Прайс Монро

Телебачення, телекомунікації і перехідний період: право, суспільство і національна ідентичність

ҐЛОБАЛІЗМ, ТЕЛЕБАЧЕННЯ І СУСПІЛЬСТВО

Кожна робота про образи у наш час є своєрідною мандрівкою ідеологічними пам’ятниками, що руйнуються, і зарубцьованими політичним ландшафтам кінця ХХ сторіччя: розбиті дощенту національні мрії, у той час як «древні держави зникають як ранкові тумани» [1]; хиткий фундамент нових держав, що прагнуть старих ідентичностей; купи сміття з проголошених принципів і юридичних формулювань; руйнівна дія сучасної популярної культури; повторювані мрії, пов’язані з новими технологіями; і скрізь – розслаблена, непередбачувана конкуренція між згуртованістю і роз’єднанням, загальним і особливим, сучасним і фундаментальним. Великі перетворення в ЗМІ відбуваються на полі величезних руїн – цивілізацій, що воюють, звичок, що зникають, механізмів старої технології, що іржавіють – на яких виростають численні зміни. У такий період поєднуються печаль старіння і можливості надії.

Найістотнішими є дві теми: важливість удосконалення громадської сфери і необхідність переосмислення ставлення ЗМІ до суспільства, згуртованости і національних ідентичностей. Теоретично небезпека полягає в тому, що виконання одного завдання ставить під загрозу розв’язання иншого. По-новому сконструйована система комунікацій, що підсилює закриту територію громадської сфери, має шанс послабити традиційні зв’язки згуртованости. А система, у якій уряд спроможний занадто ефективно підтримувати свій варіант національної ідентичности, наражається на небезпеку зсуву до більш ефективної зони автономного громадського дискурсу. Завдання полягає у пошуку шляхів безконфліктної гармонізації цих двох тем. У такій напруженості немає нічого принципово нового, за винятком хіба що технології.

Національна ідентичність

Я підкреслював, що кожна держава веде зі своїми громадянами розмову про законність свого існування. У цій розмові держава займається самовиправданням, вимагаючи від своїх громадян лояльности. Деякі держави мають так мало підстав для здійснення влади без застосування сили чи ідеології, що створення і поширення легенди про законність є всепоглинаючим, всеосяжним і викривальним для режиму. Однак, навіть у демократичних суспільствах відчувається загальна потреба у створенні легенд і підтримці громадянськости. Важливо, що ці ідеї й образи становлять частину визначення кожної держави. Уряди фактично змушені продукувати або підтримувати образи, що зміцнюють відносини між ними і їх громадянами. Держава може претендувати на втручання у ринок ідей чи виходячи з інтересів захисту своєї культури – вагомої і достатньої причини для втручання, – чи, більш претензійно, – заради заохочення світогляду, що розширює її панування. Таке театральне і неперевершене поняття, як національна ідентичність, часто стає, вишуканим зібранням образів, які виробляються урядом (чи низкою груп інтересів) заради збереження своєї влади.

З огляду на ґлобальну конкуренцію необхідно удвічі більше сприяти проголошенню національної ідентичности і її зв’язків з мовою і мистецтвами, літературою, кінематографією і телебаченням. Для досягнення ефективної конкурентоспроможности держави на бурхливому ринку лояльности потрібно набагато більше, ніж цілком приватизована система, у якій на власників ліцензій накладаються договірні зобов’язання, пов’язані з передачею культурних програм і виконанням инших суспільних завдань, зокрема, поширення новин і інформації. Ці власники ліцензій, зіштовхнувшись з внутрішнім завданням побудови аудиторій, перед обличчям своїх акціонерів повинні усіма можливими способами витлумачувати обов’язки, що пов’язані із громадськими інтересами, отже, ці положення стають порожніми і марними. Це урок з американського досвіду, і він неявно виявляється в моделі мовлення, де цей урок був добре засвоєний.

Щоб бути ефективною, держава повинна реформувати й оживити часто жорсткі, перекомплектовані, іноді корумповані і цинічні громадські організації мовлення. Ці організації завжди перебувають під загрозою занепаду. Замість цього вони повинні стати для телебачення тим, чим для музики є великі національні оркестри чи для освіти в цілому – знамениті університети. Вони повинні скористатися можливостями, що їх надають нові технології, а не деградувати в надії на досить фіктивний новий достаток. Недостатньо знову звернутися до старих підходів, таких як оновлення «доктрини справедливости», контроль за кількістю реклами чи відновлення инших форм «спільного інтересу». Старий порядок денний досить заяложений, він зародився в иншу епоху, з иншим складом конкурентів, иншою технологією й иншою авдиторією. Навіть у найвищій точці американського регулювання мовлення занадто мало свідчень тісного взаємозв’язку між урядовим втручанням і позитивними результатами у досягненні демократичних цілей. Потрібно, радше, переформулювати загальний інтерес з огляду на нові технології. Частиною цього аналізу є роль уряду як покровителя – джерела фінансування телевізійних програм. Марк Юдоф (Mark Yudof) добре сформулював роль уряду:

Демократичні уряди... не можуть відмовитися вчити, управляти чи переконувати; вони демократичні тією мірою, якою виражають демократичні цінності. Иншими словами, не треба боятися урядової реклами, публікацій чи програм, що усвідомлено прагнуть закріпити поняття терпимости, участи виборців, урядової згоди тощо. Вони сприяють становленню такої структури, у рамках якої набагато важче здійснити урядове ідеологічне обґрунтування цінностей, «викликають заперечення». Таким чином, те, що на перший погляд видається парадоксом або протиріччям... у дійсності може виявитися пунктом рівноваги. Самоконтрольований громадянин є основою представницької демократії, а не продуктом усуспільнення [2].

На початку 1990-х років у Києві існувала груба характеристика урядового мовлення, що нагадувало культурне минуле: «шароварне» телебачення, що назване так через убрання, у яких виступали люди, що грають на баянах. Однак, навряд чи досить одного «шароварного» телебачення. Громадське телебачення повинне знайти нову національну роль як засіб підтримки лояльности і повинне підсилити свої зв’язки з иншими формами підтримки мистецтв. Зробити це дуже непросто, адже нова роль повинна нагадувати нації про все краще, що в ній є, про її вищість (не лише у власних межах, але і у всьому світі). Ми бачили, що Сполучені Штати у своїй фінансовій підтримці перехідних суспільств через уряд і фонди відзначаються палкою і зрозумілою прихильністю до вільного підприємництва і схиляються до підтримки механізмів, що прикрашають суспільство мішурою, иноді за рахунок засобів, що зміцнюють суспільство. Спільні зусилляз фінансування незалежного сектора мовлення за сприяння заходу дуже похвальні, але не менше уваги варто приділяти і повномасштабній реформі сектора громадського мовлення.

Коли впала Берлінська стіна, коли розпадалася совєтська імперія, здавалося, що ґлобалізація містить у собі райдужне торжество відкритости – мовленнєвий еквівалент кінця історії. Миттєво були відкинуті поняття культурного імперіалізму, почали уникати всіляких невідповідностей між розбудовою нових націй і руйнуванням старих комунікаційних систем. Тепер важливі зрушення включають змагання за комунікаційні сфери інтересів.

Коли у постсовєтський і посткомуністичний періоди виникали труднощі підтримки стабільности, необхідно було поставити запитання: чи може національна держава вижити у світі, у якому немає меж культури, віри й уяви.

Уже дуже давно критик Марі Бреннер (Marie Brenner) назвала телебачення «ввімкненим наркотиком», а у своїй книзі Джеррі Мендер (Jerrie Mander) зовсім неправдоподібно писала про «чотири арґументи на користь ліквідації телебачення». Знищення телебачення неможливе і не зовсім бажане, однак кількість часу, що проводиться біля телевізора, і його зв’язок з освітою та громадською участю повинні стати предметом національного інтересу. Перегляд телевізійних програм, як і паління, потрібно розглядати як діяльність, що має небезпечні наслідки, настільки небезпечні, що необхідно прийняти ефективну стратегію щодо її скорочення або видозміни. З огляду на велику кількість аспектів такої поведінки, зокрема, випадкові сексуальні зв’язки через призму поширення СНІДу і вживання наркотиків, роль уряду все більше і більше полягає в освіті, використанні образів та інформації для зміни звичаїв суспільства. У кожній з цих сфер роль уряду полягає не в обмеженні свободи дій чи слова, а у впливі на середовище прийняття рішення. У випадку паління було найважче, але ретельно продумане втручання, що включало не лише офіційні попередження, але і податкову політику, обмеження на обсяг реклами, обмеження на розташування місць продажу цигарок і обмеження віку для потенційних покупців. У випадку зі СНІДом вплив на поведінку був виключно питанням освіти, видом колективної відповідальности, для того, щоб допомогти інформувати приватних осіб – особливо молодь – про небезпеку випадкових сексуальних зв’язків.

Ще жодне західне суспільство не прийшло до очевидного висновку про те, що занадто багато часу, проведеного біля телевізора, є небезпечним не тільки для глядача, але і для суспільства. Не існує явного впливу, як і у випадку із цигарками, не існує фізичного еквівалента кількости легеневих захворювань. Справді, для одних людей багато часу біля телевізора є перевагою, джерелом інформації, а для инших – це спосіб перенесення уваги з болісних проблем убогого життя. Однак, очевидно й инше – те, що можна назвати отруйним телебаченням, є ворогом мислення, читання і напруженого процесу громадянства. Річ не в тому, що насильство на телебаченні не обов’язково викликає насильство чи, що пропонована непристойність призводить до аморальности, а радше в тому, що надмірний бездумний перегляд телебачення впливає на якість громадянства, на почуття відповідальности, навіть на здатність конкурувати. Популярна культура, що передається через нові технології, є найбільш ефективним, найбільш впливовим, найбільш технічно досконалим «навчальним планом» у всіх західних і перехідних суспільствах. Замість того, щоб заперечувати цей факт чи вигадувати різноманітну цензуру, суспільства повинні розглянути, як домогтися критичного розуміння альтернатив, що їм зустрічаються. Це не означає, як у давні часи, уроків, на яких молоді товариші вивчали переваги колективних господарств. Узгодження життя на екрані зі своїм власним існуванням – зовсім не нова проблема; не є новим і вивчення того, як зробити вибір між спокусами ринку і домашніми потребами. У міру зростання цієї і подібної дихотомій вони вимагають до себе підвищеної уваги або ведуть до розпачу й ще гірших наслідків.

Громадська сфера

Турбота про освіту – ядро збереження суспільства – зводить воєдино питання національної ідентичности і питання громадської сфери. Громадська сфера не може функціонувати без врахування ліпших якостей національної ідентичности. Ті, хто повинен брати участь у громадській сфері, не зможуть володіти інструментами, що необхідні для дорадчої демократії. Не припиняються суперечки про те, кого і що захищають обмеження на втручання держави у сферу свободи слова. Однак, ці суперечки не можна обмежувати тільки змістом, звичними питаннями, що містять аспекти національної ідентичности. Більше уваги варто приділяти інфраструктурі мови, балансу між відкритою і закритою територіями, питанням вартости і доступу, питанням про те, які організації в суспільстві матимуть привілейований статус оратора. Усе більш актуальними питаннями порядку денного стають такі, як особливе ставлення до багатонаціональних корпорацій з огляду на їхню здатність охоплювати культуру; відмінності між матеріалами безпосереднього політичного дискурсу (новини, інформація, дискусії) і матеріалами популярної культури (розваги, реклама й инші вияви комерційної мови); а також чи є різниця між створенням архітектури комунікацій (занепокоєння монополізацією і забезпеченням конкуренції) і контролем над самою свободою слова.

Майбутнє психічне здоров’я суспільства залежить від його здатности свідомо розрізняти принципові відмінності при розв’язанні цих проблем. Як бачимо, відбувається руйнування історичних підходів, що виправдовують державне втручання, результатом чого є не тільки розширення дискурсу, але й самої свободи. Технологія у поєднанні зі зміною правової доктрини обмежує номінальні можливості уряду впливати на національну ідентичність і підсилювати громадську сферу. У Сполучених Штатах корпорації кабельного телебачення і телефонні компанії, з успіхом заявляючи про те, що вони є «ораторами», а не інструментами, якими можуть користатися инші оратори і слухачі, знекровили владу конґресу (чи штатів) накладати регулятивні стандарти. У часи технологічних змін ця технологія застосовується для позбавлення уряду влади впливати на конструкцію електронної маґістралі. Фактично анульованим виявився історичний поділ на тих, хто використовує маґістралі мови, і тих, хто їх експлуатує. Що б не називали як виправдання – чи конвергенцію технологій, чи зникнення редакційних категорій, чи ліквідацію дефіциту – зростання імунітету від втручання уряду означає, що більш нагальною проблемою стає переосмислення ставлення держави до свободи слова.

У цьому контексті тлумачення Першої поправки й аналогічних доктрин у цілому світі може стати не інструментом реалізації демократичних цінностей, а серйозною і значною перешкодою. Тим, хто виграє від розширення американського права на свободу слова, вигідно викладати питання державної влади мовою процесу і права, а не з позиції самостійної ідеї ставлення популярних образів до ходу історії. Поширені метафори формулюють напрямки регулювання свободи слова, демонструють законодавчу ментальність. Одна з них – уряд як «вуличний регулювальник», тобто роль держави полягає у спрощенні руху конкуруючих приватних інтересів. Друга метафора наполягає на незначній активності держави з метою виправлення недоліків (активне втручання уряду в економіку) і приписує уряду завдання «підготовки ігрового майданчика», при цьому функція вирівнювання, зазвичай, обмежується ліквідацією переваг, що раніше були надані окремим учасникам ринку. Чільне місце у всіх метафорах посідає «ринок», ринкова економіка, вільний ринок, ринок ідей. Ринок, за визначенням, є місцем, якому не властива лояльність, за винятком лояльности самому ринку. У всіх цих формулюваннях возвеличується спланована нейтральність як засіб відмови від позитивної оцінки ролі офіційного органа, що приймає рішення.

Однак, те, що здається формою невтручання, може виявитися всього лиш реконфігурацією і підтвердженням колекції американських і инших мітів. На транснаціональній арені розширені і необмежені концепції прав людини і свободи слова є аванґардом західних послань, що надходять комерційними каналами. Надію на культурний, освітній і громадський порятунок може дати нове почуття стурбованости, нові структури мислення. У першу чергу необхідні альтернативні концепції ролі уряду і суспільства, аби ми всі разом не виявилися безсилими перед мінливими умовами колообігу образів.

Видатний учений-юрист з університету Чикаго Кесс Санстайн (Cass Sunstein) стверджує, що ринок ідей не зустрічається в природі, а є «самостійною системою регулювання, що не має нічого спільного з вільним від обмежень інтелектуальним базаром». На думку Санстайна, вибір робиться не між регулюванням і невтручанням, а «між різними системами регулювання» [3].

У Сполучених Штатах особливо яскраво виявляється розтягування принципів свободи слова, перетворення Першої поправки в доктрину, що сильно перешкоджає громаді розпоряджатися інфраструктурою мови й її впливом на національну ідентичність і громадську сферу. Проблема полягає у праві визначати широкомасштабні питання економіки: стосунок служб мовлення до кабельних, міра прийнятного доступу, зміна ролі телефонних компаній, масштаб і архітектура інформаційної супермаґістралі. Зі зміною технології радикальні зміни мають відбутися у сфері відносин держава – ЗМІ. Хоча ці зміни заново встановлюють поле свободи слова, вони не вимагають припинення зусиль щодо обмірковування ролі ЗМІ згідно з демократичними цінностями з метою посилення громадської сфери. Нові комунікаційні технології, масивні і дорогі, завжди залежать від субсидій уряду, сприятливого регулювання, особливих привілеїв, а найчастіше від захисту від конкуренції. У етерних хвилях, звичайному проводі чи оптико-волоконному кабелі немає нічого такого, що диктувало б соціяльну організацію чи ділову і юридичну структуру, що супроводжують надання послуг. Усе, що, відбувається у проводі, описується фізикою. Усе, що відбувається до і після проводу, визначається законодавством і соціяльною організацією. Ці елементи організації відкриті для сфери громадського обговорення і законодавства без «урізування свободи слова».

Унаслідок змін виникають нові, раніше не відомі аспекти. Наприклад, конструкція нових технологій буде впливати на попит і моделі перегляду і використання. Із появою кабельного телебачення програми (головним чином, розважальні), що їх отримують індивідуальні користувачі, є платними. Так як глядачі зараз платять за телебачення не побічно через рекламу, а на більш зрозумілій і підзвітній основі, що є більш точним обліком, незабаром будемо платити і за інформацію. Провісником цього є обговорення в американських судах і Конґресі питання збереження «безкоштовного», або ж підтримуваного за рахунок реклами, телебачення [4]. Конґрес доручив провести дослідження міґрації спортивних програм із традиційного каналів на канали, що доступні тільки на основі оплати за перегляд; у цьому Конґрес вбачає важливий аспект громадянства.

Наприкінці ХХ століття в Европі і Сполучених Штатах популярним символом нового майбутнього стала електронна супермаґістраль – мрія про п’ять сотень каналів, необмежену інтерактивність і можливість збільшення споживчого вибору і контролю. Ця мрія сповнена обіцянок, свобод і альтернатив. Це надія на життя з максимальними можливостями вибору без будь-яких зовнішніх обмежень. Однак, теперішні втілення цієї мрії не дають змоги говорити про вплив цієї супермаґістралі.

П’ятсот каналів – а імовірніше, мережа каналів – можуть виявитися схожими на 500 ароматів жувальної ґумки чи моделей автомобілів; вони здатні створити ілюзію вибору чи справжньої різноманітности. Їхній зміст може зміцнити національні ідентичності або зруйнувати їх. Громадські дискусії можуть бути розгорнуті або обмежені. Така велика кількість каналів може означати збільшення кількости новин, як нерідко вважають, або, навпаки, їх зменшення, якщо ці новини залишаться без уваги, а це може призвести навіть до зникнення газет у їх теперішньому форматі. Новий достаток здатний призвести до збільшення каналів, а отже відкритости уряду, або до руйнації сфери доступу. П’ятсот каналів можна використати для надання життєво важливих послуг для бідних і немічних, а можна створити дворівневу систему доступу до інформації і розваг, що збільшить розрив між бідними і багатими. П’ятсот каналів можуть сприяти встановленню більш здорової політичної системи з розширеним доступом до політичних партій і більш самостійними судженнями кандидатів, або це призведе до неконтрольованих перспектив розколу і посиленням зв’язку між багатством і доступом до виборців. П’ятсот каналів можуть надати простір для розширеного громадського мовлення, але також можуть призвести до обмеження ролі громадських служб, що історично склалися у ХХ столітті. Нові технології можуть забезпечити інфраструктуру, що зможе підвищити ефективність існуючого державного устрою, а можуть стати мережею для його знищення.

Політичні виміри цих глибоких змін у технології і постачанні систем захлинаються вигадливими спокусами: більше – значить ліпше, рух дорівнює свободі. З точки зору технологічного достатку, «більше» означає не просто «ліпше», а «неминуче». Достаток дорівнює вибору, дорівнює свободі. Прогрес виміряється рухом до вищих площин доступу. Але «більше» може означати і «менше»: більше бруду, більше насильства, віддаленість особистости як від самої себе, так і від громади. Справді, існує сумна перспектива, що велика кількість каналів призведе до меншої свободи слова, до безконечних варіацій одного й того ж, або до комутації як фігового листка вибору.

У цій ситуації найліпше себе почуватимуть уряди, які завжди не проти запровадити цензуру. А ті, хто мріє нав’язати всезагальне підпорядкування, змушені будуть вдатися до застосування у своїх кампаніях державного апарату. Чим більша концентрація преси (і инших елементів індустрії розваг і інформації), тим простіше уряду впливати (иноді непрямо й непомітно) на її поведінку. Якщо на малій площі є висока концентрація, зовсім не важливо, скільки джерел намагатимуться відхилитися від прямого курсу (якщо тільки не існуватиме загального носія); можливостей для здійснення урядового впливу і контролю буде достатньо. Високо децентралізована преса, із сотнями і тисячами незалежних видавців газет і власників телевізійних станцій, може виявитися ліпшим показником вільного суспільства, ніж ринок, на якому панують багатонаціональні корпорації. Але, якщо ці тисячі будуть змушені проходити крізь вушко однієї голки, ефект буде той самий.

Суспільства, а особливо перехідні, не можуть закриватися, зосереджуватися на собі, фанатично заперечувати закордонні програми. Ці суспільства, як і їхні аналоги у Західній Европі і Сполучених Штатах, повинні зараз підсилити свободу слова, зміцнити ринки, що забезпечують конкуренцію, а також побудувати і підтримувати життєдіяльність законних демократичних інститутів.

Головним завданням є формулювання правової структури, яка щонайліпше зможе служити цілям демократичного дискурсу. Саме це завдання турбує більшість сучасних суспільств: і тих, котрі здійснюють перехід до постсовєтського суспільства – у Східній і Центральній Европі й у колишньому Совєтському Союзі, і тих, що утворилися в Европейському Союзі й у Сполучених Штатах. Великі революції у сфері ЗМІ – радіомовлення, телебачення, кабельне телебачення, супутникове мовлення, – хоча і розширювали інструментарій дискурсу, проте не обов’язково сприяли активації політичної участи. Навряд чи можна вважати істинною фразу, що нові технології більш сприятливі для демократичних процесів. Адже бачимо, що сьогодні, як і колись, багато місця для гіркоти та ілюзії.

Сприяння демократичним процесам може виявитися тільки гаслом, що не вказує на характер і стійкість політичної організації, яка сама є організатором і колективним втіленням усіх комунікативних можливостей у державі. Якщо розгортання зони дискусії призводить до ослаблення згуртованости і руйнації ідей національної ідентичности, суспільство перебуває у серйозній небезпеці. Усе більше суспільств вже переживає злами, викликані цими суперечливими зіткненням. Відкрита територія діалогу традиційно має потребу у спільному розумінні загальної основи, спільної точки дотику усіх зусиль і прагнень. З послабленням таких ідей починається руйнування національної ідентичности.

Своїми кодексами правові системи посилають повідомлення, що доповнюють те, що ми бачимо на екрані; невидима формальна структура є частиною видимого тексту. Девід Морлі (David Morley) пише, що для правильного розгляду «значення» телевізійної програми потрібно зрозуміти обставини її виготовлення, слова й образотворчий ряд програми («артефакт ЗМІ») і взаємозв’язок між текстом і авдиторією [6]. Право традиційно впливає на всі аспекти цього потоку. У цілому світі уряди за допомогою субсидій, антитрестовського законодавства і встановлення державної монополії розпоряджаються умовами, у яких виробляється продукція ЗМІ. Через цензуру, відносно м’яку чи достатньо жорстку, уряд впливає на слово й образотворчий ряд. Історичні моделі регулювання визначають методи доставки тексту авдиторії, включаючи оформлення й оточення програм, і глибину вибору глядача. Однак, у часи ґлобальних змін влада уряду в кожній з цих областей уже не є такою сильною, здатною позбавити право, у його найглибшому змісті, впливу на обставини виготовлення і первинне джерело представлення.

Дійсно, несподівані експерименти з політичних угод і національна дезинтеґрація зобов’язані змінам мереж комунікацій. Так, «Радіо Свобода», «Радіо Вільна Европа», «Голос Америки» і Бі-бі-сі внесли значний вклад у крах старого режиму.

Виникло серйозне ґлобальне суперництво між нововведеннями сучасности і традиційними підходами. Хоча про цю боротьбу за душі людей написано багато статей і книг, набагато менше говориться про суперництво за структуру ЗМІ і про відкритість, що робить можливим це змагання. Сполучені Штати й инші країни експортують не тільки власні телевізійні програми, але, і регулятивну структуру, і ділові організації, що їх підтримують. Нові закони, що регулюють ЗМІ, навмисно діють з метою забезпечення ілюзорности змін і руху до соціяльної відповідальности, хоча насправді далекі від реалізації. Закони лицемірно забороняють чи непристойно приборкують насильство в культурі, де все сильніше розквітають порнографія й образи насильства. Законодавство дає підстави для заспокоєння – формальне уявлення, що усі знаходиться під контролем, хоча насправді це зовсім не так. У перехідних суспільствах закони про ЗМІ містять у собі не реалії, а прагнення. Закони про ЗМІ висловлюють ставлення суспільства до мови і громадської сфери і дозволяють проникнути в суть конструкції політичного дискурсу.

Висновки

Видається, що мало, як Кассандра, передбачати проблеми, які можуть виникнути у наших суспільствах. Уявлення про реконструкцію, відновлення і лікування, що необхідне під час геополітичних змін, має включати вказівку належної ролі інститутів суспільства. Дані пропозиції виникають з дослідження. Отже, щодо національної ідентичности:

1. Існує ринок лояльности як на ґлобальному рівні, так і усередині кожної держави. Основна функція держави – бути посередником між конкурентами на власному ринку; законодавство про ЗМІ є засобом організації і регулювання цього ринку.

2. Уряди беруть участь у ґлобальному ринку лояльности через прямий експорт поглядів шляхом субсидування або заохочення підприємств, що приватно досягають аналогічних цілей. Уряди прагнуть ґлобальних регулятивних угод і законів про ЗМІ у третіх країнах, що підтримують їхню позицію на ринку лояльности.

3. Усередині держави національна ідентичність складається з набору ідей, мітів і установок, що використовуються панівною групою чи коаліцією для утримання влади (і, зрозуміло, иншими групами для повалення влади). Уряди можуть конкурувати на своєму внутрішньому ринку лояльности шляхом висування внутрішньо контрольованої ідеї національної ідентичности, що вони майже завжди і роблять. На правильно організованому ринку уряд не діє як цензор, а взаємодіє з иншими групами інтересів у діалогічному розвитку звичаїв, визначенні стандартів і побудові доцільних обмежень або табу.

4. Цензура є засуджуваним і усе більш важким з технологічної точки зору «найкоротшим» шляхом підтримки порядку на ринку лояльности. Щоб компенсувати виправдану відмову від її застосування, як інструменту регулювання, необхідні альтернативні методи участи уряду на ринку лояльности, що спрямовані на підтримку влади уряду (а іноді і на утвердження збереженої леґітимности держави). Ці методи включають підтримку конкуруючих служб громадського мовлення, систему заступництва і субсидій, що збагачує національну ідентичність, і визнання самого уряду сильним «оратором».

Щодо громадської сфери й інфраструктури комунікацій:

1. Демократичні процеси, зокрема, функціонування громадянського суспільства і здорова громадська сфера, не є природними явищами і не можуть більше (навіть, якщо колись і могли) функціонувати незалежно від урядового втручання і підтримки. Телебачення у своєму розвитку на «вільному ринку» не обов’язково сприяє, а часто навіть перешкоджає громадському форуму, де громадяни мають справедливий доступ, де зменшується значення багатства і влади для участи, формуються думки, що служать фактором контролю і впливають на діяльність держави.

2. Якщо держава має законний інтерес у розвитку механізму демократії, а нові технології мовлення впливають на функціонування політичних процесів, то створення інфраструктури комунікацій є в інтересах суспільства. Створення інфраструктури, що рухає вперед демократичні процеси і допомагає досягти ідеалізованої громадської сфери, не повинне вважатися порушенням конституційних принципів чи прав людини з боку уряду.

3. З виникненням нових технологій і нових методів організації старих систем постачання уряди повинні турбуватися балансом між тим, що я назвав «відкритою» і «закритою» територіями мови. Необхідно зберегти простір для загального дискурсу і розвитку спільної ідентичности. І в цьому питанні держава змушена приймати рішення про інфраструктуру демократичного суспільства.

4. Сама механіка висвітлення демократичного процесу, кандидатів, голосування і передвиборчих дебатів має потребу в особливому законодавстві, що часто обмежує ЗМІ. Держава змушена приймати рішення про роль реклами в політичному процесі, фінансуванні виборчих кампаній і, серед инших питань, про використання мовлення і правил доступу для кандидатів.

Переклала Оксана Дащаківська

---

1. Bertrand Russell, Portraits from Memory (London: G. Allen & Unwin, 1956), 1.

2. Mark Yudof, When Government Speaks: Politics, Law and Government Expression in America (Berkeley and Los Angeles: University of California Press, 1983) 112.

3. Cass R. Sunstein, Democracy and the Problem of Free Speech (New York: The Free Press, 1993), 12.

4. Turner Broadcasting System Inc. v. FCC, 114 S. Ct. 2445 (1994).

5. Див.: James B. Twitchell, Carnival Culture: The Trashing of Taste in America (New York: Columbia, 1992). Twitchell використовує метафору карнавалу, маючи на увазі, що місце доглядача посів зазивало, що викрикує «платіть і дивіться, що хочете» (ibid. 2).

6. Див.: David Morley, Television, Audiences and Cultural Studies (New York: Routledge, 1992), 77.