Орест Сохар

Обличчя цензури

Коли українським журналістам пропонують поговорити про свободу слова в Україні, то насправді мова одразу заходить про цензуру, і переважно лише в одному з її проявів – «трояндовому». Хоча., насправді, кисень в національної журналістики відбирають значно більше різновидів цього класу.

Споряджаючи загони на передову свободи слова, ми, схоже, припустилися однієї стратегічної помилки, ідентифікувавши цензуру з конкретним обличчям Віктора Медведчука. З одного боку, воно й очевидно, адже його стараннями в країні з’явилися темники, п’ятихвилинки ненависти та анонімні сюжети на телебаченні. Але, як на мене, українська цензура більше нагадує пам’ятник долі, що стоїть у австрійському Зальцбурзі: під темно мідним плащем постаменту вгадуються контури старенької жінки, у якої, проте немає обличчя; під каптуром зяє діра. У кожної долі свою обличчя, вважають жителі міста Моцарта. Має безліч проявів, і, відповідно, безліч облич, і українська національна цензура.

Хіба в дотемниківський період не було цензури? Була, але мала радше не репресивний, а фінансовий характер. Журналістів намагалися задобрити замість воювати з ними, а крізь негусте решето обмежень таки видно було просвіт. За великим рахунком, уже навіть наприкінці 90-х, і на початку нинішнього десятиліття для багатьох політиків було встановлено візовий режим для проникнення інформаційної спільноти, та отримати потрібний штамп у політичному паспорті було значно простіше, ніж сьогодні. Але тодішня «ліберальність» інформаційного режиму була ефективнішою з погляду Банкової, ніж сьогодні. Під прикриттям різнобокости представленої інформації, досягався досить таки високий відсоток довіри до телевізійного та друкованого меседжу, що збільшувало відсоток засвоюваности усілякої пропаґандивної дурні.

Тоді як, чим можуть похвалитися творці «темниколожства»? Їхній продукт викликає алергію у багатьох міжнародних інституцій, а в українських телеглядачів – оскому. Позитивна ефективність досить таки сумнівна, тоді як кількість зовнішніх і внутрішніх подразнень на чолових інформаційного режиму непомірно зростає. І якщо вони найближчим часом не почнуть знову глушити «закордонні голоси», і не перекриють будь-яких инших незалежних джерел інформації включно з інтернетом, зусилля «темниколожців» виявляться марними. Напівгебельс – неефективний. Гебельс добрий, коли всі медія звучать в унісон.

«Усі на війну з соціял-демократами. Хто не воює, той – дезертир», – колись таке популярне гасло актуальне й досі. Але якщо всі проблеми свободи слова звести виключно до наміру поквитатися з топ-менеджерами цієї партії, то потрібного результату ми не досягнемо. Бодай тому, що цензура має не тільки політичний, а й комерційний вимір. У більшості ділових видань, котрим вдається вже заробляти собі на життя рекламою, теж є безліч табу. Вони не можуть написати нічого критичного про різного роду дилерів, банки, страхові компанії, про виробників харчових продуктів, забудовників житла і etc. Бо всі ті добродії є рекламодавцями, розкидатися якими не дозволить собі жодне видання, що живе з реклами. В результаті ми недоотримуємо безліч інформації про якість житла, продуктів харчування, побутової техніки; ділові журналісти так і не розкажуть, що часто за рекламними акціями багатьох фінансових установ нічого, крім «заманухи» немає. Натомість рекламодавці без зайвої скромности примушують медія обсмоктувати та облизувати інформацію про себе. Тут чинне гасло «хто платить, той і замовляє музику». Як наслідок у пересічного читача (глядача) формується завищено позитивне враження про послуги і товари, пропоновані рекламною індустрією.

Тут уже саме час замислитися, чи є взагалі інформаційна культура в цій країні? Якщо її немає у провідників української влади і бізнесу, то можна було б пошукати в опозиційних шанцях. Але мандруючи поміж політичних таборів антивладного табору теж доходиш сумного висновку: більшість опозиційних лідерів любить ту свободу слова, що без перешкод ретранслює їх забронзовілий образ. Тоді як навіть найменший натяк на критику записується в актив провокацій СДПУ(о). Спробуйте знайти відмінність між «нашоукраїнською» «Без цензури» і «Президентським вісником» (почилим у бозі, правда). Різниця лише в портретах обожнюваних політиків і в прізвищах політичних сил, підданих анафемі. «Без цензури» славить Віктора Андрійовича, «Президентський вісник» – Леоніда Даниловича, і, відповідно, журналісти обстрілюють протилежні табори. Нічого поганого про своїх, нічого доброго – про чужих. І знаючи журналістів, котрі там «безцензурять», можу гарантувати, що подібну гнучку позицію вони зайняли не з власної волі. Зрештою, не про Ющенка мова, бо тимошенківські «Вечірні вісті» теж є дзеркальним відображенням медведчуківської «Нашої газети+». З усієї партійної плеяди лише Юрій Луценко зміг так нагострити язика журналістам своїх «Граней+», що жоден соціяліст не здумає дати себе облизати, щоб не порізатися. Тому «Гранях+» про своїх – нічого, лише про чужих – погано.

Політики кожен свою партію (блок) вигороджує, мотивуючи таку позицію партійних медій необхідністю проривати інформаційну блокаду, доносити позицію до народу. А що заважає тим самим «Нашій Україні» і БЮТ випустити спільне загальнонаціональне правдиве видання: де би про всіх правду; заслужив Медведчук чи Янукович похвалу, отримай і розпишися, проштрафився Турчинов чи Безсмертний – вигрібайте, хлопці, по повній програмі, і навпаки. Таке собі видання-еталон свободи слова і прорив інформаційної блокади під однією газетною шапкою. Під таке видання не гріх навіть створити альтернативну службу розповсюдження, яка виявиться цінною під час виборів. Не думаю, що це буде дорожче инших мега-проєктів опозиції. Тим паче, що за аналогією з «Сільськими вістями», така газета має всі шанси на успіх.

І нарешті я хочу згадати про ще один прояв цензури – моральної, внутрішньої самоцензури журналістів. Чого гріха таїти, чимало з нас уже очманіли від співіснування з нинішньою владою. Ми хочемо иншої. Тому симпатії багатьох адресуються саме опозиції. Там наші друзі, сподівання батьків, там більше України, ніж під офіційними гербами. І тому коли про владу чимало з нас не може писати всю правду, то про опозицію просто не хоче («хлопцям і так дістається», «вони свої, їх треба підтримати» і т.д.). А «свої» ще за життя бронзовіють і набувають провладного комплексу хворобливої реакції на критику.

А чи є свобода слова взагалі? Вона там, де нас немає. А варто кудись поглянути прискіпливіше, то одразу проявляються проблеми. У США, Росії, Польщі, Італії. Свободу слова ніде не возведено в абсолют. Але й українського інформаційного феодалізму теж у цивілізованих країнах не зустрінеш. І нам вже час з нього вибиратися.

Видається, що є дві принципові засади, які уможливлять еволюційний стрибок: це боротьба з медійними злиднями та деконтролезація інформаційного ринку.

Зі злиднями все просто: бідне видання не здатне протистояти напливу «замазухи», воно не здатне проводити ретельних і об’єктивних журналістських розслідувань, не здатне навіть звести голову над інформаційним потоком, аби розібратися, де правда, а де пі-арівська пропаґандистська каламуть. В Україні мають заново народитися та переструктуризуватися одночасно два ринки – інформаційний і рекламний. Медіа, що знайдуть свого читача (глядача) здобудуть необхідні рекламні бюджети, і матимуть в цензорах переважно лише свою читацьку (глядацьку) аудиторію.

Щоправда, цей оптимізм буде безпідставним, якщо не зняти друге застереження: інформаційний ринок має бути демонополізованим. Один канал в одні руки. Бо инакше «дуче Пінчук» і «дуче Медведчук» – за аналогією з «дуче Берлусконі» – зможуть керувати країною, оскільки володіють її головними інформаційними ресурсами. Якщо їхній контроль над «ящиком» не зняти, то «мрії Меланки про свободу слова» так і не вийдуть за межі її фантазій. Звісно, люди, багаті Кантом, Шевченком, Ніцше, Старицьким, Словацьким чи, в крайньому випадку Ірванцем не мають жодних шансів стати медія магнатами. Але навіть перерозподіл ТБ між скоробагатьками принесе бажаний результат: бо між ними почнеться конкуренція за рекламні бюджети, і найбільші гроші на ринку збере найуспішніший канал.

Боротьба за свободу слова повинна потрохи виростати з штанців аматорства. Вона не може вестися партизанськими методами, коли головною метою є пустити під укіс найбільше ешелонів супротивника. Знищивши якусь одну маску цензури, ми нічого принципово в інформаційному просторі не змінимо. Ця пошесть багатогранна, і боротися з нею треба системно.