Карл Шльогель
Львов - столиця европейської провінції
Львов лежить на краю світу. Діставшись нарешті до Львова, подорожній
виснажений. Бо позаду – довга дорога, а здебільшого ще й ці кордони,
що відбирають стільки часу й сили. Хто доїздить сюди з Відня, Будапешта
чи Праги, той пробув у дорозі добу. З Берліна, через Краків, уже треба
розраховувати на дві, так само з Бухареста. З Москви до Львова доїздиться
за одну ніч. Львов – це кінцева станція для урядників і відрядних офіцерів,
для багатьох Львов – це просто дещо довша зупинка в транзитній подорожі,
або ж станція пересідання для тих, що їдуть далі в Карпати: на курорт
чи відпочивати. Львов розташований на перетині ліній, що поєднують великі
міста, але, передусім, він лежить у затінку кордонів. Подорож туди –
це подорож на узбіччя, хоча й провадить вона до центру Европи.
Труднощі такої мандрівки не є технічного або, скажімо, орґанізаційного
штибу. На запитання “Де знаходиться Львов?” можна відповісти за допомогою
мап чи довідників. Зрештою, і туристичні бюра, що зазвичай не мають
про це зеленого поняття, теж швидко вчаться. Труднощі беруться звідтіля,
що йдеться про місто, яке провадить подвійне життя: одне – в наших головах,
а инше – справжнє. Ця подорож провадить в терени, що їх заледь можна
адекватно описати: це европейський центр і периферія водночас. Йдеться
про сучасне місто, яке, однак, чужинці відвідують здебільшого тільки
тому, що воно має велике минуле. Бо Львов – це Лємберґ. Але одразу слід
додати, що це ілюзія. Хто їде до Львова, той приїздить у велике совєтське
місто, а не в габсбурзьку фата-морґану. Лємберґ – пріоритетне місце
уявних подорожей, та хто дійсно туди вирушає, прибуває в сучасність.
Подорожнім цікаво, скільки променів від сяйва fin de siecle досягли
сьогодення, їм кортить довідатися, що змогло перетривати від міста,
яке потрапило поміж фронтів европейської громадянської війни. Ми можемо
точно вказати це місто на мапі, проте знепевнюємося, коли слід визначити
його місце в сучасній европейській свідомості. Воно лежить, либонь,
десь у сірій зоні між ностальґією та іґноранцією, між давно минулою
історією і позаісторичною сучасністю. Ця подорож провадить на полюс
сумніву, чи Европа в своєму центрі взагалі ще є помисленною […]
Молодий Львов
Сьогоднішній Львов – це Львов після катастрофи. Життя міста – це життя
тих, хто прийшов або виріс тут опісля. Через десять років Львов
буде містом-мільйонником. Тут є великі заводи, що виробляють автобуси
і телевізори, радіо- і телевізійна станції, десятки театрів, музеїв,
інститутів, фестивалів і ґазет. Львов провадить нормальне життя нормального
великого совєтського міста, нові райони якого, щоправда, не видні зі
старого. У певному сенсі Львов – місто подвійне, розщеплене. Старе місто
на своєму місці, ним користуються, але його не беруть у власність його
ж міщани. Коли дивитись на будинки, видно, що вони належать не комусь,
а всім. На книгарні – що книговидавництво стало справою держави. На
музеї – що це заклади виховання, а не поширення історичного матеріялу.
Церви – це “архітектурні ансамблі”. Кафе, – попри їхні великі вікна,
крізь які можна спостерігати за вуличною метушнею, – не місця затишного
перебування, а заклади харчування максимально досяжної інтенсивности.
Крамницям ніби на чолі написано, що бажання покупців значно перевищують
вічно дефіцитну пропозицію. Мова, що її чутно на вулиці, – це мова,
спільна для всіх. Назви вулиць упізнаєш вже з инших радянських міст:
проспект Лєніна, вулиця Миру, вулиця Фрунзе. Дивлячись на одяг чи поведінку
людей на вулиці, неможливо визначити, до якої верстви або професійної
ґрупи вони належать. Львов перетворився на мегаполіс, але в решті Европи
про нього знають менше, ніж про значно менший передвоєнний Львов. У
Львові нема жебраків – і все ж місто збідніло відтоді, коли через нього
неможливо було пройти, щоб тебе не обсіли прохачі. У Львові набагато
більше шкіл і навчальних закладів, ніж будь-коли раніше, зате набір
точок зору, згідно з якими викладають, радше звузився. Ніхто не голодує,
зате розмаїття кухонь, серед яких можна було вибирати раніше, скоротилося
до однієї-єдиної. Давній Львов, навіть переповнений поспіхом перехожих,
не так вже віддалений від притишеного міста. Старе міщанське місто Львов
є містом без міщанства. Львов не є місто, де час зупинився, а місто,
випереджене іншим часом, кавалок модерности, переїханий модернізацією.
Молодий Львов новобудов – місто, побудоване одним махом; старий Львов
потребував століть. Молодий Львов виявляє старому пошану, і все ж не
може здолати дистанції між епохами.
Втім, можливо все зовсім не так, бо це просто спостереження чужинця,
що не має дотичности до внутрішнього життя. Ця підозра виправдана, бо
відбувається щось нечуване: Львов починає говорити про себе і своє спровінційнення
в епоху поступу. У міському музеї виставляють світлини Львова зі зламу
сторіч. Вивіски і реклама – це вивіски і реклама польських, австрійських
або єврейських крамниць. Виставлені довоєнні ґазети – всіма сущими в
ті часи у місті мовами. Виставлений і польський план міста. Надворі
якийсь вуличний торговець пропонує фотоальбом про історичний Львов –
його розбирають за лічені хвилини. На якомусь зібранні з рук в руки
передають машинопис; це проєкт програми Демократичного Фронту України,
що орієнтується на прибалтійські ініціятиви. Його з цікавістю читають
і передають далі. Кілька місяців тому кількоро приватних осіб у Львові
вперше орґанізували виставку “Єврейське мистецтво”; її відвідали тисячі.
Тим часом вже виникло товариство єврейської культури, і на його зборах
обговорюють створення курсів вивчення єврейської мови та ідишу, танцювального
ансамблю і театрального гуртка – а також спорудження монументу жертв
львівського ґетто. Проєкт вже готовий, а рахунок для збору громадських
коштів – відкритий і публічно оголошений. Єдина неушкоджена синагога,
що слугує сьогодні спортзалом для фізкультурного факультету, має бути
передана громаді. На місці, де стояла Золота Роза, молодь, добровольці
під орудою архітектора зайняті відкопуванням фундаментів. Все це відбувається
за згоди і підтримки міської адміністрації. Львівські публічні площі,
одні з найгарніших в Европі, знову готові стати місцями публічного життя
– для молоді, що її тут задля простоти кличуть гіппі, або для охоронців
пам’яток. Парк ім. Івана Франка перед університетом – сиріч старий міський
парк перед галицьким сеймом – знов перебирає публічну функцію, перетворюючись
на улюблене місце проведення мітинґів у Львові, що прокидається для
громадського життя. Львов виходить з тіні кордону. Тисячі поляків приїздять
сюди, і то не тільки до родини або доглядати за могилами, а й задля
ґешефтів. Елементарна боротьба за найменшу вигоду зводить обидві сторони
разом, навіть якщо наразі ще й не зближує.
Місто, що стає спроможним говорити про себе, обов’язково знайде відповідну
мову для висловлення того, що з ним сталося. Можливо, воно знову здобудеться
на те багатоголосся, що ним єдино можна розповісти історію цього середньоевропейського
міста – а не тільки історію міста з назвою Львов. Це історія про те,
як транзитні двірці перетворюються на вокзали кінцевого призначення.
Такий Львов був би спроможний описати, чим би місто могло бути сьогодні:
ймовірно, чимось новим, а не просто габсбурзьким кавальчиком на совєтській
території, чимось, що наприкінці цього сторіччя, можливо, змогло би
вийти за рамки fin de siecle.
Наприкінці довгого повоєнного періоду Европа віднаходить свій голос.
Така Европа потребує міст, що вилонюються із затінку кордону і спустошеної
західно-східної провінції. Европі потрібні нові міста-пограниччя, міста
“розмитих кордонів”.
1988
Переклав Юрко Прохасько
Karl Schloegel
Lemberg – Hauptstadt der europäischen Provinz
Lwow liegt am Ende der Welt. Man ist erschöpft, wenn man ankommt. Denn
man hat eine lange Reise und meist auch zeit- und kraftraubende Grenzen
hinter sich. Wer von Wien, Budapest oder Prag aus anreist, ist einen
Tag unterwegs. Von Berlin aus über Krakau muß man mit zwei Tagen rechnen,
ebensoviel wie von Bukarest aus. Von Moskau aus erreicht man es in einer
Nachtfahrt. Lwow ist eine Endstation für Beamte und Offiziere auf Dienstreise,
Lwow ist für viele nur ein etwas längerer Aufenthalt auf einer Transitstrecke
oder ein Umsteigebahnhof für Leute, die zur Kur und Erholung in die
Karpaten weiterreisen. Lwow liegt im Schnittpunkt der Linien, die großen
Städte verbinden, vor allem aber im Schatten der Grenzen. Die Reise
dorthin ist eine Reise ins Abseits, obwohl sie in die Mitte Europas
führt.
Die Schwierigkeit einer solchen Reise ist kaum technischer oder organisatorischer
Art. Die Frage ”Wo liegt Lwow?“ läßt sich mit Landkarten und Kursbüchern
beantworten. Auch ahnungslose Reisebüros lernen schnell. Die Schwierigkeit
ergibt sich daraus, daß es sich um eine Stadt handelt, die eine doppelte
Existenz führt: eine in unserem Kopf und eine wirkliche. Die Reise führt
in einen Bezirk, der sich kaum angemessen beschreiben läßt – er ist
europäisches Zentrum und Peripherie zugleich. Es handelt sich um eine
Stadt der Gegenwart, die von Fremden aber meist nur aufgesucht wird,
weil sie eine große Vergangenheit hat. Lwow ist Lemberg. Aber sofort
muß man hinzufügen, daß das eine Illusion ist. Wer nach Lwow fährt,
fährt in eine sowjetische Großstadt und nicht in eine habsburgische
Fata Morgana. Lemberg ist der bevorzugte Ort imaginärer Reisen, aber
wer sich wirklich dorthin bewegt, gelangt in die Gegenwart. Reisende
sind neugierig darauf, was vom Glanz des fin de siecle herüberreicht
in unsere Gegenwart, und sie wollen wissen, was von einer Stadt bleiben
konnte, die zwischen die Fronten des europäischen Bürgerkrieges geraten
war. Wir können genau sagen, wo die Stadt auf der Karte liegt, aber
wir werden unsicher, wenn wir angeben sollen, welchen Platz sie einnimmt
im europäischen Gegenwartsbewußtsein. Sie muß irgendwo in der grauen
Zone zwischen Nostalgie und Ignoranz, zwischen einer längst vergangenen
Geschichte und einer geschichtslosen Gegenwart liegen. Die Reise geht
an einen Pol des Zweifels, ob sich Europa in seiner Mitte noch denken
läßt.
Das junge Lwow
Das heutige Lwow ist das Lwow nach der Katastrophe. Das Leben der Stadt
ist das Leben derer, die danach gekommen oder hier aufgewachsen
sind. Lwow wird in zehn Jahren eine Millionenstadt sein. Es gibt hier
große Fabriken, die Busse und Fernseher herstellen, eine Rundfunk- und
Fernsehstation, Dutzende von Theatern, Museen, Instituten, Festivals
und Zeitungen. Lwow führt das normale Leben einer normalen sowjetischen
Großstadt, deren Neubausiedlungen von der alten Stadt aus allerdings
kaum zu sehen sind. Lwow ist in gewissem Sinn eine Doppelstadt, eine
gespaltene Stadt. Die alte Stadt ist da, wird benutzt, aber ist nicht
von Stadtbürgern in Besitz genommen. Den Häusern ist anzusehen, daß
sie niemandem, sondern allen gehören. Den Buchläden, daß die Produktion
von Büchern Sache des Staates geworden ist. Den Museen ist anzusehen,
daß sie Einrichtungen der Erziehung, nicht der Ausbreitung des geschichtlichen
Materials sind. Die Kirchen sind ”architektonische Ensembles“. Cafes
sind trotz der großen Scheiben, durch die man auf das Treiben draußen
sehen kann, nicht Orte des Verweilens, sondern Versorgungspunkte mit
möglichst hoher Frequenz. Den Kaufhäusern steht auf der Stirn geschrieben,
daß die Wünsche größer sind als das immer defizitäre Angebot. Die Sprache,
die man auf der Straße hört, ist eine, die allen gemeinsam ist. Die
Straßennamen kennt man schon aus anderen sowjetischen Städten: Lenin-Prospekt,
Straße des Friedens, Frunse-Straße. Man könnte mit Blick auf die Kleidung
oder den Habitus der Passanten nicht mehr sagen, welcher Schicht oder
Profession sie angehören. Aus Lwow ist eine Großstadt geworden, aber
man weiß von ihr im übrigen Europa weniger als vom kleineren Vorkriegs-Lwow.
In Lwow gibt es keine Bettler, und doch ist die Stadt ärmer geworden,
als sie es in der Zeit war, da man sich kaum seinen Weg bahnen konnte,
ohne angesprochen zu werden. In Lwow gibt es viel mehr Schulen und Bildungsstätten
als je zuvor, aber die Gesichtspunkte, nach denen gelehrt wird, haben
sich eher reduziert. Niemand muß hungern, aber aus den mannigfaltigen
Küchen, zwischen denen man früher wählen konnte, ist eine geworden.
Das alte Lwow ist, auch wenn es erfüllt ist von hektisch dahineilenden
Passanten, einer stillgelegten Stadt nicht unähnlich. Die alte Bürgerstadt
Lwow ist eine Stadt ohne Bürgertum. Lwow ist nicht eine Stadt, in der
die Zeit stehengeblieben ist, sondern eine Stadt, die von einer anderen
Zeit überholt worden ist, ein Stück Moderne, das von der Modernisierung
überrollt worden ist. Das junge Lwow der Neubauviertel ist eine Stadt
aus dem Stand heraus gebaut; für das alte Lwow hat es Jahrhunderte gebraucht.
Das junge Lwow erweist dem alten Respekt, doch es kann die Distanz zwischen
den Epochen nicht überwinden.
Aber vielleicht ist das alles falsch, weil es die Beobachtungen eines
Fremden sind, der am Eigenleben einer solchen Stadt nicht teilhat. Der
Verdacht ist berechtigt, denn es geschieht etwas Unerhörtes: Lwow beginnt
von sich und seiner Provinzialisierung in der Zeit des Fortschritts
zu sprechen. Im Stadtmuseum werden Photoaufnahmen vom Lwow der Jahrhundertwende
gezeigt. Die Ladenschilder und Reklameflächen sind die von polnischen,
österreichischen oder jüdischen Geschäften. Ausgestellt sind Zeitungen
aus der Vorkriegszeit – in allen damals in der Stadt vertretenen Sprachen.
Gezeigt wird auch ein polnischer Stadtplan. Draußen wird von einem Straßenhändler
ein Bildband über das historische Lwow angeboten – er ist in wenigen
Minuten ausverkauft. Auf einer Versammlung wird ein maschinengeschriebenes
Manuskript herumgereicht; es handelt sich um einen Entwurf für ein Programm
der Demokratischen Front der Ukraine, die sich an den baltischen Initiativen
orientiert. Es wird mit Spannung gelesen und weitergereicht. Vor einigen
Monaten wurde zum ersten Mal von Privatpersonen eine Ausstellung ”Jüdische
Kunst“ in Lwow organisiert; sie wurde von Tausenden besucht. Mittlerweile
hat sich eine Gesellschaft für jüdische Kultur gebildet, und auf ihren
Versammlungen wird über die Einrichtung von Kursen zum Studium des Hebräischen
und Jiddischen, von Tanz- und Schauspielensembles diskutiert – und über
die Errichtung eines Denkmals für die Opfer des Lemberger Ghettos. Der
Entwurf ist schon fertig und ein Spendenkonto öffentlich bekanntgemacht.
Die unversehrt geblichene Synagoge, die heute als Sportsaal von der
Fakultät für Körperkultur benutzt wird, soll an die Gemeinde zurückgegeben
werden. An der Stelle, wo die Goldene Rose gestanden hat, sind Jugendliche,
Freiwillige, unter der Leitung eines Architekten mit der Freilegung
der Grundmauern beschäftigt. All dies geschieht mit Einverständnis und
Unterstützung der Stadtverwaltung. Die öffentlichen Plätze, von denen
Lwow einen der schönsten in Europa hat, sind dabei, wieder zu Plätzen
eines öffentlichen Lebens zu werden – für junge Leute, die der Einfachheit
halber als Hippies bezeichnet werden, oder für Denkmalschützer. Der
Iwan-Franko-Park vor der Universität – der alte Stadtpark vor dem galizischen
Landtag also – nimmt seine öffentliche Funktion wieder wahr, indem er
zum bevorzugten Platz für Kundgebungen eines zum öffentlichen Leben
erwachenden Lwows wird. Lwow rückt aus dem Schatten der Grenze heraus.
Tausende von Polen kommen herüber, nicht nur der Verwandten wegen oder
um die Gräber pflegen zu können, sondern des Geschäfts wegen. Der elementare
Kampf um den kleinsten Vorteil bringt beide Seiten zusammen, wenn auch
noch nicht einander näher.
Eine Stadt, die fähig wird, über sich zu sprechen, wird auch eine Sprache
dafür finden, was mit ihr geschehen ist. Sie wird vielleicht die Vielstimmigkeit
zurückgewinnen, in der allein sich das Schicksal dieser mitteleuropäischen
Stadt erzählen läßt- und nicht nur Lwows. Es wäre eine Geschichte, die
aus Transitstationen Endbahnhöfe hat werden lassen. Ein solches Lwow
hätte die Kompetenz, zu beschreiben, was die Stadt heute sein könnte:
vermutlich etwas Neues, nicht bloß ein Stück Habsburg auf sowjetischem
Territorium, etwas, was am Ende dieses Jahrhunderts vielleicht über
das fin de siecle hinaus ist.
Europa findet am Ende einer langen Nachkriegszeit seine Stimme wieder.
Dieses Europa hat Bedarf an Städten, die aus dem Schatten der Grenze
und der verödeten westöstlichen Provinz heraustreten. Europa braucht
neue Grenzstädte, Städte der ”verwischten Grenzen“.
1988
