Жан Бодрійяр

Вторинна нагота

Будь-чиє тіло чи частина тіла може функціонувати відповідно до описаної вище схеми – за умови дотримання відповідної еротичної дисципліни; необхідною і достатньою умовою для цього – бути максимально гладеньким, без отворів, без «щілини», з тим, щоб вся ерогенна відмінність поглиналась структурною рисою, котра демаркує тіло, формуючи його водночас, – рисою видимою (при використанні одягу, прикрас чи гриму), чи невидимою (при повній оголеності), однак неодмінно присутньою, оскільки огортає тіло, ніби ще одна шкіра.

У цьому сенсі характерними є поширені у рекламі вирази «бути майже оголеною», «роздягнутись не роздягаючись, бути мовби оголеною», колготки, «у яких ви більш оголені, ніж це взагалі можливо»; усе це дозволяє узгодити натуралістичний ідеал «безпосереднього» відчуття власного тіла з комерційним імперативом додаткової вартости. Проте, цікавішим є те, що справжня оголеність тут називається вторинною –оголеністю, створеною колготками X та Y, прозорим серпанком, котрий «своєю прозорістю робить вас собою». До речі, дуже часто така оголеність виявляється віддзеркаленою; як би там не було, саме через самоподвоєння жінка пов’язує вимріяне нею тіло із своїм власним. І у цьому випадку рекламна мітологія має рацію: оголености не існує без подвоєння, завдяки якому вона огортає саму себе знаковою істиною, відтворюючи фундаментальний закон тіла у сфері еротики – аби набути фалічної вартости, воно має стати гладенькою, напівпрозорою, безволосою субстанцією досконало-безстатевого тіла.

У цьому сенсі зразком була позолочена жінка у фільмі «Голдфінґер» (про Джеймса Бонда): закриваючи всі отвори, такий радикальний макіяж робить тіло довершеним фалосом (те, що він із золота, зайвий раз підкреслює гомологію з політичною економією) та, без сумніву, означає смерть. Оголена та позолочена жінка помирає, утіливши еротичний фантазм у крайній, абсурдній формі. Проте, у функціональній естетиці та масовій культурі тіла, згадане подвоєння стосується людської шкіри взагалі. Усіляко можливі колготки, еластичні пояси, панчохи, рукавички, плаття та инші предмети, котрі щільно прилягають до тіла, (а тим більше загар) реалізують концепцію «ще однієї шкіри» – тіло постійно «пластифікується», зодягається у прозору плівку.

Сама по собі шкіра не є «оголеністю», а ерогенною зоною – чуттєвий засіб контакту та обміну, всмоктування та виділення речовин. Така пориста, поцяткована дрібними отворами поверхня, котра зовсім не обмежує тіла, котра лише метафізично може вважатися демаркаційною лінією – заперечується задля иншої шкіри, без пор та виділень¹, котра не буває ні гарячою, ні холодною (вона «свіжа» та «тепла» – оптимально скліматизована), котрій не притаманна ані зернисто-шорстка структура («ніжна», «єдвабна»), ані товщина («прозорість легкого загару»), ані, що найголовніше, дірчастість («гладенька»). Вона функціональна, як оболонка з поліетилену. Усі властиві їй якості (свіжість, еластичність, прозорість, гладкість) є ознаками замкнутости – нульового рівня, що виникає внаслідок заперечення амбівалентних крайностей. Це ж стосується і її «молодості»: парадигма «молодість/старість» нейтралізується позачасовою юністю симуляції.

Таку поліетиленізацію голизни можна співставити з нав’язливою функцією захисного покриття речей (воском, поліетиленом т.п.) та з їх чищенням, обмітанням пилюки, словом, із збереженням в стані абсолютної чистоти та бездоганної абстрактности; тут теж прагнуть усунути виділення (патину, іржу, пилюку), не дати речам розпастися, підтримуючи їх у стані своєрідного абстрактного безсмертя.

«Означувана» оголеність нічого не ховає за мереживом знаків, із яких вона зіткана, – і, головне, за нею не ховається тіло: ні ерогенне, ні імітоване; суто формальними методами вона долає все це, творячи симулякр тіла умиротвореного, на зразок тіла Бріджит Бардо, котра «прекрасна, бо бездоганно заповнює собою плаття» – чисто функціональне рівняння без невідомих. Відмовившись від образу тіла без шкіри, де тріпотять м‘язи, сучасне тіло швидше асоціюється з надувними предметами: цю тезу можна проілюструвати гумористичними малюнками з журналу «Люї», де стриптизерша, роздягнувшись до решти, робить останній жест – висмикує із пупа корок і тут же здувається, опадаючи на сцену купкою шкіри.

Оголене тіло, що постає перед нами неприкрашеною істиною – утопія, адже представити можна лише ідеологію тіла. Вже не пам’ятаю хто з індіянів сказав: «Оголене тіло – невиразна маска, що приховує істинну природу особи». Він мав на увазі, що тіло, будучи промаркованим, покривається написами. В оповіданні Альфонса Алле раджа, що фанатично прагне абсолютної істини, розуміє це навпаки – не задовольнившись роздяганням баядерки, велить заживо здерти з неї – живої – шкіру.

Тіло ніколи не є просто поверхнею людини – гладенькою, чисто природною, без усяких позначок. Такого «первісного» значення воно набуло лише внаслідок витіснення – тобто розкріпачувати тіло як таке, в сенсі натуралістичної ілюзії, означає розкріпачувати його витіснений варіянт. Тоді навіть сама його оголеність обертається проти нього, неминуче оточуючи його повітряним ореолом цензури – ще однією шкірою. Адже шкіра, як і будь-який знак, в процесі означування подвоюється, стає дублікатом шкіри, ще однією шкірою. Не останньою, проте щоразу єдиною.

У цій надлишковості оголености як знаку, покликаного відтворити тіло як фантазм тоталізації, ми знову стикаємось з безконечною спекуляцією мислячого суб’єкту у його дзеркальне відображення, котре вловлює та узаконює таке неуникненне розділення. Знаки, накреслені на тілі, символізуючи устремління до смерті, дублюють на його матеріялі ту ж метафізичну спекуляцію мислячого суб’єкта. Як твердив Арто: «Метафізику втовкмачують в уми через шкіру».

Як і при дзеркальній самоізоляції, так і при автодублюванні фалічною міткою суб’єкт спокушає сам себе. Він спокушає своє власне бажання, фіксує його на своєму тілі, подвоєному знаками. Прикриваючись знаковим обміном і кодифікацією, котра діє як фалічна фортеця, суб’єкт може сховатись і відновити сили: заховатись від пожадливих поглядів иншої людини (від власної неповноти) і немов споглядати самого себе, залишаючись невидимим. Логіка знаку змикається з логікою перверсії.

Слід чітко розрізняти роботу з надписування та маркування тіла у «первісних» суспільствах та в нашій сьогоднішній системі. Їх занадто легко відносять до загальної категорії «символічного увиразнювання тіла». Так, немов би тіло у всі часи було таким же, як сьогодні, немов архаїчне татуювання мало той же сенс, що й наш сьогоднішній макіяж, немов, не дивлячись на всі революційні зміни у способі виробництва, той чи инший спосіб маркування завжди залишався незмінним. На противагу своєму аналогові в нашій культурі, у якій знаки обмінюються відповідно до універсального еквіваленту, володіючи обмінною вартістю у системі фалічної абстракції та уявного насичення суб’єкта, – в архаїчному суспільстві маркування тіла та одягання масок служать для прямої актуалізації обміну символами, обміну/дарування з богами чи иншими членами групи; при такому обміні суб’єкт не торгує своєю ідентичністю під прикриттям маски чи маніпулювання знаками, а навпаки – знищує свою ідентичність, вступаючи у гру як суб’єкт наділености/обділености; усе його тіло стає матеріялом для символічного обміну, як майно і жінки; инакше кажучи, тут ще не виникла стандартна схема означування, схема «Означувач/Трансцендентне означуване», «Фалос/Суб’єктивність», котра домінує у всій нашій політекономії тіла. Коли індіянин (не виключено, що той самий) каже: «У мене всюди – обличчя», – відповідаючи на докір білого про його голизну, то він має на увазі, що все його тіло (котре, як ми показали, ніколи не є голим) заангажоване у процес символічного обміну, тоді як у нас цей обмін обмежується лише обличчям та поглядом. У індіян тіла перезираються та обмінюються усіма своїми знаками, котрі взаємознищуються у безперервному взаємопорівнянні, а не апелюють ні до трансцендентного закону вартости, ні до приватної апропріації суб’єкта. Наше тіло замикається у знаках, набуває цінності в системі числення знаків, обмінюється знаками відповідно до закону еквівалентності та відтворення суб’єкта. У процесі обміну суб’єкт не самоусувається – він спекулює². Саме він, а не дикун, перебуває у стані тотального фетишизму: надаючи своєму тілу вартості, він сам фетишизується – тим-таки законом вартості.

1. Винятком є хіба що сльози – та й то із стількома застереженнями! Пор. чудовий текст про засіб для подовження вій «Лонсіль»: «коли ви настільки зворушені, що тільки погляд може відобразити глибину Вашого почуття, – цієї миті особливо важливо, аби не підвела косметика. Цієї миті Лонсіль не замінити нічим…цієї миті він особливо старанно дбає про Ваш погляд, оберігаючи та підкреслюючи його. Досить нафарбувати очі і… більше про них не думати».

2. Слово «спекуляція» етимологічно близьке латинському speculum («дзеркало»). – Прим. перекл.

Переклав Юрій Яремко