Олег Онисько

Чому ми брешемо?

Якось дивно писати про свободу слова на замовлення. Маєш таке відчуття, що і писати треба, але ж про що? Очевидно, що засадничим (принаймні, з точки зору журналіста) є можливість висловити публічно те, що хвилює і є актуальним як для суспільства, так і для самого журналіста. Особливих проблем у цьому сенсі не бачу, оскільки впевнений, що в Україні існують медія на будь-який смак.

Писати можна будь-що, аби лиш суспільство потребувало цього будь-чого.

І от в цьому місці я завжди замислююсь. Здавалося б, якщо написати і опублікувати ми можемо справді будь-що (приладів, напевно, читач «Ї» і сам має більше, ніж достатньо), то чому ж не лише я переконаний, що в країні існують дуже серйозні проблеми зі свободою слова?

Питання, до речі, дуже схоже на инше – про демократію в Україні. Ніхто ж не заперечить, що основні елементи демократичного устрою у нас запроваджені, деякі з них втілюються, можливо, аж занадто (скажімо, у Верховній Раді), а от відчуття демократично суспільства, тобто верховенства права, прозорости виборів, врешті-решт, особистої захищености перед цією державою – немає...

Уся справа полягає, звичайно ж, в нюансах. 

В Україні за останні роки більш менш з’явилися ознаки існування медія-ринку. Очевидно, коли існує ринок, має бути конкуренція, має бути боротьба за покупця, а в такому специфічному бізнесі як «торгівля словом» саме «слово» є ключовим. (Тут варто зробити маленьку ремарку. Вживаючи тут визначення «торгівля словом», не маю наміру жодним чином іронізувати чи натякати на стереотипне трактування «продажности журналістів»). Чи справді в Україні сьогодні немає боротьби за «слово» як головного складника успішного товару?

Не будьмо категоричними, ця боротьба існує, хоч і не в тих масштабах, і, що найважливіше, не в тих галузях медія-ринку, що є пріоритетними для розвитку громадянського суспільства. У середовищі спеціалізованих видань (автомобілі, жінки, чоловіки, комп’ютери тощо) не заборонено практично нічого, навпаки – власники такого видання зацікавлені у будь-яких публікаціях на профільну тематику, аби лише вони були якісними, ексклюзивними і ориґінальними. Усі ці якості «слова», здавалося б, необхідні і у суспільно-політичній пресі чи на телебаченні, однак ситуація там дещо инша.

Суспільно-політична преса чи телебачення саме в силу своєї очікуваної суспільности є найбільш масовими медія, і відповідно мали б бути найбільшими і найбагатшими гравцями цього ринку. Стимул до якісного розвитку тут очевидний. Широта тематики і очікувана суспільність мали б стимулювати видавців до пошуку яскравих, ориґінальних, ба навіть скандальних матеріалів. Натомість все відбувається з точністю до навпаки – видавці і редактори уникають таких публікацій чи й забороняють їх. Але ринок – він і в Україні ринок, тому навіть попри відсутність справжньої конкуренції, наклади газет чи рейтинґи телеканалів є мізерними. Невдоволений попит частково вдовольняють иноземні (російські) газети і телеканали, але більшість невдоволених споживачів (читачів, глядачів, слухачів) просто втрачають інтерес і стають випадковими споживачами інформації.

Чому так відбувається?

Суспільно-політичні медія практично виключені з ринку, навіть такого жалюгідного, який маємо нині. Вони існують за иншими, не ринковими правилами, тому очевидно, що про свободу слова в Україні доводиться говорити як про категорію більше ідеалістичну, аніж матеріальну. Найбільший гонорар можна отримати не за розслідування корупції в мерії чи уряді, а за лояльність і похвалу. При цьому, у жіночому журналі і видавці, і редактори розуміють, що найбільшою дурістю є хвалити неякісну косметику, а у щоденній газеті часто подібна дурість стосовно певних осіб чи партій називається «редакційною політикою».

Причина такої короткозорости лежить на поверхні. Власники суспільно-політичних ЗМІ заробляють будь-де і будь-чим иншим, але тільки не на медія-ринку. Газета чи телеканал у цьому випадку виступають всього лиш інструментом, завдяки якому можна сягнути успіху в инших сферах бізнесу (очевидно, що також і в сфері політики, яка в українському варіанті настільки тісно переплетена з бізнесом, що часами їх важко розрізнити). Цей інструмент, ЗМІ, є дуже коштовним, тому його дозволити можна собі лиш тоді, коли впевнений, що гра вартує свічок. Але правила часто, надто часто міняються і по ходу гри буває виявляється, що свічки є дорожчими за те, що на кону. Тоді газета вмирає.

Насправді, я переконаний, що навіть при ідеальній ситуації українські ЗМі не стануть відразу вільними. Під ідеальною я маю на увазі таку ситуацію, коли функціонування газети (радіостанції, телеканалу, інтернет-проєкту) визначається виключно людьми, які постановили собі заробляти гроші на цій газеті, і лише на ній. Маю велику підозру, ба більше – впевненість, що справжні проблеми лише тоді і почнуться. Зараз легко пояснити недорозвинутість української медія-індустрії політичним чи політично-кримінальним тиском. Коли ці пояснення втратять актуальність доведеться визнати, що професіоналізм нинішніх журналістів, редакторів і т.д. – надто далекий від світових стандартів.

Але тоді нас чекатиме цікава епоха, цікавіша ніж спалах вольниці на початку 90-х, за якою сьогодні шкодує більшість моїх колег.

Нам знову, тим хто залишився у професії, доведеться вчитися і сягнути успіху у цьому навчанні буде важче. У цій індустрії з’являться гроші, а це означає, що з часом з’являться і професіонали світового рівня. Ми будемо конкурувати і боротися лише за споживача, а не за політичні замовлення, які сьогодні дозволяють виживати більшості ЗМІ.

Тоді ми зможемо говорити про поняття «свобода слова» більш предметно – як про, скажімо, поняття «совість». Кожен бо з нас хоче виглядати в очах своїх близьких і друзів достойно, хоч не цураємось ні хитрування, ні приховування інформації, ні мовчанки – тоді коли б, можливо, треба було б говорити... Але це у приватному житті. У публічному ж, медіяльному, все це отримає свою оцінку не лише моральну, але й матеріальну. Тож бути чесним, можливо, стане вигідніше.