Жан Бодрійяр

Транссексуальність

У наш час тіло, що має певні статеві ознаки, є у руках штучної долі. Ця штучна доля – транссексуальність. Транссексуальність не лише в анатомічному, але й у більш загальному сенсі. Йдеться про маскарад, про гру, що побудована на комутації ознак статі, на статевій не-означеності на противагу попередній грі, що засновувалася на статевих відмінностях, про індиферентність сексуальних полюсів та байдужість до сексу як джерела насолоди. Сексуальність пов’язана з насолодою (це – лейтмотив звільнення), транссексуальність – зі штучністю, що є або хитрощами, спрямованими на зміну статі, чи притаманною трансвеститу грою знаків щодо одягу, морфології, жестів. У всіх випадках – незважаючи, чи мала місце хірургічна або напів хірургічна операція, чи буде замінено орган чи знак – мова йде про протезування, і сьогодні, коли призначення тіла полягає в тому, щоб стати протезом, цілком логічним є те, що моделлю сексуальності стає транссексуальність, і саме вона повсюди стане пунктом зваблення.

Усі ми транссексуали. Ми тою ж мірою потенційні транссексуали, якою є потенційними біологічними мутантами. І це не є питанням біології – ми транссексуали у сенсі символіки.

Погляньте на Чичоліну. Чи є на світі більш вишукане втілення сексу, порнографічної невинности сексу? Її антипод – Мадонна, цей цнотливий плід аеробіки та льодяної естетики, позбавлений будь-якого шарму і всякої чуттєвости, мускулиста людиноподібна істота. Тому-то і зуміли створити з неї синтетичного ідола. Однак, сама Чичоліна, хіба вона не транссексуальна? Довге волосся сріблястого кольору, литі груди у формі ложок, ідеальні форми надувної ляльки, вульгарний еротизм коміксів або науково-фантастичних фільмів, і, особливо, – постійні розмови на сексуальні теми, що, водночас, ніколи не носять розбещеного чи розпусного характеру, а лише дозволені відхилення; одним словом – ідеальна жінка, яка сидить перед рожевим телефоном у парі з хижацькою еротичною ідеологією, яку, напевно, не приписала б собі жодна жінка, окрім, звісно, транссексуалки, трансвестита: але вони, як відомо, живуть перебільшеними символами сексуальности. Чуттєва ектоплазма, якою є Чичоліна, з’єднується тут зі штучним нітрогліцерином Мадонни або привабливістю Майкла Джексона – цього гермафродита у стилі Франкенштайна. Усі вони мутанти, трансвестити, генетично химерні істоти, чиє еротичне обличчя приховує генетичну невизначеність. Усі вони – гравці від статі, перебіжчики з однієї статі в иншу.

Погляньте на Майкла Джексона. Він – одинокий мутант, попередник всезагального і тому величного змішання рас, представник нової раси. Перед сьогоднішніми дітьми немає жодних перепон на шляху до суспільства змішаних рас: це їх Всесвіт, а Майкл Джексон вгадує те, що ними бачиться як ідеальне майбутнє. До цього слід додати, що Майкл Джексон і обличчя собі переробив, і змінив собі волосся, і висвітлив шкіру – тобто він дуже ретельно створював сам себе. Це перетворило його на невинне чисте дитя, на штучний двостатевий персонаж, який швидше за Христа може запанувати у світі й примирити його, тому, що він цінніший, ніж дитя-бог, він – дитя-протез, ембріон всіх мислимих форм мутації, які, мабуть, звільнять нас від приналежности до певної статі чи раси.

Можна було б також говорити і про трансвеститів від естетики, символічним представником яких є Енді Вархол. Як і Майкл Джексон, Енді Вархол – самотній мутант, попередник чудового універсального змішування мистецтв, формування нової естетики, що вбирає в себе всі існуючі види естетики. Як і Джексон, він – абсолютно штучний персонаж, такий же невинний та чистий гермафродит нового покоління, варіант містичного протезу та штучної машини, яка всією своєю досконалістю звільняє нас водночас і від статі, і від естетики. Коли Енді каже, «Усі твори прекрасні, я не маю потреби вибирати, бо всі сучасні твори вартують один одного»; коли він каже: «Мистецтво всюди, і тим самим воно більше не існує; цілий світ геніальний, світ, такий, який він є, геніальний навіть у своїй простоті» – ніхто не може в це повірити. Та ти самим він представляє конфігурацію сучасної естетики, що являє собою радикальний агностицизм.

Всі ми агностики чи трансвестити від мистецтва чи сексу. У нас більше немає ні естетичних, ні сексуальних переконань. Ми сповідуємо всі без винятку переконання.

Міт про сексуальну свободу продовжує жити у реальному світі у численних формах. В уяві домінує саме транссексуальний міт з притаманними йому двостатевими і гермафродитними варіантами. Після оргії наступає пора маскараду, після бажання з’являється все те, що уподібнюється еротичному, хаос і транссексуальна вседозволеність (кіч) у всій своїй славі. Постмодерністська порнографія, якщо так можна висловитися, де сексуальність губиться у театральних надмірностях своєї двозначности. Речі дуже змінилися з того часу, коли секс і політика були частиною одного й того ж руйнівного плану: якщо Чичоліна сьогодні може бути обрана до італійського парламенту, то саме тому, що транссексуальність і трансполітика об’єднуються в одній і тій же іронічній байдужості. Такий результат – немислимий декілька років тому – свідчить про те, що не тільки сексуальна, але й політична культура схильні до маскараду.

Ця стратегія вигнання тілесного (плотського) за посередництвом символів сексу, вигнання бажання за посередництвом його перебільшеної демонстрації є більш ефективною, аніж стратегія старого доброго придушення шляхом заборони. Однак, на відміну від стратегії заборони, стратегію вигнання відчувають на собі всі без винятку; стає незрозуміло, хто ж , зрештою, від неї виграє. Стиль життя трансвестита став основою наших дій, навіть для тих, що спрямовані на пошук подібностей і відмінностей. У нас немає більше часу шукати свою тотожність ані в архівах, ані в пам’яті, ні в будь-яких планах у майбутньому. Нам потрібна миттєва пам’ять, швидке розгалуження, щось схоже на рекламну тотожність, що може бути підтверджена у будь-яку мить. Таким чином, сьогодні ми прагнемо не стільки до здоров’я, що є станом органічної рівноваги, скільки до ефемерного, гігієнічного рекламного ореолу тіла, що є значно більшою досконалістю, ніж просто ідеальний стан. Щодо моди і зовнішнього вигляду, то ми прагнемо аж ніяк не краси чи звабливости, ми прагнемо обличчя.

Кожен шукає своє обличчя. Оскільки вже неможливо осягнути сенс власного існування, залишається лише виставляти на показ свою зовнішність, не турбуючись про ні про те, щоб бути поміченим (побаченим), ні навіть про те, щоб бути. Людина не каже про себе: я існую, я тут, лише: я видимий, я зображення, подивіться на мене! Дивіться! Це навіть не самозамилування, це поверхова товариськість, різновид рекламної простодушности, де кожен стає імпресаріо свого власного обличчя.

Обличчя є різновидом мінімального зображення мінімальної чіткости – щось, що схоже на відеозображення, різновид намацального зображення, як сказав би Мак-Люен, що не викликає ані погляду, ані захоплення, як це відбувається з модою, але чисто специфічний ефект без особливої значимости. Обличчя – це вже не мода, це колишній різновид моди. Це щось, що навіть не претендує на логіку відмінностей, не є більше грою відмінностей; це те, що лише прагне грати у відмінності, хоча само не вірить у саму можливість цього. Це – байдужість, відсутність відмінностей. Бути самим собою стає ефемерним досягненням, що не має майбутнього, маньєризмом, що є розчаруванням у цьому світі, де немає манер.

У ретроспективі цей тріумф трансексуальности і маскараду кидає дивне світло на сексуальне звільнення попередніх поколінь. Це звільнення, що не є вторгненням максимальної еротичної цінності тіла, але з притаманним йому привілейованим успінням жіночности і насолоди, було, мабуть, лише проміжною стадією на шляху змішування статей. Сексуальна революція була, очевидно, лише етапом на шляху до трансексуальности. По суті, у цьому – проблематичне призначення будь-якої революції.

Кібернетична революція ставить людину, що опинилася перед лицем рівноваги між мозком і комп’ютером, перед вирішальним запитанням: я людина чи машина? Генетична революція, що відбувається у наші дні, ставить людину перед запитанням: я людина чи віртуальний клон? Сексуальна революція, що звільнює всі віртуальні аспекти бажання, веде до головного запитання: я чоловік чи жінка? (у крайньому разі, психоаналіз започаткував таку невпевненість). Щодо політичної і соціальної революції, що є прототипом для всіх инших, вона надала людині право на свободу й власну волю, з нещадною логікою змусила людину запитати себе у чому ж полягає її власна воля, чого вона насправді потребує і що вона має право чекати від самої себе. Воістину нерозв’язна проблема. Такий парадоксальний висновок революції: разом з нею приходять невизначеність, тривога і плутанина. Після закінчення оргії звільнення поставило весь світ перед проблемою пошуку своєї родової та статевої ідентичності, залишаючи все менше і менше можливих відповідей, якщо врахувати циркуляцію знаків і численність бажань. Ось таким чином ми стали транссексуалами. Так само ми стали трансполітиками, тобто істотами, які нічого не розрізняють і самі не надаються до розрізнення у тому, що стосується політики, двостатевими гермафродитами, які при цьому взяли на озброєння найбільш суперечливі ідеології, перед тим ретельно обмізкувавши та зрештою їх відкинувши, тими, що носять маску і стали, хоча, можливо і самі того не бажаючи, трансвеститами від політики.

Переклала Оксана Дащаківська