Ян Чайковський

Права людини – свобода преси

Згідно з проєктом «Права людини – Свобода преси» експертами ГО «Незалежний культурологічний Журнал «Ї» з квітня 2003 по січень 2004 проведений збір і аналіз інформації з проблем дотримання ст. 34 Конституції України, що гарантує «Кожному … право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань». Основним методом був моніторинг регіональної преси з питань висвітлення свободи слова.

Аналіз регіональної преси (Львівська обл. і Волинська обл.) використано для визначення кола проблем свободи слова, реального стану їх дотримання. Для цілісної картини було обрано три найбільш популярні газети у Львівській області і три у Волинській області. До моніторингу не було включено право- і ліво- екстремістські видання, оскільки вони не є показовими і об’єктивними.

Було проаналізовано всі інформаційні надходження до регіональної преси з приводу порушення свободи слова за чотирма категоріями:

1. Кількість статей на дану тему у матеріалах газети;

2. Тематика публікацій;

3. Характер публікацій.

Обсяг матеріалу не брався до уваги при аналізі публікацій.

Кількісні показники за весь час моніторингу істотно не змінювалися – кількість публікацій про свободу слова та дотримання прав журналістів становила приблизно 4% від загальної кількости публікацій. Однак, у період з вересня 2003 р. по січень 2004 р. виявилися певні тенденції розвитку українських ЗМІ на Західній Україні.

Свобода слова – це лише теоретичний принцип, втілення якого на практиці розділяє медія-діяльність на багато елементів. Це дає можливість розглянути і зрозуміти особливий аспект свободи слова в кожній з цих частин, що разом дають нам більш-менш повне уявлення про свободу слова в Західному регіоні. Такими елементами є: власник, його цілі, виконавець – безпосередні виробники продукту ЗМІ (журналісти, редактори), фінанси, читач – споживач продукту ЗМІ та найпоширеніші способи подачі матеріалу.

Власником можуть виступати органи державної влади чи місцевого самоврядування, організації чи приватні особи. Кожен з них переслідує різні цілі, але найфундаментальнішими є три: збагачення (кожна газета – це підприємство, що виготовляє специфічний вид продукції), висвітлення власної позиції та пропаґанда певних ідеї. На сьогодні в Україні у більшості випадків власник визначає редакційну політику, політичну спрямованість газети, що і призводить до необ’єктивности подачі інформації.

Наприклад, засновниками волинських газет «Волинські Губернські Відомості» і «Сім’я і дім», а також львівської газети «Експрес» є приватні підприємства. Це означає, що як і для всіх приватних підприємців, для них головним є прибуток, а отже збільшення тиражу, відповідно вони відмовляються від трактування та коментування дійсности, подій, їх аналізу, адже це може зачіпати чиїсь політичні інтереси. Не дуже прихильно приватні власники ставляться до чітко окресленої політичної позиції або пропаґанди будь-яких ідей. Але це, на нашу думку, робить газету нецікавою.

Якщо ж видання належить органам державної влади чи місцевого самоврядування, то про комерційний бік справи переважно не йдеться. Зазвичай такі «власники» не мусять турбуватися питанням збуту продукції чи передплати, їм не треба здійснювати PR-акції, застосовувати іміджеві методи, адже у них завжди є змога використати адмінресурс. Показовим є скандал у Волинських ЗМІ щодо примусової передплати на газети органів державної влади. При цьому комерційні видання зазнавали збитків, адже за умов неплатоспроможности споживачів змусити читача купити ще одну газету досить важко (цей скандал мав і позитивні наслідки – власники газет об’єдналися, щоб протистояти владі). Головною метою державних газет є донести певні ідеї, позиції, трактування подій у потрібному руслі, або замовчування небажаної інформації взагалі. Тут можна згадати і львівську газету «Ратуша», і волинську «Волинь». Відверто маніпулятивні статті викликають неприйняття і одночасно побоювання , що у це хтось таки повірить.

Звичайно, можливі й инші комбінації вищезгаданих цілей, але це не може забезпечити свободу слова повною мірою. Журналіст, що працює у газеті визначеного типу власности, повинен дотримуватися правил, що їх формує власник, а це нерідко обмежує свободу слова. В ідеалі, як це часто змальовують в Україні, свобода слова мала б полягати в тому, що власник не втручається у редакційну політику, а лише здійснює контроль за фінансовим станом підприємства, або доручає це незалежному працівнику-фінансисту. Але як цього досягнути? Передусім, необхідно, щоб власник сам був зацікавлений у такому розвитку подій. Це можливо за умови, коли його метою є і збагачення, і донесення власної позиції, і навіть пропаґанда ідей. Адже тоді виникає потреба у мобільності і сенсаційності, об’єктивності та аналітичності власного видання, у професійності журналістів та їх громадської активності, суспільній увазі до газети.

Отже, відповідно до цілей власників усі львівські та волинські газети можна поділити на дві групи: перша, у якої головним завданням є формування широкого кола читачів, що купують газету, але не як інформаційно-політичне видання, а як політично нейтральний «папір» (часто це так звана «жовта преса»); друга група, метою якої є виконання ідеологічного замовлення. Збільшення тиражу, без сумніву, прагне кожна газета, але для більшости це лише засіб досягнення цілей пропаґанди. У Львівській області до газет першого типу можна віднести «Експрес», а у Волинській області «Волинські Губернські Відомості», «Віче», «Вісник». Їх тиражі, звичайно, вражають – 200000 – 400000 (за даними самих газет), але матеріали переважно надзвичайно прості та непретензійні. До другого типу можна віднести газети політичних партій, чи контрольовані ними видання. Це звичайно малотиражні, політично заанґажовані «бойові листки», що розповсюджуються безкоштовно. Особливе місце посідають «Львівська газета» та «Поступ», що роблять спроби поєднати риси газет першого і другого типу – вони прагнуть збільшення тиражів (їх середній тираж 20000), росту популярности газети, і водночас намагаються надавати якісні аналітичні матеріали. З газет Волинської області цю нішу претендує зайняти газета «Волинь».

Свобода слова, як загальний принцип, має відображатися у формі взаємодії обраних цілей, коли кожна газета матиме за мету не просто насадити читачу власну позицію або відгородитися від будь-яких проблем, а прагнутиме різнобічно представити суспільно-політичні події, надати читачеві можливість самостійно аналізувати ситуацію. Та, на жаль, складається враження, що в Україні газета, яка хоче і може зайняти таку позицію, завжди стикається з проблемою: ні читачам, ні власникам це не цікаво. Основними цілями для газет, зазвичай, є захист своїх інтересів і маніпулювання читачами. Отже, свобода слова, як принцип, у виборі цілей газет не реалізується, а тільки декларується.

У цьому контексті проблема свободи слова цікавить газети тою мірою, якою це сприяє захисту власних інтересів та дозволяє тримати руку на пульсі подій. Відповідно газети застосовують такі технології: більшість з них демонструє зацікавленість проблемами свободи слова, досить багато уваги приділяють їх обговоренню (близько 200 повідомлень, статей, коментарів у проаналізованій пресі), декларують свободу слова у власному виданні, але, на жаль, вся свобода зводиться до передруку повідомлень інформаційних аґентств про події, що відбуваються далеко від регіону поширення газети (десь там, у Києві...) і, в ліпшому випадку, це супроводжується невеликим власним коментарем. Показником цього був факт практично повної відсутности реакції газет Львова на тиск ДПА на «Львівську газету» (липень 2003 – лютий 2004). Жодна газета не розцінила цю подію як порушення свободи слова чи права на інформацію, хоча, на нашу думку, матеріали про це мали б потрапити на першу шпальту та закликати громадськість до дискусії.

Львівська область більш відкрита щодо висвітлення проблем свободи слова, ніж Волинська. Про це свідчать приблизно 150 повідомлень про свободу преси і права журналістів у Львівській області. Для порівняння: у Волинській їх лише 60. Велику частку цих матеріалів надрукованого у газетах, що прагнуть статусу аналітичної преси – «Поступ», «Львівська газета», «Волинь». Більшість всіх газетних матеріалів щодо свободи слова представлено у виді «гарячих» повідомлень – вбивства, арешти, утиски, скандали. Усі ці матеріали мінімально відображають реальну ситуацію в області і, зазвичай, закінчуються дуже узагальненими висновками, що «погано живеться узагалі» і «законодавство не дуже досконале, і закони не приймаються», і формування відбувається не зовсім так, а демократизації взагалі не має» тощо.

Істотно впливають на рівень свободи слова професійність та особисті моральні засади керівників видань та журналістів, які є найбільшими її заручниками. Українська преса, що заледве вирвалася з лещат совєтської цензури, досить швидко загнала себе у глухий кут власної, внутрішньої цензури. Її поширенню треба завдячувати власній журналістській невизначеності, невпевненості, непрофесійності, що створили поле для маніпулятивного впливу і, як наслідок, забезпечили передумови для несвідомого (чи усвідомленого) виконання волі іншого.

Свобода слова для виконавців завжди має складатися з двох факторів – наявність власної думки та вміння її професійно подати. Напевно, деякі причини процвітання внутрішньої цензури треба шукати саме тут. За голосними звинуваченнями у цензуруванні часто ховається невміння подавати інформацію, чи прагнення подати її у відверто викривленому вигляді, хоча наявність такого тиску з боку сторонніх осіб, безсумнівно, існує. Ми зумисне не вживаємо термін «державна цензура», бо з аналізу повідомлень можна зрозуміти, що тиск здійснює не держава, а конкретні особи, які займають ті чи инші державні пости і зловживають службовим становищем.

У цьому сенсі найбільш дієвою для реалізації права на свободу слова мала б стати професійність працівників газет. У газетному бізнесі, на нашу думку, бракує професійних менеджерів, що могли б вдало уникати конфліктів із власниками, замовниками, знаходити компромісне рішення між комерційним успіхом і позицією редакції. В Україні рівень професійности та вимоги до свободи слова змінюється залежно від масштабу діяльности видання: чим ближче до периферії, тим менш вибагливі журналісти до дотримання свої прав, причому потреба свободи слова далеко не на першому місці.

Як і будь-яке підприємство, газета, журнал чи радіо повинні приносити фінансові прибутки своїм засновникам, що і, як не дивно, надає певну свободу журналістському колективу. Комерційний успіх видання звільняє творчий колектив від коректив і впливу власника, який при отриманні позитивного результату збільшує поле свободи своїх працівників.

Моніторинг показав, що у наших ЗМІ рівень професійности досить низький. На жаль, усі статті, що представлені у моніторингу як аналітичні, часто є примітивною, тенденційною подачею матеріалу без глибокого аналізу причин та наслідків.

У свідомості кожного постсовєтського громадянина ще залишилося закорінена думка, що газети завжди були політичними та продажними, з ідеологічними назвами, змістом та оформленням. Усвідомлення ЗМІ як звичайного підприємства, що діє на ринку інформації, ще не прийшло. Але це ідеал. Наразі читачі хочуть читати те, що їм подобається, і байдуже, якщо вони видають бажане з дійсне. Найцікавішу у цьому плані інформацію надала на Громадських слуханнях Журналу «Ї» з проблем свободи слова, що пройшли у Львові 23 січня 2004 р., заступник головного редактора газети «Високий Замок» Наталя Балюк. Вона стверджує, що «після публікації критичного перегляду передвиборчого списку Блоку «Наша Україна» Віктора Ющенка, вже на наступний день тираж газети різко впав» Читачі не хотіли сприймати неґативної інформації про те, що вважали позитивним. Отже, в Україні маємо ще одне обмеження свободи слова – це зацікавлення читача, бо публікація інформація, що цікавить людей, незважаючи на її якість призводить до збільшення тиражу, а значить і до прибутку.

Фінансова спроможність газет Львівщини є значно вищою, що робить їх більш цікавими. Це відображається і на якості матеріалів. Водночас, слід зазначити, що рівень матеріалів деколи тримається на відносно низькому, популістському рівні (газети «Високий Замок» та «Експрес») задля утримання ширшого кола читачів. Якщо підійти з цієї точки зору (за основу взяти тираж), то дві найбільш популярні львівські газети – «Високий Замок» і «Експрес», нічим не відрізняються за своїм рівнем та інформативною активністю від волинських аналогів «Вісник» та «Сім’я і дім». Для України найпопулярнішим арґументом є теза: «хто дає гроші, той і замовляє музику», що демонструє всю трагічність свободи слова по-українськи: не читач замовляє музику, і, як наслідок, повинен вислуховувати тихенькі наспіви або голосні викрики, залежно від вміння виконавців, і цілей, поставлених перед ними власниками видань.

Для кожного професійного журналіста однією з найважливіших проблем є пошук інформації і представлення її у найцікавішому вигляді з максимальною об’єктивністю. У нас сьогодні журналісти не навчені шукати інформацію, маємо постійне коливання між використанням офіційно наданої інформації (практика органів державної влади) або поширення неперевірених чи навіть самостійно вигаданих чуток для дискредитації певних осіб. А в результаті: недовіра, до інформації або її іґнорування. Єдиною об’єктивною інформацією залишаються некрологи та спорт. Хіба не ці сторінки є найпопулярніші в українській пресі?

Повна недовіра до ЗМІ, як до друкованої так і до електронної преси, створила парадоксальну ситуацію: недовіра породжує незнання, а воно породжує можливості для ефективного маніпулювання. Створюється медія-проєкт, що входить у довіру через ряд скандалів з найбільшими «ворогами» народу, зазвичай створеними самими ж авторами проєкту, а далі через цей засіб масової інформації видається «на гора» потрібна інформація, що несе в собі певну соціяльну чи політичну функцію, проєкт виконує своє завдання, після чого успішно вмирає. Своєрідне МММ у медія. Це знов ж таки породжує недовіру. Коло замикається.

Є инші варіанти. Постійно існуюча жовта преса, що займає нейтральну позицію, і не прагне нести політичну пропаґанду. Відділ політики і суспільного життя у таких виданнях займає одну сторінку, що її заповнює один журналіст, усі інші відділи 7 сторінок та 10 журналістів. І це виправдано. Цього і прагне читач, тому що боїться знати забагато, та й вже звик, що напишуть явно не правду.

ЗМІ хоч і виступають методами пропаґанди, самі теж перебувають під її впливом. Активне обговорення проблем свободи слова, як і будь-яка дія, має завжди кілька наслідків. Наслідок перший – люди починають свідомо шукати інформації, прагнуть зрозуміти події, прагнуть не бути маніпульованими. Напевно, дуже райдужна перспектива. Але чи ідеал втілюється у життя? Чи читач реагує по-иншому? Коли зненацька люди втратили джерела інформації, якому вірили (маємо на увазі совєтські газети, зокрема «Правду») це спочатку призвело до розгублених пошуків нових джерел, а згодом, цей намір змінився прагненням не знати, не шукати, не вірити нікому, а не знаходити середнє арифметичне матеріалів ЗМІ. Пропаганда свободи слова відштовхує, залякує, породжує недовіру. Цьому також посприяли конфлікти між самими ЗМІ взаємне іґнорування, відсутність солідарности у середовищі журналістів.

І от маємо сумарний результат, якщо всі ці елементи об’єднаються: власник не зацікавлений в економічному зростанні газети, а отже його не цікавить об’єктивність викладу матеріалу, а отже він і не зацікавлений у професійному рості журналістів.

Але найгіршим є те, що не існує соціяльного замовлення на об’єктивну пресу, люди не хочуть знати правду, ліпше і простіше жити у мітах: ображеного і гнобителя, правдивого і брехливого, істинного Бога і посланців з пекла. Добро обов’язково переможе, але треба «трохи почекати» чи то 40 років, чи то наступних виборів, «пережити це», а тоді все буде добре. Чи то всі мали б померти, чи то Бог народитися, але щось станеться і вся преса враз стане найвільнішою у світі та буде нарешті досягнуто ідеалів «західних демократій».

З иншого боку, українські ЗМІ, що за останні десять років зуміли себе дискредитувати, відродити явище цензури, своїми конфліктами, некомпетентністю і простою продажністю загнали себе у п’ятий кут і втратили право називатися четвертою владою. Вихід може бути лише у критичному переосмисленні свого місця і функцій у цьому суспільстві.