Жан Бодрійяр

Стриптиз

Бернарден, директор кабаре «Crazy Horse Saloon» (журнал «Люї»):
«У нас ніхто не «streap» і не «tease»¹

… ми пародіюємо. Я – містифікатор: ми вдаємо, що показуємо істину у всій її наготі, – це і є межа містифікації.

Гола істина прямо суперечить реальному життю. Бо коли вона цілковито оголена, то набагато більше зодягнена, ніж у одязі. Тіла танцівниць гримуються спеціяльними рідкими пудрами, надзвичайно гарними – вони роблять шкіру шовковистою… Рукавиці ділять її руки на дві рівні половини (це завше надзвичайно гарно); зелені, червоні або чорні панчохи на рівні стегон ділять ноги навпіл…

Стриптиз, про який я мрію: жінка в космосі. Вона танцюватиме у порожнечі. Адже чим повільніше рухається жінка, тим вона еротичніша. Тому й думаю, що вершиною була б жінка у невагомості.

Пляжна голизна не має нічого спільного із сценічною. На сцені це неприступні богині… Мода на оголене тіло (у театрі та й взагалі) досить поверхова, вона зводиться до простенького мисленного експерименту: а що як роздягнусь, показуватиму голих акторів і актрис. Це нецікаво, бо примітивно. У инших закладах показують реальність – я ж демонструю неймовірне.

Повсюдно виставляють напоказ геніталії, і через їхню реалістичність втрачається суб’єктивність еротики.

Уша Барок, напів австро-польського походження, продовжить традиції «Crazy Horse»: переливаючись різнокольоровим яскравим світлом, відтінена прикрасами, увінчана грандіозною помаранчевою перукою, вона втілюватиме жінку, обійняти котру неможливо».

Стриптиз – це танець, напевно, єдиний і найбільш оригінальний танець сучасного Заходу. Його таємниця – у аутоеротичному звеличенні жінкою свого власного тіла, яке саме через це стає жаданим для всіх. Без оцього нарцистичного міражу, що є суттю усіх жестів, без цих пестливих рухів, що огортають тіло, перетворюючи його на емблему фалічного об’єкту, нема еротичного ефекту. Своєрідна піднесена мастурбація, фундаментальною властивістю якої, за Бернарденом, є повільність. Ця повільність означає, що жести, котрими танцівниця оточує себе (оголювання, пестощі аж до міметичних знаків насолоди), насправді робить «инший». Своїми жестами вона створює навколо себе привид сексуального партнера. Проте, тим самим цей инший заперечується, оскільки вона сама його заміняє, присвоюючи його жести – своєрідний процес згущення, і справді близький до процесу сновидіння. Вся таїна (і суть) стриптизу – у цьому приваблюванні та відштовхуванні партнера за допомогою повільних жестів, поетичних, немов чиєсь падіння чи кадри вибуху, демонстровані у сповільненому темпі, коли щось, перш ніж відбутись, встигає предстати перед нами як ще неіснуюче, звідки й виникає найвища з можливих довершеність бажання².

Гарним є лише той стриптиз, котрий відображає тіло у дзеркалі жестів відповідно до законів артистичної абстракції, у якій жести служать рухомим еквівалентом знаків і міток, котрі використовуються також при театральному представленні еректильного тіла засобами моди, макіяжу, реклами³. Поганим є стриптиз, котрий вичерпується простим роздяганням, відтворює одну лише голизну, тобто фальшиву мету видовища, і втрачає гіпнотичність тіла, віддаючи його у владу глядацькій похітливості. Справа не в тому, що поганий стриптиз не вміє догоджати публіці, – навпаки, тут самій виконавиці не вдається створити для себе самої дублікат свого власного тіла як сповнений чарів об’єкт, не вдається перетворити банальну (реалістичну, натуралістичну) голизну у сакральну наготу тіла, котре само себе описує та обмацує (проте, увесь час крізь якусь вправно підтримувану порожнечу, чуттєву дистанцію, що натяками, немов у сні, який відображає дзеркальну природу жестів, відбившись у яких тіло повертається до себе).

Поганий стриптиз – той, котрому постійно загрожує нагота чи статичність (або ж «неритмічність», різкість рухів): тоді виявляється, що на сцені звичайна жінка та звичайне тіло, «сценізовані» у первісному значенні цього слова, а зовсім не замкнута сфера тіла, котре аурою своїх жестів само означує себе як фалос і само себе прагне як символ бажання. Отже успіх не в тому, щоб «кохатись із публікою», а швидше у протилежному. Як стверджує Бернарден, стриптизерша – це богиня, і враження неприступности, котре вона творить, оточуючи себе магічним колом, полягає не в тому, що з неї нічого не візьмеш (заборонено чинити сексуальні дії – така репресивна система притаманна поганому стриптизу), а в тому, що їй нічого не можна дати, оскільки вона все дає собі сама; звідси відчуття абсолютної відсторонености, що становить серцевину її чарів.

Загайність жестів – це сповільненість священнодійства, перетворення субстанцій. У нашому випадку – не хліба і вина, а тіла, що перетворюється у фалос. Кожен спадаючий елемент одягу наближає нас не до наготи, не до голої «істини» статі (звичайно, видовище живиться також і цим вуайєристичним потягом, потягом до грубого оголювання та насильства, проте ці фантазми суперечать самому видовищу): падаючи, вони означують оголюване ними як фалос – відкривають наступний елемент одягу, і гра відновлюється на глибшому рівні, так що в процесі стриптизу тіло все більше і більше проявляється емблемою фалосу. Отже це не гра у відкидання знаків, що провадить у сексуальні глибини, а, навпаки, гра у нагромадження знаків – кожна мітка набуває еротичної сили через свою роботу в якості знаку, тобто завдяки трансформації неіснуючого (втрати та кастрації) у нею самою означуване (фалос)⁴.Ось чому стриптиз розвивається повільно: його слід би було пришвидшити, коли б метою було сексуальне оголення, проте він сповільнений, тому що є дискурсом, знаковою конструкцією, старанним проникненням у відстрочену сутність. Про цю фалічну трансформацію свідчить також і погляд. Для доброї стриптизерші вкрай необхідним є відсторонений погляд. Як правило його трактують як засіб дистанціювання, як coolness, покликаний означити межі еротичної ситуації. Це і так, і не так: нерухомий погляд, що означав би винятково заборону, відкидав би видовище на рівень репресивної порнодрами. Добрий стриптиз відрізняється кардинально, і майстерна незворушність погляду виражає не якусь там навмисну холодність: якщо цей погляд холодний, як у манекенниць, то лише коли ми означаємо cool як дуже своєрідну рису всієї нинішньої масової культури тіла, котра перебуває поза категоріями «гарячого» та «холодного». Цей погляд – нейтральний погляд аутоеротичної зачарованости, погляд жінки-об’єкта, котра споглядає себе і замикає на собі погляд широко відкритих очей. Це не наслідок цензурованости бажання – це вершина сексуальности, вершина перверсії. Вона увінчує всю схему сексуальности, відповідно до якої жінка стає сама собою, а, отже, найбільш сексуальною, тоді, коли починає милуватись насамперед собою, не потребуючи нічого поза своєю персоною.

У рамках такого статусу ідеальним є тіло манекенниці. Манекенниця моделює усю цю фалічну інструментовку тіла. Про це свідчить саме слово: manne-ken, «маленький чоловічок»; жінка огортає складними маніпуляціями своє тіло, і ця інтенсивна, бездоганно нарцистична дисципліна перетворює його в парадигму спокуси. Видається, саме у цьому перверсивному процесі, що перетворює жінку та її сакралізоване тіло у живий фалос, і полягає справжня кастрація жінки (як, зрештою, й чоловіка, просто дана модель чіткіше проявляється стосовно жінки). Бути кастрованим означає бути помережаним фалічними символами. Якраз жінка і вкрита ними: аби стати жаданою, вона має стати тілом-фалосом. Жінкам тому й не властивий фетишизм, що вони постійно фетишизують себе, перетворюючись у ляльок. Як відомо, лялька – це фетиш, що служить для безперервного одягання і роздягання, укривання і розкривання. У цій грі в закривання-розкривання й полягає її цінність для дітей; і навпаки, в ході цієї гри вироджуються усякі об’єктивні та символічні відносини, через що жінка робиться лялькою, стає фетишем, чужим та своїм власним⁵ .

Фройд: «Деталі нижньої білизни, котрі так часто слугують фетишами, зберігають в собі мить роздягання – останню, коли жінку ще можна вважати фалічною» («Фетишизм»).

За цією логікою, гіпнотична сила стриптизу як видовища кастрації виникає з невідворотно ближчаючого відкривання, точніше з пошуків, що ніяк не увінчаються викриттям, а ще точніше – із спроб всіма силами уникнути відкриття, що нічого немає. «Заціпеніння від вигляду жіночих геніталій, котре властиве всім без винятку фетишистам, – це слід минулого витіснення, який неможливо стерти» (там же). Немислимість відсутности: надалі цей досвід стає джерелом розмаїтих «одкровень» та «викривань» (зокрема, сексуального статусу «істини»); нав’язлива зацікавленість діркою трансформується у зачарування фалосом. Із цієї заперечуваної, витіснюваної таємниці «зіяння» виростає ціла популяція фетишів (предметів, фантазмів, тіл/об’єктів). Саме тіло жінки, перетворене у фетиш, затуляє доступ до цієї запаморочливої точки відсутності, з якої воно відроджується, – загороджує своєю ж еротичною присутністю, що творить собою «знак тріумфу над загрозою кастрації та захист від неї» (там же).

Під покровами, котрі знімають один по одному, немає нічого, ніколи немає нічого, і процес осягнення цієї істини є найсправжнісіньким процесом кастрації – не визнання неповноти, а заморочлива загіпнотизованість цією субстанцією небуття. Вся історія цивілізації Заходу, результатом якої стає запаморочлива, нав’язливо-реалістична хіть, є позначена страбізмом кастрації: під претекстом відтворення суті речей, погляд позасвідомо косує в порожнечу. Замість констатації кастрації людина спочатку створює собі різноманітні фалічні алібі, а потім, принаджена й зачарована нав’язливим прагненням, починає одне по одному їх усувати, прагнучи виявити «істину», – а що нею завжди виявляється кастрація, то її врешті-решт незмінно заперечують.

Керований нарцисизм

Усе сказане змушує наново розглянути проблему нарцисизму в контексті його контролювання суспільством. Явище, про яке йшла мова, згадується у Фройда у статті «Про нарцисизм»⁶: «Продукується самозакоханість жінки, котра мала б винагородити її за те, що соціяльні умови настільки обмежили її свободу у виборі об’єкта. Відверто кажучи, така жінка любить себе з тією ж інтенсивністю, з якою її любить чоловік. Для неї нема потреби кохати, важливо бути коханою, і вона ладна вдовольнитись чоловіком, котрий відповідав би цій головній для неї умові… Подібні жінки більш привабливі для чоловіків, не лише естетично (оскільки вони, як правило, гарніші), а також і внаслідок цікавого психологічного поєднання.» Далі мова йде про те, що діти, кішки та деякі инші тварини викликають у нас заздрість тим, «що справляють враження, ніби їм все на світі байдуже», завдяки «тій нарцистичній самовпевненості, з якою вони уміють відсторонювати від свого Я все, що їх понижує». Проте нинішній еротичній системі властивий вже не той первісний нарцисизм, пов’язаний з своєрідною «поліморфною перверсією», а швидше зсув того «нарцисизму, яким реальне Я у дитинстві насолоджувалось, ототожнюючи себе з Я ідеальним», – точніше, проекція «нарцистичної досконалості дитинства» як Я-ідеалу, котрий, як відомо, пов’язаний з витісненням і сублімацією. Така самовинагорода жінки власним тілом і риторика краси насправді відображає жорстоку етичну дисципліну, котра розвивається паралельно з тією, що владарює у царині економіки. Власне кажучи, у рамках цієї функціональної естетики тіла процес підкорення суб’єкта своєму нарцистичному Я-ідеалу нічим не відрізняється від процесу його суспільного примусу до цього, коли людині не залишають иншого вибору, окрім любити себе, інвестувати у себе відповідно до правил, прийнятих у соціумі. Тому такий нарцисизм докорінно відрізняється від котячого та дитячого, оскільки реалізується під знаком вартости. Це керований нарцисизм, кероване та функціонально осмислене звеличення краси як реалізація та обмін знаками. Подібна самоомана тільки здається нічим не вмотивованою, насправді вона до найдрібніших деталей визначається правилами оптимального управління тілом на ринку знаків. Які б фантазми не обігрувались у сучасній еротиці, нею керує раціональна економіка вартости, що й відрізняє її від первісно-інфантильного нарцисизму.

Таким чином, мода разом з рекламою малюють карту аутоеротичної Країни Ніжности та визначають послідовність її дослідження: ви відповідаєте за власне тіло і повинні вигідно ним розпорядитися, ви повинні інвестувати його – не задля насолоди, а відображеними та опосередкованими у масових моделях знаками, згідно схеми престижу тощо. Тут працює своєрідна стратегія – перехоплення та перенесення інвестиції від тіла та його ерогенних зон на театралізоване демонстрування тіла та ерогенності. Тепер нарцистична мана прикріплюється до тіла та його частин, об’єктивованих відомою технікою, речами, жестами, грою міток та знаків. Такий неонарцисизм пов’язаний з маніпулюванням тілом як цінністю. Це економіка тіла, керована за схемою лібідо-символічної деструкції, руйнації та узгодженого реструктурування інвестицій, контрольоване свідомістю «переформатування» тіла відповідно до директивних моделей, – при цьому виконання бажання покладається на код⁷. Тим самим утворюється немов «синтетичний» нарцисизм, котрий слід відрізняти від двох класичних його форм:

1. Первинний нарцисизм – різниці між суб’єктом і об’єктом немає.

2. Вторинний: тіло інвестується як щось відмінне, як Я-дзеркало. Інтеграція Я через самовпізнавання у дзеркалі та через погляд иншого.

3. Тернарний – «синтетичний». Деконструйоване тіло переписується заново як «персоніфікований» Ерос, що залежить від колективно-функціональних моделей. Тіло гомогенізується як полігон для промислового продукування знаків і відмінностей і передається під владу програмованого спокушання. Перехоплення амбівалентности та її підміна тотальною позитивізацією тіла як схеми спокуси, задоволення та престижу. Тіло як сума окремих об’єктів, суб’єктом яких є «ви» як суб’єкт споживання⁸. Перехоплення ставлення суб’єкту до неповноти свого тіла – самим же тілом як засобом тоталізації; це чудово показано у фільмі «Презирство», у котрому Бріжіт Бардо розглядає у дзеркалі частини свого тіла, одну за одною, а закінчує формальним підсумком підсумовування тіла-об’єкта «Отже, ти кохаєш мене всю?» Тіло стало цілісною знаковою системою, котра організована за зразками і у котрій універсальним еквівалентом служить фалічний культ, – подібно до капіталу, що став цілісною системою мінової вартости, універсальним еквівалентом якої є гроші.

«Інцестивна маніпуляція»

Через такий обов’язковий нарцисизм здійснюється сьогодні і «розкріпачення» тіла. «Розкріпаченим» стає тіло, для якого закон і табу, котрі досі цензурували стать і тіло ззовні, стали внутрішньою потребою, набувши форми нарцистичної змінної. І коли пуританський закон Батька поширювався перш за все на генітальну сексуальність і діяв насильницьки, то на теперішній стадії ці репресивні характеристики змінюються:

– насилля їй більше не властиве: це умиротворена репресія;

– її вістря не спрямоване більше на генітальну сексуальність, котра посіла своє законне місце у наших правах. На нинішній, далеко тоншій і радикальнішій стадії репресії та контролю, мішенню є сам рівень символічного. Иншими словами, репресія, залишивши далеко позаду вторинну статеву організацію (генітальність і двостатеву модель суспільства), націлилась на первинну (ерогенні відмінності та амбівалентність, ставлення суб’єкта до власної неповноти) на якій ґрунтується сама можливість всякого символічного обміну⁹;

– вона проводиться вже не в ім’я Батька, а немов в ім’я Матері.

Оскільки символічний обмін речовин засновано на забороні інцесту, то будь-яке усування (цензура, витіснення, деструкція) цього рівня символічного обміну означає процес інцестивної регресії. Ми вже переконались, що еротизація і фалічна маніпуляція тіла є фетишизацією; перверсивний фетишист визначається тим, що він так і не покинув сфери бажань матері, котра замінила ним те, чого їй бракувало. Перверсивний суб’єкт – це живий фалос матері, і вся його діяльність зводиться до того, аби утверджуватися у цьому міражному уявленні про себе, віднаходячи у ньому сповнення свого бажання, а насправді – бажання Матері (у той час, як традиційна генітальна репресія означає виконання Батьківського наказу). Отже бачимо, що тут створюється характерна для інцесту ситуація: суб’єкт перестає роздвоюватися (більше не відділяється від своєї фалічної ідентичности) і розділюватися (більше не розлучається ні з якою частиною самого себе при обміні символами). Він вичерпно визначається, самоідентифікуючись з фалосом матері. Процес, характерний для інцесту: все залишається в родині.

Саме це й відбувається сьогодні з тілом: хоча закон Батька і характерна для нього пуританська мораль більшою чи меншою мірою скасовані, але скасовані за правилами лібідної економіки, котра характеризується деструкцією символічного та скасуванням заборони на інцест. Цій універсальній, поширюваній мас-медіями, моделі сповнення бажання, властиві нав’язливий страх і тривога, на відміну від пуританського неврозу, базованого на істериці. Тепер тривога пов’язана уже не з едіповим комплексом, а з відчуттям, що навіть у «лоні» насолоди та багатократного фалічного розкошування, навіть у «лоні» нашого щедрого, терпимого, пом’якшувально-пермісивного суспільства ти зостаєшся всього лиш живою іграшкою материнського бажання. Ця тривога є глибшою за генітальну фрустрацію, оскільки її породив інцестивний статус суб’єкта, якому не вистарчає навіть власної неповноти; така тривога сьогодні дуже поширена і проявляється у нав’язливій фобії, ніби тобою маніпулюють.

Усі ми, кожен по-своєму переживаємо цю витончену форму репресії та відчуження: її джерела невичерпні, вона вкрадливо присутня у всьому, засобів боротьби з нею не знайдено, та, можливо, їх і не існує. Проблема у тому, що така маніпуляція відсилає до иншої, первинної, – коли мати маніпулює суб’єктом як своїм власним фалосом. Цій абсолютній нероздільності сторін маніпуляції, цій тотальній втраті себе неможливо опиратись так, як трансцендентному законові Батька. Завданням усякої революції віднині буде врахувати цю фундаментальну умову і знову віднайти – поміж законом Батька і бажанням Матері, поміж «циклом» репресії/трансгресії та циклом регресії/маніпуляції – форму організації символічного¹⁰.

Моделі тіла

1. У медицині базовою формою тіла є труп. Инакше кажучи, труп – ідеальний, граничний випадок тіла стосовно медицини. Саме його продукує та відтворює медицина в процесі своєї діяльности, метою якою проголошується збереження життя.

2. У релігії ідеальним наближенням тіла є звір. Тіло як мішок з кістками і воскресіння як метафора плоті.

3. У політичній економії ідеальним типом тіла є робот. Робот – досконала модель функціонального «визволення» тіла як робочої сили, екстраполяція абсолютної і безстатевої раціональної продуктивности (нею може бути і розумний робот-комп’ютер – та ж сама екстраполяція мозку робочої сили).

4. Для системи політекономії статі базовою моделлю тіла є манекен (у всіх значеннях цього слова). Виникнувши одночасно з роботом (і творячи з ним ідеальну пару у науковій фантастиці – персонаж Барбарели), манекен є тілом, цілковито видозміненим законом вартости, для котрого тіло є місцем продукування знакової вартости. Тут виробляється не робоча сила, а модельні значення – не просто сексуальні моделі сповнення бажань, а самасексуальність як модель.

Отже у кожній системі, незалежно від прокламованих нею завдань (здоров’я, вічного життя, високої продуктивности праці, розкріпаченої сексуальности), нам пропонується нова форма редуктивного фантазму, що складає її основу, нова форма маячного сприйняття тіла, що творить її стратегію. Труп, звір, машина чи манекен – такими є ті негативні ідеальні типи тіла, ті форми його уявного спрощення, котрі виникають та утверджуються у системах, що змінюють одна одну.

Найдивнішим є те, що хоча тіло нічим не відрізняється від перелічених зразків, котрими воно моделюється у різних системах, воно являє собою щось абсолютно відмінне – радикальну альтернативу їм усім, неусувну відмінність, яка заперечує їх усіх. Лише для цієї альтернативи – для тіла як сировини політекономії статі – не існує моделі, немає коду, нема ідеального типу та керуючого фантазму, тому що не може існувати система тіла як анти-об’єкту.

«Phallus exchange standard»¹¹

Від початку епохи промислової революції, у процесі все більшої універсалізації політичної економії, або ж поглиблення закону вартости, сфера матеріальних благ, мова і сексуальність (тіло) змінювались в одному напрямку.

1. Продукти ставали товарами: проявлялась їх споживча й обмінна вартість. З одного боку, вони підлягають абстрактно-цільовим «потребам», котрі мали би забезпечувати, а з иншого – структурній формі, котра регулює їх виробництво та обмін.

2. Мова стає засобом комунікації, полем детермінації. Вона структурується в термінах означень та означуваних. Як і товар, вона поділена на ієрархію означуваних, котру мова, як засіб, повинна задавати, та код мови – структурну форму, котра регулює обмін означень.

І в тому, і в иншому випадках перехід до функціональної цільової установки, раціональне підпорядкування певному «об’єктивному» змісту (споживчій вартості чи означуваному/референту) фіксує собою підпорядкованість певній структурній формі, а саме формі політичної економії. А в рамках «неокапіталістичного» (техно- та семіократичного) суспільства ця форма систематизується за рахунок «об’єктивного» посилання: означувані та споживчі вартості поступово щезають, звільняючи місце для функціонування коду та обмінної вартості.

У підсумку (який лише тепер починаємо бачити) обидва «сектори» – виробництво та означування – збігаються. Вироби і товари продукуються так само, як символи і повідомлення, що регулюються абстрактною будовою мови: як носії цінностей, цільових установок (своїх означуваних) вони циркулюють у абстрактно-узагальненому вигляді, що структурується через порівняння з модельнимизразками. Товари та повідомлення набувають однакового статусу знаків. Зрештою, і тут їхня означуваність відступає на задній план під тиском чистої гри означуючих, котра спроможна досягати структурної досконалості – прискорення та примноження звернень, повідомлень, знаків, моделей; такою є мода як цілісний цикл, у котрому лінійний світ товару стає завершеним.

Тіло та сексуальність можна аналізувати у тих самих термінах споживчої/обмінної вартості, означуваного/означуючого.

1. Можна показати, що сексуальність, у процесі свого теперішнього «розкріпачення», перетворюється у споживчу вартість (задоволення «сексуальних потреб») та обмінну вартість (гру та підрахунок еротичних знаків, котрі регулюються циркуляцією моделей). Показати, що сексуальність автономізується як функція: від колективістичної функції відтворення роду вона переключається на індивідуалістичні функції, такі як забезпечення фізіологічної¹² та психологічної рівноваги, «самовираження», звільнення від позасвідомого, етики сексуального задоволення – може, ще чогось? У будь-якому випадку, сексуальність стає елементом економіки суб’єкта, об’єктивною цільовою установкою суб’єкта і сама підпорядковується низці цільових установок, якими б вони не були у тому чи иншому випадку.

2. Шляхом функціоналізації (через підпорядкування певному трансцендентному змістові, котре промовляє за її посередництвом, навіть якщо це її власний ідеалізований принцип – лібідо, найдосконаліша маска означуваного), сексуальність набуває структурної форми (так само як і промислові вироби і мова спілкування). Вона розділяється на узагальнені антагоністи (Чоловіче/Жіноче), огороджується їхньою диз’юнктивністю, кристалізується у здійсненні тієї чи иншої сексуальної моделі, що відповідає тому чи иншому статевому органу та замикає гру означуючих тіла.

3. Структура Чоловічого/Жіночого співпадає з привілейованим станом генітальної функції (репродуктивної та еротичної). Ця перевага генітальної сексуальности над усіма иншими ерогенними можливостями тіла відображається у структурі суспільного устрою, у котрому домінує чоловіче начало. Адже структурна організація використовує біологічні відмінності – проте не для фіксації реальної відмінності, а для встановлення всезагальноїеквівалентності: Фалос стає універсальним означуючим, з котрим порівнюються та впорядковуються усі ерогенні можливості, набуваючи абстрактно-еквівалентного характеру. Цей Phallus exchange standard нині регулює всю нашу сексуальність, включно із «сексуальною революцією».

4. Те, що фалос грає роль універсального еквіваленту сексуальности, а сама сексуальність стала всезагальним еквівалентом можливостей обміну символами, – все це означає, що на руїнах економіки символів тіла виникає політична економія тіла. Нинішня «революція», екзальтація сексуальности в контексті всезагального розкріпачення звичаїв ознаменовує всього лиш те, що тіло та сексуальність досягли стадії політичної економії, прилучились до закону вартости та універсальної еквівалентности.

5. І в тому, і в другому аспекті процесу – подачі сексуальности як функціїта як структурного дискурсу – суб’єкт опиняється перед фундаментальною нормою політичної економії: він мислить та сексуально означає себе у термінах рівноваги (рівноваги функцій при особистісній ідентичности) і зв’язности (структурної зв’язности дискурсу при нескінченному відтворенні коду).

Аналогічно до того, як «означувані», залучувані у політичну економію знаку об’єкти підпорядковуються імперативові спрощення, аскетично-економного функціонального розрахунку, аналогічно до того, як знак у цілому тяжіє до функціонального спрощення, аби точніше виражати взаємну адекватність означаючого та означуваного (це його закон та принцип реальности), – так і тіло, залучене політичною економією, теж прямує до абсолютного імперативу формальної наготи. Така нагота, у якій у концентрованому вигляді відображена і вся робота маркування, моди, макіяжу, та ідеалістична перспектива «розкріпачення», - не має нічого спільного з «відкриттям» чи «віднайденням» тіла: у ній відображена логічна метаморфоза тіла, пов’язана з історичним розвитком нашого суспільства. У ній відображений сучасний статус тіла в системі політичної економії статі. Подібно до того, як спрощення речей означає закріплення за ними певної функції, тобто їх нейтралізація через функцію, так і наготою тіла визначається його закріплення за статевою функцією, за статтю як функцією, тобто взаємна нейтралізація тіла та статі.

Переклав Юрій Яремко

1. Не «роздягається» і не «дражнить» (Прим. перекл.)

2. Створювана жестами розповідь, (у технічних термінах,« bump and grind», «вертіння задом») творить те, що Батай називає «обманним ходом від супротивного»: оскільки тіло постійно огорнуте тими ж жестами, внаслідок яких воно оголюється, воно набуває амбівалентно-поетичного сенсу. І навпаки, стає очевидною наївність нудистів та й взагалі усіх адептів «поверхової пляжної наготи» (за визначенням Бернардена): вважаючи, що демонструють голу істину, вони насправді підпадають під владу знакової еквівалентности – нагота служить всього лиш означуючим еквівалентом природи, котру вона означує. Подібне натуралістичне розвінчання є всього лиш «актом мислення», як дуже правильно відзначає Бернарден, – певною ідеологією. У цьому сенсі стриптиз, завдяки своїй перверсивній грі і складнющій амбівалентності, протистоїть «визволенню через наготу» як ліберально-раціоналістичній ідеології. «Зростання моди на наготу» – це підйом раціоналізму, прав людини, формального визволення, ліберальної демагогії, дрібнобуржуазного вільнодумства. Усі ці реалістичні аберації чудово спростувала моя донька, котрій подарували «ляльку, що вміє пісяти»: «моя сестричка теж це вміє. Може, купиш мені справжню ляльку?»

3. Ту ж роль, що гра жестів, можуть виконувати маніпуляції з прозорими шатами. Реклама, де фігурують дві або кілька жінок, теж із цієї опери: ця тематика лише видається гомосексуальною, насправді це один з варіянтів нарцистичної моделі самозваблення, егоцентрична гра подвоєнь через сексуальну симуляцію (котра, до речі, може бути й гетеросексуальною: у рекламі чоловік завше присутній як гарант нарцисизму, що стимулює самолюбування жінки).

4. Може впасти і остання деталь туалету – повний стриптиз нічого не змінює у його логіці. Відомо, що зачароване коло, котрим самими лишень жестами можна оточити своє тіло, є набагато більш вишуканою міткою, ніж трусики; як би там не було, ця структурна мітка (трусики або жести) перегороджує шлях не до статевого органу, а до самої статевої специфіки, котрою пронизане все тіло і котра, таким чином, не усуває видовище цього органу, навіть у межовому стані оргазму.

5. Перверсивне бажання – це нормальне бажання, що навіяне соціальною моделлю. Якщо жінка непідвладна аутоеротичній регресії, то вона є не об’єктом бажання, а суб’єктом, над яким не владна структура перверсивного бажання. Проте вона й сама може стреміти до сповнення свого бажання через фетишистську нейтралізацію бажання партнера: тоді перверсивна структура (своєрідний розподіл ролей між суб’єктом та об’єктом, у котрому й криється загадка перверсії та її еротична ефективність) залишається незмінною. Єдина альтернатива – аби кожен з партнерів зруйнував цю фалічну фортецю, перверсивну структуру, у котрій його ув’язнює сексуальна система, перевів погляд на власну, а не чужу неповноту (замість того щоб скоса милуватись своєю фалічною ідентичністю), позбувся чарів білої магії фалічної ідентифікації і усвідомив власну небезпечну фалічну еквівалентність, – і тоді гра бажання як обмін символами знову стане можливою.

6. Див.: З. Фрейд, Психоанализ и теория сексуальности, СП6., Алетейя, 1988, с. 152-153. – Прим. перекл.

7. Якщо пригадати функцію букви за Леклером – ерогенної функції диференційованого запису та скасування відмінностей, – то стане зрозумілим, що нинішній системі властиві скасування функції відкривання букви та збереження функції її закривання. Буквенна функція втрачає цілісність – символічний запис щезає, звільняючи місце для одного лише структурного запису, азбука бажання уступає азбуці коду. Аналітична амбівалентність букви підміняється тут її еквівалентністю в системі коду, її буквальною функціональністю як сенсу, мовної цінності. При цьому буква дублюється та відображається сама у себе як повноцінний знак, фетишистськи інвестується як унарна ознака, заміщаючи ерогенну відмінність. Вона інвестується як фалос, у якому скасовані всі відмінності. Буквенний ритм насолоди усувається, і залишається одне лишень виконання бажання у фетишизованій букві. Отже, ерогенному тілові Леклера протистоїть не лише анатомічне тіло, а (і перш за все) тіло семіургічне, творене множиною повновартих та кодифікованих означень, знакових моделей сповнення бажання.

8. Суб’єктом споживання, в тому числі і споживання тіла, є не Я і не суб’єкт позасвідомого, а «ви» чи «you» з реклами, тобто суб’єкт перехоплений, фрагментований та переформатований за панівними зразками, «персоніфікований» та вмонтований у гру обміну знаками; таке «ви» – всього лиш симулятивна модель иншого обличчя та обміну, це, фактично, ніхто, фіктивний елемент, призначений бути опорою для обговорення моделі. Це не те «ви», до якого звертаються, а внутрішньокодовий ефект роздвоєння, привид, що виникає у дзеркалі знаків.

9. Слід чітко усвідомлювати, що «розкріпачення» та «революція» тіла розігруються головно на рівні вторинної статевої організації, тобто на рівні двостатевої раціоналізації статі. Тобто спізнюються на фазу, діючи там, де раніше діяло пуританське витіснення, а тому безсилі у боротьбі проти найновішої репресії, що діє на рівні символічного. Ця революція «відстає на одну війну» від типу репресії. Пбо, ліпше сказати (і гірше для нас), фундаментальна репресія непомітно проходить крізь «сексуальну революцію», прогресує під її впливом; ця революція часто небезпечно зближується з цією «тихою репресією» в дусі керованого нарцисизму, про який ми говорили раніше.

10. Під цим розуміємо такий тип обміну, у якому заборона на інцест та закон Батька не панують настільки, наскільки вони панують у відомому нам типі обміну (економічного та вербального), котрий основано на вартості та котрий досягає найвищої сили у системі мінової вартості. Шуканий тип обміну існує – це символічний обмін, заснований на скасуванні вартості через скасування заборони, яка визначала цю вартість, та поборювання Батьківського закону. Символічний обмін – це не регресія у до-законний стан (стан інцесту) і не просто трансгресія (котра все ще залежить від закону) а дозвіл цього закону.

11. «Фалічний обмінний стандарт» (англ.; пор. фінансовий термін «Gold exchange standard», «Золотий обмінний стандарт»). – прим. перекл.

12. Як складової частини загальної гігієни.