Ґеорґ Зіммель

Великі міста і духовне життя

Найглибша проблема сучасного життя з’являється через претензію індивіда на збереження автономії й індивідуальности власного існування перед обличчям соціальних сил, історичної спадщини, – зовнішньої культури і технології життя. Це – остання з форм боротьби із природою, що випали на нашу долю, починаючи від боротьби, що первісна людина веде за своє фізичне існування. Скільки б XVIII сторіччя не закликало до звільнення від всіх історично сформованих пут у сфері держави і релігії, моралі і господарського життя, для того, щоб дати безперешкодно розвинутися людській природі, визнаної для всіх людей рівною, і власне кажучи благою; скільки б XIX століття не вимагало, поряд з чистою свободою, обумовленою поділом праці, спеціалізації людини, що робить окрему людину до певної міри необхідною і незамінною, але разом з тим і більш залежною від доповнення її иншими людьми; скільки б не говорив Ніцше про найнещаднішу боротьбу між особистостями, а соціалізм, навпаки, – про повне усунення всякої конкуренції, як про умову повного розвитку індивіда – у всьому цьому чується один головний мотив: збурювання суб’єкта проти його нівелювання і поглинання суспільно-технічним механізмом. Усюди, де мова йде про внутрішній зміст результатів специфічного сучасного життя, де, так би мовити, тіло культури запитують про душу, – це питання нас зараз цікавить стосовно великих міст, – усюди відповідь потрібно шукати в тому рівнянні, що складається між індивідом і надіндивідуальним змістом його життя, – у пристосуванні особистости, завдяки якому вона уживається із зовнішніми силами.

Психологічна основа, на якій проступає індивідуальність великого міста, – це підвищена нервовість життя, спричинена швидкою і безупинною зміною зовнішніх і внутрішніх вражень.

Пізнавальна здатність людини заснована на сприйнятті розходжень, тобто її свідомість збуджується сприйняттям різниці між тим враженням, що переживаються і попереднім. Стійкі враження, що протікають з невеликими відмінностями, звичним чином, рівномірно і що представляють ті самі протилежності, вимагають, так би мовити, меншої затрати свідомости, аніж калейдоскоп швидко змінних картин, різкі переходи в межах одного моментального враження, ніж відчуття, що зненацька збігаються. Велике місто створює саме такі психологічні умови своєю вуличною штовханиною, швидким темпом і різноманіттям господарського, професійного і громадського життя. І той глибокий контраст, що існує між життям великого міста і життям маленького міста чи села, що відрізняється повільним, звичним і рівномірним духовним і розумовим ритмом, цей глибокий контраст вноситься до наших органів чуття, – фундаменту нашого духовного життя, – і в ту кількість свідомости, витрати якої жадає від нас велике місто, як від істот, що пізнають лише на підставі розбіжностей.

Це і робить зрозумілим перевагу інтелектуальної властивости духовного життя у великих містах порівняно з малими містами, де більше потрібно проявів душі і відносин, заснованих на почутті. Останні коріняться у менш доступних свідомости духовних сферах і виростають швидше за все в спокійній атмосфері рівноваги незмінних звичок, у той час як місце розуму – у прозорих, свідомих, вищих сферах нашої душі; розум і є найгнучкішою з наших внутрішніх сил; щоб розібратися в зміні й протилежності явищ йому не потрібні потрясіння і внутрішні струси, у той час як консервативне почуття тільки завдяки таким струсам і потрясінням може йти в ногу з ритмом зовнішніх явищ. Цим типовий мешканець великого міста, що має, звичайно, тисячі модифікацій, створює собі самозахист проти загрозливих його існуванню течій і протиріч зовнішнього середовища: він реагує на них не почуттям, а переважно розумом, якому розвинена свідомість надала гегемонію у духовному житті. Реагування на явища перенесене завдяки цьому до найменш чуттєвого психічного органу, що дуже далекий від глибин людського характеру. Ця виваженість, визнана свого роду охороною суб’єктивного життя від насильства великого міста, розгалужується на окремі явища, що у свою чергу іноді знову сплітаються. Великі міста були здавна центрами грошового господарства, тому що розмаїтість і зосередження в них обміну надали цьому процесу такого важливого значення, якого він навряд чи досяг би у селі при убогості там обмінних відносин. Але грошове господарство і перевага розумовости найтісніше пов’язані між собою. Їм обом властиві конкретне ділове ставлення до людей і речей, при якому нерідко формальна справедливість поєднується з нещадною жорстокістю. Чисто розумова людина байдужа до усього, що власне кажучи індивідуально, тому що індивідуальне може викликати таке ставлення і реагування, які не вичерпуються лише логікою; так само принцип грошей усуває всяку індивідуальність явищ. Гроші відповідають тільки за те, що є спільним для усіх відповідних явищ, а саме про мінову вартість, що зводить всяку якість і всяку оригінальність до єдиного критерію кількости. Усі духовні стосунки між людьми засновані на їхній індивідуальності, тоді як розумові відносини оперують з людьми як з цифрами, як з елементами, власне кажучи, зовсім байдужими, оціненими лише за їхньою об’єктивною працею, що піддається точному вимірюванню. Саме так мешканець великого міста поводиться зі своїми постачальниками і покупцями, зі своєю прислугою і нерідко з людьми свого кола. Зовсім протилежний характер людських відносин у маленьких середовищах; тут обов’язкове знання індивідуальностей неминуче робить відносини більш чуттєвими, відволікає до певної міри від чисто об’єктивної оцінки людей за тим, що від них можна отримати і чого вони вимагають як розрахунок за свої послуги. У сфері психології господарського життя істотним у цих середовищах є те, що товар виробляється для покупця, що його замовив, так що виробник і покупець знають один одного; навпаки, сучасне велике місто живе майже винятково виробництвом для ринку, тобто для зовсім невідомих, самим виробником ніколи не бачених, покупців. Унаслідок цього інтереси обох сторін стають до нещадности діловими, і їхній розумовий господарський егоїзм не може бути пом’якшений дією особистих стосунків. І це очевидно так тісно пов’язане з грошовим господарством, – яке панує у великих містах, придушуючи в них останні залишки виробництва для власного споживання і безпосереднього обміну і зменшуючи в них з кожним днем роботу для певного кола покупців, – що неможливо тепер сказати, який з цих факторів був первинним, а який вторинним: чи вплинув духовний інтелектуальний настрій великого міста на поширення грошового господарства, чи, навпаки, останнє було визначальним фактором для першого. Безсумнівним є лише те, що уклад життя великих міст був ґрунтом, що зростив взаємодію між цими двома факторами.

Дух сучасности усе більше і більше переймається математикою. Ідеалу природознавства, – перетворити світ в арифметичну задачу, укласти кожну частину його в математичну формулу, – відповідає математична точність практичного життя, що випливає з грошового господарства; це воно заповнило день такої безлічі людей зважуванням, вирахуванням, числовими визначеннями, переведенням якісних цінностей у кількісні. Цей арифметичний характер грошей вніс у стосунки між елементами життя певність, точність у визначенні співпадінь і розходжень, безумовність договорів і умов; завдяки цьому арифметичному характеру можна вказати і на таку зовнішню зміну, як загальне поширення годинників. Але причиною і результатом цієї риси нашого життя послужили умови, що склалися у великому місті.

Обставини і життя великого міста бувають надзвичайно різноманітні і складні, і, що особливо важливо, завдяки скупченню такої маси людей з настільки диференційованими інтересами, їхнє життя і діяльність укладаються в такий складний організм, що без найбільш пунктуальної точности договорів і їхнього виконання усе обернулося б на цілковитий хаос. Якби усі годинники у Берліні раптово почали б показувати різний час, хоча б протягом однієї години, то все господарське й инше життя цього міста було б надовго розбалансоване. До цього додається ще один, на позір ще більше зовнішній, фактор – великі відстані, через які даремні чекання і спізнілі відвідини призводять до втрати часу, що нічим не відшкодовується. Таким чином, техніка життя великих міст узагалі немислима без найточнішого розподілу всякої діяльности й усіх взаємин за встановленою схемою часу, що лежить поза суб’єктом. Але і тут виступає та обставина (яка становить, по суті, мету нашого дослідження), що з кожного пункту на поверхні життя можна опустити лот у самі глибини душі, що всі найбанальніші зовнішності пов’язані в остаточному підсумку з відповіддю на запитання про зміст і стиль життя. Пунктуальність, вирахуваність, точність, до яких примушує життя великого міста, складність і поширеність не тільки тісно пов’язані з його грошово-господарським й інтелектуальним характером, але повинні також забарвлювати і внутрішній зміст життя і сприяти знищенню тих ірраціональних, інстинктивних самовладних властивостей та імпульсів, що мають схильність самостійно визначати форми існування замість того, щоб брати їх ззовні, у виді готової схеми. І хоча характеризовані ними самодостатні існування аж ніяк не представляють чогось неможливого в місті, все-таки вони прямо протилежні до його типового життя, і це пояснює жагучу ненависть до великого міста таких натур, як Рьоскін і Ніцше, – натур, для яких цінність життя полягає саме в несхематичному, своєрідному, що не піддається однаковому для усіх визначенню, натур, у яких з того ж джерела, з якого випливає ця ненависть, народжується також ненависть до грошового господарства і до інтелектуалізму у житті.

Ті ж фактори, що точністю і хвилинною пунктуальністю призвели до зовсім безособової формації, впливають, з иншого боку, на крайній розвиток її індивідуальности. Мабуть, немає иншого такого явища духовного життя, що було б так безумовно властиве великому місту, як безчутлива байдужість. Воно є наслідком подразнень нервів, швидкозмінних у своїй протилежності тісно сплітаються, і що, на нашу думку, призводить у великих містах до розвитку інтелектуальности; унаслідок цього саме дурні і духовно застиглі люди зазвичай і не бувають засліплені. Подібно тому, як непомірні насолоди викликають у людини атрофію почуттів, тому що вони доти викликають найсильніші реакції з боку нервової системи, поки вона не перестає, нарешті, реагувати остаточно, – подібно цьому і більш убогі враження жадають від нервової системи, завдяки швидкості і протилежності своєї зміни, настільки сильної реакції, так стрімко тріпають її, що вона повинна віддати на це останній запас сил і не має змоги, залишаючись у тому ж середовищі, зібрати нові. У такий спосіб виникає нездатність реагувати на нові роздратування з властивою нервам енергією, яка і є тою розчарованістю, що виявляє, власне кажучи, кожна дитина у великому місті у порівнянні з дітьми більш спокійного і менш різноманітного середовища.

До цього фізіологічного джерела сліпучости великого міста приєднується й инший, що полягає в грошовому господарстві. Сутністю засліплення є притупленість сприйняття відмінностей між речами, не в тому сенсі, що відмінності сприймаються неправильно, як це буває з тупуватими людьми, а в тому, що значення і цінність різниці між речами, а отже і самі речі, здаються неістотними. Вони видаються людині з притупленими почуттями одноманітно тьмяними і сирими, нічого не вартими, без жодної переваги перед иншими. Такий душевний стан є дійсним суб’єктивним відображенням всепроникного грошового господарства. Одноманітно оцінюючи всі різновиди речей, виражаючи якісні розходження між ними одним критерієм кількости, стаючи безбарвною і байдужою загальною мірою для всіх цінностей, гроші стають також найстрашнішим нівелюючим фактором. Гроші рішуче відкидають ядро речей, їхню своєрідність, їхню специфічну цінність, їхні непорівнянні особливості. У вічно плинному грошовому потоці всі речі і цінності плавають з рівною питомою вагою, усі вони перебувають на одній площині і відрізняються лише величиною заповненого простору. В окремих випадках це забарвлення, чи, радше, знебарвлення речей їхнім грошовим еквівалентом може бути непомітно мале; але те ставлення, що виявляє сучасний багатій до придбаних ним за гроші предметів, є звичайно характерним відношенням всього суспільства до цих предметів. Тому великі міста, центри грошового господарства, де продажність речей набагато більша, ніж у невеликих місцевостях, стали типовими місцями засліплености. У них досягається найвищий результат того скупчення людей і предметів, що примушує індивіда до найбільшої витрати нервових сил. Але чисто кількісне збільшення подібних умов призводить до прямо протилежного результату: до того своєрідного пристосування засліплености, при якому нерви знаходять останню можливість примирення зі змістом і формами життя великих міст, у тому, що вони остаточно відмовляються реагувати на них. Це самозбереження певних натур, що купується ціною знецінювання усього об’єктивного світу, під кінець неминуче призводить до почуття такого ж знецінювання і власної особистости.

У той час, як для такого існування суб’єкту доводиться рахуватися лише із самим собою, для його самозбереження в соціальних відносинах великого міста потрібно немало негативної поведінки. Внутрішній стосунок жителів великих міст один до одного формально характеризується замкнутістю, відособленістю. Якби безупинним зовнішнім зносинам з незліченною кількістю людей мало б відповідати так само багато внутрішніх реакцій, як у маленькому місті, де знаєш майже кожного зустрічного і до кожного маєш безпосереднє відношення, – якби це було так, внутрішній світ розпався б на атоми, і душевний стан був би нереальним. Почасти ця психологічна обставина, почасти право на недовіру, до тих елементів життя великого міста, що швидко минають повз нас, ледь зачіпаючи нашу увагу, змушують нас до тієї замкнутости, унаслідок якої ми часто не знаємо навіть зовні своїх багаторічних сусідів, замкнутости, що нерідко змушує мешканця маленького міста вважати нас холодними і байдужими. І дійсно, якщо я не помиляюся, у глибині цієї зовнішньої замкнутости лежить не тільки байдужність, але і, – набагато частіше, ніж ми це усвідомлюємо, – певна відраза, взаємна відчуженість і віддаленість, що при першому, більш близькому, зіткненні негайно переходить у ненависть і боротьбу. Весь внутрішній лад таких людських відносин складається з надзвичайно різних ступеней симпатії, байдужности і відрази найкоротшого чи найтривалішого характеру. Сфера байдужности при цьому зовсім не така велика, як це на перший погляд видається; наша душа відповідає більш-менш визначеним почуттям на майже кожне враження від иншої людини, і тільки неусвідомленість, швидкоплинність і швидка зміна цих відчуттів призводить до видимої байдужности. У дійсності останнє було б нам так само невластиве, як нестерпним було б розпливчасте, постійне, обопільне, мимовільне навіювання. Від обох цих небезпек великого міста нас оберігає антипатія, первинна стадія ще схованого антагонізму практичного життя; вона допомагає творитися відстані між людьми і поділу їх одне від одного, без чого життя в таких містах було б неможливим; її ступінь і її різновиди, ритм її зародження і зникнення, форми, якими вона задовольняється – усе це створює разом зі сполучними, у тісному сенсі, мотивами нероздільне ціле життя великого міста: те, що спочатку здається елементом, що руйнує всяку громадськість, є лише одним із найелементарніших факторів соціального розвитку.

Але ця замкнутість з пануючою у ній схованою відразою є знов-таки лише формою чи зовнішністю набагато більш загальної духовної сутности великого міста. Справа в тім, що воно надає індивіду таку особисту свободу й у таких великих масштабах, що не витримує жодна аналогія. Це може бути зведене взагалі до однієї з дуже типових тенденцій розвитку громадського життя, до однієї з тих тенденцій, для яких можна знайти загальну формулу. Найперша стадія соціальних утворень, як історичних, так і сучасних, наступна: відносно невелике коло, що різко відмежувалося від сусідніх, чужих чи ворожих кіл, але зате тісніше зімкнулося на собі самому; воно надає кожному окремому члену тільки обмежене поле для розвитку своїх особистих якостей і для вільної, під власною відповідальністю, діяльности. Такий початок політичних і сімейних груп, партій, релігійних громад; самозбереження дуже юних суспільств вимагає суворого обмеження і доцентрової єдности і не може тому дозволити індивіду свободу і своєрідність внутрішнього і зовнішнього розвитку. Від цієї стадії соціальна еволюція розходиться одночасно в два різних, хоча і відповідних один одному, боки. Оскільки, група росте, – чисельно, простором, значенням і життєвим змістом, – остільки слабшає її безпосередня внутрішня єдність, і різкість первісного відмежування себе від инших пом’якшується взаємними відносинами і зв’язками; одночасно з цим індивід здобуває свободу діяльности більшою мірою, ніж її давала первісна ревнива замкнутість, і стає своєрідним і винятковим, для чого дає підставу і що робить необхідним поділ праці у збільшеній групі. За цією формулою йшов розвиток держави і християнства, цехів і політичних партій, і незліченної кількості різних инших груп, хоча, звичайно, особлива сила й умови значно модифікували загальну схему. Але мені здається, що її можна помітити й у розвитку індивідуальности в межах міського життя. Маленьке місто, як стародавнє, так і середніх віків, творило межі для особистості, – її пересування і зовнішніх зносин, її самостійності і внутрішній диференціації, – межі, у яких сучасна людина задихнулася б: мешканець великого міста, що переселився в маленьке, і зараз ще відчуває задуху. Чим менше коло нашого середовища, чим тісніші стосунки з иншими, тим більше стежить воно за поведінкою, життям, думками індивіда, тим швидше кількісна чи якісна своєрідність зруйнувала б рамки цілого. У цьому сенсі античний поліс цілком мав характер маленького міста. Постійна небезпека з боку ворогів, ближніх і далеких, викликала тісне політичне і військове єднання, нагляд громадянина за громадянином, ревниве ставлення цілого до особистості, приватне життя якої була зовсім подавлене і компенсувалася, у кращому випадку, деспотизмом у власному домі. Надзвичайна рухливість і неспокій, що тільки і додавала своєрідної барви переливам афінського життя, пояснюється, можливо, тим, що народ, сформований з різко обмежених індивідуальностей, постійно боровся проти зовнішнього і внутрішнього тиску з боку маленького міста, яке знеособлює. Це викликало завжди напружену атмосферу, у якій слабкіші придушувалися, а сильні закликалися до жагучої боротьби за самозбереження. Саме завдяки цьому досягло розквіту в Афінах те, що, через брак більш точного означення, називається “загальнолюдським” у нашому духовному розвитку. Тому що це і є той зв’язок, що ми визнаємо дійсним і історичним фактом: найбільші і найзагальніші змісти і форми життя найтіснішим чином пов’язані з найбільш індивідуальним; і ті, й инші мають спільну первинну стадію розвитку і свого спільного антагоніста в тісних союзах і групах, що з почуття самозбереження захищаються від більш широкого і загального зовнішнього і від вільної діяльности й індивідуальности усередині. Подібно тому, як у час феодалізму “вільним” вважався той, хто підкорявся загальногромадянському праву, тобто праву великих соціальних груп, а невільним – той, чиїм правом були винятково закони вузької феодальної групи, – подібно цьому і зараз житель великого міста “вільний” (у духовному, витонченому сенсі) порівняно з дріб’язковістю і забобонами, що зв’язують жителя маленького міста. Справді, незалежність індивіда, що є результатом взаємної замкнутости і байдужности, як умови духовного життя наших широких кіл, ніде не відчувається так сильно, як у тісній штовханині великих міст, тому що фізична близькість і скупченість тільки підкреслюють духовну віддаленість. Адже це, мабуть, тільки зворотний бік тієї ж свободи, коли ніде не почуваєш себе таким самотнім і покинутим, як саме серед загальної тисняви великих міст. Тут, як і взагалі, аж ніяк не треба, щоб свобода людини відображалася в її душевному житті відчуттям благополуччя. Якщо, як ми з’ясували, велике місто можна вважати осередком індивідуальної і соціальної свободи, що є результатом всесвітньо-історичного процесу взаємодії між розширенням території і ростом потреби в особистій волі, то це залежить не лише від безпосередніх наочних ознак великого міста, не лише від тяглости території і не від одного тільки величезного числа його жителів; цьому значною мірою сприяла також та обставина, що великі міста постійно були осередком космополітизму. Ріст багатства, що, як відомо, досягнувши певної висоти, починає збільшуватися як би саме собою надзвичайно швидким темпом, може бути прикладом для збільшення обріїв господарських, особистих і духовних відносин у великому місті, для росту його духовного обширу: усе це за відомими межами росте в геометричній прогресії. Усяке досягнуте у розвитку служить підставою для подальшого, не співрозмірного, але більш значного розширення; до кожної нитки, впряденої з процесу його розвитку, приростають як би самі по собі нові нитки, точнісінько, як земельна рента в місті росте від одного лише розвитку оголошень і повідомлень. Саме тут кількість життя безпосередньо переходить у якість, у властивість. Сфера життя маленького міста зазвичай замкнута й обмежена собою. Для великого ж міста вирішальною є та обставина, що його внутрішнє життя хвилеподібно поширюється державою і поза нею. Приклад міста Веймар не суперечить цьому: значення цього міста було пов’язано з проживанням у ньому окремих особистостей, і воно зникло разом з ними; велике ж місто характеризується повною незалежністю навіть від найзначніших окремих особистостей, – зворотний бік і оплата тієї незалежности, якою користається в ньому особистість. Найістотніше значення великого міста полягає в його функціональному значенні за межами його фізичних кордонів, і цей його вплив повертається і робить життя великого міста істотним, важливим і відповідальним. Як людина не вичерпується межами свого тіла чи сферою своєї діяльністи, але лише сумою впливу, що вона чинить у часі й у просторі, – так і місто дорівнює сукупності зробленого ним за його найближчими межами впливу. Це і є його дійсний обсяг, у якому виражається його буття. Це служить уже вказівкою на те, що індивідуальна воля, що є логічним і історичним доповненням величезного обсягу індивідуального буття, повинна бути зрозуміла не тільки неґативно, у сенсі однієї тільки свободи діяльности і відмови від забобонів і філістерства; для неї істотно те, що самобутність і оригінальність, яка, зрештою, властива так чи інакше всякому, могла виразитися в умовах даного життя. Що ми слідуємо за законами власної природи, – а це і є свобода, – це стане для нас і инших цілком зрозумілим і переконливим тільки тоді, коли і зовнішній прояв цієї природи буде відрізнятися від зовнішнього прояву природи инших; одне те, що нас не можна сплутати ні з ким иншим, доводить, що форми нашого існування не нав’язані нам ніким иншим. Міста – насамперед центри найбільшого розвитку поділу праці; у цьому вони породжують такі крайності, як прибуткову професію “чотирнадцятого” у Парижі: це люди, що в обідній час готові з’явитися у відповідному одязі усюди, де за обідом зібралося тринадцять осіб; їх можна розшукати за вивіскою над дверима. Відповідно до збільшення своїх розмірів, місто створює усе більше умов для поділу праці: воно формує коло, що внаслідок своїх розмірів здатне умістити величезну масу найрізноманітнішої праці, тоді як одночасне скупчення людей і їхня боротьба за покупця змушують окрему особистість до спеціалізації праці, при якій її складніше буде витиснути иншій. Вирішальним тут є те, що міське життя перетворило боротьбу з природою за їжу в боротьбу за людину, що вигода, за яку воюють, виходить не від природи, а від людини. Тут справа не зводиться до однієї щойно згаданої спеціалізації, але до чогось більш глибшого: продавець повинен завжди прагнути викликати в клієнта нові й особливі потреби. Необхідність спеціалізувати роботу, щоб знайти ще невичерпане джерело доходу, впливає на диференціацію, витонченість, більше багатство потреб публіки, що, зі свого боку, має призвести до очевидного збільшення особливостей.

А це веде до духовної, у вузькому сенсі слова, індивідуалізації душевних якостей, і на це своїми розмірами впливає і місто. Можна назвати відразу цілий ряд факторів. Насамперед – труднощі набути якогось значення у величезному масштабі життя великих міст. Коли кількісне збільшення його значення і його енергій доведені до найвищої межі, – тоді починають звертатися до якісних особливостей, щоб збудження вражень від різниці привернуло увагу соціального кола; зрештою це призводить до навмисних дивацтв, до специфічних для великого міста екстравагантностей, самовідокремлень, вередливостей, претензійності, суть яких полягає тільки в їх формі: у тому, щоб бути несхожим на инших, щоб вирізнитися і тим стати помітним. Для багатьох це, утім, єдиний засіб – завдяки увазі инших, самому почати цінувати себе й усвідомлювати, що посідаєш певне місце. У цьому сенсі випливає один непомітний, але важливий, момент: стислість і рідкість зустрічей один з одним порівняно зі стосунками в маленьких містах. Ця обставина викликає намагання виявити себе різкіше, повніше, можливо характерніше, набагато більшою мірою, ніж там, де чітке уявлення про особистість дають часті і довгі зустрічі.

Найглибшою, однак, причиною впливу саме великих міст на найбільшу індивідуалізацію особистости – байдуже, чи завжди це по правомірно і чи завжди успішно – здається мені наступне. Розвиток сучасної культури характеризується перевагою того, що можна було б назвати об’єктивним духом, над духом суб’єктивним; це значить: у мові і праві, у техніці і мистецтві, у науці і предметах домашнього побуту закладений дух, за щоденним ростом якого суб’єкт встигає далеко не завжди, а часто відстає від нього. Якщо ми звернемо увагу хоча б на величезну культуру, що втілилася за 100 останнього років, у предметах і в пізнанні, в інститутах і комфорті, і порівняємо її з культурними успіхами, зробленими за той же проміжок часу індивідами, – хоча б тільки вищого порядку, – різниця між ростом того й иншого виявиться вражаючою; у деяких пунктах можна буде відзначити навіть регрес культури індивідів: у духовному сенсі, щодо витончености (Zartheit), ідеалізму. Така різниця є головним чином результатом наростаючого поділу праці, тому що вимагає від особистості усе більш однобічної роботи, що дуже часто убиває особистість як цілість. У всякому разі особистість відстає усе більше і більше від переважаючої об’єктивної культури. На практиці й у туманних передчуттях, індивід, мабуть сильніше, аніж сам це визнає, зведений до quantite negligeable, він став порошиною перед величезною організацією предметів і сил, що поступово виманюють з його рук увесь прогрес, усі духовні і матеріальні цінності, переводять їх з форми суб’єктивного життя в чисто об’єктивну. Потрібно ще тільки вказати на те, що великі міста є головною ареною тієї культури, що переростає все особисте. Тут у будинках і навчальних закладах, у чудесах і комфорті техніки, у формах громадського життя і зовнішніх державних інститутів матеріалізується така гнітюча маса кристалізованого, знеособленого духу, що перед ним особистість, можна сказати, зовсім неспроможна. Життя для неї стає, з одного боку, нестерпно легким, тому що їй з усіх боків пропонуються збудження й інтереси, усе для заповнення часу і думок, і це постійно тримає її ніби у течії, де плавцеві потрібно тільки злегка робити якісь рухи. Але, з иншого боку, життя індивіда складається з усе більше і більше безособового змісту і матеріалу, що прагнуть придушити особове-специфічно-особисте забарвлення й оригінальність; так що, для того, щоб це особисте врятувалося, необхідні найбільші своєрідність і особливість. Вони повинні бути навіть перебільшеними для того, щоб бути почутими. Атрофія індивідуальної культури унаслідок гіпертрофії об’єктивної становить причину тієї страшної ненависти, що відчували до великого міста проповідники крайнього індивідуалізму, головним чином, Ніцше; але це також причина того, чому останні так жагуче люблені саме у великих містах, чому саме жителю великого міста вони здаються провісниками і визволителями його непогамованої туги.

Що стосується питання про історичне місце обох цих форм індивідуалізму, сформованих з кількісних відносин великого міста: індивідуальної незалежности і вироблення особистих особливостей, – то виявиться зовсім нове значення великого міста в загальній історії духовного розвитку. Вісімнадцяте століття застало людину насильно зв’язану політичними, аграрними, становими і релігійними ланцюгами, що утратили всякий зміст, – утисками, що нав’язали індивіду неприродні умови і давно стали формою нерівности. Саме тоді прозвучав заклик до свободи і рівности, – вираз віри в повну свободу діяльности індивіда у сфері соціальних і духовних відносин. Свобода мала б негайно виявити загальні для усіх шляхетні задатки, що були закладені в кожній людині природою і тільки перекручені суспільством і історією. Поруч з цим ідеалом лібералізму, у XIX столітті виріс инший: під впливом, почасти, Ґьоте і романтики, почасти під впливом економічного поділу праці звільнені від історичних ланцюгів індивіди захотіли тепер відрізнятися один від одного. Уже не “загальнолюдське” в особистості, а, навпаки, її якісні особливості і своєрідність визначають тепер її суть. У боротьбі між цими двома видами визначення ролі суб’єкта в суспільстві і проходить уся зовнішня і внутрішня історія нашого часу. Давати місце для суперечки і спроб до злиття обох цих видів і є функцією великого міста, тому що його своєрідні умови дають змогу і привід для розвитку їх обох. Вони здобувають цим зовсім особливе, надзвичайно важливе положення в розвитку духовного життя, вони стають одними з тих великих історичних утворень, у яких на рівних правах поєднувалися і розвивалися протилежні течії життя. Але цим, –однаково, чи ставимося ми з симпатією чи антипатією до окремих явищ цього роду, – велике місто виходить з тієї сфери, де ми маємо права судді. Тому що це право від початку до кінця належить історії, клітинку якої ми в минущому бутті складаємо. Наше завдання – не обвинувачувати і не виправдувати, але розуміти.

Переклала Марта Філь