Михайло Сидоржевський

Свобода вибору і ментальність раба

Мені запропонували написати про «солодку свободу слова». Сподіваюся, що видання, від якого мені надійшла ця пропозиція, опублікує написане мною, і навряд чи використає при цьому ножиці (хіба що, якби я написав щось непотребне чи не варте уваги). Як не сумніваюся і в тому, що це видання вчасно вийде (тьху-тьху), і вчасно дійде до читача. Що, певно, має засвідчити, що ця свобода в Україні задушена ще не до кінця. І що зашморг не такий уже й цупкий, як дехто лементує. Хоча, з иншого боку, маємо численні приклади дійсного утискання мас-медій і журналістів, не кажучи вже про більш трагічні випадки. Було б дивно, якби було инакше у країні, де вчорашній недобитий совок імплементувався у тіло упослідженого хохла.

Наразі бачимо, що є проблема. З одного боку – вільне слово, скажімо так, звучить, і його, образно кажучи, читають. З иншого – але ж його так мало, цього вільного слова! Ну зовсім мало!

Чому?

Звичайно, винен «режим». Це не підлягає сумніву. Про це говорено вже стільки, що годі додати щось нове й ориґінальне. Не хочу.

Але хотів би зачепити инший бік теми.

Про нас.

Про журналістів, які чи то виросли з чиєїсь шинелі, чи то вирішили: а воно нам треба, більше від инших?! І так проживемо якось, аби на хліб з маслом вистачало, та щоб діти не голодні були.

Тема, погодьтеся, не нова. Більше того, древня як світ: тема меж свободи самої Людини.

У кожного ці межі свої. Просто бувають часи, коли діапазон вибору досить вузький, і тоді всі чи майже всі кричать в один голос («слава» чи «ганьба»), або ж нишком сопуть, заховавшись в глибини свого фізичного тіла, не висуваючись. Хоча і тоді, як ми знаємо з недавньої історії, трапляються аномалії, і якісь, здавалося б, диваки-донкіхоти піднімаються на шибеницю з гордо піднятою головою чи гибіють по сибірських рудниках і гулагах.

Так от, про межі.

І про час, в якому живемо.

Журналіст, як відомо, така ж людина, як і подібні йому представники инших професій, суконною мовою кажучи. Хоча чомусь прийнято вважати, що журналісти повинні бути чесними і відстоювати такі загальнолюдські категорії як свобода, честь, справедливість тощо.

Але чому? Чому ментальність раба не може бути притаманною журналістові такою ж мірою, як і иншим насельникам цієї країни? І чому в країні, де всі чи майже всі брешуть, де переважна більшість крадуть чи готові вкрасти, чому у цій країні повинна існувати якась особлива порода людей, які викриватимуть ці «недоліки» привселюдно на папері?

«Слаб чєловєк», як писав один відомий письменник з Росії. Кожен з нас прийшов у цей світ на землі, де традиції вільнодумства і свободи духу закопані настільки глибоко, що нам дісталися лише крихти, та й то втоптані в болото чужими кирзовими чоботами й своїми чунями. На цій землі паростки свободи, що з’явилися після довгої й холодної ночі, є слабкими і кволими, повітря тут просякнуте отруйними випарами, і крізь його викривлений простір і сонячні промені долітають до нас деформованими, і білий світ виглядає блідим і заштрихованим у сірі тони.

Ми (принаймні, переважна більшість із нас) не є вільними громадянами. Вільними не в політичному чи адміністративному значенні, а – в розумінні свободи духу. (Про причини – історичні, ментальні, політичні і т.ін. – говорити тут не будемо, це тема для иншої, не менш цікавої розмови). Тема громадянського суспільства не лише для «пересічного» обивателя – пустий звук; для більшости тих, хто відносить себе до еліти, творчої чи політичної, – теж не більше, ніж словосполучення, котре можна використати принагідно, промовляючи з трибуни чи вставивши його в якусь чергову красиву і гучну декларацію або статтю.

Тим часом саме відсутність традицій громадянського суспільства значною мірою пояснює те становище, в якому опинилося суспільство. Цим пояснюється і те, що кожен з нас, представників однієї з найдревніших професій, опинившись перед вибором: бути вільним і чесним перед собою або ж шукати і знайти причини, щоб залишатися рабом, обирає, як правило, друге.

Невже хтось може мені заперечити? Колега із райцентру скаже: це вам у столицях легко про це казати, вигнали з однієї редакції – можна знайти иншу роботу, або ж піти на крайній випадок розвантажувати вагони з цементом.

Звичайно. У столиці можна заховатися, забитися в нору, загнати себе в клітку подалі від людського ока і, головне – від себе. У невеликому місті це зробити набагато складніше.

Але вибір залишається завжди, він у мені, як і в кожному, незалежно від місця проживання.

І робити цей вибір сьогодні не легше, а може й важче, ніж в инші часи. Оскільки диявол з-за лівого плеча спокушає все більше, нашіптуючи: поступися, зігни голову, опусти плечі, впади на коліна, стань раком... І виблискує при цьому принадами: ось матимеш дві жмені срібляків, ось ходитимеш в лівреях чи хоча б підноситимеш за вельможами, харчуючись жирними об’їдками з хазяйського столу, ось здійсняться твої потаємні бажання, чоловіче-марнотнику, слабкосила істото... Тільки забудь про те, що ти – Людина... Ціна ж твого компромісу – мізер, не вартий уваги, і чого тобі опиратися, адже в противному разі знаєш, що тебе чекає? Чи нагадати? Рахуватимеш копійки, і заздро заглядатимеш на чужі бенкети, і розумітимеш, що свято цього життя – не для тебе, і що тобі призначено відводити очі від погляду голодної вовчиці, котра називається твоєю дружиною, і болітиме твоє серце за обібраних життям твоїх діток, котрих ти не в силах одягти і нагодувати так, як найкращі у світі діточки того заслуговують, а твої більш успішні колеги не впізнаватимуть тебе на вулиці, бо ти – Ніхто, бо ти не відбувся у цьому житті, де право сильного і є найвищим мірилом справедливости...

І що ти скажеш на те?

Нехай така фразеологія видається комусь занадто патетичною, може, навіть для когось звучить і фальшиво, але ця боротьба таки триває – там, на небесах, у вишніх сферах, на неземних регістрах. Точніше – в наших душах.

У реальному, повсякденному і матеріальному житті все набагато прозаїчніше, і нема диявола, і нема лівреїв, а є лиш вічна спокуса зігнутися, змиритися, продатися зрештою, якщо користуватися теперішнім лексиконом. Навіщо «боротися», коли довкола стільки прикладів життєвлаштування? Особливо коли ти – як загнаний у безвихідь звір. Мені знайоме це відчуття, я був у шкурі по суті безробітного журналіста, і прокидався вранці і лягав увечері з однією думкою: де заробити грошей, щоб утримувати сім’ю хоча б на рівні «життєво необхідного мінімуму»? Та хіба я один?

І кожен вирішує цю дилему по-своєму, в міру того, наскільки почувається вільним. Один продається з задоволенням; я знав декого з цих «успішних журналістів» у зовсім інших іпостасях, чув від них колись, у іншому житті, думки, діаметрально протилежні тим, що зараз матеріалізуються в нібито поважних виданнях під їхніми прізвищами. Вони смакують своїм теперішнім становищем, відтягуючись на опозиційних політиках за повною програмою. Хіба можна так натхненно, з таким задоволенням, з фанатичним блиском вкладаючи душу, лити помиї проти власної волі? Так талановито брехати не моргнувши? Та ні, звичайно... Але журналіст, який пише під диктовку влади, причому влади негідної, бездарної і продажної влади політичних банкрутів, заслуговує на те, щоб його зневажали.

Втім, він зробив свій вибір, – ніхто його, скажімо так, не тягнув за язика і не водив його рукою. Свою свободу слова він власноруч загнав за червоні прапорці, добровільно увібгав у лещата кругової поруки і проплачених авансів.

Чи справді щасливий він (про докори сумління не кажу, бо можуть запідозрити у безнадійній наївності), – відомо ж бо, що не хлібом єдиним живе чоловік? Для мене є це незбагненною загадкою. Якщо так – тоді це щастя шльондри. Якщо ж усвідомлює свою ницість і нікчемність, зберігаючи при цьому задоволений вираз – в такому випадку цей шлях веде на роздоріжжя, відоме під медичним терміном «шизофренія».

Проте однозначно нещасним є той мій знайомий журналіст – до речі, пристойний фахівець і порядна людина, – який, купившись на великі гроші і потрапивши в замкнене коло зобов’язань, знайшов сакраментальний вихід для того, аби втекти від самого себе. Вихід той не ориґінальний, але по-своєму універсальний – на дні склянки.

Однак тими дверима, як відомо, втекти від себе не вдавалося досі ще нікому.

Не зробить цього і мій колега.

Але і його вибір зрозумілий.

Його теж ніхто в плечі не штовхав і силоміць не заганяв туди, де він досі працює, заливаючи спиртним залишки чогось неназваного, давно, здавалося б, забутого – того, що иноді, може, удосвіта, нагадує про свою ефемерну присутність, коли мій колега прокидається, а за вікном – осінній дощовий ранок, і голову ніби стягують залізні обручі, – стягують так, що не хочеться жити, не хочеться нікого бачити, особливо тих ненависних мордяк, яким треба щодня усміхатися, і служити, і дякувати; саме в такі ранкові миттєвості, можливо, – мені чомусь так здається, – десь у глибинах його єства раптом заворушиться якийсь немічний, але ще живенький черв’ячок; ворухнеться кілька разів туди-сюди, та тут же й вгомониться, і колега наступної миті вже й забуде про ту зайву, непотрібну дивину, згадавши про насущні потреби дня.

Це я так думаю про нього.

А може, я й помиляюся (ми схильні иноді думати про людей ліпше, ніж вони є насправді), і той черв’ячок давно здох, жодні моральні турботи не обтяжують мого колегу, і він для себе «ексклюзивно» винайшов той шлях, яким пройшли численні його попередники, і який насправді є стежкою, котрою диявол заводить своїх клієнтів на глухі манівці...

Це, так би мовити, один бік цієї безкінечної теми.

Але є й инший.

Свого часу в мене був власний досвід видання незалежної газети. Це було в Житомирі у 1994-1996 роках, і газета називалася «Прес-форум». Я був її редактором, а ще співвласником і директором підприємства, котре було засновником і видавцем цієї газети. То був своєрідний час. Газета дійсно була абсолютно незалежною, ніхто жодного разу не намагався вплинути на те, що в ній друкувати (а це було опозиційне позапартійне видання), як і, власне, ніхто й не переймався тим, щоб підтримати її. Сьогодні таке навряд чи можливо. Ми заробляли гроші самостійно; крім політичної газети, видавали ще кілька розважальних і одну рекламну. Поза тим, у місті було декілька торговельних «точок», на яких ми продавали періодику і книги. Тобто, автор цих рядків на власній шкурі відчув, як живеться на своїх харчах опозиційній газеті у «провінції».

Тут не місце для подібних ретроспекцій, а тому скажу лише, що «Прес-форум» довелося-таки закрити; чергова перевірка «зі моном» податкової міліції, впродовж якої редактор газети мав можливість неодноразово і за вельми характерних обставин спілкуватися з представниками різних, скажімо так, силових і фіскальних структур, виявилася останньою. Нас фактично зламали, як не гірко було це визнавати тоді і як не соромно в цьому зізнаватися сьогодні. Проте, отриманого уроку вистачило для усвідомлення того, що бавитися в незалежну опозиційну журналістику в цій країні – рівносильно самогубству. Тобто – ти можеш бути опозиціонером, можеш критикувати владу, навіть ганьбити її, використовуючи для цього весь свій талант, але при цьому мусиш мати дах над головою. Політичний і фінансовий. Дуже добре, коли цей дах чимдалі від неньки, а твої добродійники з причини віку і віддалености не дуже тямлять, про що, власне, йдеться, і ти зможеш, залежно від суб’єктивного і об’єктивного чинників, якийсь час, чи й довго, розмахувати опозиційними прапорами. Але такі дива вже закінчуються: діаспора – не бездонна діжка, та й лава патріотів там, внаслідок природних процесів, куцішає. А тому доводиться повертатися до своїх баранів, як сказав би класик. Звичайно, не так вже й погано, аби це були грошовиті «люди з наших організацій», про що писав, щоправда, трохи з иншого приводу, Степан Процюк. Тоді «люфт» твоїх інтересів, як і діапазон для критики, можливо, теж буде відносно широким. Можливо, хоча зарікатися не буду, оскільки й тут маю чималий досвід співпраці, у висліді чого і з’явилися ті подекуди песимістичні настрої, що їх, можливо, хтось знайде поміж цих рядків. Адже, виявляється, різні демократичні прибамбаси в назві такої організації чи у її програмі аж ніяк не означають демократичности в поглядах і діях її керівників. І ще було цікаво дізнатися про те, що шори в такому випадку бувають ого якими міцними, а сучкувате прокрустове ложе дозволеного – нестерпно тісним.

Дивно, чи не так?

Хоча – чому це дивно? Адже шинель і кирзові чоботи чи вітчизняні чуні – все ті ж.

І тут я повертаюся до думки, висловленої на початку цієї статті – про «солодку свободу слова».

Про те, що вона, ця свобода, у нас, на щастя, задушена не до кінця.

Однак, погодьтеся, тепер ця фраза звучить дещо по-иншому, ніж на початку статті. Вірніше – зовсім по-иншому. Вона звучить так: свобода слова у цій країні ЩЕ не задушена до кінця.

Але процес, на жаль, триває.

Триває незалежно від політичних перипетій і навіть від їхніх наслідків, як не блюзнірськи це звучить у рік президентських виборів, у момент, коли для НАШОЇ перемоги, здавалося б, потрібно докласти всіх зусиль (Це, власне, і робить автор цих рядків).

Триває, бо свобода слова передбачає громадянське суспільство, націю вільних людей, а не «електорат» з рабською ментальністю.

Передбачає вільну людину.

Дорога ж до того мурованого храму, про який алегорично йдеться за подібних обставин, насправді лежить не в площині якогось із «векторів», так само як не залежить від кольору і орнаменту на прапорах переможця.

Шлях той пролягає крізь душу кожного з нас.

Але ж які непрохідні нетрі чекають того, хто відважиться самотужки здолати цей шлях.