Кость Присяжний

Полювання на львів

Насправді мова буде йти про малювання. Чи не зродилось малювання з мисливської магії? Наскельні малюнки Тассілі та Альтаміри, ґрафіка сибірських писаниць та й Гострої скелі в Уричі зображують тварину, яку мали намір здобути мисливці. Малюйте Львів – ви поселите його, живцем упійманого, в своєму світі, може, у світі друзів, може, й продасте – Львова від ваших дій тільки побільшає. Тим-то з першим теплом, разом з первоцвітом, заселюють схили Губернаторських валів художники, – переважно студенти. Влітку до них долучаються мандрівники. Врожай сходив восени, взимку: на виставках Риґи, а хоч і тодішнього Ленінґраду при загальнім захваті глядачів демонструвались цілі графічні, гвашові, акварельні серії, присвячені архітектурі Львова.

20 літ тому Львів малювали поміж львів’ян майже самі студенти. На офіційних виставках види Львова були небажані, – тут, де не глянь, – хрест. А хреста владоможці боялись, як чорт хреста. Через хрести пішла під ніж вже видрукована книга Івана Могитича “Ансамбль вулиці Руської”. З фотоілюстрацій книги Романа Липки “Ансамбль вулиці Вірменської” було наказано ... вишкребти рамена хрестів або сховати їх за хмарками (що, однак, не залишилось непомітним у надрукованій книзі).

Тому на виставках серед пейзажів переважали Карпати – Дземброня, Криворівня – екзотика бокорашів, киптарів і трембітарів. Полюбляли і Гурзуф. На Львів совітських виставок існували свої способи без гріхів проти реальності. Хрести ховали за раму картини, обирали бічний ракурс. І все-таки міських пейзажів бракувало. Лише перший свобідний вернісаж-продаж в мурах Бернардинів восени 1988 показав, як львів’яни люблять міський пейзаж. У 1974 році, зауважимо на марґінесі, коли Любарт Ліщинський висунув ідею про вільний продаж художниками власних творів, вона видавалась у тій державі настільки дикою, що у достойників від архітектури викликала непогамований сміх. Однак, вдалося на місці сліду від бернардинських шпихлірів зробити ґонтовий дашок для майбутніх картин, який був використаний за призначенням – через 13 років! – лише один раз. Згодом вернісаж став постійним на місці Низького замку, львівський пейзаж – і професійний, і кітчевий – там займає більш як половину площі полотен. Глядач голосує грошима.

Глядач сам обирає місто, яке йому належить любити. За любов треба платити. Художник відгукується на любов. Улюблені міста міняються. В ХVІІ ст. це Венеція. У ХVІІІ ст. це Рим. З середини ХІХ ст. це Париж. Після 2-ї Світової війни – Нью-Йорк. Пристрасті споживачів мистецтва міняються, і всьому причина там, де закопано собаку Павлова. Пересит, знудження (гальмування, за проф. Павловим) є всемогутньою основною причиною зміни мод, стилів, поведінки, коханок, а можливо, і президентів.

З одного боку, у своєму виборі глядач оглядався на думку художника. Це художник обирав об’єкт і висловлював своє ставлення до нього. З другого боку, глядач купував те, що мало оздобити його оточення, скоріше навіть те, що належало мати за суспільною умовою (що, власне і є модою), аніж за власним уподобанням. Так навзаєм будувалось – на свій час, а складалось – вічне тіло мистецтва.

Іноді художнику вдавалось радикально змінити кут зору цілого суспільства.

Так, за Вайлдом, лондонці помітили лондонські тумани після картин Тернера. Та й серія пейзажів Клода Моне (1899-1904) змила на добре британцям куряву з окулярів. До Тернера і Моне Лондон мав опінію досить жорстокого міста, міста Блейка, Гоґарта і Дикенса. Перші відвідини Лондона налякали Гертруду Стайн власне “Дикенсом”.

Чарівливість щоденного Парижа відкрили імпресіоністи. А от проект вежі Ейфеля викликав бурхливі протести митців. Але, як оповідає Блез Сандрар, дев’яносто років тому одне молоде артистичне паризьке подружжя на півмісяця ув’язнило себе у затемненім мешканні. Після закінчення терміну малесенька діра в шторі перетворила кімнату на побільшену камер-обскуру. Перше, що побачили добровільні в’язні Соня Терк і Робер Делоне на стіні, протилежній вікнам, – перевернутий абрис вежі Ейфеля в райдужній облямівці. Так зродився “орфізм”. А непристойно розкарячена залізна мадам зробила відтоді приголомшливу кар’єру модельки, врешті-решт ставши символом Парижа.

Петербурзька тема була актуалізована тільки на поч. ХХ ст. кругом художників журналу “Мир искусства” – інспірована його видавцем, уродженим у Бучачі Кнебелем, у свої студентські віденьські літа невтомним мандрівником по музеях і книгарнях історичних міст Європи. До цього поштовху за попередні півстоліття не було створено жодної картини на петербурзьку тематику.

Нам завжди видавались безсумнівними якості Львова, який охоче позує до малюнку та й до фотоґрафії. Все так не було. Львів довший час не давав себе приручити. Нечисленні штихи з видом міста, починаючи з Пасароті, слугували лише доповненням описів чи мап. Не спостерігаємо ознак суспільного залюблення у львівську архітектуру. Владислав Лозинський на підставі документів про поділ спадку стверджував, що у ХVI-XVII ст. серед львівського патриціату звичайним було мати сотню-півтори образів. Перемноживши на сорок (“сорок мужів”), отримуємо приголомшливі цифри 4-6 тис.! І то не рахуючи власности заможних міщан. Як би не розсипались ті збірки, чи не дивно, що при такій кількості висхідного матеріалу до нас не дійшло, окрім чуда Яна з Дуклі в пресвітерії костелу Бернардинів, жодної ведути Львова. Зауважимо на марґінесі, що варшавські образи Каналетта прислужилися при відбудові Старого Міста і Королівського замку.

“Ляйпціґський і Дрезденський ринки у нас зображалися безліч разів, тоді як з Львівським цього ще ніколи не було”, пише німецький учений подорожник Йоганн Коль у 1838 році. (В дужках зауважимо, що Ю.Глоговський таки встиг спортретувати стару львівську ратушу до розбірки; його рисунок на добре прислужився Яну Вітвіцькому при створенні леґендарної панорами Львова).

А ось що пише в 1908 році поважний краківський журнал “Архітект”:

“Молодий учень львівської школи (архітектури) повертається по кількагодинній прогулянці містом з порожньою текою рисунків і зі знеохоченням в рухах. Обійшов майже всі вулиці, перешукав Байки, Замарстинів, Краківське передмістя, Вали і ніц не знайшов, на чому би могло з цікавістю спочити його око. Декілька пам’яток та пара прекрасних брам, трохи завулків має вже нарисованих.

Сьогодні шукав нових вражень – і даремно.

Будинки, під якими переходить, являють собою скорше заперечення прекрасного. Навколо плацу, серед якого він стоїть, широкі гирла вулиць розбігаються в нескінчено нудні перспективи… Сотні, тисячі однакових вікон, поміж яких тут і там сліпе вікно – доказ натхнення. Це все, що зібрав з прогулянки. Книга минулого, записана на кількох листах, і далі виглядає пусткою і нічого не промовляє до нього.

А сьогодення?.. сучасні творчі зусилля? Перш ніж розв’яже то питання – потрапляє йому на очі “хтось знаний, не сподіваний”, гость “що здалеку, а мав близько”, – дім, живцем перенесений з Відня, один, другий, третій… “Lemberger-wiener-barok-secessions-stil” – з часів, коли сецесія була в пелюшках, тільки трохи дешевший, оскільки “co drogo kosztui, u Lwowi si nie podobi”. Відразливо!”

І далі: місто Львів “має з усіх польських міст найменше пам’яток архітектури, а його сучасний вигляд не дає естетичних вражень.” (пер. наш).

Пише це не будь-хто, а Вацлав Кжижановскі, на той час у свої 27 років вже член редакції часопису. За чотири роки перед тим він з відзнакою закінчив Львівську політехніку, два роки присвятив паризьким студіям – у Школі Красних Мистецтв і Школі Декоративного Мистецтва, стажувався у Відні. Все життя його було пов’язане з Краковом; проектував, правда, і в Стрию – будинок “Сокола”.

Голос його не одинокий. Уже в 1920 році, після воєнних знищень, Станіслав Василевський, автор книги “Bardzo przyjemne miastо”, називає Львів “…дивним старим містом без архітектури і традиції…Багато навчитись в рідному місті не можна і нема на що дивитись...”

Чому таке, сказати б, упереджене ставлення до Львова, особливо, якщо порівняти з нинішніми пієтичними описами і спогадами колишніх львів’ян, силоміць видертих з рідного середовища волею Сталіна? Пояснення просте і лежить в одвічній природі людській. Після поділу Речі Посполитої столиця – Варшава після ефемерного перебування в стані столиці т.зв. “Крулевства Польськего” перетворилась на губернське місто російської імперії, Львів став столицею подібного ефемерного утворення – “королівства Галіції і Лодомерії”. Львів уособлював ненависну австрійську владу. Польський патріот мав за обов’язок ненавидіти все, що йшло з Відня. Віденьський класицизм, віденьський неоренесанс, віденьську сецесію, які формували образ Львова столітньої давнини. Здобуття незалежності Польщею тільки підсилило ту нехіть.

Яскравим прикладом є оцінка нового будинку ратуші. Той же Коль каже: “…Львівська ратуша є настільки показною й гарною будівлею, що можуть нею похвалитися лише нечисленні німецькі маґістрати”. Думаю, що німецький подорожник устиг до Львова дещо в світі побачити, а тому мати гідний довіри масштаб до порівняння. Йому були вже відомі величні споруди Шинкеля і Кленце; в творцях львівської ратуші Алоїзі Вондрашці, Йосифі Марклю, Франці Трешері та Юрію Глоговськім бачив він достойних колеґ великих класицистів.

У Львові ж споруда ратуші зустрічає загальний осуд. “Казармений австрійський стиль” – чи не найм”якше зі звинувачень.

У ХХ ст. єдиний хіба Григорій Островський, мистецтвознавець, наділений даром слова і рідкісним естетичним чуттям, не кинув каменя в цю непересічну будівлю Львова: “Чіткий ґеометричний об’єм ратуші сухуватий за рисунком, а ритм пілястр і вікон на фасаді дещо одноманітний. Разом з тим ратуша орґанічно увійшла в архітектурний ансамбль Львова, і її вежа стала символом, емблемою міста. Силует Львова вже трудно собі уявити без цієї будівлі, що активно орґанізовує центр міста”.

“В естетичному відношенні вона не привертає особливої уваги”, – стримано відгукнувся про ратушу Вол. Вуйцик.

Ненависть до віденьських впливів передавалась з покоління до покоління і в архітектурній школі. Доводилось чути від шанованих архітектів на мій подив від проекту знесення кварталів навколо Ельжбети – “нема за чим шкодувати, то ж австрійський шмельц…” Мені ж, східняку, насамперед впала в око разюча відмінність якості і проекту, і ремесла Львова від міст тогочасної малоросійської провінції Російської імперії – Катеринослава, Одеси, Києва, хай і найбагатших. Заперечення спадщини як не найкраще зійшлось з утопією мікрорайону – такої собі соціальної сільської ідилії серед міста. Життя жорстоко помстилось.

нудьга старих мікрорайонів
чи знайдемо що малювать
ось голуб топче підвіконня
з бетону крихіт поклювать

спостерігати як крізь лінзу
таємні рухи мурашок
люд що розвішує білизну
так рекламують порошок

LOTOS
АСЕ
DOSIA
ARIEL

між стосів силікатних цегол
один є паросток живий
немислимо тверезий циган
несе у відрах кінський гній

Задумаймось, чи варто будувати таке, що нікому не захочеться малювати. Триста років тому над цим задумувались. Наслідками ми тішимось по сьогодні.

Не всім дано озирнутись. Побачити. Зберегти. Всюдисутність Бога у Його неізреченності не виключає спроб пізнання через послідовне наближення.

Озирнімось ще раз. Малюймо Львів.