмодернізму від досвіду постмодернізму, так, як вчинив Берман у своєму трактаті про модерн. Це дає підстави звинувачувати Джеймсона в тому, що він сплутав суб’єкт з об’єктом. Таким чином, для того, щоб аналіз Джеймсона став дієвим, він потребує берманівського розрізнення між досвідом постмодерна і культурним баченням постмодернізму. Однак, щоб доповнити тріаду, очевидно необхідно враховувати також економічний процес постмодернізації, хоча Девіс цього не робить (спробу дати їй визначення див. Cooke, 1986). По-друге, спроба Джеймсона прирівняти постмодернізм до манделівської концепції пізнього капіталізму розглядається як непотрібне спрощення. Більше того, функціональна естетика того, про що Мандель говорив і писав як про пізній капіталізм (бл. 1968-73), є радше передсмертним подихом Високого модернізму чи Інтернаціонального стилю, як він представлений у нью-йоркському Всесвітньому торговому центрі чи в Сірс-Білдінгу, ніж постмодернізмом. Між иншим, це зауваження Девіса виглядає також спрощеним, хоча і більш обґрунтованим хронологічно. Це в якомусь сенсі позбавляє сили останнє твердження Девіса про те, що Джеймсону варто було б виявити істотні взаємозв’язки між постмодерністською етикою, новою технікою відтворення (а не виробництва) і сучасною формою мультинаціонального капіталізму, оскільки сам він робить це незадовільно. Альтернативна спроба Девіса зв’язати постмодернізм із певним етапом капіталістичного розвитку має два виміри. Їх варто інтерпретувати у сенсі: 1) розширення міжнародного експорту капіталу в поточній кризовій фазі капіталізму (напр., “рейганомічні” дисконтні ставки в США викликали приплив іноземного капіталу); 2) відмови від ідеалу міської реформи, що виявилося однією з причин нового класового розшарування в США. Однак не зрозуміло, чому із взаємодії цих двох соціополітичних сил повинна була виникнути нова естетика у формах міської забудови. Иншими словами, більш витончений розгляд Девісом підйому постмодернізму позбавлено задовільного культурного обґрунтування. І крім того, цей підйом не обов’язково викликаний економічними причинами. Навпаки, якщо тривимірний аналіз Андерсона (Anderson, 1984) одягнути в постмодерністські шати, нам доведеться звернути серйозну увагу на властивий самому модернізму гнітючий академізм і на виклик цьому блоку інтересів, що кидається зсередини – напр., будинок “Ей-Ті енд Ті” Філіпа Джонстона з його чіппендейлівським фронтоном, – чи ззовні – напр., будинок Громадських служб у Портленді (Орегон) Майкла Грейвса чи прославляння Лас-Вегаса у Вентури. Постмодернізм слід розуміти як деформовану критику елітарности Високого модернізму, що відштовхується від розповсюдженого уявлення про те, що “обрубки” Міза і вежі Корбюз’є руйнують громаду і міський комфорт. Вона містить у собі відому “децентралізацію” (Derrida, 1978: 280) культури геть від естетики Високого модернізму у бік більш популярного визначення культури як “того, що показують по телевізору”. Звідси будинки, схожі на коробки цукерок (Грейвс), холи готелів, схожі на мис Канаверал (Портман), хмарочоси, схожі на чиппендейлівськкі меблі (Джонсон), хоча останні, мабуть, апелюють і до еліти. Постмодернізація і соціальний простір Якщо ми згодні з тим, що дух постмодернізму властивий соціоекономічному процесу постмодернізації, які ж ключові характеристики останньої і яка природа постмодерністського досвіду? У попередній статті (Cooke, 1986) я вказував, що у соціоекономічній динаміці Великої Британії, а також різною мірою в економіці инших країн відбувся чіткий розрив, що став помітним у 80-і рр., але у прихованому виді, ймовірно існує приблизно з 1975 р. (Albertsen, 1986). Сучасність можна протиставити періоду з 1945 по 1975 рр., який я називаю ерою “модернізації”, конкретно модернізації британського капіталізму (див. також Massey, 1984). Вона складалася з наступних реалій: передбаченої моральної переваги державного регулювання над ринковою економікою в ключових сферах соціального й економічного життя, що виражалося у широкому будівництві соціального житла, політики переміщення робочої сили для подолання вирівнювання зарплат і цін, і широко розповсюдженого усуспільнення як основних виробничих галузей, так і необхідних умов для суспільного відтворення. Незважаючи на аргументи Аглієтти (Aglietta, 1978), Ліпітца (Lipietz, 1982), Андерсена (Andersen, 1984) і Девіса (Davis, 1985), я не думаю, що ця ера модернізації співпала з тріумфом фордизму у Великій Британії, оскільки ні повнокровне масове виробництво, ні масове споживання як способи регулювання за американським зразком не закріпилися у Великій Британії тою ж мірою, як, скажемо, в Італії (напр., ФІАТ стосовно Турина). Британське поєднання Кейнса з Беверіджем породило тип регулювання, більш характерний для Скандинавії, ніж для Детройта. Далі я зазначаю, що модернізація мала власну “просторову парадигму” як у загальному значенні, так і у тому сенсі, що зберігалися чи створювалися особливо представницькі види соціоекономічного простору, зокрема три найважливіші: старі вікторіанські індустріальні райони, яким просто не дозволили вмерти, як продиктували б ринкові імперативи; Нові міста і міста, Що Розширюються, створені як символи прагнення до “безкласового егалітаризму”; і периферійні приміські і внутрішні міські квартали соціального житла. У цих місцях відбилося недовговічне вивищення динамічної соціальної страти того часу, а саме кваліфікованого і напівкваліфікованого робітничого класу, що голосує за лейбористів. У більш загальному сенсі соціопросторова парадигма модернізації: 1. Відносно рівномірний географічний розподіл процесів модернізації на периферії, напівпериферії і у передмістях; 2. Часткове зближення доходів і рівня незайнятості різних класів і регіонів; 3. Характерна установка на виробництво стандартизованих продуктів для масових ринків, націлена на масштабну економіку; 4. Економічний розвиток у тісному наближенні до нового середовища “колективного споживання”; 5. Характерна для кваліфікованої і напівкваліфікованої робочої сили вимога надійних робочих місць “до кінця життя”. Постмодернізація, як я її називаю, була створена і як ідеологія, і як сукупність практик зі специфічними просторовими парадигматичними ефектами після того, як модернізація не справилася із завданням пожвавлення британської економіки. Принципи, що лежать в основі постмодернізаії, включають: звертання до необмежених ринкових відносин як до джерела економічного успіху, відмова від “держави-нянечки” з її занадто добросердим ставленням до “підранків” суспільства й економіки, ослаблення сталих відносин солідарности на робочих місцях і вивищення приватної сфери над суспільною в питаннях культурного і соціального забезпечення. Соціопросторова форма постмодернізації складається з: 1) помітно нерівномірного розподілу характеристик постмодернізації (напр., виникнення істотних розходжень між Північчю і Півднем); 2) емпіричної розбіжности класів і регіонів за доходами і рівнем незайнятости; 3) установки на виробництво індивідуалізованих товарів для ринкових ніш, орієнтованих на економіку “розмаїтости”; 4) економічного розвитку в районах приватизованого споживання (зовнішній метрополітенський “сонячний пояс”); 5) обмежених і ненадійних можливостей на ринку праці – напр., ріст випадкових заробітків, неповна зайнятість, неформальна діяльність. Території, на яких соціопросторова парадигма постмодернізму виражена найбільш чітко, є не тільки на Півдні, але здебільшого є малими і середніми відростками Лондона: Гілдфорд, Олдершот, Бейзінгсток, Вінчестер і Саутгемптон (вісь М3); Слау, Редінг, Ньюбері і Суіндон (вісь М4); Хертфорд, Харлоу, Кембрідж і Ньюмаркет (вісь М11). На Півночі до числа “південних” міст входять Честер, Йорк, Лінкольн і Ланкастер, що пережили підйом спершу у післяримську, а потім у постмодерністську епоху. Усі ці місцевості зобов’язані своїм нинішнім процвітанням наявності галузей, що втілюють технічно найбільш передові соціальні відносини і способи виробництва, чи наявності великих високотехнологічних військових і цивільних виробництв, чи ж, нарешті, тому, що вони є центрами процвітаючої індустрії послуг для виробників (банківська справа, фінанси, страхування, ділові послуги, науково-дослідні і конструкторські роботи). По суті, на цих територіях соціально домінує найбільш динамічний прошарок нинішньої епохи, “клас службовців” (Abercrombie and Urry, 1983). Чисельність цього класу, що складається з підприємців, менеджерів і професіоналів, між 1971 і 1981 р. зросла до 475 тис. осіб, і у 1981 р. складала 13,2% робочої сили в порівнянні з 11,0% у 1971 р. У 1982 р. 87% “службовців” були власниками свого житла, 85% мали центральне опалення, 22% користалися приватним медичним страхуванням, 25% курили, 37% мали 2 автомобілі, 17% володіли посудомийними машинами. Відповідні цифри для напівкваліфікованих робітників, зайнятих фізичною працею, складають 35%, 44%, 2%, 41%, 7% і 1% (Thrift, 1987). Просторову нерівномірність росту цього класу з 1971 по 1981 р. у типових “північних” і “південних” місцевостях продемонструємо на наступних прикладах: у “північному” графстві Тайн-енд-Уір зміна склала -2,1%, у той час як у “південному” Беркширі воно дорівнювало +3,5%, а в середньому по Великій Британії +1,4% (Thrift, 1987). Ріст “класу службовців” співпав зі скороченням робітничого класу. Частка чоловіків, зайнятих кваліфікованою, напівкваліфікованою і некваліфікованою фізичною працею, впала з 61,7% у 1971 р. до 56,3% у 1981 р., а частка жінок – від 43,4% до 36,5% за той же період. Незайнятість, звичайно, росла всюди, але розрив у рівні незайнятості між Півднем і Північчю, що зменшився до 32% у 1971 р., до 1984 р. досяг 59% (Cooke, 1986). Проте, і на процвітаючому Півдні, у Великому Лондоні нараховувалося понад 400 тис. безробітних, а в окремих місцевостях рівень незайнятости був таким же, як і на Півночі. Отже, соціологічний профіль ери постмодернізму такий: розвиток соціальної структури у формі “піскового годинника” із класом службовців, що розширюється, робітничим класом, що скорочується і все ширшим нижчим класом безробітних, напівзайнятих і “низькооплачуваних” працівників, зайнятих на неповній і (чи) випадковій роботі, що звичайно знаходять у місцях громадського харчування і на бензоколонках. Представлена тут картина у Великій Британії відповідає картині у США, наведеній Девісом (Davis, 1984; 1985). Девіс говорить про дух постмодернізму, що повстав проти функціоналістського “домінування корисних цінностей” Високого модернізму, і який легковажно виробляє “стандартизований простір у красивому упакуванні на смак клієнта” (Davis, 1985: 110). Можливості для цього надали нафтодолари, борги Третього світу, військові витрати і глобальна втеча капіталу в американську гавань. Усе це, у свою чергу, привело, за словами Девіса, до гіпертрофованого збільшення зайнятости у сфері послуг для виробників, що служить тривожним симптомом перерозподілу капіталів. Більше того, у поєднанні з реструктуризацією виробничих відносин, що знайшла вираження у процесі постмодернізації, Девіс усупереч Джеймсону (Jameson, 1984) робить висновок, що постмодернізм не слід ототожнювати з новим етапом капіталістичного розвитку; радше, це повернення до начебто примітивного нагромадження, заснованого, зокрема, на суперексплуатації міського пролетаріату. Створені постмодернізмом форми можна пояснити в соціоекономічному контексті постмодернізації, класової поляризації, надлишку робочої сили, перерозподілу капіталу і виникнення того, що Девіс (Davis, 1984) називає надспоживанням. Усе це є наслідком поглиблення і розширення внутрішньої економічної бази США в капіталістичному розумінні, особливо завдяки експансії усе більш “кваліфікованої” високооплачуваної праці і розвитку Сонячного пояса. Триваючий ріст прошарку нуворишів у поєднанні з розширенням зайнятости у сфері контролюючих послуг у штаб-квартирах мультинаціональних корпорацій, банках, консультаційно-дослідницьких фірмах, у виробництві програмного забезпечення і т.д. стимулював масові вторинні економічні потреби в таких послугах, як охорона здоров’я і громадське харчування. І правий поворот, що відбувся слідом у політичній культурі був заснований на прагненні захистити дорогу власність і зберегти в достатній кількості дешеву робочу силу, яка б обслуговувала потреби надспоживання. У такому контексті постмодерністські вежі є фортецями, що захищають нових багатих від нових бідних, у яких перші проте бідують, але не підпускають до себе близько. У такий спосіб стає зрозумілим існування гіперпросторів, куди закритий доступ пішоходам. Метафору, що знайшла втілення у пізніх стилях, можна оглянути в забудові Манхеттена з його конічними і зубцюватими вежами; одна з них навіть оточена ровом і розвідними мостами (Davis, 1985). Дві коротких екскурсії: Лос-Анджелес і Лондон Чи означає постмодернізм відродження “міста” як чіткої концепції після десятиліття, протягом якого його відмінності від не-міста, здається, усе більше розмивалися (див. Paris, 1983)? Можливо, лише в цьому сенсі постмодернізм відроджує чітко виражене місто як центр, з якого контролюється комунікаційна мережа глобального капіталізму і його інформаційні системи (у тому числі і конференції, наради, симпозіуми і т.п.), і з якого провадиться нагляд за населенням країни і світу, місто як місце, де здобуваються надприбутки, як райони, що поставляють дешеву робочу силу на службу корпоративному надспоживанню (офіціанти, водії, прибиральники, продавці, персонал готелів, охоронці і т.д.), і особливо як будівлі, у яких відбувається ця діяльність, і які сконцентровані на відносно чітко визначених, не конче централізованих просторах. Навколо цих просторів цілком можуть існувати етнічні анклави, жахливі гетто (Damer, 1974) і вимираючі резервації колективного споживання – переплетення протилежностей, що виражають підвищену семіологію міста при капіталізмі. Тут доречний проведений Кастеллсом (Castells, 1977) аналіз того, як ідеологія структурує простір за допомогою законодавства, видаючи приватні інтереси за суспільні, і комунікативні, транслюючи загальноприйняті змісти. Ця система міських знаків видає приватні інтереси інтернаціонально домінуючого класу в практиці обміну, примусу і сегрегації за щось загальноприйняте й анітрошки не виняткове. Лос-Анджелес Лос-Анджелес є версією такого надспоживацького, соціально поляризованого, глобально-локального, постмодерністського міста, що я намагаюся описати. Правдоподібне прочитання його символів недавно навів Сойя (Soja, 1986), ґрунтуючись на більш ранніх роботах (Soja, Morales and Wolff, 1983; Soja, Heskin and Cenzatti, 1985). Він починає з того, що окреслює так зване Шістдесятимильне коло з центром у Міській ратуші. Це коло, що фактично є межею Великого Лос-Анджелеса, проходить разючою кількістю “бастіонів”: починаючи з п’ятигодинної позначки і рухаючись проти годинникової стрілки, табір Пендлтон (Морська піхота США), військово-повітряна база Марч, військово-повітряна база Нортон, військово-повітряна база Джордж, військово-повітряна база Едвардс, військово-повітряна база Окснард, і на десятигодинній позначці – сьомий і восьмий бастіони в Центрі військово-морських будівельних батальйонів і у Військово-морському і військово-повітряному ракетному центрі. Що вони захищають, запитує Сойя? Може, Лос-Анджелес як порт на Тихоокеанському узбережжі з чисельністю зайнятих на виробництві, що перевищує аналогічні показники Великого Нью-Йорка (250 тисяч робочих місць на високотехнологічному виробництві в порівнянні з 160 тис. у Силіконовій долині), великий одержувач фінансів Міністерства оборони на дослідження і виробництво; і насамперед новий постмодерністський міський Центр, що відбиває виклик, кинутий Лос-Анджелесом Сан-Франциско як банкіру Тихоокеанського узбережжя і суміжних районів. Щупальця цих функцій виростають разом з коридором послуг для виробників на бульварі Уїлшир за двадцять миль до Санта-Моніки; по “Аерокосмічній алеї” від Санта-Моники на південь через великі землеволодіння “Хьюз Ейркрафт”, TRW і “Рокуелл” повз Міжнародний аеропорт Лос-Анджелес до графства Оріндж, комплексу високих технологій, що лежить ще південніше. Між ними щільно набиті соціально розмежовані житлові квартали – від помішаного на здоров’ї Мішн-В’єхо, що завоювало у 1984 р. більше олімпійських медалей, ніж 133 з 140 країн-учасниць, через сегрегації маленького Токіо, маленької Кореї, Чайна-тауна і маленького В’єтнаму (в окрузі Оріндж) до як і раніше сильно замкнутого Уоттса і “барріо” Східного Лос-Анджелеса. А в центрі цього килима, повернувши спиною до мозаїки, що створилася при його ж участі, захищаючи свої інтереси і відбиваючи зовнішній світ, височіє Бонавенчер: “…як і багато инших…міських цитаделей…представляючи собою концентроване втілення рестуктурованої просторовости Пізнього капіталістичного міста: фрагментованого і того, що фрагментує, однорідного і такого, що вирівнює, у привабливому упакуванні, але дивним чином незбагненного, що відкрито виставляє себе на огляд, але постійно прагне замкнутися, ізолюватися, відгородитися” (Soja, 1986). Лондон Лондон є прототипом постмодерністського Лос-Анджелеса. Його глобальне домінування у сфері фінансового капіталу остаточно набуло фізичної форми, коли на руїнах “битви за Англію” у 1950-х і 1960-х рр. піднялося характерно багатоповерхове, що сховалося за шторами, лондонське Сіті. Але ці чисто модерністські скляні шухляди на Лондонській стіні от-от будуть знесені, даючи шлях хмарочосам у манхеттенському стилі, таким, як виразний Нетуест-Білдінг чи споруді в дусі Мессано, наприклад, Ллойд-Іншуренс-Білдінг, у яких, як і в Бобура, каналізація винесена назовні цілком відповідно до парадокса Дерріди (Derrida, 1981) про зовнішність і виворіт, коли “чистий” виворіт повинен бути захищений від “нечистого”, від зовнішніх надмірностей чи крайностей. Зрозуміло, не випадково, що пропозиція про спорудження будинку в дусі Високого модернізму, навіяного творами Міза (“недогризок Палумбо”), між Англійським банком і Меншн-Хаузом, що втілює класицизм вікторіанського Сіті, було відкинуто в 1985 р. міністром з навколишнього середовища на тій підставі, що воно внесе надто аскетичний елемент у “живий”, хоч і трохи обшарпаний вікторіанський пейзаж. Модернізм уже застарів. Одна з великих змін, що підтверджують виникнення в Лондоні постмодерністського соціального й економічного пейзажу, недавно послужила темою для серії проникливих статей Ніла Ешерсона (Neal Ascherson, 1986a; 1986b; 1986c; 1986d). Багато з його аргументів можна навести його ж словами; його аналіз починається з наступного: …Лондон – більше не пролетарське місто (якщо він колись був ним). Індустріальні робітники залишили місто, а ті, що змінили їх мільйони чоловіків і жінок, шукають і кидають випадкову роботу, служачи продавцями, секретарями, кравцями, посильними, прибиральниками, ведуть напівстудентське існування чи зовсім не мають заняття. Лондон рухається назад у часі, стаючи містом плебеїв, неспокійної маси, що не може об’єднати й організувати ніяка профспілка чи партія (Ascherson, 1986a). І в цьому силовому полі соціальної реструктуризації, що прийшла за деіндустріалізацією, відбуваються подальші зміни: Під поверхнею Лондона відчувається незрозуміле бурління. Щось прагне до поверхні, а коли вона буде прорвана, відбудеться – як мені починає здаватися – створення нового, майже незбагненного типу міського суспільства... Це “щось” – гроші середнього класу... Тому що настає пора великої наживи. Це справа часу і поколінь. Джеймс і Лавінія Юпслі, журналісти приблизно тридцятирічного віку, живуть у закладеному будинку в Іслінгтоні вартістю в 120 тисяч фунтів... Зараз старі мешканці будинків і квартир, що дісталися за “чарівні гроші”, потроху вмирають. Їхні спадкоємці розпродають непотрібну їм власність... Навіть після виплати заставних і податків, володіння сумою в півмільйона фунтів стерлінгів на поточні витрати стає звичною справою (Ascherson, 1986b). Ці гроші витрачаються не тільки на показне споживання, але і на приватну освіту і на …прислугу, що стає тепер дуже популярним, ... слуги, як у Йоганнесбурзі, сідають у 5 ранку на потяг у далекому передмісті, щоб потім весь день носити уніформу покоївки чи навіть ліврею дворецького... проспект багатоквартирного будинку в Бейзуотері прикрашений портретом “симпатичної вікторіанської служки, в білих мереживах і чорному бомбазині” (Ascherson, 1986b). І демонструючи, що це не фантазії, Ешерсон цитує слова героя Фолклендів, сера Реймонда Лайго, нині генерального виконавчого директора “Брітіш Аероспейс”: “Масова зайнятість в індустрії послуг, – говорить він, – зобов’язана своїм існуванням людям, що дійсно надавали фізичні послуги в готелях і сфері відпочинку тим, хто зайнятий продуктивною (!) працею, але, що настільки ж важливо, повернення до надомних послуг був неминучий”... Новий правлячий клас прагне купатися в багатстві... ведучи такий спосіб життя, багатим залишається лише виконувати свої обов’язки (Ascherson, 1986c). Зрозуміло, багаті спадкоємці не є єдиними надспоживачами в сучасному Лондоні. Великий Лондон, так само, як і Великий Лос-Анджелес, має свої Аерокосмічні алеї в Уейбріджі-Олдершоті і Хертфорді-Стівенейджі. Його щупальця високих технологій простягнулися уздовж шосе М3, М4 і М11. Але насамперед у нього є Лондонське Сіті, що донині залишається одним із трьох головних фінансових центрів світу, що зараз вибухає від неврегульованості, метафорично повторюючи “Великий вибух”. У ході американізації Сіті поширюються величезна платня і подарунки у формі “золотих вітань”, і “золотих рукостискань” (Thrift, 1986). Крім того, у Лондоні теж помітні етнічні меншості, чиї громади творять сегрегації в Саутхоллі і Брікстоні. Можливо, таким буде типове постмодерністське місто – бідні люди в надбагатому світі, причому господарі останнього показово, хоча і не забуваючи про безпеку, витрачають гроші на чудові резиденції, замки-офіси і розкішний почет. Можна припустити, що така поведінка спровокує повстання, але постмодерністська Британія в цілому виглядає не більш бунтарським суспільством, ніж США. Міські маси обох країн приголомшені вторгненням тетчеризму, рейганоміки і світового індустріального спаду в їхній світ стабільної зайнятости, нагляд за ними здійснюється більш мистецьки, ніж будь-коли, а методи соціального контролю як у Британії, так і у США стають усе більш жорсткими. На даний момент ми позбавлені не тільки адекватної картографії глобального капіталізму, у нас немає навіть політичних карт нашого власного двору. Підсумки Якщо модернізацію, модернізм і модерністський досвід можна визначити як втілення можливостей і практики розвитку і реформ, то постмодернізація, постмодернізм і постмодерністський досвід, схоже, мають на увазі протилежне. Модерн означає повстання в тому сенсі, що він являє собою індивідуальну і колективну свідомість, соціальний і політичний потенціал. Постмодерн же означає в першу чергу примус, чи йде мова про примусовий перерозподіл робочої сили, викликаний деіндустріалізацією, новою технікою і широким поширенням тимчасової роботи, чи про ринок, під впливом якого соціальні групи сегрегуються і замикаються в собі. Я намагався показати, що в даний час ведеться важлива дискусія про умови існування членів сучасних суспільств, що аналіз цих умов пов’язує, спочатку відносно грубо, але з розвитком критики значно більш витончено, структурні процеси соціоекономічного розвитку при розгортанні капіталізму (модернізація), культурна свідомість і бачення, виражені засобами мистецтва, архітектури і навколишньої забудови (модернізм) і екзистенціальний досвід звільнення і непевности, що супроводжує процеси саморозвитку особистости в цих обставинах (модерн). Модерн має просторові і часові координати, що неможливо звести просто до ступеня розвитку і переважаючого способу виробництва, але і не враховувати їх теж не можна. Коли процеси, характерні для модернізації, а саме державне втручання у соціальне відтворення й економічне виробництво, ідеї егалітаризму, що зароджуються, і колективістської міської реформи деформувалися, можливо, внаслідок досягнення параболою капіталістичного розвитку свого піку, на сцену вийшла деформована версія модернізму. Постмодернізм як неглибока, естетично популістська, але очевидно надспоживацька культурна форма, при забудові міст супроводжує новий етап наднакопичення рантьє, заснованого на боргах третього світу, військових витратах і втечі капіталів у монетаристські гавані. До цього додається істотна реструктуризація соціальних виробничих відносин, заснованих на казуалізаці робочих місць, неформалізації і надексплуатації усе більш гнучкої робочої сили. Досвід постмодерну складається з вкрай збільшених доходів і успадкованого багатства привілейованої меншости, здатної створити власне середовище надспоживання, і у нав’язаному перерозподілі робочої сили, втраті надійних робочих місць і поверненні до соціальних відносин домодерністської епохи одночасно з тим, як капітал відступає в більш динамічні бастіони міжнародних фінансів, власності, високих технологій і військового виробництва. Нарешті, я намагався показати на прикладі Лос-Анджелеса і Лондона, як саме поєднання деіндустріалізації, виникнення субпролетарських, етнічно розділених мас доступної робочої сили, гіпертрофованої експансії послуг для виробників, інтернаціоналізації ключових фінансових потоків капіталу, мілітаризації провідних галузей промисловости і масового регресивного перерозподілу доходів призводить до створення усе більш замкнутих і ізольованих міських просторових структур, до переваги оборонних архітектурних форм у ядрі міського оточення, і – за допомогою сусідства гіперпростору і надспоживання з незайнятістю, частковою зайнятістю і все гіршими умовами існування надексплуатованих нижчих класів – до виникнення нової, деградованої форми самого міста. Переклала Марта Філь Бібліографія Abercrombie, N., and Urry, J. (1983) Capital, Labour and the Middle
Class. London: George Allen and Unwin. |
 ч
|
 |
|