Жан-Ноель Вуарне

Жіночі екстази

Зітхання Святої й крики Відьми

Неґативний двійник святої Терези і водночас перша й найголовніша блазенська пародія на неї, Жанна від Ангелів, котра під впливом Р.П. Сюрена мало не стала французькою святою Терезою, була спершу «одержимою» і лише відтак – екстатичкою. За справою цієї неоднозначної жінки (котра тут символізує инших, до неї подібних) знайомимося з дуже давніми вимірами жіночого екстатизму, що його християнство постійно намагалося екзорцистувати й поборювати. В «Одержимій із Люден» Мішель Серто надзвичайно яскраво відтворює сатаністську оповідь про Жанну. Враховуючи те, що й Гакслі присвятив їй книжку, а Кен Рассел – атракційний фільм, не говоритиму надто багато.

Будучи чорним, або неґативним екстазом, одержимість (вакханок, відьом) є явищем дуже близьким до екстазу взагалі, позаяк в обох випадках ідеться про транс і безпосереднє поєднання. Як екстаз, або його аналогії, одержимість найчастіше притаманна особам з вийнятково буйною уявою, чуттєвим і рецептивним. В одержимости, як і в екстазі, втрачають голову: щось пронизує підвладні їй істоти, й відносно того чогось вони стають річчю.

У цьому питанні часто найточнішими бувають теологи. Отець Пулен, наприклад, пише: «Кажемо, що якась особа одержима Дияволом тоді, коли в певні моменти він позбавляє її свідомости й відіграє в її тілі немовби роль душі». Одержимість, визначену таким чином як активне оволодіння особистістю кимось Иншим, важко відрізнити і від екстазу як трансу й «чуттєвого зв’язку», і від божевілля як утрати відповідальности. Подібно до того, як ми відрізняємо божевілля від звичайного неврозу, так і теологи відрізняють одержимість від звичайного помішання: «Кажемо, – уточнює знов Пулен, – що якась людина помішалася, коли диявол насправді ще не позбавляє її свідомости, а лише явно її мучить». Відтак, помішання відносно одержимости є тим самим, чим невроз відносно божевілля або звичайна молитва відносно екстазу. Це зовсім не означає, що потрактовані в катеґоріях зворотної аналогії одержимість і екстаз із теологічної точки зору можна диференціювати тільки на підставі типу реалізованої в них зустрічі – Божої чи диявольської. В обох випадках жіноче тіло, impotens sibi, стає річчю або предметом володіння. У момент зустрічі екстатичка й одержима уже не належать собі. Під тиском своїх чоловіків вони продаються: одні законно або майже законно, инші – абсолютно ганебно.

Одержимість (у християнському значенні, котре слід відрізняти від орієнтального чи грецького) видається пародійованою містикою – приблизно так, як божевілля може видаватися пародією на всеохопний, надзірний розум. Вочевидь, варто було б говорити про аґресивну, але врешті-решт і жертовну пародію: її учасник трактував би дослівно свою гру, раз-по-раз потрапляючи в пастки, поставлені не тільки дияволом, але й тими, з кого він насміхається. Містика лише частково бере участь у формуванні порядку, до котрого звертається, одержимість же, без сумніву, набагато аґресивніша. Жінки, котрих сьогодні ми б назвали божевільними, мабуть, були одержимими. Таке трактування дає можливість бодай підтримати гіпотезу, згідно з якою екстатички принаймні не були божевільні. У всякому випадку екстатички й одержимі ані не говорили, ані не робили нічого несуттєвого; це підтверджує близький і точний зв’язок, у який вони вступали з тими, хто ними оволодівав.

Угоди з дияволом, контракти про божу милість – в обох цих випадках одержима манією бодай хоч у своїх фантазіях прагне встановлення шлюбного чи партнерського зв’язку з Дияволом або з Богом.

У випадку з обраницями Божими цей зв’язок, продубльований іще й їх угодою з церквою і встановленими нею порядками, не виключає ні інновацій, ні відхилень; одначе так само, як і в мазохістській чи садистській угоді, тут також не можна переходити певних меж. З часів кармелітської реформи ХVІ ст., проведеної в ХVІІ ст. у більшости великих орденів, і з часу виникнення ордену єзуїтів, екстаз, котрий є не чим иншим, як виходом поза межі світу, уже не розуміється ні самою екстатичкою, ні її зверхниками як вихід абсолютно самовільний. Як у випадку з мешканками пансіонів, так і в цьому випадку цей вихід не відбувається за бажанням лише самої екстатички, без жодного контролю з боку її зверхників. Як скалка хаосу в лоні солідного і твердого порядку, екстаз є авторизованим виходом, а поєднання – узаконеним. Виходом легальним, таким, що його настоятель монастиря може зрештою просто заборонити або йому запобігти. Таке джерело славнозвісної техніки «настанов». За умови вмілого застосування ця техніка дає можливість нагадати жінці-містикові про релігійний порядок, а її настоятелеві дозволяє уникнути ситуації, за якої екстатичка, нехай навіть левітуючи, забуває, що вона все-таки перебуває на землі. Контрольована ієрархами свого ордену, екстатичка, навіть коли й заходить дуже далеко, таким чином страхується від неґативного екстазу та пародіювання божої милости.

Своєю чергою у неґативних, демонічних чи одержимих екстатичок угода й Поєднання не відбуваються ні на очах у людей, ані перед лицем Церкви. Одержима веде переговори безпосередньо з чортами. З ними й укладає угоду (скажімо, Жанна домовлялася з Асмодеєм: у Національній Бібліотеці зберігається екземпляр угоди, котру, як і належить, підписав Асмодей)... Не обмежувані жодною сторонньою інстанцією, ці угоди, пакти добре приховані й таємничі, вони більш авантюрні і, додаймо, «божевільніші», аніж ті, котрими ми так захоплюємося й котрі великі містики укладають з Богом, але не просто так, а перед лицем людей. Це похмурі контракти, запечатані чорними месами, харкотинням, кров’ю, спермою – контракти духу a rebours.

Інспірований Жанною від Ангелів, її екзорцист, духовний син і парадоксальний родич Жан Жозеф Сюрен, будучи автентичним містиком, у своїх «Контрактах духа» прямо говорить про приховану контрактну основу будь-якої містики й опосередковано дефініює угоду як вимір чи умову розкоші: для містика немає екстазу без контракту. У «Контрактах», що їх маємо трактувати як запізнілу декларацію того, що містики, котрі діяли раніше, реалізували або інтуїтивно, або утримуючись від коментарів, Сюрен висловлює це дуже ясно, про що й свідчать назви перших розділів:

– Заповіт душі.

– Шлюбний контракт між Ісусом Христом і душею.

– Дарчі записи, запроваджені серед людей на користь Ісуса Христа, за дорученням якогось із його слуг.

– Промова про вірність Ісусові Христу.

– Контракт про довічну спільність з Ісусом Христом.

– Контракт про обмін між Ісусом Христом та душею.

Усупереч мові, на перший погляд, протокольній і безумній, Сюрен, котрий, звісно ж, не був зразком урівноважености, все ж таки уникає як шаленства, так і чистого мазохізму настільки, що його марення постійно залишаються мареннями людини Церкви. Це шаленство, якщо тут взагалі про шаленство йдеться, є не що инше, як своєрідний виклад екстатичного досвіду, в якому, зрештою, Сюрен був таки видатним фахівцем. Хоча й не виключено, що, будучи шаленцем, але зі своїм шалом усе-таки вписуючись в теологічно-містичні, а відтак, урешті-решт, і в суспільні рамки, Сюрен не потребував екзорциста. Зрештою, Церква зробила невгамовного Сюрена екзорцистом в Людені і духовним наставником Жанни від Ангелів. Сюрен – кузен, остаточно розчавлений довіреним йому Церквою і переростаючим його верховенством, був шокований тим, що мусив спілкуватися з жінкою, дияволом і самим блаженством...

Відомо, що під впливом Сюрена, котрий у процесі своєї послуги ставав усе більш неспокійним, Жанна від Ангелів змінила своє ставлення до екстазу, тобто до істерії. Дивовижна зміна: звільнена від злого духа й оздоровлена Сюреном, який і сам захворів, Жанна решту свого життя прямуватиме до святости. Будучи, як і всі істерички, надзвичайно талановитою, майже досягне мети. І тільки втручання злостивої містички Жанни Шанталь уберегло нас, in extremis, від внесення в календар пам’ятної дати, котра мала би увічнити святе ім’я матері Жанни від Ангелів.

Що можна сказати про долю Жанни від Ангелів та її прекрасних подруг – Луїзу від Ісуса, Анну від святої Агнєшки, Клару від Святого Яна, Єлизавету від Хреста, Габріелу від Утілення? Можна сказати хоча б те, що хворобу започатковує інфекція. І що хвороба Жанни не менш заразна, незважаючи на те, що за межами монастиря вона, може, й була би звичайною хворобою – хворобою бажання без покликання й заміщеного бажання. Хвороба, котру можна було б лікувати, на мою думку, психоаналітичним способом, – радше вигадавши нове заміщене бажання, аніж звільняючи саме бажання. Досить виразних сексуальних аспірацій в монастирі ніщо не могло би заспокоїти. В образах своїх «демонічних коханців» Жанна, отже, знаходить порочне розв’язання. Це неприйнятне розв’язання, тобто розв’язання за допомогою недопустимого символічного об’єктa, Церква в особі Сюрена заміщує – успішно! – иншим: об’єкт, спершу перейменований з сексуального на демонічний, знову перейменовується й стабілізується як прийнятний. Як і при психоаналітичному лікуванні, Инший виявляється покликаним до порядку, ефемерний об’єкт бажання однозначно окреслюється, а еротичний досвід може бути змінений з пакту на контракт.

Чи останній контракт Жанни, дівчини диявола, що стала дівчиною Ангелів, принципово відрізняється від тих, чиє минуле не було таким важким? Чи у зв’язку з тим, що з огляду на справу Диявола Жанна більше знала про вину, ніж її товаришки, вона істотно відрізняється від своєї сучасниці, цнотливої святої Маргарити Марії Алякок?

Знаємо, що Маргарита Марія Алякок (1647-1690), звісно, не така демонічна, хоча й не менш гаряча, запровадила в Церкві культ Найсвятішого Серця. Менше, однак, знаємо про те, що кладучи голову Маргарити на своєму серці, Господь часто промовляв до неї: «Моє серце настільки проникнуте любов’ю до людей і до тебе зокрема, що я, не в змозі довше утримувати в ньому полум’я палкого милосердя, мусив перенести його на тебе». Тут немає нічого такого, чого б ми вже не чули в инших містиків, – з тією лише різницею, що Ісус, вказуючи прекрасній дівчині на прикрашений квітами хрест, говорить: «Оце ложе моїх чистих обраниць, на якому пізнаєш блаженство моєї любові. Поступово ці квіти опадуть, відкриваючи колючки, котрі тепер прикриті з огляду на твою хворобу, однак незабаром відчуєш їх уколи так виразно, що потрібна тобі буде вся сила твого кохання, щоб стерпіти цю муку» (фрагмент, цитований Вільямом Джеймсом).

Ще більше вражають у Маргарити Марії сенсорні автоматизми й непогамовані імпульси: «Я була така делікатна, навіть найменший бруд змушував тремтіти моє серце. Однак Він притягнув мене до себе так міцно, що якось, маючи прибрати блювотиння одної хворої, я не могла втриматися, аби не зробити цього язиком. Дозволив Він мені відчути стільки блаженства у цій справі, що пізніше мені постійно хотілося повторити це знову й знову. Щоб мене винагородити, наступної ночі Він дозволив мені простояти три години, притулившись устами до його Найсвятішого Серця».

Так і мадам Гійон, аж ніяк не виглядаючи на помішану, стверджує, що вона щораз, коли відчувала огиду, не зрікалася своїх зусиль, поки не перемагала її. Вона, наприклад, розповідала, як колись злизала харкотиння: «Одного разу я була сама і зауважила найогидніше, що лише можна було собі уявити; я приклала до нього уста і язик, це коштувало мені так багато, що потім я не могла прийти до тями, а серце гупало так голосно, що я боялася, аби в мені не трісла якась жилка і я не почала блювати кров’ю».

Чи Жанна від Ангелів, жінка пристрасного бажання і жінка бажана, спочатку одержима дияволом, а потім перевірена в своїй побожности, якось принципово від них відрізняється? Нестабільна і непостійна, вона, поза всякими сумнівами, не сягає тої містичної величі, яку вдається осилити мадам Гійон, котра ставить на «інтенсивність». Радше розгнуздана, ніж етерична, швидше палаюча, ніж статична, Жанна від Ангелів врешті-решт може бути зіставлена зі святою Терезою всього лиш як її бліда копія. Незалежно від масштабів претензійности, повторень і наслідувань Жанна і до неї подібні є принаймні хоч би знаками для думки і для бажання: знаками бажання як їхнього, так і нашого. Знаками якогось екстазу, котрий непокоїть більше, ніж инші. Екстазу, про який, може, з кількома чоловіками знають усі жінки і який певною мірою втілюють. Адже всі вони потрохи ексцесивні, підступні або непривабливі. Diabolus in femina. Репрезентують диявольську, але водночас і ангельську красу, котра світиться і в них, і в нас упевненим двозначним блаженством.

«Немає нічого прекраснішого, – говорив Стендаль, – від жінки, котра благає»... Нема нічого прекраснішого від жінки в блаженстві – і нічого більш двозначного. Досить поглянути хоч би на одну, навіть на картині чи на фото. Схожість, безсумнівно, разюча: всі нагадують Жанну від Ангелів; але всі схожі також і на Анелю, Катерину чи Терезу і навіть на Хейдвіч.

Переклав Григорій Чопик