Ремі Ленуар

Соціальна влада публічних виступів

Приклад вищих державних корпусів

Назва цієї статті виникла у процесі вивчення умов, що склались у Франції впродовж останніх тридцяти років і змусили деяких високих посадовців, представників суддівського корпусу – маґістратури – «взяти слово». Так, до речі, називається книга Лорана Грайльзамера і Даніеля Шнайдермана «Слово суддям» [1] . Утім, публічне роз’яснення своєї діяльности властиве не всім представникам вищого ешелону державної влади, та й далеко не однаковою мірою. Але всі вони, без сумніву, погодяться з тим, що, загалом, вони також вдаються до публічних висловлювань. Щоправда, представники вищого державного чиновництва висловлюються відносно рідко порівняно із суддями. Принаймні, як офіційні особи, вони виступають відкрито лише з офіційних причин і під час усіляких церемоній.

Можливо, така традиція мовчання, чи навіть таємничости тягнеться ще з минулого, але, попри це, питання залишається відкритим: чому ті, хто керує державою, публічно виступають лише при формальних зустрічах і під час різного роду урочистостей? Більше того, чому вони, якщо вже і висловлюються, то, не як державні особи, а в дещо іншій якості, граючи, наприклад, якусь роль у політичній сфері?

Та як би там не було, і на тих, і на инших вирішальний вплив мають ЗМІ. Саме останні роблять чималий внесок у розсекречення різноманітних форм «державної таємниці – секретів управлінського апарату, військових таємниць, або ж «секретности службових інструкцій».

З приводу тривалої хвороби Франсуа Міттерана з’являлись навіть висловлювання про «державну неправду». Тим самим передбачалося, що існує певна державна правда, яку, щоправда, не завжди слід говорити, принаймні, в колах політико-медійного істеблішменту, навіть якщо це і не таємниця. Відтак, питання про публічний виступ стосується не так змісту самого виступу, скільки способу його використання. Головна гіпотеза даної статті звучить наступним чином: практика публічних виступів останніх років є ознакою занепаду держави «абсолютистського типу», що проіснувала у повоєнній Франції аж до середини 60-их років. Вищі державні чиновники були тоді одночасно інструментом і втіленням цієї держави, а умовчувані ними таємниці стосовно державних справ, були однією із основ їхньої влади.

Виступ як стратегія

Говорити, перш за все, означає вміти говорити, особливо, якщо йдеться про публічні виступи. Говорити – це теж влада: погодьтесь, адже не всі мають право виступати публічно. Я вжив термін «право», оскільки він підкреслює той факт, що виступ, а також манера виступу, соціяльно обумовлені. Не всі можуть виступати, а якщо дехто це й робить, то лише від імені когось, за певних обставин і умов. Те ж саме можна сказати і про мовчання. Не всі можуть дозволити собі промовчати. Мовчання передбачає, що немає ніяких запитань, що нікому навіть на думку не спаде засумніватися в установленому порядку речей. У цьому сенсі фундамент влади – це те, що само собою є зрозумілим.

Що ж тоді говорити про дискурс влади, тобто, коли сам дискурс стає владою? Це питання не є новим. Якщо звернутися до фахівців у царині соціяльних наук, зокрема до антропологів й істориків, то з їх праць випливає, що у всіх суспільствах, у всіх спільнотах функція публічного виступу суворо регулюється, ба більше, реґламентується і контролюється.

Почнімо з праць антропологів, яким доводилось мати справу з публічними виступами, зокрема, в неписьменних спільнотах. Забігаючи наперед можна сказати, що тут протистоять дві традиції. Згідно першої, виступ є атрибутом особи, наділеної владою. Владу має той, хто «має слово». Він – «господар слів». Саме так він часто і позначається. Не буває безмовних вождів [2] .

Що говорить вождь? Його устами промовляє сама традиція, тобто звичаї, що були передані предками. Вождь проголошує закон, що цементує суспільство в єдине тіло і засуджує все, що бодай якось загрожує цій єдності. Що таке промова вождя? Це ритуалізований акт, своєрідна молитва, якщо хочете, яка промовляється зовсім не для того, щоб бути почутою. Слова вождя виступають своєрідним величанням, що виражає норми соціяльного життя і повторюється згідно звичаю. Сказане під час такої промови не піддається сумніву. Вона говорить те, що вона є, і те, що вона говорить. Це сам соціяльний порядок, що став словом.

Відтак, напрошується ще одна думка: говорити означає, передусім, володіти владою говорити. Вождь наділений монополією на леґітимне слово, він – рупор закону групи. У такому типі спільноти «обов’язок виступати» ідентичний способу панування. Якщо вождь зобов’язаний виступати, то аґенти приречені на мовчання – байдуже, чи то в наслідок особливої поваги до влади, її обожнення, або ж страху перед нею. Разом з тим, така традиція антропологічних досліджень, що переважно має справу з примітивними формами соціяльного життя, часом забуває, що особа наділена владою, сама теж перебуває під владою цього слова. Це «людина слова» у двоякому сенсі.

Мовчання також може бути формою влади і її інструментом; способом вираження влади і способом її представлення [3] . Така – друга – традиція має справу з набагато складніше організованими спільнотами, і основну свою увагу концентрує навколо тих цілей і небезпек, що містить у собі публічний виступ. У такому випадку «говорити» більше не означає «мати владу», а виступ не є її атрибутом. Це право, що використовується або не використовується в залежності від потреб, що їх визначено вождем. Тут правилом швидше є «закон мовчання», «мовчання короля». З цієї точки зору стратегія володаря буде швидше полягати в тому, щоб замовчувати, мовчати самому і, звісно ж, примушувати мовчати [4] . У цьому сенсі влада пов’язана з таємницею і засекреченням. Промова виступає не лише засобом вираження влади, але ще й результатом стратеґії, скерованої на її збереження.

Ось таким – щоправда, в дуже стислому вигляді – є внесок етнології у те, що стосується соціяльної влади публічного виступу.

«Таємниця короля»

Стосовно ж істориків, то їх особливо цікавлять способи здійснення влади і її механізми, позаяк саме вони є найбільш істотними для розуміння досліджуваних ними типів суспільства, дедалі складніших і диференційованих. Влада в таких суспільствах більш інституціоналізована й автономна щодо инших сфер соціяльної діяльности, зокрема, щодо релігійних і економічних практик.

Якщо говорити про історію Франції, то найбільш показовим у цьому сенсі є період, що тривав, починаючи від релігійних війн XVI століття, впродовж Фронди XVII століття, і аж до придушення янсенізму в середині XVIII століття. Тут знову постає питання про обґрунтування влади – цього разу королівської – і можливостей її здійснення.

Луі Марен показав, що Паскаль, аналізуючи відношення між силою і справедливістю, ставив питання про відношення між владою і публічним словом, або, точніше, про функцію публічної промови як прояву влади [5] .

«Справедливо коритися справедливості» – писав він. Справедливість не повинна виправдовувати своє існування, вона співвідноситься лише сама з собою: justicia jussus sui. Але попри відчуття очевидности, на якому вона ґрунтується, справедливість, не підтримана силою, безпорадна. «Значить, потрібно об’єднати силу з справедливістю, і, або ж справедливість зробити сильною, або силу – справедливою». Що відрізняє справедливість від сили стосовно дискурсу, що, також, виражає справедливість і до неї зобов’язує?

Коли влада виражається в словах, дискурс влади стає дискурсом сили. Це – дискурс самовстановлення, самолеґітимації. «Сила очевидна і безсумнівна» – уточнює Паскаль, тоді як справедливість легко піддати сумніву. Вона безсумнівна у тому сенсі, що навіть якщо їй і не потрібно доводити те, чим вона є (адже справедливість безумовно належить відчуттю очевидности), то все-таки можна сперечатись про те, що є справедливим, а що ні. Що ж стосується дискурсу влади, то він не підлягає сумніву. Він не терпить, коли йому перечать (Паскаль). Не випадково стільки правознавців, теологів і філософів писали про природу і здійснення влади впродовж того історичного періоду, коли виявились розхитаними всі основи, як то релігія, знання, та й сама влада [6] .

У той період король був єдиною політичною сутністю, що приймала рішення від імені всього суспільства. Зрозуміло, що встановлення цього основного принципу політики абсолютизму відбулося не само по собі [7] . Але, не вдаючись у деталі того, що називають «королівською таємницею», слід нагадати два фактори, завдяки яким стало можливим встановлення цього способу правління, відголоски якого, між иншим, можна знайти і сьогодні.

Насамперед потрібно було, щоб зникла сама ідея, що держава може бути сформована сукупністю наближених до короля підданих. Державу повинен втілювати сам король: «Держава – це я», говорить формула, яку, як вважають зовсім безпідставно, приписують Людовику XIV. Згідно такого принципу дворянство повинно було позбутись усіх своїх прерогатив, що так чи инакше стосувались управління державою [8] , на що потрібна була ціла історична епоха. Так, королю належало радитись з питань розробки законів, проте королівська рада поступово скорочувалась і згодом перетворилася у щось, на кшталт продовження повноважень самого короля. Це добре видно на прикладі зміни статусу королівської печатки. Спершу контроль за актами і підтвердження ориґіналу були покладені на канцлера, але в міру того, як королівська влада перетворювалась в єдину державну владу [9] , право ставити печатку – чи то таку, що посвідчує секретність документа, чи таку, що потверджує підпис короля – було покладено, в обхід Канцелярії і Печаткової палати, на посадових осіб, повністю залежних від короля [10] . Король вирішує таємно, нічого не кажучи, тобто, безконтрольно. Робота «Вузької ради» – «Ради з питань», як її називали, – навіть не фіксувалась протоколами. Їх відсутність вказує не тільки на те, що обговорення проводились таємно, але і на те, що не виникала навіть думка про якесь відкрите обговорення.

За таємним типом правління слідує спосіб управління населенням, що має дві характерні ознаки: передовсім, адміністративне правління, що не запитує у підданих ані їх думки, ані, тим паче, схвалення, а вимагає лише покори і відданости. Прикладом такого становища є посадовці короля, що, будучи наділені особливими повноваженнями, все ж не могли сказати жодного слова від свого імені [11] . Окрім того, такий спосіб правління спирається на ідеологію, згідно якої державні інтереси недосяжні для тих, хто не посвячений в таємницю [12] . Це ствердження знаходить своє обґрунтування в тому, що дворянство надало королю право, як виняток, приймати одноосібні рішення в ім’я всезагального блага [13] .

Церемонії як інформація й інформація як церемонія

До Революції таємниця була нормою. Це не означає, що не існувало політичного життя, просто в той час воно мало инші, ніж сьогодні, форми. Вже не кажучи про королівський двір, де приватне і суспільне переплітаються, змішуються, а иноді навіть повністю міняються місцями [14] . Існує чимало форм проголошення королівських рішень і всіх подій, що стосуються особи короля і – ширше – королівства. Але тут йдеться не стільки про інформування, скільки про «прославлення інформації», або ж, краще сказати, про використання інформації для прославлення короля і посилення його влади. Окрім вже звичних обрядів посвячення в монархи, коронацій [15] чи «королівських виходів» [16] , існували, наприклад, справжнісінькі церемонії «Te deum», під час яких оголошувались королівські укази, що супроводжувались коментарями у вигляді письмових послань [17] . Волю короля повідомляли також за допомогою вигуків і барабанного бою [18] . Як відомо, смертні кари також здійснювались у публічних місцях [19] .

 За такої форми правління публічність є перш за все ритуалом, вписаним у своєрідну «церемонізацію» політичного життя, що розвинулась на противагу дедалі більш таємному характеру власне політичних рішень. Однак, будь-яка форма публічности криє в собі небезпеку: відомо, що публічні кари породжували бунти, а виробництво друкованої продукції і її поширення [20] сприяли бурхливому розвитку жорстких полемік.

Як результат такої логіки управління, перед королем, як єдиним господарем своїх рішень, поставало два питання: чи повинен він повідомляти про свої міркування, тобто звітуватися перед своїми підданими? А якщо вже і повідомляти про свої дії, то кому? Ці питання були поставленні, звісно, не так теоретиками абсолютної монархії, скільки її противниками, численними, але мало відомими, про що свідчить історія Франції [21] . Адже, виключаючи кризові моменти, що змушували королівське правління вдаватись до обговорення, та й то переважно в завуальованій формі, інформація поширювалась у формі письмових циркулярів, що називались тоді «депешами».

Суспільна думка і «суспільний простір»

Формування ринку інформації поступово стало загрожувати уявленню про королівську діяльність як таку, що не підлягає обговоренню [22] .

У такому контексті поняття суспільної думки є політичним винаходом [23] . Мова йде про нове джерело влади, нову технологію влади. У колективних уявленнях, що несли на собі суттєвий відбиток сваволі князя, це означало певний суд, перед яким зобов’язаний постати будь-який монарх. Таке зобов’язання виникло в зв’язку з трансформацією культури в цілому і, зокрема, політичної культури освічених прошарків населення [24] . Завдяки системі шкільної освіти, ці групи змогли отримати інтелектуальні інструменти для розуміння світу і життя, що дозволили їм звернутися з питаннями до влади. Не місце і не час зупинятись зараз на тому, що є, принаймні, одним із найважливіших факторів трансформації соціяльного простору, без якого не змінилося і те, що прийнято називати «публічним простором» [25] : поширення писемноcти, збільшення друкованої продукції, ріст інтелектуальних співтовариств, наукових зібрань, читальних залів і т.п. [26]

Але такі катеґорії, як «думка», «суспільство» і тим більше «суспільна думка» не мають точних соціологічних референтів. Це абстрактні катеґорії, сконструйовані філософами-юристами або юристами-філософами. Зокрема, я маю на увазі ту важливу роль, яку відіграли адвокати, піддавши сумніву порядок докси, тобто думки настільки загальноприйнятої, що не потребує пояснення [27] . На суспільну думку посилаються і нові і старі соціяльні аґенти, що претендують на державну діяльність і контроль над нею. Саме на цю фікцію, тобто віру, що колективно поділяється тими, хто на неї покладається, і натякали противники абсолютистської форми правління при обґрунтуванні своїх вимог.

Ці вимоги суперечили політичній традиції, вони передбачали радикальне зрушення основ влади. Вони закликали до запровадження нового політичного ладу, а також иншої концепції життя і політичної діяльности. І не випадково об’єктом скандалу (справа про «підвіски королеви») ставало те, що раніш було само собою зрозумілим, оскільки скандал завжди був ознакою кризи державної влади, а швидше навіть кризою у колі тих людей, що були наділені владою [28] .

Ален Деверп показав, що ідея секретної політики, «політики таємниці», є доцільною лише тоді, коли політика соціяльно сконструйована як суспільна справа у двоякому значенні цього словосполучення: як державна влада і як певна публічність [29] . Однак до тих пір, поки монарх є єдиним гарантом суверенности, єдиним джерелом леґітимної влади, він також виступає і єдиною суспільною (державною) особою. У цьому випадку не може бути суспільних справ. «Королівську таємницю» неможливо порівнювати з incarma imperii, а також зі всіма видами різноманітних хитрощів, котрі сьогодні в нас асоціюються з таким висловлюванням як «державна таємниця». Це поняття і – ширше – всі технології, пов’язані з новими формами правління, що поступово формувались наприкінці XVIII – початку XIX століть, слід пов’язувати з вимогою «гласности», «демократичних» способів здійснення політичної влади.

Бюрократична рутинізація таємниці, на що вказує організація розвідслужб [30] , а також виникнення вищого державного чиновництва, передбачає, нехай в формах, що сьогодні виглядають доволі рудиментарними, формування політичного поля, метою якого є спостереження і навіть контроль за державною владою. Скориставшись висловлюванням Карла Полані з приводу, в основному, економічної активности [31] , «велика демократична трансформація» полягала в переході від політики таємниці до політичної таємниці на зразок юридичної, військової, навіть лікарської, – одним словом, професійної. Таємниця перестає бути складовою влади, вона стає засобом – одним із багатьох – здійснення влади. З цього моменту однією з цілей політичної боротьби стає протест проти «відсутности гласности», «приховування» як способів правління [32] .

На основі цих історичних – французьких і американських – праць можна зробити наступний висновок: серед освічених прошарків (при цьому слід нагадати, що в цей час вони залишались дуже малочисленими, розрізненими і доволі заможними порівняно з рештою населення) відбувається зміна одного світогляду на инший. Існуючий порядок оскаржується публічно і за допомогою публічности: згадаймо хоча б це величезне для «епохи factums» [33] поширення юридичних творів, що перетворювали адвокатів у суддів, котрі захищають своїх клієнтів.

Публічне висловлювання: ставка в політиці

Використаний нами екскурс потверджує, що публічне висловлювання є формою здійснення і ціллю влади.

Переходячи від монархії з характерними для неї механізмами влади до республіканських режимів, можна спостерігати, що їх встановлення супроводжувалось практиками, аналогічними владі, що ґрунтується на таємниці. Ці практики, навіть якщо і не були інституціоналізовані, здійснювались і леґітимувались тими, хто належав до вищих державних корпусів і, таким чином, представляв суспільне благо, тобто державу. Яку б назву не носило це суспільне благо – «суспільне служіння», «державна справа» або «вищі державні інтереси» – вищі державні чиновники виступають спадкоємцями колективного здобутку, що називається «державна влада» і монополією на яку володів король [34] .

Я маю намір показати, яким чином чиновницькі корпуси, беручи участь у визначенні способу здійснення влади і надаючи собі таке право, і, відповідно, сприяючи посиленню такої влади і за рахунок цього зміцнюючи свою власну владу, наприкінці ХІХ століття здобули автономію щодо політичної влади [35] . Мова в основному йде про автономію цих корпусів, їх «незалежність». Вона зміцнювалась завдяки новому способу рекрутування (конкурси) і, окрім цього, закріплювалась через становлення основної своєї функції – спостереження за державною діяльністю і близької до неї функції встановлення контролю над діяльністю держави.

Корпуси відрізняються від инших груп не так типом організації чи навіть типом влади, як способом об’єднання, інтеґрації. Йдеться про певну форму солідарности, що її Еміль Дюркгайм називав «механічною» або «за схожістю», що об’єднує членів до такої міри, що у всіх випадках і майже за будь-яких обставин вони ідентифікують себе і ідентифікуються иншими перш за все з корпусами, принаймні тоді, коли вони виступають публічно. Часто доводиться чути, що корпус – це справжня «сім’я» для тих, хто до нього належить. І, дійсно, багато ознак потверджують цю аналогію: члени професійних співтовариств звертаються один до одного на «ти», серед них розвинута взаємна підтримка і т.п.

Утім, якщо зазирнути глибше, то стане зрозуміло, що вищі корпуси були засновані школою (в її формі Grandes Ecoles), що проводила селекцію вибраних у відповідності з якостями, багато в чому пов’язаними з сімейним оточенням, з дуже подібними типами сімей [36] . Настільки подібними, що можна слідом за П’єром Бурдьє припустити, що функції вищого чиновництва і Grandes Ecoles аналогічні функціям сім’ї і родинних стосунків при инших формах відтворення соціяльної структури: «кооптація послідовників на основі шкільної чи професійної солідарности відіграє роль, схожу з непотизмом і класичними типами солідарности сімейних підприємств» [37] .

Корпус «за визначенням» говорить як одна людина, одним голосом. Деякі вищі чиновники полюбляють нагадувати, що иноді згуртованість корпусу реалізується в обхід внутрішньої ієрархії, і відносини в ньому будуються як рівноправні. Хоча деколи стосунки все ж набувають форми ієрархії. Тим не менше, в обох випадках превалює факт приналежности до корпусу, яка при погляді ззовні дозволяє припустити, що кожний член корпусу втілює його цінності і є його представником. Тут можна знайти дещо відмінні, але характерні для монархічних систем, способи правління: таємницю прийняття рішень, ритуалізацію речей і т.п. [38]

Публічна відповідальність і соціяльний поручитель

Особливість вищих корпусів полягає не лише в їх культурі, але і в тому способі інтеграції, який вона передбачає – у «корпоративному дусі». Вона полягає у двоякій природі діяльности цих вищих корпусів, що і надає значимости тим функціям, які вони здійснюють у державному апараті. Так, вищі корпуси є єдиними інституціями, що ґарантують прямий доступ до «вищих посад», і які здійснюють контролюючу місію за допомогою наданих їм юридичних (Державна рада і Рахункова палата), або квазіюридичних функцій (Фінансова інспекція). Таким чином, вони є «природним» розплідником, з якого політичні діячі беруть те, що їм необхідно для здійснення найвищих владних функцій.

Традиційно, з точки зору права владою є те, що дозволяє використовувати певні засоби. Це своєрідна двояка санкція схвалення і засудження, що свідчить про дуалізм. У даному випадку мова йде про самосхвалення. У цих умовах вищі корпуси також не потребують виправдання свого існування, настільки це співпадає з «з само собою зрозумілим» соціяльного порядку, з тим, що називається суспільним благом або – як це звучить в юридичних термінах – із «спільним інтересом». Вищі корпуси відповідають за суспільне благо подвійно: вони виступають основними його розпорядниками, і вони ж тримають його під контролем. Вони мають владу, і вони ж цю владу і контролюють.

Як керівники члени корпусів, в принципі, є відповідальними особами. Але мова йде не про просту відповідальність, що зводиться до необхідности виправити помилку або заплатити за неї. Це відповідальність божою милістю, оскільки згідно французького права вищі кадри, що займають «високі посади» (цей термін винайдений юриспруденцією Державної ради), відповідають лише перед колегами або політичною владою. Як відомо, посадами розпоряджається уряд, а вищі кадри, які їх обіймають, можуть бути відкликані ad nutum, без жодних виправдань і пояснень, тобто не зобов’язані звітуватись.

Така «урізана» відповідальність є близькою до найбільш свавільних форм абсолютистського способу правління. Необмежена (discretionnaire) влада вписується в особливу логіку функціонування: логіку мовчання і повноти влади. Дійсно, відкликання з посади тут означає повернення, реінтеґрацію в початковий корпус. Це відкликання не супроводжується ні дискредитацією, ні падінням, ні покаранням. Воно є цілком нормальним явищем. Немотивоване відкликання обов’язково супроводжує скромне замовчування. Тут панує тиша.

«Гласність» і «таємниця»

Один із проявів влади полягає в тому, що вона знає, про що можна говорити публічно, а що краще замовчувати, а також в тому, щоб відповідно до цього і діяти. Це частина таємниці. Тут – жодного контролю, жодної позірности, ніякої «гласности». Вищі державні корпуси складають частину влади держави, державних таємниць. Деякі навіть вповноважені забезпечувати обмежену циркуляцію інформації і гарантувати збереження таємниці. Вони виступають охоронцями і гарантами державного порядку, навіть, якщо вони повинні робити це через ради, комітети, спільні комісії.

Безперечно, діяльність вищих корпусів носить, почасти, гласний характер. Вони публікують звіти, постанови. У постановах містяться і мотивації. Щоправда, мотивації виступають радше ствердженням певної правової норми, регламентованим виправданням. Адже в кінцевому рахунку самі ж чиновники і визначають їх обґрунтованість. Мотивації служать леґітимацією рішення, будучи стандартними, як за формою, так і за змістом.

Мова йде, швидше, про риторику, риторику влади, яку ніхто не може оскаржувати. Хіба що якісь инші юристи. Розширилось лише коло леґітимації: влада більше не використовує катеґоричних тверджень, на кшталт, «десяти заповідей», вона дає закодовані мотивації, що можуть тлумачитись не наділеними владою коментаторами.

У такій системі, чим вищу позицію займають аґенти в просторі влади, тим менше пояснюється те, чим вони займаються [39] . Автоматизм і небалакучість – ось дві основні властивості функціонування цієї системи відповідальности. Займаючи «вищу посаду», кадри отримують подвійний захист: замовчування і реінтеґрацію. Виключення за скоєну помилку – випадок вкрай рідкісний, я якщо це і трапляється, то про це також мовчать. Втілюючи державу, представники корпусу не можуть помилятися. І саме так вони «служать» державі: поведінка вищого чиновництва абсолютно відокремлена від їх особистісних якостей і пов’язана лише з їх функціями [40] . Вони діють ex officio. Так, поштового службовця, що насмілився прочитати чужі листи при виконанні своїх службових обов’язків, може бути звільнено з роботи. Натомість, члена Держради, за розголошення, скажімо, якогось рішення Ради міністрів, не буде покарано, можливо, його буде покарано формально, навіть якщо офіційно його буде усунено від діяльности його корпусу.

Повторна інтеґрація – це козир для корпусу, оскільки система переходу «туди – назад», така неперервна циркуляція, сприяє зміцненню влади корпусу і, тим самим, влади його членів. Як то буває в сім’ї, коли хтось йде, а хтось повертається або приходить, всі члени при цьому мають одні і ті ж властивості, схильності. Це нормальний спосіб управління корпусом і держслужбовцями. Адже, навіть ті, хто відокремився від нього, все ж беруть у ньому участь.

Перш за все, умови призначення обговорюються з головами корпусу, і завжди залишається можливість, за певних поворотів, що їх робить політичне чи особисте життя, повернутися назад, у корпус. Не буде великим перебільшенням сказати, що часто не стільки міністри вибирають із членів вищих корпусів претендентів на «високі посади», скільки члени корпусів вибирають собі міністрів. Якщо, звісно, вони самі не міністри.

Чи проявляють себе члени вищих чиновницьких корпусів, щойно вони виходять на «авансцену», коли вони, так би мовити, беруть на себе «суспільні обов’язки»? Як політичні діячі – безперечно. Це – правило гри, але стосовно нього вони все ж дотримуються певної дистанції, що забезпечує їм приналежність до корпусу. Натомість, як представники свого корпусу – ні. Межа між політичною і адміністративною діяльністю, як відомо, є істотною для французького державного права. Це засіб, завдяки якому вищі корпуси захищають себе від небезпек політичного життя і тої специфічної відповідальности, що воно накладає [41] .

Чи можуть вищі корпуси зберегти цю функцію внутрішньої поліції, цю традицію мовчання, характерну для будь-якої закритої групи, у час, коли соціяльні і економічні функції держави скорочуються? Сьогодні деякі їх члени займають позиції, до яких вони не були ані підготовлені, ані навчені. Стискається захищена область вищих корпусів; одночасно їх члени змушені брати особисту участь в економічній і політичній владі. Правила куртуазности, стриманости, хорошого виховання, що їх диктує внутрішнє функціонування корпусів, можливо, незабаром втратять одну із соціяльних основ, що забезпечують їхню ефективність. Оскільки діяльність держслужбовців перестає регулюватися публічним правом, до них все більш застосовуваним стає приватне право, а якщо конкретніше, кримінальне.

Окрім того, принципи леґітимности суспільної діяльности (одночасно державної і публічної), дедалі більше наражаються на небезпеку з боку нових засобів вираження – мас медія, ухилитись від яких стає що раз важче. Медіатизація діє двома способами: вона прагне зробити публічним те, що до сих пір залишалось у сфері приватного (чи то життя індивідів, чи діяльність чиновників), вона зобов’язує соціяльні сектори користуватися загальнодоступною мовою для того, щоб її зрозуміли і навіть отримати схвалення від тієї публіки, котра не володіє такою ж культурою [42] .

На даний час мене цікавить функціонування суддівства і його взаємини із ЗМІ. Просто вражає, до якої міри суддівство – внутрішня діяльність суддівського корпусу і самих суддів – підпорядковується думці загалу; як багато говорять або ж пишуть деякі судові відомства для того, щоб виправдати те, що роблять вони або ж їх колеги. Це не лише творчість представників корпусів, керівників, профспілкових діячів або президентів спеціалізованих маґістратів.

Так, Держрада займається питаннями, скажімо, «доволі не простими», якими водночас цікавляться і ЗМІ (наприклад, обговорення обов’язків державних діячів, суперечки про вибори, державний порядок і т.п.,), вона висловлює думку з приводу дуже делікатних питань (наприклад, справа про «ісламську накидку» [43] , справа про «осіб без документів», і т.п.). Вперше це відбулося, коли віце-президент Державної ради Марсо Лонг в інтерв’ю, опублікованому в газеті «Le Monde», висловився про правомірність циркуляру міністра Національної освіти з приводу носіння накидки. Те ж саме зробив і його прибічних Рено Денуа де Сен-Марк, котрий нагадав у газеті «La Croix», що «школа повинна пояснити свої дії з приводу виключення учениць з «покритими головами». І додає, відкидаючи звинувачування депутата на адресу Держради в «інтегризмі»: «У 1910 році деякі громадські активісти вже дорікали нам, у зв’язку з вуличними релігійними ходами, тим, що ми робимо послугу клерикалам. <…> Ми і сьогодні стоїмо на тих самих принципах [44] . Якщо рішення, думки піддаються обговоренню, то це робиться «в цілому» і лише фахівцями або ж зацікавленими політичними діячами: жодний член Держради не був підданий критиці на персональному рівні, і жоден з них не бере участі у публічних або ж масових дискусіях від свого імені – за винятком (останніх кілька років) віце-президента Ради, але й він виступає, зазвичай, не як представник свого професійного корпусу [45] .

Республіка встановилась у Франції завдяки державі – адміністратору, розподільнику, будівничому, інженеру і господарю. Вона поєднує у собі всі функції, що перетворюють спільноту в колектив. Я проводив дослідження вищих шкіл з підготовки державних службовців. Були представленні усі сфери державної діяльности: не лише школи «влади» (Національна школа адміністрації, Національна школа суддівства, Вища школа поліції, Національна школа податків), але й Історико-архівна школа, Національна школа культури, Національна школа пожежників і т.п. Всюдисуща, всемогутня, всезнаюча: саме з таким типом держави ідентифікують себе вищі державні функціонери.

Сьогодні «державна знать», за висловом П’єра Бурдьє [46] , зраджує державу, яка більше не забезпечує її потрібними посадами і прибутками. Вона звертається до політичної кар’єри, підприємництва, консалтингу, переходить у суспільні, приватні і міжнародні організації.

Вже можна спостерігати траєкторії тих, хто, одного разу, здійснивши свою політичну місію або не завжди успішний перехід із державного сектору в приватний, повертаються назад у свій професійний державний корпус. Звичайно, для багатьох це повернення є вимушеним, за відсутністю ліпшого; рідко вони це роблять з радістю. Дехто паралельно пише агіографічні книги, «готуючись» до політичної кар’єри, очікуючи ліпших днів. Але чи прийдуть вони? Ми говорили про державу всезагальної благодати (E’tat-providence). Якщо цей вислів і має сенс, то такою держава дійсно була для якоїсь частини пануючого класу, і навіть, можливо для всього цілого класу. Один із аспектів дискусії стосовно кінця держави всезагальної благодати знаходить своє обґрунтування у тій кризі, що охопила сьогодні усю сферу вищої державної діяльности і спосіб функціонування відповідних інституцій.

Центральною темою даної статті є тема леґітимної влади. Леґітимна влада – це влада, що не показує себе як влада. Втім, сьогодні повсюди чується гостра критика на адресу державної компетентности: нездатність до модернізації, до забезпечення порядку і безпеки, безвідповідальність і т.п. При чому, критиками виступають як раз ті, хто керує державою. Ця критика, незалежно від того, якою мірою вона є обґрунтованою, є симптомом не стільки кризи функціонування держави, скільки розкладання соціяльної бази не її самої, а даної форми абсолютного етатизму: держави як цілого, цілого, гарантованого державою.

Це розкладання – термін, безперечно, надто сильний – проявляється на трьох рівнях: національна держава не є більше господарем найважливіших економічних рішень, що виправдовувало її контроль над частиною засобів виробництва; вона також дедалі більше втрачає свої прерогативи на локальному рівні, причому у всіх сферах і, зокрема, у сфері міської інфраструктури, культурного обслуговування і т.д.; нарешті, держава не контролює більше висвітлення й інтерпретацію своїх рішень. Прикладом тому стали, безумовно, випадки судових процесів або судових розслідувань, відтворюваних перед телекамерами: ззовні тут є всі ознаки законности, хоча вона дотримується лише стосовно деяких складних правил проведення процесу (зокрема, наведення доказів).

Така втрата частини монополії на державну владу неминуче супроводжується втратою леґітимности. У цих умовах занепаду, втрати контролю і гарантій все стає «можливим». Тут і, з одного боку, відверте втручання політичних лідерів при призначенні у вищі судові органи в липні 1996., тут і рішення шефа судової поліції префектури Парижу, публічно підтримане його міністром (в минулому слідчим), який всупереч законам і, більше того, самого духу законів республіки, заборонив своїм підлеглим виконувати їх службові обов’язки. З другого боку – відтепер суддя з кримінальних справ «може» здійснити обшук у помешканні мера міста, а також у приміщеннях міністерств, а прем’єр-міністр ризикує втратити свою посаду за те, що він зменшив своєму сину квартплату на тисячу франків. Все це свідчить про занепад абсолютистської форми держави.

Влада, що «знайшла себе», зростаюча кількість судових справ, що стосуються вищих функціонерів, той факт, що поведінка керівників дедалі частіше оцінюється як скандальна, а не як «само собою зрозуміла» – все це ознаки кризи. Мова йде не про кризу права на відповідальність, а про кризу різноманітних категорій «відповідальних осіб». І у цій боротьбі, поняття «відповідальність» стає головною зброєю дискредитації противника.

Переклав Віктор Вальчук

---