Адріанн Блу

Вампіри і инша згуба

Оскар Вайлд, драматург і поет, сильніше, ніж більшість людей, сумнівався у сенсі бути серйозним серйозно (натяк на назву твору О. Вайлда «Будьмо серйозно серйозними» (The Importance of Being Earnets) – прим. пер.), але все ж був таким у «Баладі про в’язницю в Рідинґ», коли писав про роман, який зруйнував йому життя:

Кожен колись убиває те, що кохає –
Я хочу, щоб усі знали цю правду.
Хтось це брудними лестощами зробить,
А инший – поглядом, гірким, наче полин,
Тхір тоді скористається поцілунком,
А людина відважна – лезом холодної сталі!

Роман з Босі (лордом Альфредом Дуґласом) знищив Вайда, а не Босі. Молодший, але не дуже невинний, вишуканий Босі був сином маркіза Квінсберрі. Коли маркіз, який не схвалював їхній зв’язок, публічно образив Вайлда, той подав на нього до суду. Це спричинило цілий ланцюг подій, котрі у 1895 році закінчилися процесом. Оскара Вайлда суд визнав винним у злочинах на гомосексуальному тлі і засудив на два роки важких робіт.

Через два роки після процесу з’явився «Дракула».

Треба мати сильну косоокість, щоби в особі графа Дракули розпізнати Вайлда, але все ж багато коментаторів поставили фальшивий знак рівності між вампіризмом і гомосексуалізмом. Оточений атмосферою сенсацій, процес Вайлда спонукав до дій охоронців консервативної моральності, котрих твір Брема Стокера, зовсім не стримував, а навпаки, очевидно, розпалював. Роман «Дракула» написаний у часи, коли секс міг убити сифілісом, викликав повінь наслідування в часи, коли секс може вбити СНІДом.

Поцілунок вампіра символічно означає моральну смерть. Він багато краде і відбирає шанс на спочинок у небі. Жертва або вмирає відразу, або вливається в ряди не-зовсім-померлих, що спекулюють живими і ображають будь-які звичаї. Сила знаку вампіра полягає, значною мірою, на спотворенні традиційних значень поцілунку. Подібно, як чорна меса, поцілунок вампіра є спотворенням добра. В атмосфері, в якій з’явився роман «Дракула», невід’ємним елементом того знаку був страх перед гомосексуалізмом. У певний період педерастів називали «збоченцями»; у своєму романі з двадцятих років «The Well of Loneliness» («Вивчення самотности») Редкліфф Голл вживає це слово стосовно до лесбіянок.

Як поцілунок Юди, смертельний поцілунок вампіра є зрадою. Стокер сам порівнює Дракулу з Юдою: «У мовчанці ми повернулися до бібліотеки, а через хвилину чи дві я пішов до своєї кімнати. Тоді я останній раз бачив графа Дракулу. З червоним блиском тріумфу в очах і усміхом, з якого був би гордий Юда у пеклі, він послав мені рукою поцілунок».

Граф Дракула особливе задоволення отримував від перетворення на вампірів гарних жінок; а вони, як усі середньовічні майбутні чарівниці, переважно були не настільки інтеліґентні, щоби чинити опір. Для чоловіків – потенційних жертв вампіра – обраниці Дракули здаються привабливими: «Всі три мали білосніжні зуби, котрі світилися, наче перли, на рубіновому тлі їх повних уст... Я відчув у серці нікчемну палючу жагу, щоби мене тими червоними устами поцілували». Але, звичайно, їхні поцілунки умертвляють або заражають: «Артуре, друже, якби тобі зустрівся такий поцілунок..., то з часом, після смерті, ти став би «носферату», як їх називають у Східній Европі, [одним з] не-зовсім-померлих, котрі переповнювали нас таким жахом». Замість того, щоби втілювати взаємну дбайливість про партнера, інтимність, любов, поцілунок вампіра – самолюбний і смертельний. Він нагадує суперечливість алхімії, перетворюючи чуйний поцілунок, котрий, як руда, замість стати золотом, стає морально отруйним свинцем.

«Носферату» – перша кіноверсія «Дракули» з 1922 року, несамовитий фільм, що належить до течії німецького експресіонізму, прекрасно показав рот вампіра і, як результат цього, поцілунок. Огидний, з очками гризуна, з вухами кажана і страшними, як у павука, пальцями, вампір з «Носферату» був названий прутнем з зубами. Щоби зробити свій проникаючий вампірський поцілунок, він хапав шкіру між ікла – два різці у верхній і два у нижній щелепі. У нових версіях вампір, переважно, має тільки верхні ікла, котрими проколює аорту. Укус «Носферату» менш драматичний, але результативніший. У сцені, коли щурі втікають з корабля, а до міста приходить пошесть, фільм вражаюче унаочнює поєднання сексу, хвороби і смерті.

Роман «Інтерв’ю з вампіром» Енн Райс написаний від імені Луїса – вразливого чоловіка, котрий втратив близьких людей і прагне смерті. Вампір Лестат надає йому цю послугу згідно з усіма правилами гри. У кіноверсії він одного вечора з’являється у житті Луїса, кусає його в шию, випиває кров аж до межі смерті жертви, а тоді ставить його перед вибором: він може померти або може випити кров Лестата, це відразу вдихне у нього життя і перетворить його у вампіра. Луїс смокче кров. Ми спостерігаємо за повною напруження переміною, що більше нагадує поцілунок, ніж прийняття їжі. Обидва грають вампірський статевий акт. Серця б’ються швидше, піднімається тиск крові, Луїс корчиться у конвульсіях. Кров знову тече його судинами. Він пройшов бойове хрещення.

Щоби Луїс мав товариство і перестав поринати у чорні думки, Лестат перетворює сирітку Клавдію у маленького вампіра. Вампірчик приводить Лестатові його улюблену страву на вечерю – двох молодих, пухленьких, теплокровних хлопчиків, котрі вже мертві, але, здається, що тільки сплять. Коли Лестат висмоктує кров з тіл хлопчиків, відчуває себе ослабленим, ніби під дією отрути, а Клавдія може відтяти йому голову і спалити його тіло. У цій сцені не вийшло багато користи від отруєної крови, у фільмі більше про це не згадується; однак спалення є відомим безпечним способом позбутися такої пошести, як епідемія. Однак, Лестат не знищений. Ми бачимо його в сучасному Сан-Франциско – місті, відомому з чисельного товариства гомосексуалістів, де він знаходить чергового кандидата на вампіра. Як і у фільмі Копполи «Дракула» та в останній серії романів про вампірів, цей фільм намагається зайняти певну позицію стосовно СНІДу.

Цікаво, що кажани-вампіри, невеликі створіння, котрі деколи атакують людей, але в основному живляться великою худобою та вівцями, вбивають не тим, що п’ють кров (кровопускання там мінімальне), а тим, що розносять збудників недуг на своїх гострих, як лезо, зубах. Створений уявою поцілунок людини-вампіра, що викликає смерть, не заперечує того, що говорять вчені: через поцілунок не можна заразитися вірусом ВІЛ-інфекції. Як сифіліс, так і СНІД переносяться через слизову оболонку, через поцілунок – ні, за винятком поцілунку вампіра, коли ікла заміняють уста і язик.

Набагато реалістичнішою є сцена з «Дня шакала» («The Day of the Jackal»), у якій герой хапає зубами шийну артерію жінки, яку саме цілував, перетворюючи поцілунок пристрасти на поцілунок смерти.

Поцілунок вампіра пробиває шкіру шиї та стінки артерії, і таким чином нівечить взаємну насолоду від поцілунку; тільки один з партнерів самотньо бенкетує. У романі Райс «Інтерв’ю з вампіром» межа між цілуванням і кусанням, смоктанням чи насиченням стерта, але в його кіноверсії є набагато менше двозначности щодо оральної поведінки вампіра. Є багато кусання, поїдання, смоктання, а мало цілування – жодної ніжности, жодного взаємного обціловування один одного на екрані. Замість цього показано поцілунок вампіра у чистій формі. Як у прототипі «Дракули», у той момент, коли повна бажання дівчина очікує на повний почуттів розкішний дотик його вуст на своїх вустах, висуваються ікла, він відвертається від її вуст і впивається в шию.

Наскільки менш небезпечним є секс по телефону, коли і душа, і тіло залишаються недоторканими.

– Чи ти маєш «вотер пік» – одну з тих легендарних головок для масажу душем? – питає телефонний співрозмовник з написаного Ніколсоном Бейкером роману «Голос» («Vox»), який демонструє сучасну антиінтимність.

– Маю, але не використовую жодної з тих спеціальних насадок. Я вже застала це обладнання, коли переселилася сюди. Прекрасно надається для миття ванни. Але коли я ... я не притримую її, не вкладаю між ноги ані не роблю нічого з тих речей. Трактую її як звичайну головку для душу. Зате...

– Що?

– Коли маю оргазм?

– Коли?

– Гмм...

– Що?

– Я відкриваю рот і чекаю, поки він наповниться водою. Це відчуття, коли вода переливається через мій рот... Ти там є?

– Говори, не переривай.

Femme fatale Ніколсона Бейкера, що займається онанізмом, набагато менш цікава, ніж її літературна та екранна попередниця – вамп. Жінка-вампір у моральному сенсі, якщо не буквальному, – це шаблонна постать, старша від роману Стокера.

Задовго до кінця ХІХ і початку ХХ століття деякі письменники набули сумнівної слави завдяки портретам сексуально домінуючих жінок, котрим чоловіки з охотою і насолодою піддавалися. Власне, після читання «Венери в хутрі» (1870) Леопольда фон Захер-Мазоха, що вдень займався професією правника, психіатр Краффт-Ебінґ вигадав термін «мазохізм». У нижченаведеному уривку персонаж Ґреґор, який дозволив прив’язати себе до грубого стовпчика, що підтримує балдахін над величезним ложем, дає себе шмагати батогом, який тримає в руках Ванда:

З дикою грацією вона відгорнула облямований хутром рукав і ляснула мене через плече... ремінь, наче ніж, перетяв моє тіло... я стиснув зуби, щоби не крикнути. Вона вдарила мене по обличчю, тепла кров потекла з розтятої брови, але вона тільки розсміялася...

– Що за радість мати когось повністю у своїй владі, ще й на додаток мужчину... Я розірву тебе на шматки, і з кожним ударом батога моя насолода буде зростати. Ну, звивайся, як хробак, кричи, стогни.

Врешті, втомлена, вона відкидає батіг, простягається на дивані і наказує його звільнити:

Я наблизився до гарної жінки. Ніколи не здавалася вона мені такою спокусливою, як сьогодні, з у сією своєю підступністю, погордою.

– Ще на крок ближче, – наказала Ванда. – Тепер стань на коліна і поцілуй мою стопу.

З-під рубчика білого шовку вона витягла свою ногу, а я, закінчений дурень, припав до неї губами.

Для поцілунку він отримує навіть не руку, яка його бичувала, а стопу; поцілунок поглиблює його приниження.

У «Післяобідній пісеньці» Шарль Бодлер, котрий вважав жінок тигрицями і знав, що вони смертельно небезпечні (сифіліс зруйнував йому здоров’я), показав дуже чітко той тип жінки, любов якої завдає терпінь:

Часом, чому – сам не знаю –
Коли щось тебе роздратує,
Кидаєшся зовсім без жарту
Кусатись цілунками в гніві.

У довгій розповідній поемі «Долорес» (1866) британський поет Алджернон Свінберн упивався болем:

Хоч поцілунки ці криваві,
Хоч тремтінням і болем пекучим пронизують...

Вірш, котрий благає Нашу Страждальну Матір посилати фізичні тортури, викликав образливі слова критиків. Більш люб’язні з них назвали Свінберна декадентом.

Хижацькими зубами,
Поцілунками, що зацвітають червоно,
Стиснутими і покусаними губами,
Аж слина має смак крові,
Пульсом, що або прискорений, або зникає зовсім,
Раменами, що вмлівають або напружені сильно,
Заклинаю тебе, Наша Страждальна Мати,
Промов зі своїх вівтарів.

У болю автор знаходить все більше і більше насолоди:

Чи з губ, запіненої слини та гострих зубів
Не зродиться новий гріх на страждання чоловіків,
Нова мрія про тортури, які витримати не можна?

Художник Філіп Берн Джонс зробив черговий вирішальний крок у розвитку вампа. Заохочений успіхом «Дракули», Берн Джонс надав традиції «Прекрасна Дама каже «дякую» /La belle Dame sans Merci/ кровожерливий аспект. Через десять років після того, як роман «Дракула» надовго розмістив вампіра на культурній карті, у 1907 році під час літнього салону в «Нью Галлери» в Лондоні Берн Джонс виставив картину «Вампір». Відьомська жінка, подібна на людожерку, схилилася над мертвим тілом чоловіка, на шкірі якого видно сліди її зубів. Нездоровий еротизм картини апелював до ментальності пізньої вікторіанської епохи.

Редьярд Кіплінґ, кузен Берна Джонса, натхнений картиною, написав посередній вірш про чоловіка, закоханого у вампіра: «Був собі дурень, що молився» на «жінку, котра не звертала на нього увагу». Через сорок років після того, як герой Захер-Мазоха назвав себе закінченим дурнем, ця ідея відродилася. Гітом Бродвею в сезоні 1909 року була п’єса «Був собі дурень» («A Fool There Was»), що продовжила тему вірша Кіплінґа і показувала жінку – сексуального хижака. Право зняти фільм за п’єсою викупив магнат Вільям Фокс, але перш ніж він приступив до його реалізації, инша студія обійшла його і в 1913 році зняла фільм «Вампір» («The Vampire»), в котрому чоловік покидає здоровий спосіб життя на селі і здорову дівчину, щоби спробувати долі у місті. Там він зустрічає демонічну, нікчемну жінку, котра, коли безборонний бідака лежить на землі, танцює з радості над його очевидним падіння.

На рік пізніше знято кіноверсію «Був собі дурень». Це був перший фільм Теодозії Ґудман. Фільм відразу став касовим гітом, а акторка, що виступала під сценічним псевдонімом Теда Бара, отримала славу, і так народився кіновампір. Вамп (скорочення від «вампір») швидко переродився в американський відповідник femme fatale («фатальна жінка»). У фільмі «Був собі дурень» головна героїня спокушає багатообіцяючого дипломата, що їде на службу до Европи. Після того, як вона зруйнувала його кар’єру і шлюб, висмоктала весь маєток, Бара-вамп покидає морально спустошеного героя. А у той момент, коли свята дружина от-от прийме назад чоловіка, який на це не заслуговує, повертається вамп і наказує: «Поцілуй мене, мій дурнику!», він, проклятий чоловік, падає в її обійми; зло перемогло.

У період, коли стільки недосяжних жінок стояли на п’єдесталі, агресивна чуттєвість вампа особливо збуджувала. Це був також період, коли порядні дівчата все сміливіше виходили на політичну арену, а це декого турбувало. Кінокритик Герберт Рейнолдс стверджує, що старанне перетворення легендарного вампіра чоловічої статі на вампа жіночого роду на початку століття було «відповіддю на хвилю фемінізму (який проявлявся у вимозі загального виборного права)». Багато людей боялися, що незалежна жінка майбутнього стане пожирачкою чоловіків. Фільми підігрівали ці побоювання, використовуючи максимально жахливий образ вампа. Теда Бара втілювалася у славних демонічних жінок з історії: Саломею, мадам Ду Баррі і Клеопатру. Жінка, поцілунки якої могли вбивати морально, все більше стає зловісною згубною абстракцією. Вамп був смертельно небезпечний, набагато більше, ніж чоловічий відповідник. Фільми про вампірів посідали другорядне місце, а фільми про вампів – центральне. Роль Ґленн Клоуз у «Фатальному зачаруванні» (1987) є нічим иншим, ніж сучасною версією садомазохістського міту про вампа – незалежну жінку, котра приносить смерть. У кортежі «femme fatale» сама Ґрета Ґарбо займає зовсім не останнє місце.

Холодна краса Ґарбо піднімала температуру міжнародної публіки. Вважалося, що її поцілунки з Джоном Ґілбертом у «Симфонії чуттів» (1927) наближалися до межі пристойности. Як великий герой-коханець німого кіно, Ґілберт замінив Рудольфа Валентіно, і поширювалися плітки, що у приватному житті він був справжнім коханцем Ґарбо. Це додавало любовним сценам пікантности. Існувала легенда, що режисер і оператори виходили на пальцях зі знімального майданчика «Симфонії чуттів», бо зірки безперестанку цілувалися, хоч вже не було на це вказівок режисера. Сьогодні поцілунки Ґілберта здаються на диво цнотливими, а поцілунки Ґарбо – ні.

Ґарбо грає заміжню жінку, вплутану у таємний роман. «Моя єдина оборона – це те, що я тебе кохаю», – говорить вона Ґілбертові. Він, як офіцер, повинен бути джентльменом, а не чужоложцем, але коли бачить її перший раз на залізничній станції, зачаровується. Потім, помітивши у натовпі гостей у бальній залі, запрошує на танець. Ґарбо встає вже з витягнутими губами. У танці близькість їх уст передбачає поцілунок. Через якийсь час вона виводить його з бальної зали до саду і сідає на лавочці в пустій алеї.

Здивований і вражений її сміливістю, Ґілберт сідає поруч, але він є мухою, а не павуком. «Ви хто?» – питає її.

«Чи це важливо?» – Ґарбо просить цигарку – старий символ сексу, що втратив свою чарівність. Вона вкладає цигарку в його уста, щоби він її для неї запалив. У світлі сірника ми бачимо наближені одне до одного їхні обличчя. Вона нахиляється до нього, задмухує сірник.

«Знаєш... коли ти задмухуєш сірник, то це означає запрошення до поцілунку». Не отримавши відповіді, він скористався цим запрошенням. Поцілунок був знятий зблизька, ми бачимо голови і частину плечей: наближеність підсилює напруження сцени, голова Ґарбо схиляється горизонтально, її рука обіймає Ґілберта за шию. Вона є аґресором: Жінка, котра не чекає.

Відомий поцілунок з цього фільму типовий для Ґарбо – активний і горизонтальний: акторка лежить на дивані з опертою на подушку головою; партнер нахиляється і притискає губи до її щоки. Її рука просовується під розшпилений комірець його мундиру. Ґарбо притягує його ближче, її уста розтулені. Хоч ніби цнотливий, цей поцілунок відображає пристрасть. Потім коханці міняються місцями. Він падає на диван, вона сідає і зверху протяжно цілує його в уста. Знову послуговується рукою (це один з розпізнавальних знаків поцілунку Ґарбо), притримує його голову. Тут він відгинає шию рухом, котрий у майбутніх фільмах стане характерним для жінок, що піддаються поцілункові.

Пригадаймо, що в «Мата Гарі» її поцілунок погасив лампадку перед образом Мадонни і знищив усе святе. Кіноман уже зрозумів концепцію: коли жінка переймає ініціативу, за цим обов’язково криється щось неприродне і зле. Це суть «Фатального зачарування». З нього проростає спочатку потішна, а потім неприємна особиста «Камасутра», котру письменник Мартін Аміс конструює для своє антигероїні в «Полях Лондона» Ніколя Сикс, «язик у котрої був довгий і сильний, і загострений як жало. Її уста були глибоким джерелом – глибоким джерелом брехні і поцілунків». Всезнаючий оповідач, як виявляється, розчарований. Ніколя-вамп вміє цілувати з затисненими губами, вдаючи дівочу невинність, її поцілунки можуть бути також «ґрунтовні і детальні, як перевірка в зубного лікаря; людина виходить після них зовсім вільна від нальоту. Пуп’янок троянди. На сухо. Для кожного. Скрегіт різців.».. Список довгий. З невідомих причин найбільш прорахований і інструментально відпрацьований поцілунок Ніколя названий поцілунком Жидівської Княжни:

Соковитий, вульгарний, молодий, категоричний, винятково багатооргазмовий і нестерпно пристрасний […] Цілу Жидівську Княжну переповнював язик – і то не кінчик, а ціле тіло, м’якуш: він безмежно грубий. У цьому випадку язик заміняв усі органи, чоловічі і жіночі, включно з серцем. Такий поцілунок більше нагадував зброю, ніж прут, […] таку паралізуючу силу він мав. Проти Жидівської Княжни не можна було встояти. Застосована у відповідний момент, вона кидала чоловіка на коліна з чековою книжкою в руках. […]

Поцілунок називався Жидівська Княжна – непростимо. Але й сам поцілунок був непростимий. Жидівська Княжна була непростимою.

Не будучи вправою чуттєвости, каталог, підготовлений Амісом, не дуже збагачує наші знання про поцілунки. Зате закріплює стереотип передчасно сексуально дозрілої жидівської шльондри, яка вигідно маніпулює иншими.

Безвстидна сексуальність вампа-жінки і вампіра робить з них потужні символи у такій культурі, як наша, що має до сексу амбівалентне (неоднозначне) ставлення. Однак – і у цьому полягає іронія – найбільш відомий у західній культурі поцілунок – це не поцілунок, що виражає чуттєву любов або грішний сексуальний вчинок. Це поцілунок, яким, за переказами, Юда обдарував Ісуса. Поцілунок Юди і мета, з якою він був використаний, відкривають більше правди про людство, ніж ми би хотіли довідатися.

Переклала Люба Козак