П’єр Бурд’є

Про телебачення і журналістику

Якщо правда те, що на телебаченні нічого сказати не можна, чи не буде логічно разом із цілим рядом інтелектуалів, представників творчої інтеліґенції, письменників прийти до згоди, що нам не слід виступати на телебаченні?

Мені видається, що не варто дотримуватися такої різкої альтернативи: усе або нічого. Вважаю, що виступати на телебаченні дуже важливо, але за певних умов. Сьогодні завдяки аудіо- й відеослужбі Колеж де Франс мені надали абсолютно виняткові умови: по-перше, мій час не обмежено; по-друге, мені ніхто не нав’язував тему для виступу: я обрав її самостійно і можу змінити, коли забажаю; по-третє, тут немає нікого, хто міг би зробити мені зауваження у зв’язку з технічними питаннями чи з тим, що, мовляв, «глядачі не зрозуміють», або від імені моралі і пристойности і т.п. Це цілком особлива ситуація, оскільки, кажучи старомодною мовою, я контролюю засоби виробництва, що зовсім не є правилом. Наголошуючи на винятковості наданих мені умов, я даю зрозуміти, якими бувають звичайні умови для запрошених на телебачення.

Ви запитаєте, чому ж тоді за звичайних умов люди, незважаючи ні на що, погоджуються брати участь у телепередачах? Це дуже важливе питання. Однак, більшість дослідників, учених, письменників, не кажучи вже про журналістів, які погоджуються виступати на телебаченні, його собі не ставлять. Я вважаю, що саме час запитатися про таку відсутність питань. Як на мене, ті, хто погоджується брати участь у передачі, не хвилюються, чи зможуть вони сказати те, що хочуть сказати, визнаючи тим самим, що насправді вони приходять на студію не для того, аби щось сказати, а зовсім з иншої причини: показати себе і бути поміченим иншими. Берклі говорив: «Бути – означає бути сприйманим». Для декого з наших філософів (і письменників) «бути» означає бути показаним по телевізору, тобто врешті-решт бути поміченим журналістами або, як кажуть, бути на хорошому рахунку в журналістів (що неможливо без компромісів і самокомпрометації). І справді, оскільки вони не можуть розраховувати тільки на свої твори, аби продовжувати існувати для публіки, то в них немає иншого виходу, окрім того, щоб з’являтися якнайчастіше на екрані, а отже, писати, через реґулярні і якомога коротші інтервали часу, твори, основна функція котрих, за словами Жіля Дельоза, забезпечити їх авторам запрошення на телебачення. Таким чином, телевізійний екран став сьогодні своєрідним дзеркалом Нарциса, місцем нарцисичного ексгібіціонізму.

Ця преамбула може видатися дуже довгою, але мені хотілося б, аби артисти, письменники і вчені відверто поставили собі запитання, бажано спільно, щоб кожен з них не виявлявся одиноким перед вибором: потрібно чи ні приймати запрошення на телебачення; чи приймати запрошення, висуваючи свої умови, або без всяких умов, і т.д. Мені б дуже хотілося (мріяти не шкідливо), щоб вони разом взяли у свої руки вирішення цієї проблеми, спробували провести переговори з журналістами (які спеціалізуються у цій галузі, або й ні) з метою виробити своєрідну угоду. Звісно, мова не йде про винесення журналістам вироку чи про оголошення їм війни: журналісти самі часто страждають від вимог, котрі вони змушені висувати. Навпаки, йдеться про те, щоб зробити їх союзниками в роздумах, яким чином можна спільними зусиллями боротися з загрозою інструменталізації телебачення.

Рішення про катеґоричну відмову виступати по телебаченні не видається мені правильним. Я навіть вважаю, що у деяких випадках існує свого роду обов’язок робити це, якщо забезпечені розумні умови. При орієнтації вибору слід брати до уваги специфіку телевізійного інструменту. Телебачення – це інструмент, що дозволяє теоретично охопити всіх. Звідси випливає ціла низка попередніх запитань: що з того, що я хочу сказати, може стосуватися усіх? Чи готовий я надати своїй мові доступної всім форми? Можна навіть піти далі і спитати себе: чи виступ має бути зрозумілий усім? Одна з місій дослідників і вчених, що дуже важливо у випадках суспільних наук, – донести до всіх результати своїх досліджень. Ми є, як говорив Гуссерль, «чиновниками людства», яких оплачує держава за відкриття, що стосуються або світу природи, або світу суспільства, і мені здається, що ми зобов’язані донести до всіх наші досягнення. Я завжди намагався ставити собі подібні запитання як у випадку згоди на участь у телепередачі, так і у випадку відмови. І мені б хотілося, щоб усі, кого запрошують на телебачення, задавали собі ці питання, і щоб вони були змушені на них відповідати, тому що критично настроєні телеглядачі переймаються цим і запитують, споглядаючи запрошених на екрані: А вони мають що сказати? Чи вони справді у найліпших умовах, щоб сказати це? Чи заслуговує те, що вони говорять, бути сказаним саме у цьому місці? Коротше кажучи, що вони там роблять?

Невидима цензура

Повернуся до головного. Я почав говорити про те, що доступ на телебачення пов’язаний з потужною цензурою, з утратою незалежности, причини якої полягають в тому, що сюжет розмови окреслюється иншими, що умови комунікації теж визначаються иншими, і, найголовніше, обмеження часу заганяє розмову в такі рамки, що практично неможливо щось сказати. Ця цензура, що поширюється як на запрошених, так і на журналістів, які сприяють її застосуванню, носить – ви очікуєте, що я скажу саме так – політичний характер. І дійсно, існує політичний контроль (котрий почасти проявляється у призначенні на керівні посади); та найголовніша істина полягає в тому, що в такі часи, як сьогоднішній, коли існує ціла резервна армія безробітних і відсутні будь-які гарантії зайнятости в галузі радіо й телебачення, схильність до політичного конформізму проявляється особливо сильно. Люди самі наражають себе на свідому чи неусвідомлену цензуру, тому й нема потреби закликати їх до порядку.

Можна також згадати про економічну цензуру. Врешті-решт, можна сказати, що саме економічний фактор визначає все на телебаченні. І навіть якщо недостатньо заявити, що те, що відбувається на телебаченні, визначається його власниками, замовниками, які розміщують там свою рекламу, а також державою, котра надає фінансову допомогу; що без знань про те, хто господар тієї чи иншої телекомпанії, яка частка її замовників у бюджеті і які розміри отримуваної нею фінансової допомоги, ми не можемо нічого зрозуміти в її функціонуванні – то, тим не менше, не гріх про це нагадати. Дуже цікаво дізнатися, що NBC належить General Electric (це означає, що коли раптом її працівники вирішать узяти інтерв’ю у тих, хто проживає поряд з атомною станцією, то цілком можливо, що ... втім, це нікому не прийде в голову...), що CBS – це власність Westinghouse, що ABC – власність компанії Disney, що TF1 – власність Bouygues. Все це через цілу серію опосередкованих механізмів призводить до певних наслідків. Зрозуміло, що уряд, знаючи, що за Bouygues стоїть TF1, не буде при необхідності вживати щодо Bouygues відповідних заходів. Все це факти настільки простого і грубого порядку, що їх може виявити навіть найелементарніша критика, але вони приховують анонімні й невидимі механізми, за допомогою яких задіюється різного рівня цензура, що перетворює телебачення у справжній інструмент підтримування символічного порядку.

Зупинюся детальніше на цьому пункті. Соціологічний аналіз часто зустрічається з одним непорозумінням: ті, хто виявився включеним в об’єкт аналізу, у даному випадку, журналісти, мають тенденцію гадати, що праця з висвітленням, розкриттям механізмів – це праця на розвінчання, спрямована проти конкретних особистостей, або, як кажуть, «атака», особиста атака ad hominem ( однак, якби соціолог сказав або написав десяту частину того, про що він думає, спілкуючись з журналістами, наприклад, про «сім’ї», або про фабрикування – найбільш відповідне слово – телепередач, ті ж журналісти звинуватили б його в упередженості й відсутності об’єктивности). Люди переважно не дуже люблять, коли їх роблять об’єктом аналізу і піддають об’єктивації, а журналісти – тим паче. Вони почувають себе, як під прицілом, як комахи, наштрикнуті на шпильку. Насправді, чим далі просувається аналіз того чи иншого соціяльного середовища, тим більше ми розуміємо обмеженість відповідальности конкретних індивідів (це зовсім не означає, що можна виправдати все, що там відбувається). Чим ліпше ми розуміємо, як функціонує певне соціяльне середовище, тим ясніше стає, що люди, які його складають, маніпульовані такою ж мірою, як і самі маніпулюють. Вони маніпулюють тим ліпше, чим більше маніпульовані самі і чим менше це усвідомлюють. Я наполягаю на цій тезі, хоча й розумію, що мої слова, незважаючи ні на що, будуть сприйняті як критика: така реакція є своєрідним засобом захисту від аналізу. Я навіть вважаю, що скандальні розвінчування фактів із життя якогось ведучого або надто високих доходів якогось продюсера можуть відвернути увагу від головного, у тому сенсі, що корумпованість конкретних особистостей приховує своєрідну структурну корупцію (та чи можемо ми в цьому випадку говорити про корупцію?), котра діє на рівні організуючої структури в цілому через такі механізми, як конкурентна боротьба за ринок, котру я й хочу проаналізувати.

Таким чином, я хотів би розглянути серію механізмів, дія яких перетворює телебачення в особливо виражену форму символічної аґресії. Символічна агресія – це аґресія, котра реалізується завдяки мовчазній згоді тих, хто її на собі випробовує, а також тих, хто її надає, за умови, що і перші, й другі не здають собі справи в тому, що вони її відчувають або надають. Функція соціології, як і инших наук, полягає в розкритті прихованого. Виконуючи її, вона може сприяти зменшенню символічної аґресії в соціяльних відносинах і, конкретно, у відносинах масової комунікації.

Візьмімо найпростіший приклад, а саме, хроніку подій, яка завше була улюбленою темою преси, що ганяється за сенсаціями. Секс і кров, драма і злочин завжди чудово продавалися, а в епоху гонитви за масовим глядачем вони піднялися на перші сторінки журналів, із них починаються телевізійні випуски новин. А колись прагнення до респектабельности, що панує завдяки впливу моделі серйозної друкованої преси, змушувало залишати ці складові на другому плані. Хроніка подій – це факти, котрі розважають і відволікають. Найпростіший принцип роботи фокусників полягає в тому, щоб привернути увагу до чого завгодно, крім того, що вони насправді роблять. Символічна дія телебачення частково – наприклад, в тому, що стосується випусків новин – полягає у приверненні уваги до подій потенційно цікавих для всіх, котрі можна охарактеризувати як omnibus, тобто для усіх.

Події omnibus – це факти, які нікого не шокують, за якими ніщо не стоїть, котрі не розділяють на ворогуючі сторони і викликають загальний консенсус. Вони здатні зацікавити всіх, не порушуючи важливих тем. Факти, хроніки подій – це своєрідна елементарна і рудиментарна інформація, значення якої надзвичайно велике, позаяк вона цікавить усіх, не викликаючи наслідків, і займає етерний час, котрий міг би бути використаний, аби сказати щось инше. Час – це рідкісне благо для телебачення. І якщо цінні хвилини етерного часу використовуються для того, щоб говорити подібні дурниці, то це означає, що ці дурниці не такі вже й абсурдні, позаяк утаюють щось важливе. Я наполягаю на цьому тому, що з инших джерел відомо, що значна частина населення не читає газет і віддана душею й тілом телебаченню як єдиному джерелу інформації. Виходить, що телебачення має своєрідну монополію на формування свідомости дуже значної частини населення. Коли акцент робиться на хроніку подій, коли рідкісний етерний час заповнюється пустотою, нічим, або фактично нічим, за кадром залишається важлива інформація, котру глядач повинен був би мати у своєму розпорядженні для здійснення своїх демократичних прав.

Таким чином, стосовно інформації спостерігається все більший поділ на тих, хто здатний читати так звані серйозні газети (якщо вони ще можуть вважатися серйозними з огляду на вплив телебачення); тих, хто має доступ до міжнародних видань і радіостанцій иноземними мовами; і тих, чий політичний багаж зводиться до інформації, яку надає телебачення, тобто в кого він практично відсутній (якщо не брати до уваги інформації, отримуваної від безпосередньої присутности на екрані чоловіків і жінок, що перебувають у центрі уваги: їх манера триматися, вираз обличчя і т.п. – це ті знаки, що їх здатні читати навіть найбільш знедолені, найчастіше розчаровуючись у більшості політиків).

Невидима структура і її ефект

Щоб вийти поза межі опису (яким би детальним він не був) того, що відбувається на телестудії і спробувати знайти механізми пояснення журналістських практик, мені доведеться запровадити одне технічне, але необхідне поняття – «поле журналізму». Журналістський світ – це мікрокосм, що підкоряється своїм власним правилам і визначається позицією, котру він займає стосовно решти світу, а також стосунками притягання і відштовхування, які пов’язують його з иншими мікрокосмами. Заявити, що він незалежний і регулюється власними законами, означає, що те, що в ньому відбувається, не може бути безпосередньо виведене з зовнішніх чинників. Саме це лежало в основі моєї незгоди з поясненням журналістського світу, що опирається тільки на економічні чинники. Наприклад, усе, що відбувається на каналі TF1, не пояснюється винятково його приналежністю компанії Bouygues. Без сумніву, пояснення, яке не бере до уваги цього факту, було б незадовільним, але й пояснення, засноване тільки на ньому, не менш незадовільне. А може, й більше, адже на перший погляд таке пояснення видається вичерпним. Існує особлива форма сліпого матеріалізму, пов’язана з марксистською традицією, котра викриває, не пояснюючи.

Частки ринку і конкуренція

Щоб зрозуміти, що відбувається на TF1, треба взяти до уваги все, чим TF1 завдячує фактові свого становища в універсумі об’єктивних стосунків між різними телеканалами, що конкурують між собою. Форма цієї конкуренції непомітним чином визначається невидимими силовими відносинами, на котрі вказують такі ознаки, як частка ринку, що припадає на різні канали, авторитет у замовників, наявність престижних журналістів і т.д. Иншими словами, існують не просто певні взаємні стосунки між каналами: люди, котрі спілкуються або не спілкуються, читають тексти один одного, мають один на одного взаємний вплив – усе, про що я перед цим говорив, – але ще і абсолютно не помітні силові стосунки. Тому, аби зрозуміти, що відбувається на TF1 або Arte, треба взяти до уваги сукупність об’єктивних силових стосунків, які складають структуру поля. Наприклад, у полі економічних підприємств якесь потужне підприємство може практично повністю змінити економічний простір. Шляхом зниження цін воно може перекрити вхід на ринок для нових підприємств, встановивши щось на зразок вхідного бар’єру. І це не обов’язково є результатом чиїхось цілеспрямованих зусиль. TF1 змінила аудіовізуальний пейзаж просто тому, що володіє сукупністю особливих видів влади, які впливають на цей універсум і реально втілюються в частках ринку. Цієї структури не помічають ні телеглядачі, ні журналісти. Вони відчувають її наслідки, але не бачать, наскільки тяжіє над ними відносна вага інституції, в якій вони перебувають, а також їх становище і вага в цій інституції.

Намагаючись зрозуміти, що може зробити той чи инший журналіст, необхідно взяти до уваги цілий ряд параметрів: по-перше, позицію органу інформації, в якому він працює (наприклад, TF1 або «Монд») в журналістському полі, а по-друге, його власне становище у просторі редакції газети або телеканалу. Поле – це структурований соціяльний простір: поле сил (у якому є пани й підлеглі, пов’язані постійними стосунками нерівности), але в той же час поле боротьби за зміну або збереження даного поля сил. Всередині цього універсуму кожен використовує у конкурентній боротьбі з иншими силу (відносну), якою він володіє і яка визначає його становище в полі і, відповідно, стратегії. Економічна конкуренція між телевізійними каналами або друкованими виданнями за глядачів чи читачів, або, як ще кажуть, за частки ринку, конкурентно втілюється у формі конкуренції між журналістами. У цій конкуренції є свої особливі ставки: сенсація, ексклюзивна інформація, професійна репутація і т.п. Вона не відчувається і не усвідомлюється як суто економічна боротьба за отримання прибутків, на ділі залишаючись підпорядкованою умовам, пов’язаним із позицією даного органу преси в силових, економічних і символічних відносинах.

На сьогодні існують небачені об’єктивні стосунки між людьми, які, можливо, ніколи один з одним не зустрінуться (журналісти з «Монд» і TF1, як яскравий приклад), але яким доводиться у своїй діяльності свідомо чи несвідомо брати до уваги умови й ефекти, що впливають на неї, викликані їх приналежністю до єдиного універсуму. Иншими словами, якщо мені потрібно дізнатися, що сьогодні напише чи скаже той чи инший журналіст, що він вважатиме очевидним, а що немислимим, природним або недостойним, то мені необхідно визначити його становище в цьому просторі, тобто специфічну владу, що нею володіє орган преси, в якому він працює, і який поряд з иншими показниками вимірюється своєю економічною вагою, утримуваною ним часткою ринку, а також його символічним значенням, виміряти котре значно важче. (Насправді, щоб аналіз був повним, треба взяти до уваги становище національного медія поля в полі світовому і, скажімо, техніко-економічне, а особливо, символічне панування американського телебачення, що є зразком, джерелом ідей і прийомів для багатьох журналістів).

 Щоб краще зрозуміти цю структуру в її сьогоднішньому стані, варто звернутися до історії її становлення. У 50-і роки телебачення майже не було представлено в журналістському полі; коли мова заходила про журналізм, мало хто згадував про телебачення. Телевізійники перебували у подвійно підлеглому становищі: через те, що їх підозрювали в залежності у ставленні до політичної влади, вони були доміновані з символічної, культурної точки зору, з точки зору престижу; вони були також і в економічному підпорядкуванні, оскільки залежали від фінансової допомоги держави і, відтак, були менш ефективні й могутні. З роками (варто було б більш детально описати цей процес) становище змінилося з точністю до навпаки, і телебачення прагне до економічного і символічного панування в журналістському полі. Це помітно, зокрема, з кризи газет: деякі з них завершили своє існування, инші постійно змушені перейматися питаннями власного існування, а також завоювання й утримання читачів. У найважчому становищі, принаймні у Франції, опинилися ті з них, які пропонували своїм читачам переважно хроніку подій і спортивні новини і не мали що протиставити телебаченню, котре все частіше зверталося до подібних сюжетів, оскільки воно не потрапило під панування серйозного журналізму (який розміщував і розміщує на передньому плані, на першій сторінці новини міжнародної політики й політичний аналіз, відводячи хроніці подій і спортивним новинам належне місце).

 Зроблений мною аналіз надто поверховий. Варто було б детально описати, створити (на жаль, ніхто поки що цього не зробив) соціяльну історію зміни взаємовідносин між різними ЗМІ (а не тільки одного з них). Саме на рівні структурної історії універсуму в цілому проявляється найважливіше. У полі велике значення має відносна вага різних ЗМІ: якась газета може залишатися абсолютно такою ж, як і раніше, не втратити жодного зі своїх читачів, анітрохи не змінитися і, в той же час, сильно трансформуватися, тому що її відносна вага й позиція у просторі змінилися. Наприклад, та чи инша газета втрачає своє панівне становище, коли її влада змінювати простір довкола себе слабшає, і вона перестає задавати тон. Можна сказати, що у світі друкованого журналізму «Монд» задає тон. В уже існуючому полі з опозицією, що відзначають усі історики журналізму, між газетами, що пропонують news, тобто новини, й газетами, котрі пропонують views, тобто точку зору, аналіз і т.п.; між багатотиражками на зразок «Франс Суар» і газетами, що мають відносно невеликий тираж, але водночас майже офіційний авторитет, «Монд» займала хорошу позицію відразу за двома цими критеріями. Її тираж був достатньо великим, щоб рекламодавці вважали її потужною, і вона мала у розпорядженні достатній символічний капітал, аби бути авторитетною. Вона поєднувала у собі обидва фактори влади на цьому полі.

Аналітичні газети з’явилися у кінці ХІХ століття як реакція на багатотиражні газети, жадібні до сенсацій, котрі навіювали страх і відразу освіченим читачам. Поява такого засобу воістину масової інформації, як телебачення, була безпрецедентною хіба що за своїм розмахом. Тут я хочу зробити відступ. Найбільша проблема соціологів – не впасти в одну з двох симетричних ілюзій: ілюзію «досі небаченого» (є соціологи, що обожнюють це: справжній шик – заявити на повний голос, особливо по телебаченню, про щось таке, чого раніше не існувало, про революцію), або ілюзію «незмінного» (це, як правило, стосується консервативних соціологів: «нема нічого нового під сонцем, завжди будуть пани й підлеглі, багаті і бідні...»). Такий ризик завжди існує, і він настільки великий, що порівнювати різні епохи дуже важко: порівняння можна проводити лише на рівні структур, тому й виникає велика небезпека помилитися і прийняти за щось досі нечуване що-небудь цілком звичайне просто через недостатність знань. Це одна з причин, з якої журналісти иноді небезпечні: не завжди будучи добре освіченими, вони дивуються речам, які нічим особливим не є, і залишають поза увагою дійсно дивовижні речі… Нам, соціологам, потрібна історія. На жаль, у багатьох галузях, зокрема, в галузі новітньої історії, кількість праць поки що недостатня, особливо коли йдеться про такі нові явища, як журналістика.

Сила баналізації

Повертаючись до проблеми наслідків появи телебачення, варто зазначити, що ця опозиція існувала й раніше, але вона ще ніколи не була настільки сильною (я вдаюся до компромісу між «досі небаченим» і «незмінним»). Своєю здатністю доходити до щонайширшої аудиторії телебачення поставило друковану журналістику і культурний світ в цілому просто в жахливе становище. Поряд із ним страхітлива жовта преса (Реймонд Вільямс висловив припущення, що романтична революція в поезії була викликана жахом, котрий вселяла англійським письменникам поява масової жовтої преси) – це просто дрібниці. Своїм розмахом, своєю екстраординарною вагою телебачення викликає наслідки, які, не будучи безпрецедентними, все-таки абсолютно нечувані.

Наприклад, число глядачів вечірнього випуску новин більше, ніж сукупне число читачів усіх ранкових і вечірніх газет Франції. Якщо інформація, яку постачає такий ЗМІ, стає інформацією omnibus, без «шорсткости», однаковою, можна собі уявити можливі політичні і культурні наслідки цього. Це добре відоме правило: чим більше той чи инший ЗМІ або засіб творчого вираження прагне до завоювання широкої публіки, тим більше він втрачає свою «шорсткість», усе те, що може розділяти або виключати (візьміть, для прикладу, «Парі-Матч»), тим більше він повинен прагнути «нікого не шокувати», не порушувати инших проблем, окрім тих, що не матимуть жодних наслідків. У повсякденному житті багато часу приділяється розмовам ні про що, наприклад, про погоду, оскільки ця тема не викликає протиріч: крім ситуації, в котрій, перебуваючи у відпустці, ви стикаєтеся з селянином, котрому потрібен дощ, погода – це воістину неконфліктна тема розмови. Чим більшим стає тираж газети, тим більше місця вона виділяє для сюжетів omnibus, що не створюють проблем. Матеріал конструюється відповідно до категорій сприйняття читачів.

Саме тому описана мною колективна діяльність, прагнучи одноманітности й баналізації, конформізму і деполітизації, чудово виконує свою функцію, хоча ніхто не є суб’єктом цієї діяльности у прямому значенні слова, хоча вона як така не усвідомлюється і не є реалізацією чиєїсь волі. У соціяльному світі часто можна спостерігати, як щось подібне відбувається ніби саме собою: не будучи результатом чийогось бажання, здається, що це саме так («так було задумано»). Саме цим небезпечна спрощена критика: вона звільняє від необхідности виконувати роботу, мета якої – розуміти такі явища, як, скажімо, той факт, що незалежно від чиїхось зусиль, без безпосереднього втручання людей, котрі фінансують телебачення, вийшов такий дивний продукт, як «телевізійний випуск новин», який усіх влаштовує, підтверджує вже відомі речі і, що особливо важливо, залишає без змін ментальні структури. Є революції, які зачіпають матеріальні підвалини суспільства (наприклад, націоналізація церковної власности); термін «революція» зазвичай вказує на них. Існують також символічні революції, здійснювані творчою інтеліґенцією, вченими, великими релігійними і, рідше, політичними пророками. Такі революції зачіпають ментальні структури, тобто змінюють наше бачення і мислення. Наприклад, у тім, що стосується живопису, Мане похитнув основи головної опозиції, структури, згідно з якою будувалася вся академічна освіта: опозиції між старовинним і сучасним. Якби такий могутній інструмент, як телебачення, спробував звернути свою увагу на подібну символічну революцію, запевняю вас, що його б швидко зупинили… Але насправді, без будь-чийого втручання, йдучи винятково за логікою конкурентної боротьби і механізмів, про які я говорив, телебачення навіть не намагається зробити щось подібне. Воно повністю відповідає ментальним структурам телеглядачів. Можна згадати, наприклад, про моралізаторський дух телебачення, котрий варто було б проаналізувати з такої точки зору. Андре Жід сказав: «добрі наміри дають погану літературу», зате вони забезпечують хороший рейтинґ. Моралізм телевізійників – непоганий харч для роздумів: часто буваючи циніками, вони, тим не менше, висловлюються в дусі дивовижного морального конформізму. Наші ведучі новин, теледебатів, спортивні коментатори беруть на себе моральне керівництво суспільством і без особливих зусиль стають провідниками типової дрібнобуржуазної моралі, говорячи, «що треба думати» про так звані «проблеми суспільства», аґресії на міських околицях або насильство у школах. Те ж можна сказати і про сферу мистецтва і літератури. Найвідоміші з так званих літературних передач служать – у все більш підлабузницькій манері – для закріплення вже сформованих цінностей: конформізму, академізму, ринкової кон’юнктури. Значення журналістів (або журналістського поля) в соціяльному світі пов’язане з їх фактичною монополією на засоби виробництва широкого розповсюдження інформації і, завдяки цим засобам, на доступ простих громадян, а також инших виробників культурної продукції (вчених, артистів, письменників) до того, що иноді називають «публічним простором», тобто до широкого розповсюдження. (Саме ця монополія стає перепоною для окремих громадян, членів асоціяцій і суспільних рухів, що хочуть широко розповсюдити якусь інформацію). Займаючи нижчі, підпорядковані становища стосовно инших полів культурного виробництва, вони здійснюють особливе, рідкісне панування: вони мають владу над засобами публічного самовираження й існування, доступ до популярности, до суспільного визнання (що для деяких інтелектуалів і політичних діячів дуже важливо). Тим-то вони (або, принаймні, наймогутніші з них) користуються повагою, яка не відповідає їх інтелектуальним заслугам... Вони можуть частково повертати на свою користь цю владу суспільного визнання ( той факт, що навіть найвідоміші журналісти займають нижче структурне становище стосовно категорій, над якими в деяких випадках їм випадає панувати, наприклад, стосовно інтелектуалів – потрапити в число яких є для них заповітною мрією – або стосовно політичних діячів, без сумніву, сприяє поясненню їх стійкої антиінтелектуалістської установки).

Та головне, що, маючи можливість доступу до суспільної уваги і самовираження, до появи телебачення, абсолютно немислимого для навіть найзнаменитіших виробників культурної продукції, вони володіють можливістю нав’язати свої принципи бачення світу, свою проблематику, свою точку зору всьому суспільству. Мені можуть заперечити, що світ журналістики різноманітний і неоднорідний, а отже – здатний передавати різні думки і погляди, надаючи їм умови для власного вираження ( цілком справедливо, що до певного моменту і за наявности мінімальної символічної ваги можна грати, роблячи ставку на конкуренцію між журналістами і виданнями). Тим не менше, як і всі инші поля, журналістське поле засноване на сукупності спільних передумов і вірувань ( незалежно від відмінностей позицій і думок). Ці передумови, будучи складовою частиною особливої системи категорій мислення, особливого ставлення до мови, всього того, що включає в себе поняття «прохідного матеріалу», лежать в основі відбору фактів соціяльної реальности, що його проводять журналісти, зрештою, це стосується всієї сфери культурного виробництва. Немає такого дискурсу (наукового аналізу, політичного маніфесту і т.п.) або суспільної акції (демонстрації, страйку і т.д.), які для того, щоб отримати доступ до телеглядача, не були б випробувані таким журналістським відбором, тобто цензурою. Її здійснюють самі журналісти, котрі, навіть того не усвідомлюючи, залишають лише те, що здатне їх зацікавити, «звернути на себе їх увагу», тобто те, що відповідає їх категоріям, їх баченню світу, залишаючи без уваги инші продукти символічного вираження, що заслуговують уваги всіх.

Иншим, менш політичним, наслідком збільшення відносної ваги телебачення в просторі ЗМІ і посилення впливу комерціалізації на телебачення, яке відтепер займає панівне становище, став перехід від політичної культури впливу до своєрідної «спонтанної» демагогії. Особливо вона помітна на телебаченні, але поступово завойовує і так звані серйозні видання, які відводять усе більше місця такого роду рубрикам, як «листи читачів», «вільна трибуна» або «вільна думка». Телебачення п’ятдесятих років брало на себе культурну «місію» щодо формування смаків широкої публіки і деякою мірою користувалося своєю монополією, щоб нав’язати всім продукцію, яка декларувалася як культурна (документальні фільми, екранізації класичних творів, культурні дебати і т.д.). Телебачення дев’яностих лестить цим смакам і експлуатує їх з метою завоювання більшої аудиторії, але пропонує телеглядачам примітивну духовну їжу, що її зразками є ток-шоу, біографічні сповіді, у яких виставляється напоказ без усякого сорому пережите, котре часто носить екстремальний характер і здатне вгамувати жагу до своєрідного вуайєризму і ексгібіціонізму (втім як і телевізійні ігри, в яких усі прагнуть узяти участь, навіть як глядачі, аби лише хоч на мить потрапити на екран). Тим не менше, я не поділяю ностальґії, яку дехто відчуває за педагогіко-патерналістським телебаченням минулого, і вважаю, що воно не менше, ніж популістський спонтанеїзм і демагогічне підкорення смакам натовпу, суперечить істинно демократичному використанню засобів масової інформації.

Переклав Григорій Чопик