Ярослав Гончар

Ідеологічна машина в Україні

Після усамостійнення України успадкована нею ідеологічна машина зберегла інерцію функціонування – лише перейшла від пропаганди перебудови та суверенітету до пропагування унезалежнення, та ще й відточила – об міф про “золото Полуботка” – свою зброю так, що вона непомітно протинає єство людської свідомости [1].

…Дивно, але використання паттернів та методів пропаганди, успадкованих від “ГЛАВПУРів” пропагандистами “від Л. Кравчука”, толерантно сприймалося політичною елітою, передовсім – націонал-демократами. Останні наївно сподівалися, що успадковані кадри та машину паразитуванння на свідомості, почуттях патріотизму та громадянськости (а також на глибинних, рівня психоаналітичного (потреба “символічного батька”, “символічної матері” тощо) можна використати “во благо” української державности. Наприклад, українізувати та геополітично переорієнтувати “біомасу на Сході України” [2] – варто лише “видозмінити платівку – вірніше, касету.

Мабуть, толерантність націонал-демократів до відверто примітивної моделі інформаційної політики забезпечено не в останню чергу завдяки: а) реверансам Л. Кравчука у бік Руху у часи його ідеологічного секретарювання та б) його віртуозним задобрюванням нацдемократів символічними та (або) третьорядними, “найубитішими” комісіями (комітетами) ВР та управліннями Кабміну, гуманітарному (на жаргоні Кабміну – “шароварному”) віце-прем’єрству тощо) або й відверто маргінальними, як для серйозних політиків, посадами – посольствами.

Благі наміри набули, проте, потворних проявів.

Спочатку було…

Проте спочатку, попри успадкування відлагодженої ідеологічної машини, панівною у владній еліті була непевність щодо потреби розробки ідеології та пропаганди як такої. Адже держава не визначилася з цінностями, а її найвищі службовці надто добре знали, що слово “пропаганда” в теперішньому значенні походить з середовища католицьких орденів, і передує появі слова “інквізиція” [3].

Відтак, “по умолчанию” згори машина і діяла “по мінімуму”: для обережних редакторів радіо та ТБ, гірко навчених розносами на килимах ідеологічних відділів міськ-, рай- та обкомів, оптимальною була сумно (славно-?) звісна “щароварщина”.

Це збігалося і з мінімум-мініморум влади – з завданням вибудовувати систему зовнішньополітичних переконань через акцентування на етнічній та національній ідентичності, за допомогою історичного аналогізування. (Окремий аспект – це конфліктогенна негативізація, часом навіть – демонізація – історичних образів, стереотипів населення щодо країн-сусідів.)

І лише згодом, у період різкого погіршення соціоекономічної ситуації (1992 рік і далі), додалася потреба внутрішньополітичної пропаганди – задля, передовсім, розпорошування (деканалізації) та хибного (наприклад, “у бік” Верховної Ради) спрямовування протестного соціально-економічного потенціалу населення. Однак, для державних “маніпуляторів” можновладців результати були неочікувані.

Якщо за часів Шелеста, коли достатньою соціо(етно-, історико-) психологічною передумовою “автономізації” було посилення і загострення почуття національної ідентичности лише в її етнокультурній компоненті, то уже на початку президентства Л. Кравчука, необхідним вважалося акцентування лише на ідентичності етнічній – вочевидь, вона вважалася достатньою умовою підтримки населенням суверенізації, а згодом – і унезалежнення.

Проте, все виявилося набагато складнішим: етнічна ідентифікованість особистости урухомлює не лише я-образ людини, як суб’єкта етнічних взаємин, а й образ “вершинного” соціального вияву даного етносу – держави, передовсім в її найвищому, міжнародному, вияві. А в етносу, який, за своєю чисельністю, ресурсами та культурною креативністю, є регіональною потугою [4] або навіть імперією, неодмінно формується певний “образ бажаного майбутнього”. Такий образ є ніби проекцією образу цього ж таки етносу часів вершинного вияву держави – як внутрішньо-, так і зовнішньополітичного – аж до “регіональної потуги” часів Святослава – розквіту [5].

Загострювання етнополітичної ідентичности мало на меті лише збагачення еліти – через автономізацію, яку не здійснила генерація П.Шелеста. Проте в результаті етнополітична ідентичність, загострена ескалацією образу ворога в особі Росії, а також, частково, і Румунії (щоправда, не через бажання їх демонізувати, а радше через політичну недолугість цих держав) переросла в ідентичність “міжнародну”. А її усвідомлення спричинює і усвідомлення національних інтересів (ба навіть – регіональних амбіцій!) держави.

Тому, у площині ж зовнішньополітичних переконань, можна говорити про головний результат: вони ще не мають чіткої віднесености до цивілізаційної ідентичности України, проте вже впливають на внутрішньополітичні процеси – так само, як і сама система міжнародних відносин змушує політикум держави пристосовуватися до неї, часто навіть коштом внутрішньополітичних катаклізмів.

Чи можна з цього зробити висновок, що система внутрішньополітичних переконань українських громадян формується хоч якоюсь мірою самостійно, за мінімуму зовнішніх, з-поза політичної системи, впливів – аж до набуття власних, системних функціональних характеристик, хоча би мінімальною мірою незалежних від “того, котрий на Банковій сидить” та від власне (неопосередковано) зовнішніх чинників? Те саме питання постає і щодо незалежности, від впливу суб’єктів з-поза політичної системи, зовнішньополітичних переконань.

Швидше за все, ствердно можна відповісти лише щодо переконань зовнішньополітичних – та й то це не наслідок доцільної діяльности, а ідеальний, соціопсихологічний вияв усвідомлювання вже вказаної обмежувальної щодо держави, особливости міжнародної системи. Це – еволюційна, необхідна “внутрішня”, соціально-, політико-, етнопсихологічна умова виживання держави в “анархічному” міжнародному середовищі, як вже зазначено двома абзацами раніше.

Проте не можна й оминути тих –несподівано позитивних, бо прямо супротивних закладуваній меті – результатів внутрішньополітичної пропаганди.

Справді, головною метою “офіцерів ідеологічного резерву, вірних присязі розваленої країни” на зразок Кічігіна було не допустити створення повноцінної системи політичної комунікації всередині країни. На переконання автора цієї статті (тільки як приватної особи), за задумом “архітекторів” (ні, автор тут не схиляє до “conspiracy theories”!), “вхід” системи мав контролюватися ззовні – не тотально, проте у мірі, достатній для потрібних корекцій стану системи – зокрема, і в площині зовнішньополітичних переконань.

І можна сказати, що перелом і в аспекті самодостатности, всупереч подібним до вказаних діям та намірам, таки стався – подивімося лишень на міру впливу іноземних ЗМІ на перебіг президентських виборів 1999 та на парламентські перегони 2002 року.

І тут постає проблема наукової коректности методології обчислення важливих індикаторів довіри до іноземних, вітчизняних та “вітчизняних іноземних” ЗМІ, головна причина збоїв у якій – недооцінювання чинників неформальної політичної комунікації. Йдеться про політичні чутки, поради “медіаторів” (осіб, авторитетних з політичних питань у відповідних малих соціальних групах та мікроспільнотах). Адже, що більш демонстративною є тенденційність окреслених ЗМІ у ставленні до певних суб’єктів політики, то менший рівень довіри до них аудиторії – нехай і чисельної.

Проте, призвичаївшись до отримання певної кількости релевантної інформації політичного характеру, в разі відвертої тенденційности її джерел “людина політична” звертається до джерел неформальної політичної комунікації – і здобуває релевантну інформацію звідти.

Саме в цьому криється, зокрема, і феномен “Нашої України”, БЮТ та СПУ – адже їх образ цілеспрямовано формувався через одні, монологічні джерела політичної інформації, а сформовувався, “кшталтувався” [6] – через неформальні, діа- та полілогічні канали політичної комунікації. До того ж, сформувався і певний “репертуар” салієнтних [7], важливих для виборця тем, згрубша таких: власна та родини соціальна забезпеченість, власна убезпеченість (“правоохоронні органи, боротьба з кримінальною злочинністю”) справедливість розподілу відчужуваних у громадянина податків, справедливість урядування взагалі та урядування соціальною власністю та національною власністю. Звідси непрямо випливає і увага до дотримання суб’єктами урядування національних інтересів – тобто ефективність управління деякими з видів національного ресурсу (транзит, копалини, людський та технологічний потенціали, ландшафт тощо).

Можна припустити, що системники, соціальні філософи та політичні антропологи, які є аналітиками тих суб’єктів [8] міжнародних (в тім і інформаційних) відносин, що прагнуть чинити вплив на Україну, не розраховували, що комунікативна підсистема політичної системи українського суспільства так швидко набуде здатности до адекватної репрезентації політичних інтересів виборців та “вибраних”. А звідси – і здатности до репрезентації проблематики національних інтересів, що вимагає передумовою доволі складні зовнішньополітичні переконання – нехай вони навіть, у значній мірі, актуалізовані на основі грубих і неактуальних історичних стереотипів щодо інших суб’єктів міжнародних відносин.

Відмінними від намірів “архітекторів” іноземних та, за висловом дуже відомого та впливового політика, “наших, доморощених” інформаційних “владоможців” є і результати тенденційного висвітлення внутрішньополітичної проблематики. Так, минулі вісім років у вітчизняних провладних та підконтрольних провладним структурам ЗМІ провідною була тема неконструктивности парламенту та постійного саботування ним усіх прогресивних починань виконавчої влади. Проте це не завадило негативному рейтингові виконавчої влади з часом стати навіть нижчим, аніж рейтинг влади законодавчої та місцевої, а позитивний рейтинг Верховної ради не став значущо нижчим від позитивного рейтингу особистостей та інституцій центральної виконавчої влади.

У висвітленні міжпартійних відносин головний імпліцитний висновок, до якого схиляли вказані ЗМІ – те, що недостатній рівень партійної культури та парламентаризму, який є наслідком неготовности до демократії всього суспільства, спричинює необхідність зосередження більшости владних повноважень у руках більш проринкового і прогресивного президента, – на період створення соціально-економічного базису для середнього класу як основи демократії та громадянського суспільства. Проте така стратегія висвітлення взаємин між суб’єктами політики, котра на Заході дістала означення “mutual negative advertising”, спричинила… визначення значної кількости громадян з партійними уподобаннями – внаслідок докладного висвітлення позицій партій – та впевненість значної частини громадян у тому, що саме тяглий, неперервний політичний конфлікт є умовою політичного функціонування суспільства та рівноваги політичної системи. Тому ескалація начал “авторитарної” (у розумінні Адорно, Міллера та інших політичних психологів Заходу) особистости, що слугувало би електоральною передумовою авторитарного, гіпертрофовано-президентського режиму – за зразком російського та більшости інших пострадянських устроїв – не вдалася. З черги, встановлення такої системи влади означало би не лише кращу маніпульованість владною верхівкою з-поза кордону, але й поступову деградацію та “самоприскорювану”, а отже незворотню авторитаризацію політичної свідомости.

Яка ж причина несподівано компетентного сприйняття громадянами політичної інформації відверто маніпулятивного характеру? На мою думку, одна з них – політико-антропологічна: уявлення про шляхи та процедури розв’язання політичного конфлікту в українській політичній культурі кардинально відмінна від імперської російської, і радше подібна до більш компромісної, візантійської [9] (а не европейської, яка по суті утворилась у сучасному вигляді набагато пізніше)? Культури, яка не толерувала розв’язання політичного конфлікту як “конфлікту з нульовою сумою”, де повністю перемагає один та нищівно програє інший. Відтак і звинувачення в повній “політичній деструктивности” на адресу ВР сприймалися скептично – через високий рівень колегіальности правової та політичної культури в Україні, і низький, на відміну від Росії (особливо – часів Єльцина) рівень авторитаризму в політичних практиці та свідомості. Як зазначив нещодавно один з російських публіцистів: “Кучме достался не тот народ” – а вищий за політичною культурою від російського та середньоазійських. І в часи СССР сподіваної конвергенції цих культур та “азійщини” не сталося. На щастя.

¹ Дехто вважає, що підхоплення (чи навіть – створення і “запускання”) в ЗМІ міфу про золото Полуботка було так званою “віртуальною подією”, результатом роботи кваліфікованих аналітиків, що їх успадкувала СБУ від підрозділів КДБ УРСР з “боротьби з ідеологічними диверсіями”. Міф, як стверджується, був розрахований на позитивну (щодо незалежности) мотивацію населення Східної та Південної України.

² Термін, саркастично вжитий кореспонденткою газети “Пост-Поступ”(Львів) у 1989 році щодо уявлень політично активних західноукраїнців про шляхи “політичної просвіти” Східної України).

³ Вірніше, поява “пропаганда” – з семантикою “пропагування дотримування вірного розуміння Слова Божого” зумовлює появу слова “інквізиція” – радше, моторошного денотату цього слова.

⁴ Suzette Grillot, “Explaining Ukrainian Denuclearization: Interests Versus Identity”. Ph.D. Polit. Science Dissert., Un. of Georgia, June 1997. Щодо усвідомлення вищою політичною елітою України її ролі як регіональної потуги див.: Gl. Chafetz, Hi-l Abramson, and S. Grillot, “Role Theory and Foreign Policy: Belarussian and Ukrainian Compliance with the Nuclear Nonproliferation Regime,” Political Psychology 17 (December 1996), pp. 727-757.

⁵ Тут неминуче згадується рядок Костенко: “Все згадує себе в свою найкращу пору”.

⁶ Тобто, як образ, набував системних, гештальтних, а отже – ригідних характеристик.

⁷ Тут – важливих, “рельєфних” (of high salience).

⁸ До суб’єктів міжнародних відносин, згідно х сучасною класифікацією, належать, крім держав, також транснаціональні корпорації (Shevron oil, Газпром), крупні газети та інші ЗМІ (CNN, Al Jazeera, BBC, RFE/RL, NYT, Известия, Радио России, Le Monde Diplomatique), Церкви (римо-католицька, РПЦ, ЄХБ, методисти), Соцінтерн, Рух неприєднання, Світовий конгрес вільних українців, Всесвітній єврейський та вірменський конгреси тощо.

⁹ Див. Норбер Рулан, Юридическая антропология; Концепция политических конфликтов Теофилакта Симокатты. Москва, 1968; В. Васильев, История Византии. М. 1996.