Альма Гечко

Фрагменти щоденника

Фрагменти щоденника мешканки Львова, котра змушена була переселитися до Польщі
[26 квітня 1944 – 18 травня 1945 року]

1944

26 квітня, середа. Виїхати чи залишитися? Ось-ось почнеться сутичка між альянтами і москалями. Діються жахливі речі. Українці винищують нас страхітливим чином. Брама нашого будинку увесь день закрита на засув.

По селах українці за згодою німців убивають поляків. Палають села, селяни втікають. У нашій кам’яниці дуже багато втікачів.

Немає дня, щоб не було [авіа]нальоту. Людина живе у постійному напруженні. За Львовом москалі бомбардують якісь об’єкти. Кажуть, що німці перед відступом накажуть населенню покинути місто, щоб потім усіх убити [така практика застосовувалася у східноукраїнських містах, зокрема у Києві.– А.П.].

Втікати? Куди? Стільки людей, без їжі, без даху над головою... Від смерті не втечеш. У місті напевне найнадійніше. Але де можна віднайти певність? Виїхати, щоб десь на чужині загинути... Ні, краще залишитися у власному домі, у рідному місті. Всіх чекає однакова доля. [...]

13 травня, субота. Люди втікають на Захід. Не відомо, від кого ця втеча – від москалів, від німців, від українців... [...]

22 липня, субота. Львів оточений. Перші залпи пролунали зі сторони Збоїщ, потім ми чули артилерію із західного боку. Більшовиків не видно.

23 липня, неділя. Німці підпалили рафінерію [нафтопереробний завод]. Вигляд чудовий. Сніп вогню вилетів із сичанням вгору, щохвилі вибухали накопичувачі бензину і нафти, хмари чорного диму. Вогонь шалів, літав вісоко в небі. Дим як довгий шарф тягнувся у сторону Замарстинова.

Панує тиша. Виглядає на те, що місто оточене. Години тягнуться так, що виглядають тижнями. Поки ще нічого не діялося, людина жила з дня на день, а зараз, коли ми з години на годину сподіваємося остаточної атаки москалів, нічого не можу робити, плентаюся з кутка в куток.

Неподалік склади, повні цукру, муки, консерв і мармеладу. Люди ходять туди і виносять, що тільки можна.

27 липня, четвер. 6.15. У Львові совєти. Ми бачимо їх через вікно. Прийшли – “союзники наших союзників”. Але як вони ставитимуться до нас?

20.00. На ратуші та кам’яницях вивішено польські прапори. Поруч із польським висять американський і совєтський прапори. Я відчуваю, що це не те, на що ми чекали. Багато говорять про Василевську та її комуністичну Польщу. На вулицях видно польську варту із зброєю, на рукавах біло-червоні пов’язки.

29 липня, субота. Москалі зажадали, аби поляки із варти мали на шапках зірки. Командування Армії Крайової не погодилося. Польських вартових роззброїли і порозвозили. З ратуші знято польський і американський прапори.

23 серпня, середа. Не відомо, що діється із поляками, котрих москалі забирають до війська. Це називається набором до польської армії, але справою займається совєтська комісія. Чоловіків вивозять до Росії; буцім там вони мають пройти вишкіл, а пізніше – на фронт. У мене таке враження, що усіх їх загонять на роботи.

30 листопада, середа. Мобілізація триває. До Львова приїхала польська комісія, котра вербує добровольців – офіцерів та підофіцерів. Якщо хто зголоситься до польського війська, уся родина отримує польське громадянство і має право виїхати до Польщі; до Польщі за Бугом. Кордон під Перемишлем. На ґвалт хочуть нас виселити і на території східної Польщі утворити Україну.

Відійшов перший транспорт. Ми поки що не маємо наміру записуватися на виїзд.

1945

11 січня, четвер. Уже вісім днів тривають масові арешти. Арештовують тих, котрі мали будь-які стосунки із німцями, діяли на шкоду совєтам, фольксдойчів, тих, хто має на сумлінні гебреїв, хто жив не по засобах, хто за німецьких часів працював у судах; арештовують поляків, котрі зі страху перед бомбами втекли на Захід, а зараз повертаються по домівках.

Людей охопив страх. Стоять у чергах в Управлінні Репатріації та записуються на виїзд до Польщі. Кожна родина може взяти до двох тонн багажу. Найбільше мені шкода піаніно.

Ходить поголос, що на Заході не краще. Хоча ми й боїмося, але вирішили їхати. Невідомо, як довго ще триватимуть арешти. Ми не вчинили нічого, що могло б викликати арешт; але їм не потрібні приводи. На кожен стук в двері мене колотить страх. Ми усі боїмося.

22 січня, понеділок. 1 лютого припиняється реєстрація на виїзд; потім нікого не випустять і вивезуть поляків до Росії. Так напевне станеться, якщо Львів буде визнаний за Росією. Про всяк випадок ми реєструємося, аби мати відкритий шлях на Захід. Позаяк впав сніг, і зима добряче за нас взялася, подамо пізніший термін виїзду. Може до того часу скінчиться війна, а Львів залишать Польщі.

31 січня, середа. Ми зареєструвалися на виїзд на Захід. Плануємо оселитися у Кракові.

7 лютого, середа. Уже кілька днів триває конференція “трьох”: Рузвелт, Черчіл і Сталін. Гасло: свобода усім народам. Для світу, а особливо для нас вона має переломне значення. Війна чи мир? Якщо мир, то що буде з нами. Львів і Вільно польські чи совєтські?

Якщо ми муситимемо залишити Львів, зостануться спогади, закрита сторінка життя. Моя дитина взагалі не пам’ятатиме Львова.

9 лютого, п’ятниця. Чекаю на кінець конференції. Якщо війна – ясна річ залишаємося. Якщо мир, а отже утрата Львова – евакуація необхідна.

13 лютого, вівторок. Конференція закінчена.

24 березня, субота. На другий бік ми вирішили виїхати після свят. Тато сколотить скриню на речі. Я попродам з хати, що можна; постійно бракує грошей на життя і на виїзд.

9 травня, середа. Вчора німці підписали капітуляцію.

Люди говорять про можливу третю [світову] війну. Невідомо, що робити – залишитися чи їхати? Ми дуже боїмося нової війни; у такому випадку я воліла би бути на тому боці. Між своїми людина почувається більш певною. Тут залишиться жменя поляків; решта совєти і українці. Чи встигнемо виїхати? Ми у жахливому розпачі. Залишитися ми не можемо, бо вже забрали евакуаційні листи. Їхати не хочемо. Можемо тільки зволікати.

Їдемо в невідоме, нове місце проживання, нові люди. Якщо ми залишимося тут, то у випаду збройного конфлікту совєти вивезуть заарештованих поляків до Сибіру. Краще вже у невідоме, але до своїх, аніж в невідоме на Схід. [...]

Моїй мамі все одно: “Я втратила все, рідне місто, роботу; треба їхати, ми нічого не змінимо”. Тато в принципі хоче їхати, але щодня бігає до знайомого слухати радіо. Вертається із різними звістками, тільки не з тією одною, на яку ми усі чекаємо.

В будинку рух, балаган; посередині кімнати стоять три величезні пакунки, валіза Мартусі і лялька, котра плаче.

18 травня, п’ятниця. Завтра виїжджаємо. Це останній вечір у Львові. Пишу в їдальні, на скрині. Наближається буря, здалеку чутно громи.

На останню прогулянку ми пішли під Високий Замок. Зелено, чудово, на каштанах свічки; прекрасний травень. Я так люблю цей закуток, майже щодня сюди приходила. А сьогодні я востаннє дивлюся на Високий Замок. Це неможливо, аби вже ніколи я сюди не змогла повернутися.

За вікном вітер, блискавки, дощ. Усі сплять, а я пишу про кожну дрібницю. Я прожила 24 роки. Я народилася в кімнаті, де зараз спить моя дочка. А зараз я повинна звідси поїхати. Нас виганяють з рідної землі.

Переклав Андрій Павлишин