Олесь Старовойт

Вільні в умовах несвободи

В Україні можна навіть стверджувати, що ступінь журналістської свободи тут наближений до абсолюту. Журналістів захищає законодавство, для них спрощена процедура отримання дозволу на носіння зброї для самозахисту, і навіть досить легко витребувати собі персональну охорону. Чиновники і держслужбовці зобов’язані вчасно надавати інформацію, коментувати найбезглуздіші чутки, відповідати на ідіотські запитання. Силовики люб’язно, зціпивши зуби, але ввічливо і з посмішкою, пояснюють – чому саме сюди не можна пройти (власне переважно після того, як ти уже з’ясував усе, що було тобі потрібно) і чому вони, на превеликий жаль, не можуть надати тієї, чи иншої інформації (але ти ж її уже отримав, або тепер точно знаєш, де отримаєш). Тобі тиснуть при першій ліпшій нагоді руку політики, про яких ти тільки-но опублікував критичний матеріал, тебе впізнають на вулиці перехожі і навіть иноді привітно посміхаються.

Перед журналістами запобігають. Їм пропонують дрібні послуги («ми пришлемо за Вами машину», «після прес-конференції обов’язково буде фуршет»), грамоти і подарунки до днів професійних свят (саме – днів: День журналіста, День преси, День працівників радіо, телебачення і зв’язку) від влади виконавчої, законодавчої, армії, СБУ, податкової, міліції і т.д. і т.п. Для журналістів встановлюють премії і нагороди, їх запрошують на різноманітні курси і тренінги. Зрештою, існує офіційна Спілка і купа напівофіційних, або зовсім неофіційних спілок, комітетів, незалежних профспілок і товариств, що ставлять собі за мету захищати журналістів і сприяти їх професійній діяльності. Усе це фінансується з бюджету України і закордонних фондів і, незважаючи на величезну армію тих, що покликані розподіляти ці блага, щось перепадає і пишучій братії.

Однак, зворотній, неосвітлений, бік місяця зовсім инший. Щоби отримати інформацію, її потрібно вихопити з-під носа своїх колег, користуючись часом не зовсім законним шляхом, а також граючи на низьких людських почуттях жадоби, помсти і страху. Нерідко, як каже один знаний журналіст, береш компромат на одного негідника в иншого, а завтра чиниш навпаки.

Журналіст повинен бути режисером і актором в одній особі. Вміти не тільки підіграти співрозмовнику, аби почути потрібні відомості чи сформулювати запитання таким чином, аби візаві сказав усю правду-матку, але й часами змоделювати усю ситуацію, проконтролювати її від зав’язки до кульмінації і розв’язки.

Часами журналістові непросто знайти роботу. Редакції – маленькі клани, або ні, швидше племена зі своїми внутрішніми ієрархіями і законами. Ти можеш порушити зовнішнє табу, але упаси Господи порушити табу внутрішнє, написати наприклад щось на тему, яка закріплена за иншою людиною, особливо, якщо тій людині за сорок... Ні, якщо ти згоден грати за усіма встановленими правилами, не забігаєш на чужу територію, знаєш напам’ять усіх «священних корів» і ворогів власника, то немає проблем – і робота, і зарплата. Але якщо у тебе є сумління, внутрішнє «я» і професійні принципи, якими ти не поступаєшся, то дай Боже перетнутися в часі і просторі з кількома такими самими праце- та правдолюбами в одній редакції. І тоді нехай начуваються колеги-конкуренти! Правда, і ви, і вони знають, що спалах буде яскравим, але все одно недовгим.

Абсолютно незалежних ЗМІ не буває. Бо навіть ідеальний проєкт: супертиражне видання, де засновником і власником є журналістський колектив, насправді дуже залежить від свого читача, його настрою і мінливої ринкової кон’юнктури. Насправді усе ще простіше. Журналіст (навіть незалежний «стрингер») безпосередньо залежить від редактора (візьмуть – не візьмуть текст) і читача (сподобається – не сподобається). Редактор безпосередньо залежить від визначеної політики ЗМІ, а сам засіб масової інформації від власників і реципієнтів (читачів, слухачів, глядачів, а особливо – рекламодавців).

Надто багато представників журналістської професії перетворилися на цинічних найманців, ландскнехтів. Воюємо на стороні того, хто сьогодні платить. Завтра може бути навпаки. І переходять, перебігають, тягнуть за собою папки і дискети, бази даних редакцій, фото архіви, «здаючи» професійні секрети. Я б не сказав, що ландскнехти не є професіоналами, просто вони фахівці иншого ґатунку. Найманців не жалували на жодній війні. У полон їх не беруть, а перекинчиків ніколи не любили. Тому вік у них недовгий, хоча би творчий...

Журналістам, зокрема і порядним, і непродажним, погрожують, їх калічать і навіть вбивають. Небезпека цієї професії не порожній звук. Але найстрашніше не це. Щоденно журналіст стикається із усіма непривабливими сторонами існування людської спільноти. Чи не щоднини доводиться зустрічатися з надзвичайними й екстремальними ситуаціями, найрізноманітнішими верствами і прошарками суспільства, рідко із радістю, а частіше із людським стражданням, горем і проблемами. Треба вміти співчувати, але все таки лише до певної межі. І тут справа не в професійному цинізмі, у якому теж часто звинувачують журналістів. У кожної людини одне горе чи проблема. Щодня ти дізнаєшся про кілька з них, за тиждень – це два-три десятки, за місяць – сотня, за рік – тисяча... Щоби працювати журналістом, потрібно мати міцні нерви і здорову психіку. А ще непереможну віру в добро і справедливість.

І ще потрібно часами закривати очі, і не вірити в усе те, що тобі стає відомо. Особливо про сильних світу цього. Твоїм читачам (слухачам, глядачам) ліпше також не знати усієї правди. Ну хіба так, півслова, пів-натяку... Хтось таки нехай знає і розуміє...

Але окрім усіх зовнішніх обмежень свободи, існують ще обмеження внутрішні. Головним покликанням журналіста є здобути і донести до реципієнта інформацію, варту уваги і журналіста, і реципієнта. Цензуру добрий журналіст завжди обійде стороною. Гірше із самоцензурою. Для неї неможливо встановити сталих рамок. Вони міняються щоденно в залежності від ситуації, настрою і навіть контенту чергового числа (інформаційного випуску). Із суспільних інститутів громадськість ще довіряє священнослужителям, медикам, освітянам і журналістам. Вважаючи, поміж тим, представників цих професій чи не найбільш корумпованими і продажними.

Істина насправді багатоваріантна. Особливо її трактування. Журналістові при описі події вкрай важко абстрагуватися від обставин, а особливо – від стереотипів. Водночас, брак повної інформації, або, навпаки, присутність дезінформації часто спотворює у журналіста сприйняття дійсности і, відповідно, передається читачеві (слухачеві, глядачеві). Одним необережним словом можна покалічити чиюсь долю, а то й пустити суспільство хибним шляхом. Мудрість і виваженість приходить лише зі знаннями і зрілістю, а пишеться і публікується найбільше молодими. Ніщо так не обмежує свободу слова, як неграмотність і некомпетентність її носіїв. Бути вільним і відчувати себе вільним зовсім не одне і те ж. Тим більше важко нести самостійну відповідальність за свою свободу і поважати свободу инших.

Свобода також не буває абсолютною. Особиста свобода на ділі закінчується там, де починається свобода иншої особи. Але як бути із колективною свободою (якщо взагалі свобода може бути множинною) і що таке насправді свобода слова? Свобода висловлювати усе, що знаєш, чи говорити і показувати лише ту інформацію, за наслідки поширення якої можеш відповідати особисто? З иншого боку, напівправда це зовсім не правда, а от напівбрехня це завжди брехня.

Сучасна журналістика дає можливість доповнити текст аудіодокументом, а також фото та відео фіксацією. Так надійніше і чесніше. Завдяки телебаченню глядач взагалі може відчути себе свідком події. І зробити з інформації свої висновки.

Хоча в дійсності суттєвої різниці між газетною, радіо та телевізійною журналістикою не існує. Усюди головним є текст і особистість журналіста. Все решта – додаткове і наносне: колір і спосіб верстки у пресі, шумові та музичні ефекти на радіо, «картинка» на телебаченні. І справжнім журналістом може бути лише той, хто бездоганно володіє словом, причому в першу чергу словом писаним, а вже потім сказаним.

Друга половина ХХ століття витворила унікальну професію – «диктор». На естрадній сцені був аналог, який називався «конферансьє». Хоча останній міг дозволити собі імпровізації, а от диктор телебачення чи радіо – ніколи. Він говорив заздалегідь написані, відредаговані і вивчені фрази. Фактично, свобода диктора полягала лише в підборі інтонацій і протяжности паузи.

Тим не менше, його добре поставленому голосу вірили, а його (її) зовнішність ставала еталоном, що його намагалися наслідувати. І досі преважна більшість реципієнтів слухає новини саме від дикторів, ловлячи кожне їхнє слово. І не вважає за потрібне знати, що вони лише репродукують заготовлений текст. Робота редакторів, істинних авторів текстів та інформацій залишається за кадром. Колись обов’язково потрібно буде створити службу новин, де інформацію будуть не читати, а розповідати. Лише авторські новини заслуговують на увагу і на довіру.

На відміну від недалеких часів і зовсім близьких територій, в Україні є стала потреба отримувати щоденну інформацію. Бажано, якщо пощастить читачам (слухачам, глядачам) і журналістам – актуальну, оперативну, об’єктивну і неупереджену. А значить є постійна потреба у кваліфікованих представниках пишучої братії. Буття та позиціонування журналістів в Україні визначається, передовсім, не обставинами професійного існування, а в ступенем свободи самих журналістів. Свободи і відповідальности. З одного боку, існує правове поле, де нагромаджено багато суперечностей, але направду мало регулятивних механізмів для поліпшення якости ЗМІ та підвищення їх суспільної значимости. З иншого боку, маємо величезну кількість десятиліттями нагромаджених професійних проблем і болячок, значне число зовнішніх і внутрішніх табу, «дикий» ринок та ще не зовсім цивілізовані взаємостосунки між журналістами і роботодавцями, між самими ЗМІ. І все ж про ці труднощі багато пишеться, говориться на конференціях і круглих столах, для їх подолання приймаються і реалізуються програми, закони. Але зовсім поза увагою дослідників залишається особистість журналіста, його особиста свобода і свобода висловлювань, його фаховість і відповідальність за професію та її наслідки, його вільність в умовах тотальної несвободи.