Михайло Міщенко

«Втома мітології»

Немає людини, яку б не цікавило, що буде з країною і з кожним із нас у найближчому майбутньому, але щоб відповісти на це запитання, потрібно визначитися, що саме відбувалося з нами у недавньому минулому, що з нами відбувається зараз, і чому це відбувається. Відповідати на поставлені запитання можна, виходячи з різних точок зору - наприклад, із точки зору економіста, розглядаючи перебіг і перспективи економічних процесів, чи політолога, аналізуючи процеси політичні.

Мені б хотілося подивитися на те, що відбувається в країні протягом останніх двох десятків років, дещо з иншої точки зору, а саме розглянувши суспільні процеси як процеси боротьби, народження і занепаду різних соціяльно-політичних мітологій.

Політичні мітології тісно пов’язані з певними ідеологічними концепціями, які є раціоналізованими системами соціяльно-політичних поглядів. Але система поглядів та ідей лише тоді може відігравати якусь помітну роль у житті суспільства, коли має вплив на реальну соціяльну поведінку як великих суспільних груп, так і окремих індивідів. Тобто вона повинна мати не тільки раціоналізуючу, описово-пояснювальну, але й спонукальну соціяльну функцію. Останнє можливе лише у тому випадку, якщо ідеологічні постулати отримують для людини особистісну емоційну значущість, посідають помітне місце в системі емоційних координат, в якій людина будує своє життя. Тобто ідеологія повинна трансформуватися у соціяльну мітологію, адже саме для останньої характерна нероздільність мислення та емоційної сфери.

Якщо ідеологія тяжіє до раціоналізації світобачення, то для соціяльної мітології характерне акцентування на емоційно-образному сприйнятті соціяльної реальности, що часто призводить до посилення ірраціональної складової у ній. Для того, щоб організувати взаємодію людей між собою, особливо на рівні великих спільнот, потрібні ідеї, які б виходили за межі повсякденної «раціоналізованої» необхідности, оскільки існування таких великих спільнот (наприклад, нації) поширюється на часове безмежжя, вічність, і виникає необхідність в колективних уявленнях, які б задавали соціяльні орієнтири як для цих соціяльних спільнот, так і для кожного індивіда окремо. Як писав один із класиків соціології Г. Тард: «Найбільш непереборною потребою умів, поєднаних в одну групу, завжди є усталення догматів, подібно тому як непереборною потребою розуму ізольованого, поставленого віч-на-віч з природою, ...завжди є об’єктивування» (1).

Будь-яка соціяльна мітологія проходить кілька стадій розвитку: народження, становлення, реалізації, стаґнації, і, нарешті, занепаду.

З точки зору народження, розвитку і занепаду політичних мітологій значною мірою можна пояснити і події нашої недавньої історії, наприклад, крах комуністичної системи і розпад Совєтського Союзу.

Не дивно, що перехід соціяльно-політичної кризи комуністичної системи з латентної, прихованої форми у відкриту припав саме на середину вісімдесятих років, тобто період, коли, згідно із Програмою КПСС, мали бути побудовані основи комуністичного суспільства. Адже стала очевидною нереальність соціяльної мети – побудови комуністичного суспільства в історично досяжні терміни, що становило основу комуністичної ідеології. Це обумовило необхідність створення нової ідеологічної концепції, спроможної стати опорою влади.

Нею на деякий час стала концепція перебудови. Однак, очевидний еклектично-компілятивний характер цієї концепції, що не влаштовував ні ортодоксально-комуністично налаштованих людей, ні «модерністів», призвів, з одного боку, до перманентних змін і корекцій курсу перебудови, залежно від політичної кон’юнктури, з иншого, до фактичної втрати ідеологічної монополії. Як пише В. Конторович, «усі органи примусу ще функціонували, але після знищення ідеології вони не знали, що робити, а люди не бачили причин їм підкорятися» (3).

Таку ситуацію можна схарактеризувати як «втому соціяльної мітології», як результат її дискретизації в очах громадської думки. Тобто вона вже не здатна виконувати покладені на неї соціяльні функції: консолідації суспільства, визначення орієнтирів суспільного розвитку, формування соціяльних норм, леґітимізації політичного режиму і влади, які цю соціяльну мітологію використовує.

Криза комуністичної соціяльної мітології (зокрема й у «перебудовному» варіанті) зумовила пошук суспільством нової ідеологічної і соціяльно-мітологічної парадигми, яка б могла служити консолідації суспільства. Оскільки неминучість розвалу соціяльно-політичної системи, створеної на базі ідеології і соціяльної мітології комунізму, став очевидним для більшости представників совєтської владної еліти, перед нею також постала необхідність пошуку нової ідеологічної і соціяльно-мітологічної парадигми, яка б могла дозволити совєтській партійно-господарскій еліті інтеґруватися у нові суспільні структури, зберігши своє керівне становище.

У такій ролі виступив комплекс соціяльних ідей, основу яких становили ідеї демократизації суспільно-політичного життя, ринкових реформ, а для союзних республік - також ідеї національного відродження і державної незалежности.

Спробуємо розкрити головні риси «післякомуністичної» соціяльної мітології й ідеології і те, як вони впливали і впливають на соціяльні та соціяльно-економічні процеси в Україні.

Теза демократизації суспільного життя, започаткована ще в період перебудови, була й залишається чи не найбільш популярною в українському суспільстві й не ставиться під сумнів жодною зі значних соціяльно-політичних сил. Тут потрібно вказати на ту обставину, що ідея демократизації була тісно пов’язана з антиелітарними, «антиноменклатурними» настроями. Власне, саме широко розповсюджені антиноменклатурні настрої обумовили свого часу популярність гасел перебудови (згадаємо, що найбільш популярний політик того періоду Б. Єльцин здобув цю популярність саме завдяки активній боротьбі з привілеями).

До речі, з початком економічних реформ саме поширеність антиелітарних настроїв сприяла вибору «ваучерної» (сертифікатної) приватизаційної стратегії, а також надання переваг таким способам приватизації як викуп підприємств трудовими колективами, надання пільг працівникам підприємств у придбанні їх акцій як найбільш «демократичним».

Через більш ніж десять років після початку приватизації ми можемо констатувати, що гасло перетворення усіх громадян у дрібних акціонерів для переважної більшости цих громадян виявилося фікцією. Реальними власниками стали або представники колишньої партійно-господарської номенклатури, або люди, тісно з ними пов’язані (зокрема і родинними зв’язками).

Гасло демократизації суспільного життя вступає у суперечність із реальною концентрацією влади на підприємствах у руках вузького кола осіб. Західні демократії давно створили соціяльні інститути, які якщо не знімають, то, принаймні, «згладжують» ці суперечності. Так, участь робітників в управлінні компаніями передбачається рекомендованим Европейським Союзом статутом Европейської акціонерної компанії, яка може полягати у включенні представників робітників у спостережну чи адміністративну раду компанії, створення спеціальної ради представників трудящих, підписання угоди між засновниками компанії й колективом та ін. (2). У нас же інституції, що забезпечують участь робітників в управлінні підприємством, практично відсутні.

Процеси демократизації, ринкового реформування і утвердження державної незалежности в Україні та в инших колишніх союзних республіках носили й носять суперечливий характер унаслідок суперечности цілей і завдань, що поставлені ідеологією реформ і державницькою ідеєю, з інтересами соціяльних еліт, які нібито покликані сприяти їх реалізації.

Суперечності між проголошуваними владою ідеологічними гаслами і її діями призводять до формування відповідної оцінки влади населенням. Так, за даними соціологічного опитування, яке проводилося Центром Разумкова у листопаді цього року*, лише 17% наших співгромадян вважають нинішню владу демократичною (недемократичною - 63%); 78% дали відповідь, що вона не орієнтована на дотримання й захист прав громадян; 83% - що вона залежна від великого капіталу. Стосовно ж того, наскільки влада здатна реалізувати ідею державної незалежности, то 77% опитаних українців вважають, що рідна влада є залежною від иноземних держав.

Отже, можна констатувати, що якщо наприкінці вісімдесятих років можна було говорити про «втому» комуністичної мітології, то зараз так само можна говорити про «втому» «мітології перехідного періоду», основна теза якої полягає в тому, що потрібно перетерпіти тимчасові труднощі задля побудови демократичної, процвітаючої держави і ринкової економіки.

Однак про повну тотожність ситуацій кінця вісімдесятих років і нинішньої не можна говорити. Відмінність полягає у тому, що наприкінці вісімдесятих-початку дев’яностих опитування громадської думки зафіксували розчарування громадськости в основних принципах, на яких будувалася комуністична система - централізовано керована економіка, однопартійна система, ідеологічна монополія. Зараз же ідеологеми демократії, ринкової економіки та державної незалежности, на яких побудована соціяльна мітологія «післясоціялістичного» суспільства, як показують соціологічні опитування, підтримуються більшістю громадян. Однак, якщо десять років тому люди ще сприймали риторику на кшталт того, що «ще потрібно потерпіти заради майбутнього успіху реформ», то зараз уже на таке розуміння влада сподіватися не може.

Отже, якщо наприкінці вісімдесятих років суспільство було налаштоване на зміну ідеологічної та соціяльно-мітологічної парадигми, то наразі в громадській думці домінує переконання в тому, що нинішня влада не здатна реалізувати принципи, закладені в цій соціяльній мітології, а лише експлуатує певні мітологеми (що і зумовлює наведені вище оцінки громадською думкою характеру влади). «Втома» мітології у даному випадку означає, що її вже не можна просто використовувати, обіцяючи реалізацію закладених у неї принципів у майбутньому. Настає момент, коли вже потрібно демонструвати або конкретні результати, або конкретні дії, спрямовані на досягнення цих результатів. І, судячи з усього, влада не змогла продемонструвати ні переконливих результатів, ні навіть переконливих зусиль і намірів з їх реалізації.

У такій ситуації громадська думка починає шукати альтернативу існуючому стану речей і в політичній сфері це проявляється у підтримці опозиції. Протягом дев’яностих років роль провідної опозиційної сили виконували комуністи. Це, до речі, забезпечувало стабільність існуючого політичного режиму, оскільки в такій ситуації більша частина тих, хто скептично ставився до влади, на виборах голосували саме за її представників, щоб «не допустити повернення до тоталітарного минулого». Така ситуація влаштовувала і владу, і, хоч і не повною мірою, комуністів, оскільки після чергових виборів влада так і залишалася владою, а комуністи так само залишалися впливовою політичною силою.

За останні два роки ситуація істотно змінилася - в Україні з’явилася потужна некомуністична опозиція, яка використовує ті ж соціяльні мітологеми (демократія, ринок, державність), що й влада, але претендує на те, що саме їй вдасться їх реалізувати, і не «колись», а найближчим часом. Поява цієї політичної сили є закономірною: невдоволення як владою, так і перспективою перемоги комуністичної опозиції, рано чи пізно повинні були породити політичну силу на кшталт «Нашої України».

 У цьому сенсі «Наша Україна», подібно Паніковському, виступила «порушником конвенції» в українській політичній системі, де звично співіснували «антинародний режим» і комуністична опозиція. Тому сам факт її появи був болюче сприйнятий як першим, так і другою. Тим більше, що, як у випадку будь-якої нової хвороби, не знайшлося ефективної вакцини.

Усвідомлення серйозности становища призвело до створення тактичного союзу між владою і комуністами як у використанні спільних гасел в ідеологічній пропаґанді, спрямованої проти «Нашої України» (а саме прагнення зобразити її як «фашизоїдної» політичної сили), так і в консолідації зусиль у проведенні політичної реформи, одним з основних положень якої є заміна прямих всенародних виборів президента його виборами парламентом. І це при тому, що, як показують результати вищезгаданого соціологічного опитування, за всенародне обрання президента виступають 87% громадян.

Взагалі останнім часом комуністи опинилися в досить цікавій ролі «оприлюднювачів» ідей, яких владі самій висловлювати якось незручно. До вже згадуваної дуже своєчасної ідеї скасування всенародних виборів можна згадати й «наїзд» на громадські організації як на «шпигунські кубла світового імперіалізму» з явним підтекстом не допустити громадського контролю за виборчим процесом у випадку, якщо президентські вибори все-таки відбудуться. Для політичної сили, як представляє себе як опозиційну, і яка мала б бути зацікавлена у громадському контролі за виборами, хід щонайменше дивний.

Але з «соціяльно-мітологічної» точки зору такий союз досить зрозумілий - і владу, і комуністів, при всій їх несхожості, об’єднує те, що і перші, і другі спираються на «втомлені», а тому недостатньо конкурентоспроможні соціяльні мітології, а тому, щоб посилити свій політичний вплив, вимушені укладати хоча б тимчасовий політичний союз, факт існування якого вони не дуже хочуть розголошувати, оскільки, згідно з їхніми соціяльно-мітологічними концепціями, вони є непримиренними ворогами.

Власне, саме необхідність демонстрації «опозиційної непримиренности», примушує комуністів співпрацювати як із «Нашою Україною», так і з «Батьківщиною» (наприклад, як це нещодавно було під час проведення акції проти прийняття державного бюджету). Але спільні опозиційні акції чомусь закінчуються безрезультатно, зате спільний «медведчуківсько-симоненківський» проєкт політичної реформи, здається, набуває реальних рис.

Однак, якщо припустити, що всі вживані заходи не допустять до влади некомуністичну опозицію, то чи змінить це кардинально ситуацію? Для цього потрібно кардинально змінити стиль діяльности влади, тобто зробити його більш привабливим для населення. Адже важко припустити, що наведені вище оцінки влади - результат лише впертого небажання громадян бачити її позитивні сторони.

У такому разі зусилля з дискретизації опозиції через засоби масової інформації нагадують середньовічні легенди про битву з драконом, у якого замість відрубаної голови виростає инша. Так само в умовах невдоволености населення владою й недовіри до неї дискредитація однієї опозиційної політичної сили призведе лише до того, що її місце посяде инша сила, можливо, значно радикальніша.

---

1. Тард Г. Социальная логика. – Спб.: Типография Ю.Н.Эрлиха, 1901. – С.118, 119.

2. Див. Торкановский Е. Приватизация и внутрифирменное управление // Вопросы экономики. – 1994. – № 6. – С. 58.

3. Kontorovіch V. The ecomomіc fallacy // The natіonal іnterest. – 1993. – № 31. – P. 42.

---