Віталій Пономарьов

Львів вартий відправи

Київ є Київ, а Львів є Львів,
І їм не зійтися вдвох?

Їхати до Львова з Києва – то повертатися на Захід.

Не на той геополітичний, нинішній політкоректний Захід, який полюбляє марксизм, обожнює Росію, над усе переймається захистом секс-меншин, жахається “сепаратистів-націоналістів”, а ранок починає з Доу-Джонса. Їхати до Львова – то повертатися до своїх цивілізаційних витоків, на Захід метафізичний, первісний, правдивий і засадничий. Львів, власне, і позначує отой автентичний омріяний Захід, від одного лише вимовляння імені якого було колись так солодко вустам. Відтак, вже саме повітря цього Вільного Міста, немов випарами кави, просотане золотими шляхетськими вольностями та затятим індивідуалізмом, пошануванням священних прав особи і 14-и пунктів Вудро Вільсона. Тож до Львова їдеш дихати свободою.

Львівська Свобода настільки ж різниться від київської Незалежности, наскільки ангел над Міцкевичем відмінний від колгоспниці, піднесеної над Майданом як естетичний ідеал позавчорашньої номенклатури міськкому комсомолу. У Львові неперервана традиція перебуває на поверхні, знижуючись до буднів, зусібіч огортаючи людину захисним коконом і вивищуючи її над щоденністю. Цілі львівські квартали з будинків XVII–XIХ століть витворюють розкішний культурний контекст, немислимий у Києві навіть на Подолі. Натомість київський історичний досвід (непорівнянно більшого обсягу і тяглости!) захований так глибоко, що відчувається, тільки коли дослуховуватися до відлуння кількаметрового культурного шару під ногами. Це перетворює будь-яку київську культурну практику на археологію думки, на польові дослідження, на щось одночасно дивацьке і відчайдушне, таємниче та зухвале. І якщо Київ намагається стати столицею України реальної, то Львів виглядає одним із центрів Европи ідеальної – Еуропи. Дуже важко знайти більш точний і вичерпний образ цього міста на вододілі культур, ніж запропонований свого часу Ярославом Грицаком: сецесійний будинок, що з його одного скату даху краплини дощу стікають до Чорного моря, а з іншого – до Балтійського.

Гармонійність львівського ландшафту є логічним наслідком вибору людини як тілесного мірила міського середовища. Про моральні ж виміри львівського світу, зафіксовані Успенськими братчиками у своєму Статуті, вже чотири століття нагадує вежа Корнякта: “А якби брат брата словом зганьбив, має бути покараний сидінням на дзвіниці... А який би брат був покараний сидінням, має по карі одразу перепросити того, кому завинив, да не зайде сонце у гніві вашому”.

Львівське ментальне коло десь на дві третини перехрещується з колом Київським, заохочуючи цим інтелектуалів обох столиць уявляти себе єдиною спільнотою. Проте цей постнекласичний процес розгортається не так за Андерсоном, Ґрохом чи Саїдом, як за Миколою Рябчуком, а його результатом постає типова постмодерна нація.

Для наддніпрянця Львів завжди залишатиметься таким собі “нашим маленьким Віднем”, в якому щомиті очікуєш з’яви з-за рогу вузенької вулиці Гаррі Галлера або Джованні-Джакомо Казанови, – шаленців та естетів. Прогулянки цим Містом чимось нагадують спільне з Моцартом (Францем, звичайно ж) виконання “Маленької масонської кантати” Моцарта Амадея. А джаз тут влітку щонеділі завзято грають просто неба.

Єдине, чого Львову страшенно бракує, – це мостів над водою, і навіть мало не єдиний у місті місток Мірабо висить над сушею на подвір’ї Політехніки. Тому кохання у Львові не спливає за водою, а триває, поки вітрильники лавірують Полтвою проти вітру, течії та часу. Доки Віктор Неборак промовляє до любої киці. Допоки Юрій Андрухович у Дзеркальній залі Галицького сейму педантично перераховує усі 88 атрибутів постмодернізму.

Львівський Genius loci мешкає у нагрітій сонцем галереї Італійського дворика, такого затишного, бо прикритого київськими пагорбами від нашестя зі Сходу “братків” та “братанів”. Саме у цьому місті можна побачити, як вірні, мов у тбіліському соборі святого Георгія, цілують браму свого храму. Тільки тут можна у костьолі на Яблучого Спаса натрапити на здивування літньої пані: а де ж це пану поталанило придбати такий химерний букетик? І роками потому смакувати оцим скрушним хитанням головою: мовляв, я так і знала, що в греко-католиків.

Львів притягує існуванням у ньому і елліна, і іудея, і римлянина, і скіфа, – нарізно і поруч, досконало у своїй примхливій унікальности і довершеній окремішности. А сакральний простір вірменського Успенського собору засвідчує національні потенції християнства. Таким могло би стати і Київське православ’я.

Але як не переповнює Львів надміром вражень, ним не можна колись насититися навіки. Це місто – неначе жінка, до якої потрапив у майже наркотичну залежність, що звільнює від необхідности узгоджувати зусилля з метою і змушує реґулярно збільшувати дозу. І хоча згадувати про Львів – теж насолода, щось тягне час від часу кидати все і їхати до нього.

Щоб озирнутися на Київ.