Марк Курей

Свобода слова і вираження

Значимість свободи слова і самовираження

У даній статті обстоюється думка, що значимість свободи слова, як основної ціннісної характеристики західного суспільства, не можна недооцінювати. Поряд із обґрунтуванням цінности свободи слова здійснено спробу проаналізувати і оцінити деякі із традиційних обмежень стосовно того, що може бути вільно сказане чи написане, зокрема закони про захист чести і гідности кожного індивіда, заборона висловлювання неповаги до суду, питань національної безпеки, тощо. Окрім того, наш підхід до цієї проблеми відстоюватиме свободу слова з огляду й на те, що в сучасному світі дедалі чіткіше прослідковується тенденція до звуження простору людської свободи.

При обговоренні проблеми свободи слова виникають труднощі, пов’язані із присутністю так званого парадоксу свободи. Класичний приклад такого парадоксу був описаний Джоном Стюартом Мілем у його есе «Про свободу в утилітаризмі»: «... повинна існувати якомога повніша свобода визнавати і обговорювати будь-яку доктрину, незважаючи на те, якою б аморальною вона не вважалась, залишаючись лише питанням етичного переконання кожної людини». Иншими словами, допоки ми не гарантуватимемо ворогам свободи тих прав, що вони їх прагнуть засудити, ми заперечуємо саму суть того, що ми в кінцевому рахунку зібралися відстоювати, а, відтак, є не ліпшими за тих, кому ми намагаємося протистояти. Або як сказав Вольтер: «Я засуджую твої слова, але я захищатиму до самої смерті твоє право їх промовити». Якщо подивитися з більш практичної точки зору, то ми побачимо, що свобода слова виконує багато функцій. Зокрема, однією з найбільш важливих її функцій є те, що процесу прийняття рішення, незалежно від рівня на якому це відбувається, передує аналіз і обговорення цілого ряду різноманітних поглядів. Прийняте в результаті цього рішення є виважене і здатне, мабуть, куди краще відображати думки, інтереси і потреби цільової групи, аніж рішення, прийняте у вузькому колі, або ж одноосібно. Саме тому свобода слова має вагоме значення для суспільства на всіх його рівнях. А ще більше значення вона має для уряду. Уряд, котрий не знає, про що думає і що відчуває його народ, перебуває у небезпеці. Уряд, що змушує мовчати, ризикує знищити творчий потенціал свого народу.

Свобода слова важлива для уряду і з огляду на ряд инших причин. Так, коли є можливість вільно критикувати діяльність уряду, останній має змогу підготувати належну відповідь на таку критику і спростувати усі несправедливі закиди. Натомість, коли свобода слова є обмеженою, то така критика, всілякого роду чутки, наклепи, а не рідко і відверта брехня, передаються «із уст в уста». Така інформація має звичку поширюватись по всій країні, від однієї людини до иншої, через нелеґальні публікації, тощо. При цьому уряд потрапляє в становище, що не дозволяє йому спростувати цю інформацію, оскільки публічно вона не була заявлена. Відтак, влада, в першу чергу, має дбати про те, щоб критика мала змогу вільно звучати на публічній арені, адже лише тоді вона спроможна відповісти на цю критику і скорегувати свою діяльність. Навіть попри те, що уряд має набагато ширший доступ до електронних і друкованих ЗМІ, провадити свій політичний курс він здатен лише за умови існування відкритої і загальновідомої критики. І, нарешті, свобода слова є найважливішим політичним правом кожного громадянина, навіть незважаючи на те, що необхідною умовою його здійснення є наявність приватної власности. Відсутність свободи слова унеможливлює як ті чи инші політичні зрушення, так і можливість бодай чинити опір несправедливості і гніту. Окрім того, відсутність свободи слова робить беззмістовними будь-які вибори, адже, будь-яка конкурентна політика, що відповідає громадській думці, можлива лише завдяки свободі слова. Та й в період між виборами можливість громадян вільно висловлювати свою думку не дозволяє розвинутись деспотичному правлінню. Очевидно, що за відсутности такої свободи марно сподіватись на політичну, а, відтак, і економічну свободу. Отже, свобода слова є необхідною умовою кожного демократичного суспільства.

Свобода слова змушує нас миритися з цілком абсурдними речами, і навіть з тими, що зазіхають на нашу честь і гідність. Показовим в цьому випадку є судовий процес у справі Роса проти Сполучених Штатів Америки (1957), на якому суддя Верховного Суду США Дуглас висловився на захист існування заледве що не абсолютної свободи слова, критикуючи, так звані, загальноприйняті обмеження. На завершення цієї справи суддя Дуглас виголосив промову, яка розходилися із ухваленим судом рішенням: «Визнавши сьогодні поведінку підсудного «непристойною», Суд тим самим автоматично розширив і без того широкі повноваження цензури. Дозволяючи державі втручатись і карати за виступ або ж публікацію, що їх суддя або ж Суд розцінюють як такі, що нібито мають згубний вплив на свідомість громадськости, хоча і не є відверто протизаконними діями, Суд тим самим радикально скорочує повноваження Першої поправки».[1]

Щось подібне мало місце і в Австралії. Роберт Пулан (Robert Pullan), у своїй нещодавно написаній книзі «Ганебні сторінки історії свободи слова в Австралії» («Guilty Secrets: Free Speech in Australia» (North Ryde, 1984)), дослідивши, наскільки нестерпним є втручання у свободу слова законів про захист чести і гідности, різноманітних правових актів, що покликані визначати рамки пристойного і непристойного, бажаного і згубного, повністю їх відкинув. Але навіть якщо б ми покладались зараз лише на свідомість самих людей, навіть найбільш ліберально налаштованих, все-таки, десь проводитимуть певну межу (дитяча порнографія). Ми мусимо визнати, що дедалі частіше зустрічаються висловлювання на підтримку тієї думки, що дії, які несуть у собі навіть лише образу чи зазіхання на честь і гідність окремих груп, мають підпадати під цензуру. Втім, на наш погляд, неповага, дискримінація і звичайна образа індивіда аж ніяк не є підставою для обмеження свободи слова. Їх слід сприймати як неминучий побічний ефект всіх тих переваг, що несе в собі свобода слова.

Ми повинні усвідомлювати, що критерії для визначення того, що і коли вважати образою, дискримінацією, порушенням чести і гідности, і т.п., великою мірою є суб’єктивними. Яскравим прикладом недоречности дедалі популярнішої в наш час практики надання повноважень цензури у руки бюрократів і трибуналів, є випадок вилучення з продажу всіх книг Д.Г. Лоуренса. Навіть нещодавно Головна Рада з питань кінематографу Британської Співдружности націй під час Сіднейського кінофестивалю заборонила показ кінофільму бразильського кінорежисера, сценариста Ектора Бабенко (Hector Babenco), в якому зображувалось нужденне, жебрацьке існування бразильського хлопчика, пояснюючи таке рішення тим, що в фільмі є сцени жорстокого поводження з дітьми. Після 1969 р. це був перший випадок заборони цензурою фільму, заявленого до показу на Мельбурнському чи Сіднейському кінофестивалях. Після шумного протесту дирекцій обох кінофестивалів заборону було відмінено спеціальною Комісією. Тому фільм «Пішоте» [2] все-таки вийшов на екран і був проголошений організаторами фестивалю найкращим фільмом.

Чималі проблеми виникли також тоді, коли декілька людей вимагали проголосити незаконною діяльність таких організацій як «Національний виступ» звинувачуючи їх у заохочуванні до расизму. Підчас останнього інциденту в одному із університетів група студентів, вигукуючи антирасистські гасла, понищила стенди встановлені «Національним виступом» для розповсюдження їхньої літератури.

Погодьтесь, таким діям, спрямованим на придушення точки зору противника, годі шукати якогось розумного чи бодай логічного пояснення. Адже вираження широкого кола різноманітних поглядів з яких деякі, звісно, можуть бути для нас неприйнятними, або й відверто хибними, є природним наслідком свободи слова. Але чомусь альтернативна практика, за якої рамки свободи слова «виключно задля нашого блага» встановлюються бюрократичною верхівкою (яким, як і всім людям, властиво помилятися і мати певні упередження), діяльність якої в більшості випадків неможливо, а якщо і можливо, то ціною великих зусиль, оскаржити в суді, вже майже стала нормою. Як на наш погляд, це зовсім небажана і невтішна тенденція.

Напади на Джефрі Блейна є симптоматичними в світлі розвитку таких тенденцій. Історія свідчить, що проблеми, зазвичай, виникають в мульти-расових, мульти-мовних і мульти-релігійних спільнотах. Погляди Блейна повинні мати право свобідно висловлюватися, будучи частиною публічних дебатів навколо нашої імміґраційної політики, поряд зі всіма иншими поглядами, і повинні розглядатися безвідносно до їх автора, без жодних образ, переслідувань і погрожувань розправою. Процес публічних дебатів якраз і покликаний дати змогу всім оцінити його погляди.

Поправки до Акту про расову дискримінацію

Одним з найбільш складних питань, що постали в наш час, є запропоновані Комісією з Прав Людини поправки до Акту про расову дискримінацію, згідно з якими: « ... публічні виступи або публікації, які, зважаючи на існуючі обставини, є такими, що ймовірно можуть призвести до прояву ненависти, нетерпимости або насильства стосовно окремих осіб або груп через їх расову приналежність, колір шкіри, національне чи етнічне походження, вважаються протизаконними». (Курсив автора)

Якщо дехто вбачає у цьому панацею для боротьби із расизмом, то, на наш погляд, це ще одне кардинальне обмеження свободи слова. Єдине, що Поправка дійсно обмежує, так це право висловлювати різного роду несправедливі наклепи чи завдавати комусь словесної образи. Так, наприклад, якщо хтось наважиться публічно заявити, що «Абориґени є ледачими п’яницями», то швидше за все така людина буде порушником закону згідно Поправки до Акту про расову дискримінацію. Однак, якщо глянути на цю проблему з иншого боку, то таке узагальнення, хоч, звісно, і гідне осуду, стосується аборигенів не більше, аніж будь-якої иншої раси чи національности. Тоді навіщо надавати твердженню значення більшого, аніж воно того заслуговує? Чи не простіше його просто зіґнорувати? Без сумніву, багатьох абориґенів може глибоко образити таке ставлення. Але ж всі ми дорослі люди і повинні розуміти, що годі прожити життя, ні разу не почувши на свою адресу жодного лихого слова.

Для кожної розсудливої людини такі слова набагато більше говорять про їх автора, аніж про австралійських абориґенів. Та й зрештою, чому міґранти чи члени етнічних груп мають бути повністю убезпеченими від прикрощів нормального людського співжиття? І дійсно, багато речей у тій чи иншій культурі цілком заслуговують на різку критику задля підтримки соціяльного порядку чи національної єдности. Так, наприклад, абориґенська практика організованого дітовбивства або ж деякі їхні звичаї у ставленні до жінок, цілком виправдано можуть бути піддані суворій критиці. Хіба ж в минулому инші культури не критикувались, скажімо, за їх санітарні звички, що загрожували громадському здоров’ю? Зрозуміло, що членам таких спільнот може бути дуже образливо і боляче вислуховувати таку критику, але чи повинен Парламент Британської Співдружности проголошувати таку критику незаконною лише через те, що вона може викликати в когось болісні відчуття? І далі, хіба ми не повинні мати право вільно критикувати білих південноафриканських членів Австралійської співдружности, що не розкаялися в проведенні расово-ізоляційної політики у себе на батьківщині, безвідносно до того, чи спричинить це прояви нетерпимости до їхнього членства в Австралійській співдружності, чи ні? Це просто смішно, що такого роду засудження расистської політики, фактично, буде порушенням Акту про расову дискримінацію.

Закони, які необхідні для того, щоб компетентно вирішувати питання, пов’язані з фізичними нападами однієї особи чи групи на иншу, незалежно від того, мали вони своєю підставою расову приналежність, чи не мали, а також для того, щоб запобігати розвитку насильства – вже існують. А нові закони, які дають можливість розпочати судове переслідування на ранніх етапах, є як непотрібними, так і доволі невизначеними (а відтак і потенційно небезпечними) у своєму застосуванні. Більше того, свобода висловлювати такого роду судження якраз і є важливим своєрідним запобіжником, що його суспільство потребує аби зменшити ймовірність застосування фізичної сили. Напруженні стосунки між різними расами перебувають у тісному зв’язку з розвитком суспільства в цілому, і не повинні придушуватись. Окрім того, гарячі публічні дебати не обов’язково призводять до виникнення таких стосунків, а відтак є більш бажаними, ніж насильство.

В Австралії прихильники модного сьогодні терміну мультикультурність – а це здебільшого політики, журналісти, деякі представники академічних кіл (хоча мало хто з них є міґрантами), з нерозумінням дивляться на тих, хто захищає останню версію Поправки до Акту про расову дискримінацію. Хоча, щиро кажучи, складається враження, що ці люди лукавлять. Вони не можуть не знати і не розуміти того, що італійці відчувають до греків, українці до росіян, китайці до в’єтнамців, турки до вірменів, індійці до пакистанців, нігерійці до ганців, хорвати до сербів – і навпаки.

Загалом в даній ситуації позиція Австралії мала б бути такою, що країна відкрита для імміґрантів з будь-якої країни, з єдиним застереженням, що їхню національну політику вони залишають вдома. Щоправда втілення ідеї на практиці часом набуває характеру метаморфозів, з єдиною поправкою, що в даному випадку «метелик» може виявитись потворнішим за «гусінь». Неможливо просто законодавчими методами захистити людей від того, що ми називаємо расизмом, а особливо міґрантів, які, наприклад, могли бути ворогами під час Світових воєн. Єдине, що ми можемо зробити, так це за допомогою освіти намагатися змінити таке ставлення, сподіватись, що час залікує ці рани і, що для нового покоління австралійських дітей ці погляди залишаться далеко позаду. Намагання придушити такого роду висловлювання законодавчими важелями, лише озлоблює людей і затягує процес «одужання». Професор Лочлен Чіпмен сказав це про Поправку (про яку вже йшла мова вище) запропоновану Комісією з Прав Людини:

«Я думаю, не буде надто великим перебільшенням сказати, що з часів Другої світової війни ми не мали більш радикальних ідей щодо обмеження свободи самовираження, ані ж ті, що ми їх сьогодні обговорюємо. Вони зародилися у середовищі нового класу і що важливо, усі вони були висунуті в ім’я захисту невинних людей від згубного впливу різного роду промов і виступів. На перший погляд, запропоноване обмеження не викликає жодних заперечень; єдине, кому воно, здавалось би, може не подобатись, так це або самим расистам, або людям, байдужим до проблем, пов’язаних з расизмом. Але насправді, а переважно так і трапляється, люди, які протестують проти цього доповнення лише з добрих намірів, отримують тавро расистів. ....

Єдина річ, що дійсно викликає занепокоєння в запропонованій Комісією з Прав Людини Поправці, це те, що вона була свідомо прийнята (були й инші альтернативи, але їх було відкинуто) з метою визначати надалі поняття «образи» з огляду на об’єктивні наслідки, до яких вона призвела, а не в значенні вкладеного в неї наміру, на зразок законів про захист чести і гідности, що діють в такий спосіб у більшості штатах. Так, наприклад, якщо б якась газета, аж ніяк не маючи лихих намірів, опублікувала результати добросовісно проведеного нею порівняльного аналізу рівня алкоголізму серед абориґенів і решти населення Австралії... і, якби в результаті, хоча б незначна частина її читачів стала менш толерантною в своєму ставленні до аборигенів, їй можна було б висунути звинувачення в нанесенні моральної шкоди або образи. І після цього нас поспішно запевнятимуть, що запропонована поправка до існуючого законодавства аж ніяк не має за мету розширити свої повноваження до визначення «міри справедливости» громадських дебатів, наукових досліджень чи творів мистецтва (останнє застереження, безсумнівно, мало за мету зберегти Ваґнера і анекдоти про Ірландців).

Важко собі просто уявити щось безглуздіше, аніж те, що Комісія з Прав Людини вирішуватиме, чи зараховувати цю роботу до творів мистецтва, або ж чи громадські дебати є добросовісними, або ж чи доповідь є правдиво науковою. І це не просто смішно. Тут вже пахне всіма класичними небезпеками, що їх несе із собою цензура. Більше того, доволі сумнівним бачиться й те, що їй вдасться якимись чином зменшити расове напруження. Їй хіба що вдасться заборонити в Австралії розповсюдження «Mein Kampf» А. Гітлера, допоки цю роботу не визнано твором мистецтва».

Дифамація

Свобода слова є тим, що не завжди вважають за потрібне враховувати у суспільному житті, хоча багато инших речей враховують. Однією з таких речей, що враховуються, є дифамація – закон, що прагне захищати репутацію індивідів. Ключовою є проблема примирення захисту репутації і конкуруючих вимог свободи слова.

У вільному суспільстві існує сувора установка щодо того, що можна вільно говорити, особливо це стосується громадської сфери і поведінки індивідів у цій сфері. Однак, з метою уникнення грубих порушень встановлюються дифамаційні закони.

Також це сприяє захисту «абсолютного імунітету». Це означає, що все, що було сказано (навіть, якщо це наклеп) є «абсолютним привілеєм» і ніщо не повинно перешкоджати таким висловлюванням. «Абсолютний імунітет» мають виступи в парламенті, свідчення свідків під час судових слухань. Також існує «частковий імунітет» – захист осіб, які відповідають певних вимогам, ним володіють журналісти.

Парламентарі нерідко зловживають «абсолютним імунітетом» з метою уникнення відповідальности. Правдивість висловленого має бути повністю захищена. Можливо, баланс може бути порушений привілеями, що можуть стати непосильною ношею для правосуддя.

У США особа, що працює у політичному штабі чи громадському офісі, не має права вимагати дифамації, оскільки американці вважають, що кожен, хто переступив поріг офісу не як звичайний громадян, прийшов за власною волею, без громадського примусу. Це суть демократії в США. Так, закон про дифамацію не дає жодного захисту працівникам громадських офісів.

Ще одна ідея щодо думок про свободу, висловлених Мілем. Традиційний принцип права на свободу висловлювання полягає у тому, що кожен може сказати, те що думає, якщо це не зачіпає безневинних людей. Відповідно до дифамації не можна робити заяв щодо живих людей, та тих, що недавно померли, якщо тільки ці заяви не позитивні. Багато хто критикує ці положення. Я думаю, що це не може бути реалізовано повною мірою, так як не є до кінця зрозумілим.

Популярний принцип Міля про свободу – є попередженням образ, що підтверджує роль держави, як обмежувача наших волюнтаристських прагнень – цей принцип Міль запозичив у Канта, – що завжди спричинені практичними проблемами щодо розуміння образи та шкоди.

Як наслідок, декого вражає не стільки образа, що її наносять инші завдяки закону про свободу висловлювання, скільки те, що це обмежує поле справедливости. Дехто вважає, що такі обставини, як, наприклад, етнічна дифамація або втручання у сферу приватного життя, призводить до обмеження поля свободи висловлювання, що за неї так красномовно й пристрасно виступали Вольтер, Мільтон, Міль. Я не є прихильником таких думок. Ті, хто так думають, можуть бути расистами, друзями расистів або мають неповагу до приватности.

Нова цензура

Оповідь була б неповною, якщо опустити нові директиви Федерації Асоціяцій працівників австралійських Університетів (Federation of Australian University Staff Associations – FAUSA), щодо безстатевої мови. Ці директиви дуже схожі на новомову, про яку згадує Оруелл у «1984». Метою директив є висловлення думок безвідносно до статі. Зайвим є казати, що ці директиви є смішними та неправильними, м’яко кажучи, щодо мовленнєвих вимог до інституцій освіти. У цьому всьому найважливішим є те, що декілька австралійських університетських громад пропонують рекомендації з використання мови, що, між иншим, впроваджуються на лекціях, практичних заняттях, адміністративній документації, наукових публікаціях, стають університетською політикою. Доки декілька науковців будуть іґнорувати позитивні рекомендації, що передбачливо надаються людям, які тяжіють до таких комітетів, справжні звинувачення щодо якости академічної громади не будуть серйозно сприйматися.

Яким може бути ставлення до гуманітарних наук, якщо науковці наполегливо рекомендують у фразі Аристотеля «Чоловік (man) – політична тварина» на університетських заняттях слово «чоловік» заміняти словом «людина» або иншим «безстатевим» словом. Дуже важко знайти відповідну принципову позицію до університетської автономії, коли науковці, що прочитали та опрацювали новомову Оруела, все ж пропонують такі позитивні настанови. Коли сатирик передбачає певний архетип для соціяльно політики у рамках наших університетів, то відречення цього середовище виглядає дуже привабливо.

У 1983 році було декілька пропозицій щодо переписування шкільних підручників та перегляду навчальних планів з метою переоцінки жіночих і чоловічих соціяльних ролей. Нова організація вчителів Західної Австралії хоче переписати історичні тексти, з тим, щоб вилучити війни і героїв воєн, а вписати мир і героїв миру. Більш знаковим є те, що подібні комітети вимагають «забракувати» окремі школи та бібліотеки через неналежне представлення расизму, ґендерних ролей, мілітаризму.

Паралель між цими вимогами та тим, що описав Оруел у «1984», просто вражає. Як люди можуть визначати, де правда, а де неправда? Як у Оруела якась еліта вирішує, що потрібно знати звичайним людям, адже вважають, що вони занадто інертні та слабкодухі.

Відносна свобода слова

Добре пам’ятаємо те, що, незважаючи на обґрунтовану критику, західні суспільства дозволили урядам обмежувати свободу слова висловлювання, якщо це стосується держав, що лежать між Ельбою і Китайським морем. Яскравим прикладом цього є особлива турбота лідера польської Солідарности Лєха Валєнси про будь-які заяви щодо проблем, які стосуються його країни. І це тільки через острах критики міжнародних мас-медія. Подібні проблеми були і Совєтському Союзі, загадати хоча б обговорення здоров’я колишнього дисидента Сахарова.

Об’єднання обмежень у соціялізмі і свободи у капіталізмі не є випадковим. Капіталізм, при всіх своїх недоліках, є плюралістичною системою. Влада у рамках такої системи розпорошена та змінна, і це забезпечує плюралізм, що є необхідним, але недостатнім для розвитку свободи слова. Соціалізм – високо централізована система, де політична та економічна влада сконцентрована у руках декількох людей. Свобода слова при соціялізмі є більш обмежена, відповідно до комуністичної доктрини.

Судження щодо обмеження свободи індивідів є на перетині понять «ефективний уряд» та «громадське благо». Інтерпретація цих концептів перебуває у руках законодавців, чиновників і суддів з їх невдачами і почуттями, переконаннями і недостатніми знаннями, розумінням, суб’єктивними поглядами та особистими установками. Так як «громадське благо» є важливим фактором, обмеження свободи слова теж виходять з міркування про нього. Законодавче обмеження індивідуальної свободи слова можливе лише перед загрозою нанесення шкоди иншим людям.

Переклав Віктор Вальчук

---

1. Перша поправка до Конституції США (перший пункт Білля про права) гарантує громадянам свободу слова, друку, зібрань, совісти. (Прим. перекл.)

2. Повна назва фільму «Пішоте, закон найслабшого» («Pixote, A Lei Do Mais Fraco», 1980), премія на Міжнародному кінофестивалі в Локарно, 1981. (Прим. перекл.)