Микола Княжицький

Свобода слова у системі національної безпеки

Стан вітчизняних мас-медія з різних причин став головним предметом дискусії і занепокоєння як в середині нашого суспільства, так і серед закордонних експертів. Експерти характеризують стан на ринку засобів масової інформації, відзначаючи наступні його риси:

вітчизняні мас-медія, перш за все електронні, є монополізованими декількома провладними групами;
засоби масової інформації не стали місцем суспільного діалогу між різними соціяльними, політичними і культурними групами;
радіо і телебачення не задовольняють культурних і соціяльних потреб великих суспільних груп, зокрема українокультурних;
вітчизняні засоби масової інформації не витримують в умовах ґлобалізації конкуренції з російськими та західними впливами.

Спробуємо розглянути кожну із вищезазначених тез. Ми приділятимемо увагу перш за все електронним засобам інформації, хоча почасти усе вище викладене стосується також і друкованих медія. Під медія ми розуміємо таку комунікативну суспільну систему, яка включає в себе телебачення, радіо, газети, журнали, інтернет-видання, кінематографію, видавництво художньої літератури, поширення музичних творів і иншого культурного продукту, зокрема через інтернет і на електронних носіях. Тобто, медія ми розглядаємо як інструмент донесення культурного продукту до споживача. Але чому саме електронним ЗМІ ми віддаємо перевагу? Через те, що саме вони мають найбільший вплив на споживача, є найдоступнішими для нього і найдешевшими. Телебачення формує сьогодні суспільну думку, є найвигіднішим способом донесення реклами до всіх верств населення і через це є найбільшим джерелом розподілу фінансових потоків до инших галузей культури. З нашої точки зору відсутність якісної, не «жовтої» всеукраїнської газети і неготовність масового споживача до сприйняття такого продукту зумовлені, окрім инших причин, і відсутністю суспільних дискусій на телебаченні. Телебачення, виховуючи деполітизованого і малокультурного громадянина не лише йде за смаками масового споживача, а й нав’язує цьому споживачеві певні стандарти сприйняття інформації.

Не можна применшувати вплив телебачення і радіо на инші галузі культури, зокрема на кіновиробництво, шоу-бізнес і музичну творчість. Купуючи і популяризуючи иноземний продукт, телебачення і радіо перерозподіляє фінансові потоки від вітчизняних виробників і виконавців до зарубіжних. Це впливає не лише на становлення національної самоідентифікації населення, але й на громадянську активність. Люди починають сприймати себе частиною чужого культурного, а отже і політичного, простору.

Такий стан справ у мас-медія є наслідком узгодженої позиції національних еліт задля збереження владних повноважень. Проблема у тому, що опозиційні еліти не використовують усі можливості для змін ситуації. Серед них побутує думка, що після зміни персонального складу можновладців побудована в Україні система мас-медія служитиме їхнім інтересам з тією ж відданістю, з якою сьогодні прислужується інтересам сучасних еліт.

Натомість, між побудовою сильних, конкурентоспроможних національних медія, утвердженням економічної і політичної незалежности держави і захистом її національної безпеки існує нерозривний зв’язок. В одній з доповідей американської «фабрики думки» корпорації RAND (RAND/MR 1-33-OSD) зазначається, що завдяки цифровій революції виникає нова галузь стратегії внутрішньої і зовнішньої політики – «інформаційна стратегія». У доповіді йдеться про ноополітику як нову форму політичного керівництва, методі реалізації зовнішньої політики у інформаційну епоху, коли на відміну від грубої сили, яка застосовувалась раніше, ідеї, моральні цінності і закони поширюються так званою «м’якою силою» через ноосферу – кіберпростір і засоби масової інформації. У иншій доповіді RAND зазначається наступне: з допомогою інформаційної зброї нового покоління щодо супротивника передбачається вирішувати наступні завдання:

створення атмосфери бездуховности і аморальности, неґативного ставлення до культурної спадщини супротивника;
маніпулювання суспільною свідомістю і політичною орієнтацією соціяльних груп населення країни-супротивника з метою створення політичної напруги і хаосу;
дестабілізація політичних стосунків між партіями і громадськими об’єднаннями недружньої держави з метою провокації конфліктів, провокації взаємознищення;
провокація соціяльних, політичних і релігійних сутичок;
зменшення рівня інформаційного забезпечення органів влади, інспірування помилкових управлінських рішень;
дезінформація населення про роботу державних органів і їхня дискредитація; підрив міжнародного авторитету держави.
(Гриняев С.Н. «Национальная информационная стратегия, как основа внешней и внутренней политики США в 21 веке». Конфидент. 2001, №5 стр. 26-31)

Майже кожна наступна американська адміністрація приділяє особливу увагу питанням національної інформаційної безпеки. Так, адміністрацією Клінтона було розроблено «Національний план захисту інформаційних систем США», який передбачав, зокрема, і фінансування підготовки фахівців у галузі інформаційної безпеки.

В Україні жодного разу, ані на урядовому, ані на парламентському рівні не розглядалися і не аналізувалися питання інформаційної безпеки, якщо не враховувати деякі спроби силових відомств і контролюючих органів посилити фіскальний контроль за засобами масової інформації й інтернетом.

У совєтських і постсовєтських традиціях звикли протиставляти інформаційну безпеку і свободу слова, свободу засобів масової інформації. Однак, таке протиставлення не вирішує проблеми захисту національного інформаційного простору, а навпаки загострює її. Національний інформаційний простір може бути захищеним від зовнішніх впливів лише тоді, коли держава зможе виробити сучасні способи регулювання процесів у цьому просторі, а засоби масової інформації будуть захищеними від впливів як внутрішніх, так і зовнішніх політичних і фінансових сил.

Европейська модель захисту національних інформаційних просторів втілилася у Европейській конвенції із транскордонного телебачення. Україна цю конвенцію досі не ратифікувала. Викликає подив принципове небажання ратифікувати конвенцію не лише з боку консервативних парламентських сил, а й з боку опозиції, представники якої на час написання статті є на чолі парламентського комітету з питань засобів масової інформації.

Саме у конвенції (частина 3 стаття 7) йдеться про те, що «телемовник повинен забезпечувати умови для того, щоб у новинах факти і події подавалися справедливо та заохочувалось вільне формування думок». Цей пункт конвенції є одним з найважливіших у питаннях захисту національного інформаційного простору, оскільки забезпечення доступу населення до об’єктивної інформації стає на заваді численним маніпуляціям, які протягом останніх років активно використовуються щодо громадян України. Европейські країни по-різному підходять до забезпечення такої об’єктивности. У деяких країнах різні вимоги висуваються до комерційних і громадських засобів масової інформації.

В Україні, як відомо, досі не створено громадського телебачення і радіо. Натомість державне телебачення і радіо продовжує традиції малоефективної совєтської пропаґанди. Функції громадського мовлення полягають у забезпеченні інтересів усіх соціяльних і культурних груп, включаючи суспільні меншості. Окрім того, громадське телебачення об’єднує націю і виступає гідною противагою неґативним впливам, яке здійснює комерційне телебачення у гонитві за рейтинґами.

Громадське телебачення у таких країнах як Велика Британія, Німеччина, Польща, у багатьох инших, незважаючи на свою культурницьку спрямованість, залишається лідером ринку. І це одна з причин, чому існуючі в Україні фінансово-політичні групи, що контролюють національні телеканали, не зацікавлені у створенні такого конкурента. Українське державне телебачення, яке штучно утримують на найнижчих рівнях популярности, служить не для об’єднання нації, а лише для задоволення амбіцій української бюрократії. Вплив цього телебачення на населення є мінімальним і це теж вигідно представникам найбільших комерційних монополій. Нагадаємо, що ці монополії представляють не лише національні провладні еліти. Один із загальнонаціональних телевізійних каналів був приватизований за участи американських фінансових груп і представників українського керівництва. Инший канал створювався українським керівництвом із тодішнім російським олігархом Б. Бєрєзовскім. Сьогодні контроль Бєрєзовского перейшов до нової російської «державницької бюрократії». Отже, вплив иноземних «інвесторів», не збалансований противагою у формі громадських ЗМІ, у будь-якій країні розцінювався б як загроза національній безпеці.

Навіть у тих країнах, де громадське телебачення залишається противагою комерційним впливам, скажімо у Великій Британії, де BBC залишається найбільшим конкурентом компаніям Руперта Мердока, діє норма, що вимагає від приватних телерадіокомпаній забезпечувати об’єктивність мовлення. Коментарі в оглядах новин і документальних програмах там заборонені навіть на приватних каналах. Законодавство вимагає від усіх компаній збалансованости у висвітленні життєво-важливих подій політичного, економічного, соціяльного і иншого характеру. Будь-який тенденційний коментар, представлений в авторській програмі, повинен бути збалансованим висвітленням инших точок зору, що існують в суспільстві, скажімо, показом иншої авторської програми. У Франції законодавство вимагає при висвітленні актуальних подій третину часу надавати для висловлення позиції парламентській більшості, третину – опозиції, і третину – уряду. Це правило не розповсюджується на виступи президента. Українське законодавство лише загальними словами декларує вимогу до телерадіоорганізацій «у своїй діяльності реалізувати принципи об’єктивности, достовірности інформації, компетентности, гарантування права кожного громадянина на доступ до інформації, вільне висловлювання своїх поглядів і думок, забезпечення ідеологічного і політичного плюралізму...» У Законі жодним чином не пояснюється, як телерадіоорганізація може гарантувати кожному громадянину вільно висловити свої погляди.

На таких недоречностях і неконкретності побудована уся система українських законів про ЗМІ. Те ж стосується і захисту національного виробника аудіовізуальної продукції, захисту національної культури загалом, хоча кожна держава, яка хоче зберегти незалежність, тим більше держава молода і постколоніальна, повинна такий захист забезпечити. Окрім Конвенції про транскордонне телебачення, країни, що входять до Ради Европи підписали директиву про телебачення без кордонів, згідно з якою потенційна загроза національній ідентичності є основою для скарги з боку країни, яка приймає иноземний сигнал, до держави, що його передає.

Національна ідентичність забезпечується також квотуванням програм, що вироблені на території країни за участю її митців. Квоти, закладені в українському законодавстві, є недосконалими і тому не виконуються. Під час виборчої компанії 2002 року автор цієї статті був одним з ініціаторів обговорення змін до законодавства про телебачення і радіомовлення, яке проводилося в межах акції «Слухай українське» мистецьким об’єднанням «Дзиґа» у Львові. У результаті акції деякі народні депутати, що були обрані від округів міста Львова, взяли на себе зобов’язання подати у формі законопроєкту документ, який було обговорено в «Дзизі». На жаль, цей документ так і не вийшов із профільного комітету, що його очолює Микола Томенко. Цей документ регулював не лише квоти національної продукції, а й квоти продукції европейської, що є особливо важливим для України, яка декларує своє бажання вступу до ЕС.

Схожі квоти діють у польському, французькому, англійському законодавстві. Закон Італії, прийнятий у 1990 році, теж передбачає комплекс схожих правил. Як громадські, так і приватні національні канали протягом перших трьох років дії ліцензії повинні резервувати 40% часу під показ фільмів, що вироблені у країнах ЕС. Після цього періоду пропорція зростає до 51%. Половина від цієї кількости повинна бути італійського виробництва.

Небажання України ратифікувати Конвенцію про транскордонне телебачення і вносити зміни до власного законодавства привело до того, що етер найпопулярніших каналів займають російські фільми і серіали, що витісняють навіть американську продукцію. Нічого дивного у цих процесах немає, оскільки серед виробників аудіовізуальної продукції лідерами є суб’єкти американського, европейського і російського ринків. Вибір України не великий – або бути частиною европейського ринку, який законодавчо захищає національну ідентичність кожного з учасників, або стати частиною ринку російського, який навіть на відміну від совєтського ринку, що враховував інтереси культур національних республік, розвивається за типовою колоніальною моделлю.

Відомий дослідник Монро Прайс бачить ще одну небезпеку ґлобалізації у сфері мас-медія. У книжці «Телебачення, телекомунікації і перехідний період» (Москва, МДУ, 2000) він зокрема пише: «Яку б роль не відігравала держава, ґлобалізація прагне послабити її через поширення конкуренції. Сутністю ґлобальної конкуренції є значне збільшення кількости телевізійних постановок (і характерний для телевізійних новин особливий погляд на дійсність). При цьому невідворотно наносяться збитки внутрішній громадській сфері. Парадоксально, але ґлобалізація може вітатися авторитарною владою саме тому, що вона розмиває внутрішню громадську сферу. Традиційно одним з перших завдань тих, хто намагається консолідувати в руках владу, є знищення конкуруючої політичної преси. Однак, цілком прийнятною заміною виявляється нейтральна, і навіть аполітична ґлобальна мовна система. Глобальні супутникові служби послаблюють будь-який конкуруючий політичний голос в середині країни, як послабляють вони і голос, який контролює сама держава. Новини про події за кордоном – це инша телевізійна драма, а зовсім не звинувачення режиму. Саме з цієї позиції відбувається нейтралізація мовлення як важливого фактора громадської сфери».

Ще одним важливим европейським правилом, яке зазначене у ст. 18 европейської Конвенції з транскордонного телебачення, є «Заборонене спонсорство», що передбачає заборону на спонсорство інформаційних і публіцистичних програм. Український закон нібито теж забороняє спонсорство щодо випуску новин (ст.32), але, як і в більшості инших своїх положень, не пояснює, що мається під цим на увазі. Европейська практика розуміє під спонсорством новин передачу в етер інформації і сюжетів, що були профінансовані замовником, які можуть дезінформувати або вводити в оману глядачів і слухачів. Загальнонаціональні і місцеві служби новин в Україні вважають таку свою діяльність законною і логічною. Цікаво, що законною і логічною вважають її також представники як провладних, так і опозиційних політичних сил і груп. Саме у такий спосіб розповсюджується в Україні інформація про товари, послуги, переваги одного або иншого політика.

Встановлення европейських стандартів мовлення, серед яких вимоги до змісту програм, забезпечення незаанґажованости, яких повинні дотримуватися в інформаційних програмах як громадські, так і приватні мовники, повинно стати на заваді концентрації і монополізації засобів масової інформації. Иншим шляхом правової протидії таким явищам є законодавство, що обмежує монополізацію в ЗМІ і на рекламному ринку.

Монополізація в Україні можлива через неефективну роботу регулюючих органів і відсутність фінансової прозорости у діяльності ЗМІ у відповідності до «Рекомендації №R(94)13 Комітету Міністрів держав – членів Ради Европи «Про заходи щодо забезпечення прозорості засобів масової інформації».

Неприйняття ефективних змін до українського законодавства лобіюється фінансово-політичними групами, що є власниками ЗМІ. Під контролем цих груп залишається і український регулюючий орган – Національна Рада України з питань телебачення і радіомовлення. Варто зазначити, що проти незалежности цього органу виступили, прийнявши постанову про ротацію членів Ради, перш за все опозиційні фракції. Згодом, цим скористався Президент уже для посилення впливу на своїх представників у Національній Раді. Зміни в українському законодавстві про засоби масової інформації блокуються сьогодні як представниками влади, які беззастережно використовують недосконале законодавство, так і представниками опозиції, які сподіваються на використання цього ж законодавства у разі зміни владних еліт. Хибність поведінки української опозиції, що грає на полі влади за нав’язаними владою правилами гри, приводить до подальшого поширення цензури, переслідування не лише загальнонаціональних, а й регіональних ЗМІ, подальшого занепаду національної культури і ліквідації національного самовизначення.

Ситуацію може змінити лише чітка позиція і влади, і опозиції щодо подальшого розвитку системи українських мас-медія. Вона повинна проявитися перш за все у ратифікації Европейської Конвенції про транскордонне телебачення і приведенні українського законодавства у відповідність до цього документа і до рекомендацій Комітету Міністрів держав – членів Ради Европи.