Едуард Фукс

Епоха галантности

Декольте

В епоху абсолютизму пані одягали декольте не лише на святкові оказії, але й носили вдома, на вулиці, в церкві – словом, усюди. Щоправда, цю частину тіла показували чоловікам якнайчастіше ще в епоху Ренесансу. Проте, існувала суттєва різниця, на якій варто наголосити. Це різниця між оголеними та роздягненими грудьми. Ця відмінність обумовлюється не ступенем оголення персів, а загальною тенденцією костюму та особливим способом демонстрування цієї принади. Епоха Ренесансу розкривала перед очима оголені перса. Вона залишала їх неприкритими, так само як були неприкриті обличчя і руки. Це цілком органічна риса, оскільки в епоху Ренесансу все вбрання було, власне кажучи, прикрасою для оголеного тіла.

Епоха абсолютизму замінила оголені перса персами роздягненими, розкритими. Логіка нового костюму вимагала, щоб перса залишалися прихованими. Однак, жінка хотіла показати чоловікові свої принади. «Я знаю, вони схвилюють твої почуття, а оскільки це цілковито відповідає моїм намірам, то я їх тобі показую» – таке таємне одкровення кожної жінки. Отже, вона відверто робить виріз сукні, оголюючи перса, розкриває сукню спереду так, як иноді піднімає край спідниці, щоб показати ніжку. Те, що в епоху Ренесансу лише показували, тепер однозначно пропонують чоловікові.

У «Der Leibdiener der Schoenheit» («Тіло на службі в краси») пояснюється: «Жінка повинна, коли стоїть чи сидить, виставляти груди вперед, бо це є ознакою краси».

Иншими словами, необхідно постійно перебувати в такому положенні, якого надають жінці підбори, чи то стоїть вона, чи сидить… Щоб досягнути такого ефекту, щоб не дати жінці змінити поставу, підбори знаходять союзника у ліфі, потім корсеті: вони є тією формою, в яку виливається жіноче тіло. Верхню частину жіночого тіла заковували в броню з риб’ячої кістки, яка безжально відпихала плечі і руки дозаду, одночасно змушуючи груди випинатися вперед. Тепер груди отримували саме таке положення, в якому їх неодмінно хотіли бачити. Або, висловлюючи ту ж думку зрозуміліше, тепер груди повсякчас поставали перед очима у тому вигляді, в якому, згідно з законами природи, вони бувають лише в мить еротичного збудження. Стимулювати безперервну ерекцію жіночих перс – ось основна вимога краси з точки зору епохи.

А звідси маємо не лише декольте, а декольте якнайглибше і найодвертіше, оскільки лише таким чином можна досягнути зазначеної мети. Тому епоха прямувала до найґротескніших форм оголення грудей. Виріз робили якнайглибший і найбільший. В описах тогочасних звичаїв можна часто натрапити на схожі зауваги: «Жінка не дозволяє кравцю прикривати високі засніжені вершини» або «Галантна пані полюбляє показати, що на цих прегарних гірських узвишшях палає вогонь ніжної пристрасті». У «Galanterien Wiens» мовиться: «Надто не закривайте», – зауважила одна кралечка у моїй присутності, коли скульптор жіночої краси припасовував на ній сукню».

Оскільки оголюючи груди – при усьому бажанні зайти якнайдалі – доводилось таки дотримуватися певної межі, то намагалися якнайвище підняти груди за допомогою ліфа. Багато матерів притримувалися думки, що їх дівчаткам слід виставляти напоказ якнайбільше з того, що їм виділила природа. В «Versuch einer Charakteristik des weiblichen Geschlechts» («Спроба характеристики жіночої статі») Покеля розповідається: «Чимало є матерів, які не лише дозволяють донькам одягати непристойний костюм, але й намовляють їх до цього. Одна матінка зауважила своїй доні в товаристві, де були присутні пані та панове: «Моя дурненька, ти майже зовсім закрила свої груди. Не терплю цієї дурнуватої сором’язливості. Дівчина гарненька, а її gorge (груди) найчудовіші в наших краях».

Сором’язливість такого ґатунку нерозумна в очах досвідченої жінки, яка знає, що нема для чоловіка звабливішої приманки.

Така хитрість дозволяла навіть зрілим жінкам, чиї груди уже втратили юну, дівочу пружність, симулювати пишноту грудей; ті ж, кого природа обділила такою перевагою, використовували штучні засоби, підкладки. Через те, що повне оголення грудей унеможливлює таку симуляцію, воно не було прийняте або використовувалося лише окремими жінками, та й то переважно на святкові оказії. Ось, наприклад, панянка Кадлей (Cudleigh), майбутня герцогиня Кінґстон, з’явилася у 1719 році на балу у венеційського посла у вигляді Іфігенії, у костюмі, котрий леді Монтеґю описала так: «Сукня, вірніше відсутність сукні (undress) на панночці Кадлей була цікавинкою. Вона зображувала Іфіґенію, яку готують до жертвоприношення, однак настільки оголену, що верховний жрець міг би без труднощів обстежити її внутрішні органи».

Цілий перелік випадків доводить, що вродливим жінкам не було вдосталь так сміливо демонструвати свої принади вдома чи у святковій залі; вони полюбляли в такому вигляді прогулюватися вулицями. Красуня-дружина шотландця Депортера часто гуляла в Парижі з цілком оголеними грудьми під руку з чоловіком. Хоча такі видовища траплялись доволі часто, але иноді, як розповідають, вони спричиняли справжні натовпи. Це у жодному разі не були вороже налаштовані демонстранти, навпаки, «кожен хотів зблизька насолодитися чудовними персами, що пробуджували у глядачів солодкі почуття». Про вищезгадану панну Кадлей повідомляють, що вона любила на вулицях Лондона «виставляти напоказ нахабним і захопленим чоловікам знади своїх незрівнянних перс». Инший сучасник розповідає про трьох англійських молодиць, котрі щодня прогулювалися разом вокзалом: їх груди викликали сенсацію, тому що не були схожі одні на одні. «Щодня люди сперечалися, кому присудити пальму першости, і ніяк не могли дійти згоди».

Утім, таке сміливе декольте, мабуть, було винятком вже тому, що при частковому декольте було легше симулювати враження постійно припіднятих грудей, ніж при повному оголенні; до слова, останнє увійшло в моду при дворі Чарльза ІІ в Англії.

Про розмір декольте ми дізнаємося більше і детальніше від тогочасних проповідників-моралістів. Якщо для більшості инших письменників декольте – справа настільки очевидна, що вони згадують про нього лише мимохідь, то для моралістів воно було «причиною всілякого зла». Глибокий виріз на грудях видається їм брамою у пекельну пащу, в огненну геєну, яка всіх поглинає і всім загрожує – юнакові, чоловіку, старцеві, яка знищує всі найсокровенніші наміри тощо. Ось як говорили про розмір вирізу в XVII сторіччі: «Жінка прагне, щоб він був принаймні настільки великий, щоб дві чоловічі долоні могли зручненько прослизнути всередину, хоч вони нічого не мають проти, щоб виріз був ще трішечки більший». За словами сатириків, виходить, що під цим «трішечки» слід вбачати можливість для жінки показати все, а для чоловіка бачити все, оскільки якщо прискіпливо зазирнути у серце жінки, то дуже швидко стане зрозумілим, що вони самі були б раді ходити голяка.

У сатиричному памфлеті «Der deutsche Kleideraffe», автор якого сховався за псевдонімом Almodo Pickelhbring (1685), де у виді дискусії між кравцем і його підмайстром зображені – не так дотепно, як багатослівно – всі тогочасні недоладності моди, зокрема йде мова про наступне: «Поки пан Флоріан так патякав, Гарсону прислали переробити розкішну жіночу сукню. Зверху вона була так вкраяна, що ледь не доходила до серця. Гарсон показав її задля забави нашому Флоріану і сказав: «Незлу маємо моду, хоч дуже відверта мода, дуже відверта мода!» Флоріан висловив свій подив і зауважив: ця проклята мода повинна обурити будь-яку доброчесну людину. Я готовий присягнути, що багато красунь ходили б із задоволенням цілком без одягу і виставляли б напоказ своє вбрання Єви, якщо б лишень виникла така мода»… Автор книги «Der Leibdiener der Schoenheit» не має принципових заперечень проти декольте. Він лише бажав би, щоб груди оголювали не занадто сильно, адже це все-таки «непристойно». Він виступає передусім проти звичаю підпирати груди ліфом, так що вони перетворюються на «ляду з добром, що його виставили на продаж». «Таке оголення грудей безперечно повинно викликати спокусу і скандал, як це чудово довів автор прекрасної книги про оголення грудей. Я дуже раджу всім цю книгу, що слугує дзеркалом цих ідей».

«Прекрасна книга», про яку тут йшлося, це опубліковані у 1686 році роздуми, «Dass die Brueste sein ein gross Gerueste boeser Lueste». Автором книги був протестантський пастор, і її можна вважати одним з найзапекліших памфлетів, які коли-небудь були написані. Очевидно вона мала великий успіх, оскільки часто перевидавалась чи по-злодійськи передруковувалась.

На початку XVIII сторіччя у моду увійшла накидка Adrienne або ж Volante, що створювала особливо пікантне враження негліже. Ця мода зокрема розгнівила проповідників моралі, оскільки дами одягали накидку, коли вранці йшли до церкви. Хоч у всі часи жінка ходила до церкви аж ніяк не для молитви, а передусім для того, щоб покрасуватися в своєму вбранні, то у XVIII сторіччі жінки швидко зрозуміли, що їм не знайти ліпшої нагоди показати свої груди, як у церкві під час колінопреклоніння, коли так зручно зазирати їм у корсаж. Ці нечестиві кокетки не могли, звичайно, сховатися від поглядів священиків, а відтак ті різко ганили звичай декольтувати груди в церкві.

На загал, священний гнів проти напасті жінок оголюватися минав безрезультатно, хоча у деяких місцевостях вдалося запровадити певні обмеження. Наприклад, у 1730 році віденкам заборонялось приходити в Адріані чи Воланті у великі храми, які перетворились у справжнісінькі ярмарки кохання… Ще більш характерним для епохи нам видається той факт, що в деяких країнах, приміром в Італії та Франції XVII та XVIII сторіч, навіть черниці ходили в декольте. Про це часто повідомляє Казанова, і його слова знаходять підтвердження на венеційських картинах, що зображують сцени з чернечого життя. Хоча цей факт є дуже характерний, однак у ньому нема нічого дивного, якщо взяти до уваги, що тоді, як і в епоху Ренесансу, багато жіночих монастирів було дворянськими притулками, куди відправляли доньок, яких через грошові клопоти не могли видати заміж, або де значно поважніші пані на певний час усамітнювались з приватних міркувань.

Хоч церковні проповіді, що засуджували декольте, залишались до певної міри марними, однак не можна робити висновків, що ця мода панувала протягом всієї епохи абсолютизму. Навіть у XVIII мода була мінлива і непостійна. Найсміливіше оголення грудей раптом змінювалось на майже герметичне їх запаковування. Дебютувала епоха абсолютизму надміру щедрим декольте у другій половині XVII сторіччя. Десятиліття по тому, на початку XVIII сторіччя, навпаки, оголювати груди більш ніж на два дюйми нижче шиї вважалося непристойним.

Кринолін

Для характеристики статевої моралі епохи абсолютизму спідниця не має того ж значення, що декольте, хоча в типових обрисах криноліну вона набувала форми, яка відображувала дух абсолютизму. Проте, її значення настільки важливе, що не торкнутися її опису означало б применшити доволі суттєві деталі загальної картини, адже в даному випадку йдеться не лише про нове втілення ідеї величі, а передовсім про вимальовування еротично-бентежних ліній.

Кринолін є своєрідним продовженням розвитку Wusltenrock (підбитої спідниці, спідниці-подушки), яка увійшла в моду ще в епоху Ренесансу і досягла найґротескніших форм в період зростаючого абсолютизму. Кринолін був кращим, витонченішим вирішенням того завдання, яке ставив перед собою його попередник епохи Відродження. Як фонтаж та инші тодішні досягнення моди, кринолін також виник через нетривку забаганку однієї з королівських метрес, а саме пані Монтеспан, котра забажала якнайдовше приховати від придворних своє цікаве становище. В одному з листів Єлизавети Шарлотти з Парижа (від 22 липня 1718 року) мовиться: «Пані Монтеспан вигадала Robe batante, щоб приховати свою вагітність, оскільки у такому вбранні не видно талії. Але навіть якщо вона в нього одягнена, у неї на чолі написано, що вона зайшла в тяж. При дворі всі говорили: пані Монтеспан a la robe batante, elle est donc grosse. (Мадам Монтеспан у платті batante, отже вона вагітна) Я гадаю, що вона робила це навмисне, аби на неї більше звертали увагу, і цього вона врешті досягла».

Насправді це не могло бути істинною причиною виникнення криноліну, і про це свідчить хоча б те, що він існував в Англії значно раніше, ніж увійшов в моду у Франції. Водночас не варто заперечувати, що ціль, яку з ним пов’язала пані Монтеспан, становила одну з основних його переваг в епоху галантності. Адже більшість світських пань щодня стикалися з небезпекою нешлюбної вагітності, і частенько винуватцем вагітності багатьох пань був друг. Задля доброї слави усіх цих пань слід було якнайдовше приховувати їхнє фатальне падіння на слизькому паркеті галантних пригод. Якщо це вдавалося, то недовірливе світське товариство, яке вгледівши вагітну жінку якнайменше думало про чоловіка, вже не могло відповісти на запитання про законність її делікатного становища. За це кринолін почали називати cache-batard (сховай байстрюка).

Таким же чином кринолін дозволяв приховати вагітність незаміжнім жінкам, яким доводилося платити за свою поступливу ніжність. В одному жартівливому віршику, що вийшов у 1730 році в Аугсбургу, написано: «Якщо завагітніло дівча, то йому досить сховати свою вагітність під криноліном, і ніхто не наважиться засумніватися в її доброчесності». Однак і законну вагітність намагалися тоді приховувати якнайдовше. Оскільки вершиною всього вважали насолоду, то жінка прагнула використати всі її можливості і якомога коротший час присвятити цілям природи. «Доброчесна» пані намагалася приховати своє становище до останнього моменту. До того ж вагітність у всі часи вважали скоріше чимось ганебним, аніж славним. Вагітність була приводом для сміху. Яка недоладність, якщо винуватцем був чоловік! Яка невдача, якщо винуватцем був коханець!

Таким чином, це дуже важливий фактор. Кожного разу, коли кринолін з’являвся на історичній сцені, він слугував саме цій меті. Завжди його відродження збігалося із зростанням надмірної галантности і жаги насолоди. Проте, це лиш одна з переваг, яку кринолін дав класовому прошарку, який проголосив його частиною офіційного костюму. Не у цій перевазі його суть, той сокровенний закон, що ставив йому за вимогу особливу форму. Закони життя завжди обумовлені не запереченням випадкових і скороминучих станів, а позитивною дією задля інтересів колективу, а у даному випадку проблемою еротичного впливу. Сокровенний закон існування криноліну полягає в тенденції перебільшення до смішних розмірів талії і ще більш еротичному наголошенні грубо еротичної деталі. Отож основним завданням криноліну було перебільшене підкреслення вузької талії, яку вважають однією з основних рис жіночої краси. Що більше, це враження хотіли підсилити у напрямку сучасного розуміння «жіночности», тобто підкреслити розщеплення тіла на груди, лоно і стегна. Завдяки ліфу це завдання було блискуче виконано. Увійшла в моду тонка талія, яка чітко розрізала тіло на дві половини – на груди і нижню частину тіла. Залишилося лише підкреслити лоно… А цього досягнули шляхом загострення ліфа донизу, що мимоволі зосереджувало всі погляди sur l’endroit suggestif (на місці, яке провокувало особливі думки). Цей засіб був відомий і раніше. Однак лише в XVIII сторіччі вдалося цілком вирішити це сокровенне завдання. Довгий гострий кут, яким закінчувався ліф, кут, який один сатирик назвав «дороговказом у долину радости», слугував водночас необхідною об’єднуючою ланкою між обома половинками таза, ланкою, яка принаймні частково відновлювала природну гармонію.

Кринолін і талія дозволяли досягти ще одного результату, важливого для епохи. Якою б не була жінка незґрабною чи товстою, в такому вбранні вона створювала враження витонченої та граціозної. Невеличке перебільшення – і неважко було пригасити форми, занадто пишні для смаків тої епохи. Про це йдеться і у «Die Galanterien Wiens»…

Кринолін визначив ще одну важливу еротичну тенденцію епохи, причому з таким же блискучим успіхом, а саме тенденцію закутування тіла, яка виглядала так само гротескно, як і ліф, який розкривав перса. Будь-яка инша форма спідниці поєднувалася з лініями тіла і відтіняла чарівний ритмічний рисунок рухів більше і краще, ніж кринолін, який майже все руйнував. Кринолін цілковито нищив усі природні лінії, накриваючи їх ніби величезним дзвоном, який був підвладний лише закону власного ритму…

Єдине, що цей дзвін иноді дозволяв побачити, були ніжки. Ми кажемо: иноді! У тих випадках, звичайно, коли у жінки була крихітна ніжка і вона була не проти її показати. У «Die Galanterien Wiens» з цього приводу розповідається: «Оскільки у жінки, на превеликий жаль, нема такої маленької ніжки, в яку так охоче закохуються поціновувачі, то її можна сховати величезним криноліном, який сягає до підлоги. Якщо ж ніжка відповідає вимогам симетрії, то від шевця вимагають не приховувати її заздрісним подолом нижньої спідниці».

Як бачимо, у цій моді трапляються найочевидніші протиріччя: найсміливіші форми оголення поєднуються з рівноцінно сміливими формами закутування. Однак, найбільшої витонченості мода досягала непрямим шляхом. Кринолін лише на перший погляд сховав тіло, досягаючи завдяки своїм дивакуватим смішним формам не менш дивакувато-смішного оголення. Зумовлене крислатою формою спідниці, воно було радше навмисним і, як все нібито випадкове і мимовільне, діяло з особливим викликом. Те, як кринолін дозволяв заглядати під спідницю, особливо під час піднімання сходами, реверансу і т.д. ми зможемо собі уявити лише тоді, як згадаємо, що тоді жінки носили лише коротеньку нижню спідницю, а кальсони протягом XVII та XVIII ст. були заборонені.

Носити кальсони вважалось для жінки ледь не ганьбою, і право їх носити залишалось хіба що за бабусями. Лише коли жінки їздили верхи, то одягали кальсони. Тому точніше висловитися можна наступним чином: кринолін об’єднував не роздягнену та закутану частину тіла, а таки два найбільш умілих способи оголення – постійне, хитромудро задумане, і випадкове, яке було результатом щасливого випадку, і тому дія якого була ще майстерніша. Епоха вимагала, щоби жінка була «пікантною». А що могло бути пікантніше, ніж запропоновані зацікавленим поглядам найінтимніші принади в найбезневиннішій ситуації і з найнезворушнішим невинним виразом обличчя. Не дивно, що в ті часи з’явилося немало умілиць, яким вдавалося спритно і ненав’язливо демонструвати закоханим і зацікавленим поглядам препікантні вистави. Як бачимо, тогочасна мода у найвідвертіший спосіб була на службі у постави, театральності та ситуаційності.

Численні літературні документи теж доводять, що цей на перший погляд безжалісний у своїй непроглядності дзвін слугував насправді цілям оголення. З цим погоджуються вірші, листівки тощо.

Кринолін також часто залишався патентованим привілеєм вищих станів. У багатьох країнах та містах жінкам з нижчих прошарків було заборонено під страхом грошової пені носити таку спідницю, а служниці і селянки могли за це потрапити до в’язниці. Проте жінки з бідніших прошарків теж не відмовляли собі у підкресленні талії та стегон. У моду увійшов так званий Franzoesischer Steiss, cul (французький зад). У боротьбі проти морального обурення критиків, яке спричинив цей дивовижний атрибут костюму, жінки і тоді вже мали надійного союзника – логіку фактів. Логіка полягала у тому безсумнівному впливі, який здійснює на чоловіків будь-яке виокремлення еротично-хвилюючих тілесних принад. Цього виокремлення можна досягти або шляхом перебільшення природних форм, або їх еротичного оголення. Тому жінка не відмовляється навіть від цих грубих шляхів впливу на чоловіка.

Тут безсильні моральний гнів і навіть переконування у неестетичності враження. Естетика жінки як класу опирається лише на одне твердження, визнає лише одну мірку: в очах чоловіка вона хоче бути зброєю статевої насолоди, хоче впадати йому в око. Незмінне гасло твердить: я хочу демонструвати йому свою красу і я покажу все, якщо це забезпечить мені якнайсильніше враження, я покажу трішки менше лише в тому випадку, як це дозволить мені швидше досягнути свого… Далі ми доведемо це твердження.

Поступово метод retroussй, тобто «мистецтво показування ніжки», набував витонченіших форм, а відтак усі почали більше уваги звертати на спідні частини костюму, les dessous (спідня білизна). Почали з черевичків, панчіх та підв’язок. Довгий час цими трьома аксесуарами й обмежувалися. Незабаром стало зрозуміло, що завдяки фасону черевичків і кольору панчіх можна за бажанням виправити форму ноги аж до коліна, і невдовзі цими засобами навчилися користуватися, щоб надати ніжці більшої краси. Панчохи прикрашалися стрічками різної форми і барви, щоб залежно від необхідности зробити ногу стрункішою чи повнішою. Також обирали особливий малюнок та форму панчіх, щоб надати надто повним литкам елегантнішого вигляду чи навпаки.

Підв’язку, яку раніше носили нижче коліна, тепер поступово перенесли вище коліна і цим досягли одразу декількох важливих результатів. Передусім, таким чином ефективно видовжувалась нога, по-друге, межа для добровільного retroussй переносилась якнайвище. Тепер нога вище коліна не світила голизною, а правила пристойності вимагали прикривати лише оголені місця. Там, де вони починалися, для retrousse починалася природна межа. Багато жінок саме в ній вбачали межу для себе. Вони дозволяли чоловікам розгледіти якнайбільше, і ця поступка доводила, що в душі вони йшли назустріч бажанням чоловіків.

Панчохи і підв’язки таким чином стали найважливішими складовими частинами костюму в ту епоху. І кожна мода вносила з собою нові комбінації. Поступово, цілком логічно наслідок перетворився на причину. Тоді як звичай retroussй змусив прискіпливо дбати про спідні частини костюму, то ті, у свою чергу, спонукали тепер до якнайчастіших і якнайсміливіших retroussй. Тепер повсякчас і повсюди знаходили привід для retroussй. Пані, яка не користувалася цією хитринкою, викликала підозру в тім, що вона не вдягалася згідно з модою. Те, чого не можна було зробити під час прогулянки, коли пані сідала в карету чи на ноші, можна було зробити в зручний момент під час забав і розваг.

Позаяк суть retrousse полягала у виявленні підв’язок, то епоха надавала перевагу таким розвагам і забавам, які простіше і ліпше за инші дозволяли досягати цієї мети. Важко знайти ліпшу нагоду від тієї, коли розсікаєш повітря, злітаючи вгору на гойдалці. Насправді саме тоді в моду увійшли гойдалки. Натхненними режисерами такого дійства переважно ставали розумні й особливо вродливі жінки, котрим не доводилось лякатися, що під час гри вони світитимуть своїми принадами, тож вони вправними порухами намагалися виставити напоказ усе, варте розглядання. Так увійшли в моду гойдалки зі своїми «щасливими випадковостями», і тоді всі однаково ними захопилися: актори і глядацтво.

Фрагонар розповідає: «Незадовго до закриття салону у 1763 році за мною прислав один пан і попрохав зайти до нього. Він тоді мешкав за містом з коханкою. Спочатку він засипав мене компліментами з приводу моєї картини і відтак сказав, що хотів би мати ще одну і пояснив мені задум цієї картини. «Я хочу, – завважив він, – щоб ви зобразили пані на гойдалці. Мене ж поставте так, щоб мені було видно ніжки красуні, а якщо хочете мені догодити, то і щось більше».

Це «щось більше» Фрагонар зобразив у вигляді пікантних підв’язок (див. «Die Frau in der Karikatur»). Оскільки гойдання не було самоціллю цієї розваги, оскільки воно було лише засобом влаштувати retroussй, то на гойдалці завжди опинялась лише панночка, а чоловік залишався у ролі глядача. Актором він був лише настільки, наскільки сам сприяв славнозвісним «щасливим випадковостям».

Це штучне, постійно створюване retrousse було рівноцінне позбавленню любові елементу інтимности, рівноцінне проголошенню любові масовим видовищем, яке розігрують на публічній сцені. Це було дивакувато-смішним втіленням закону епохи, який навіював жінці думку: я пожива для всіх.

До еротичних моментів епохи належать і кольори, які переважають у ту чи иншу епоху. Кольори, які використовуються для вбрання, є рефлексом температури крови, цієї справжньої вмістительки почуття: адже кров – матеріалізоване життя. А життя – ніщо инше, як чуттєвість, що спровокувала дію. Якщо чуттєвість тече в жилах епохи могутніми і бурхливими хвилями, якщо вона палахкотить полум’ям, то кольори, в які вбирається епоха, насичені та яскраві, завжди сяють і виблискують, як вогонь, і ніколи не стихають. Всюди панують найсміливіші контрасти.

Тому епоха Ренесансу любила пурпурово-червону, темно-блакитну, жовтогарячу та запаморочливо-фіалкову барви, оскільки вони найбільш відповідають життєвій енергії. Епоха відкидала перехідні відтінки. Яскраві кольори такі ж типові для її одягу, як для її мистецтва. До того ж вони були притаманні не лише святковому костюму забав, але й буденній одежі праці. Кожна людина була ніби щомиті занурена в полум’я, була ніби сяючим відблиском жагучих пристрастей. Усе життя – чи то вдома, чи на вулиці, чи в храмі, перетворилось ніби в розплавлене вогнище. Святкові церемонії створюють враження розбурханого океану полум’яних барв. Радість, натхнення, розв’язність розтоплені у сяйві різнобарвних гребенів. Це було втілення гармонії сили, грандіозна симфонія творчих порухів, які збудилися і стали дійсністю в ту епоху.

У вік абсолютизму чуттєвість стала, навпаки, спочатку позою, а тоді поступово легковажною грою. Тому в мистецтві Бароко фарби втрачають сяйво й блиск. Лише холодна пишнота промовляє до розуму та серця, тільки вона в пошані. Щоправда, переважають кольори темно-блакитний та яскраво-червоний, однак в поєднанні з холодним золотом – символом величі, надсили. Золото змінило собою вогненне сяйво. Холодним золотом виткане вбрання. Золотом всипані стіни палаців і церков. Золото на чорному чи білому фоні – ось така шкала абсолютизму в період його розквіту, на вершині його потуги та влади. Вона ж – домінуюча нотка в мистецтві епохи.

У період Рококо холодна велич відступила перед наступом легковажної насолоди. У моду тепер увійшли ніжні барви – чуттєвість без вогню і без творчої сили. Ясно-блакитний і ніжно-рожевий витісняють пурпурові і фіалкові відтінки: сили вичерпались. Замість жовтогарячого – блідо-жовтий: дріб’язкові заздрощі доймають там, де раніше лютувала неприборкана ненависть нестримних істот. Сяюча смарагдова зелень змінилась на оксамитово-зелену барву: епоха похоронила світлу надію на прийдешнє, їй залишились лише позбавлені творчих порухів сумніви.

Не залишилось місця для різких контрастів; ясно-бузковий, сірувато-блакитний, сіро-жовтий, ясно-рожевий, блідо-зелений – ось улюблені кольори як в мистецтві, так і в моді. Почуття не розпадаються на свої ворожі елементи. Зате шкала кольорів має сотні поділів, тисячу відтінків, так само як насолода. Певний час популярним був блощицевий колір, puce, і всі одягалися в цей колір. Але навіть цей колір мав півдесятка найвитонченіших відтінків. Розрізняли між кольорами блощиці, блощицевої голівки, блощицевої спини, блощицевого животика, блощицевих лапок, і навіть існував колір блощиці в період породільної гарячки.

Коли з’явився попит на ніжно-тілесний колір, то відмінність відтінків була настільки витончена, скільки й пікантна. Розрізняли між кольором живота черниці, жінки тощо. Така термінологія була цілком у дусі галантного віку. Для нього не існувало нічого ніжнішого, ніж колір тіла черниці, яка щойно взяла постриг, нічого гладкішого, ніж шкіра німфи, нічого пікантнішого від шкіри жінки, на якій зосталися сліди безкінечних свят, пристрасних насолод. Такі порівняння були близькі і зрозумілі цій епосі. До того ж, це направду далеко не найделікатніші порівняння, адже иноді запозичали скалу характерних відтінків у найінтимніших принад. Особливого типу червоний колір розсипався на відтінки: a la Fillette, a la Vierge, a la Dame, і навіть a la Religieuse! (Як у дівчинки, як у юнки, як у пані, як у черниці!)

Куртуазні забави

Безсумнівно, з того часу, як збудилось індивідуальне статеве кохання, на ґрунті европейської культури воно з кожним сторіччям все більше облагороджувалось.

Проте, якщо у XVII сторіччі воно було тваринним виконанням законів природи лише для найвідсталіших прошарків населення, то навіть в середовищі дворянства та міської буржуазії воно лише в окремих випадках здіймалось до вищого ідеалу одношлюбности і лише у виняткових випадках сплавляло чоловіка і жінку в нероздільну пару так, що кожен з них досягав людської досконалости у шлюбі. Любов облагороджувалась лише на рівні розуму, однак серце залишалося осторонь.

Для пануючих класів, чиї інтереси визначали обличчя епохи, життя ніколи не було боротьбою чи пошуком сфери вищих можливостей розвитку, а лише більш-менш зручної програми експлуатації доступних культурних благ. Або, принаймні, в цьому передусім відображались їхні панські звичаї. Оскільки ж право панівних класів користуватись культурними благами ніколи не було таким всеохоплюючим, як в епоху абсолютизму, то звідси виникала приємна і водночас зручна житейська філософія.

Вона проголошувала: оскільки життя – лише коротка мандрівка, то її слід здійснити якнайкомфортніше та якнайвеселіше. Відтак, ліпше не зважати на будь-які ускладнення, які можуть перешкодити задоволенню, ніби вони й не існують. З такої життєвої програми у сфері філософії кохання виникав той специфічний погляд, який ми неодноразово описували в його сутності та в деталях, який у практичному застосуванні найліпше охарактеризувати словами «культ техніки кохання».

Форми любовної насолоди у цю епохи не є виключно арабесками, що красиво і витончено переплітають чари кохання, ні, вони самі стали цим чаром, його єдиною ціллю та єдиним змістом. Закон цього культу техніки кохання вкладався у всього одну фразу: Fais le bien (Роби це добре). Це гасло могло сяяти на стелі будь-якого алькови, і часом насправді там виблискувало. Панна Балін’ї-Фонтен, коханка одного президента, насправді там розмістила ці слова: «Fais le bien». Як бачимо, цинізм часом буває здатний на крайню відвертість.

Кохання – лише нагода випробувати ту насолоду, яку глибоко цінували в ту епоху. Нікому й не спадало на гадку це приховувати, всі одверто зізнавались. Бюфон, який жив в першій половині XVIII ст. наполягав: «У коханні чогось варта лише фізична сторона». Півсторіччя по тому Шамфор знущався: «Кохання – це не більше ніж контакт двох епідерм» (верхнього шару шкіри). Висловлюючись сухо і безпристрасно, кохання – не більше як проголошення скороминучої пристрасті, пристрасті без наслідків. Однак, у цій нетривкій пристрасті фізичний бік посідав набагато менше місця, аніж у попередні епохи. Розбуджені вулкани перетворились на затишні жевріючі вогники. Зникло бажання остаточно злитися з кимось иншим. Люди стали помірними і, висловлюючись у дусі тої епохи, «розсудливими», до того ж, у всіх ситуаціях. Абрагам а Санта Клара характеризує цю відмінність від колишніх часів дещо грубуватим, але влучним і зрозумілим порівнянням. «Якщо раніше, – писав він в одному зі своїх творів, – шлюбне ложе після шлюбної ночі нагадувало місце бою двох ведмедів, то зараз на ньому не знайдеш навіть залишків зарізаної курки».

Там, де панує справжня пристрасть, кохання стає бажанням подарувати себе, віддати себе цілковито і назавжди. Тепер воно стало схоже на оренду. Любовні стосунки в цю епоху стали домовленістю, що не передбачає постійних зобов’язань; її можна розірвати у будь-яку мить. Опісля ж поводились, ніби нічого не було. Решту життя чоловік і жінка можуть керувати своїми вчинками, як їм заманеться. Приймаючи залицяння кавалера, жінка віддавала себе не цілковито, а лише на декілька миттєвих насолод чи навіть продавала себе за становище у світі.

У паризьких поліцейських протоколах епохи ancien regime (старого режиму), які залишаються одним з найважливіших джерел історії моралі XVIII ст., серед багатьох аналогічних повідомлень трапляються і такі: «Графиня Мазоваль сказала сьогодні своєму раднику парламенту, який нарікав на її невірність: «Невже я подавала вам які-небудь надії?». Він спав з нею лише один раз». Насправді, як нерозумно будувати на цьому якісь вічні права чи претензії! Цей радник парламенту не зрозумів основного закону насолоди, що висловлюється у тезі: du nouveau toujours du nouveau (нового, завжди нового). Там, де постійно прагнуть новизни, все перетворюється на ніщо, дрібничку. Таке світобачення захоплює увесь комплекс життєвих стосунків.

Одна італійка, що була проїздом в Парижі, писала подрузі: «Тут все ніщо і все кружляє навколо нічого, займаються нічим, хвилюються через ніщо, одружуються ні з того, ні з сього. Дилетанти розуму вважають душу і релігію за ніщо, і от з тих пір, як я сфранцузилась, я розважаю їх нічим». У цьому описі лише одна неточність: ніби ми маємо тут справу виключно з французьким явищем. Насправді можна відшукати аналогічні роздуми про Берлін, Лондон і Відень. У Парижі, центрі абсолютистської культури, це явище тільки яскравіше кидається у вічі.

Цей поширений всюди зверхній погляд на почуття кохання, розвиваючись по висхідній, з логічною неуникністю призвів до свідомого нищення вищої логіки кохання і дітонародження. Чоловік не хотів більше продовжувати рід, а жінка більше не хотіла бути матір’ю, всі хотіли лише насолоджуватися. Діти – найвища санкція статевого життя – були проголошені нещастям. Бездітність, яку ще в XVII ст. вважали небесною карою, тепер навпаки багатьма сприймалася, як вища милість. Як би там не було, багатодітність у XVIII ст. здавалась ганьбою. І така мораль панувала не лише у верхівці суспільства, а проникла в значну частину середняків-бюргерів, причому у всіх країнах. Врешті, значну роль тут відіграв инший фактор: утримувати багато дітей ставало в цю епоху економічного застою для більшої частини сімей непосильною розкішшю. Таке систематичне ігнорування фізичних законів кохання повинно було мстити людям, як мстить будь-яке відхилення від законів природи. Так і сталось! Усезагальне фізичне виродження стало характерним законом епохи, і старий режим став в европейській культурній історії, починаючи з середньовіччя, класичним періодом декадансу.

Будь-яка епоха декадансу характеризується у сфері статевих відносин помітною схильністю до витонченості насолод. Ця схильність проявляється у двох типових явищах: у безсоромній розпусті, що часом доходить до протиприродности у гонитві за новішими технічними вимислами у сфері фізичної насолоди, і, по-друге, в резиньяції, яку ще знають за назвою сентиментального кохання. Одне й друге слугує тими збуджуючими знахідками, яких потребують у першому випадку сильні особистості, у другому – слабкі для того, щоб пізнати ті відчуття, яких вони вже не можуть осягнути за звичайних умов.

У літературі найвідоміші типи у цьому сенсі – злочинний ласолюб Вальмон і розчарований, слабкий Вертер. В епоху занепаду люди типу Вальмона і Вертера стають масовими явищами, перестають бути індивідуальними типами, а їх життєва філософія стає мораллю епохи, тобто, з одного боку, панівних класів, а з иншого – пригнічених.

Хоч на перший погляд ці дві форми прояву декадансу видаються протилежними, проте вони сутнісно зв’язані одна з одною. Це два ворогуючі брати, але все ж брати, крім того не має значення, чи вони є явищами індивідуальними, чи масовими.

Обидва явища пов’язані з розумовою розпущеністю і стосуються більше розуму, аніж серця. Обидва відображають прагнення до виключно розумового посилення насолоди. Обидва замінюють дію філософією і рефлексією, які набувають першочергової ваги. Якщо в розпусті, в яку перетворювали кохання сильні особистості та пануючі класи, статевий акт перестав відігравати головну роль і натомість віддав це місце вигадливим hors d’oeuvres (закуски), то у сентиментальному коханні імпотентних особистостей і пригнічених класів статеве кохання кульмінувало, у ліпшому випадку, у чуттєвому листуванні, в якому статевий акт слугував лише засобом еротичного збудження. Якщо одне з цих явищ було доведеною до крайнощів активністю, то инше – такою ж крайньою пасивністю.

Тоді як в епоху старого режиму всезагальний занепад дійшов до межі, то сентиментальність зробилась основним настроєм всієї епохи, розвинулась у всезагальне світобачення, яке характеризувало не лише взаємовідносини між статями, але й увесь комплекс духовних явищ.

До цього слід було дійти, коли занепадницький абсолютизм погрожував поглинути у вирі безсоромних оргій усі чесноти. На ґрунті такої історичної ситуації могла скластися лише філософія відчаю та резиньяції, а це і становило сутність сентименталізму. Отож, сентименталізм як світобачення є ідеологією не лише безсилих індивідумів чи класів, але й тих, хто відчуває себе приреченим і не думає про серйозний опір. Це світобачення виявляється лише у слізливому наріканні, перегорає у безсилих і чутливих роздумах.

У XVIII ст. кохання – ремесло. Fais le bien. Тому кожен повинен був передовсім його вивчити, якщо чоловік і жінка прагнуть досягнути повної досконалості у цій справі, а не залишитися простими дилетантами. Тому вперше у світобаченні людей починає відігравати значну роль щось на зразок сексуального виховання. Кожен виховує себе самого «для кохання», «для кохання» також виховують один одного.

Серед численних хитрощів і витівок, які доводиться вивчити в мистецтві Fais le bien, взаємне зваблення та обман є лише грубими загальними поняттями, які розпадаються на цілий ряд різноманітних методів: взаємне зваблення, найприємніші способи потурання проханням чоловіка, ліпші форми припинення стосунків, мистецтво завести коханця чи коханку, чи ж позбутися їх і т.д. Оскільки лише постійне вивчення і застосування на практиці роблять з людини майстра своєї справи, то всі – молоді і старі – більшість часу вправлялися у цих вміннях. Мистецтво спокусити жінку – улюблена тема чоловічих розмов; питання, як зі спритністю і грацією стати частою і винагородженою жертвою спокуси, було протягом півтораста років найпекучішою проблемою для жіночої кмітливості.

Кокетство

Оскільки кохання в цю епоху було нічим иншим, як розумовою розпустою, то сексуальне виховання мало, очевидно, лише одну ціль: культ техніки. Його сутність – у вмінні для всього віднаходити слова і все вербалізувати. Свідомість і розрахунок замінюють таким чином інстинктивне виконання наказів природи. Крок за кроком викорінювалась наївність, а там, де вона ще траплялась, у більшості випадків була лише комедією, якій передували сотні репетицій. Остаточним результатом цього процесу і водночас найбільшим завоюванням старого режиму було те, що акт кохання, чи як тоді казали Fais le bien, у всіх його формах і фазах врешті став складним твором мистецтва.

Відтепер не було инакшого кохання. Усі його складові частини чітко зважені, логічно пов’язані, виявляються без будь-яких залишків, оскільки зайвого елементу – непередбачуваности, яка невіддільна від справжньої пристрасті, - тепер позбулися. Люди знають напевно, коли і як все відбуватиметься, а тому завжди створюють відповідну ситуацію.

Дарма заперечувати: видовище, яке виникало перед очима глядачів, цей витвір мистецтва, були вражаючим як у своїх частинах, так і в їх сукупності. Однак, це різнобарвна магічна краса флори отруйної трясовини, краса, що обумовлена лише віддаленістю – у даному випадку історичною, – якщо ж до неї наблизитись, вона несе в собі смерть: її пахощі вбивають все величне й високе в людині. До такого сумного кінця приводить не всяке посилення чуттєвості, однак в ту епоху воно закінчувалось саме так. Оскільки в епоху старого режиму передумовою, що вела до вищезгаданого результату, була насолода, то інтенсивне поглиблення чуттєвого життя, яке є значним культурним надбанням, було зв’язане не зі збагаченням вищих людських цілей, а лише з удосконаленням форм розпусти із санкцією найризикованіших збочень. Саме до цієї кінцевої мети свідомо прямувала епоха, і її вона досягла вповні.

Найліпшим доказом слугує та обставина, що над сором’язливістю знущалися і, що є особливо характерним, найвлучнішу форму цього знущання епоха вклала в уста жінки. Якось в салоні пані д’Епіне обговорювалось це питання, і ця велика майстриня кохання з усмішкою заявила: «Те ж мені, гарна чеснота. Така, що її можна прикріпити шпильками». Те, що приколюєш шпильками, можна в будь-який момент з себе зняти. Ці слова викривають сокровенну суть кохання як мистецького витвору. Ця сутність – зверхнє ставлення до самоповаги.

Усі форми спілкування статей отримують відповідні атрибути. Ставитись до жінки з повагою, дивитись на неї просто як на людину – у цю епоху означає образити її вроду. Неповага, навпаки, стає виразом благоговіння перед її красою, вона є схилянням перед «святая святих» епохи. Тому чоловік a la mode у поводженні з жінкою в цю епоху здійснює лише непристойно-сороміцькі вчинки, причому з кожною жінкою. Вигадлива непристойність слугує в очах жінки найліпшою рекомендацією. Хто чинить врозріз з таким собі кодексом, того вважають педантом, а то й гірше – невиправним занудою. Так само незвичайною й розумною вважають ту жінку, котра відразу розуміє сороміцький зміст звернених до неї дотепів і вміє дати швидку та вишукану відповідь. Вишуканість, цей категоричний імператив старого режиму, не лише виправдовує будь-яку непристойність, а й сама стає в цю епоху втіленням непристойности. Так себе поводило світське товариство. Кожна міщанка з заздрістю звертала свій зір саме до цих висот. У неї був той самий ідеал.

Посилена чуттєвість знайшла своє найбільш артистичне втілення в жіночому кокетуванні та взаємному флірті.

Кокетство – не що инше, як вираз пасивности. Тому воно є винятково жіночим атрибутом, причому одним з найважливіших, адже його застосовували у всі часи як засіб впливу на чоловіків. Кокетство відіграє в житті суспільства тим більшу роль, чим обмеженішою стає для більшості жінок можливість вийти заміж. Як ми побачимо і доведемо далі, саме такою склалась ситуація в епоху старого режиму. Навіть з цієї одної причини поведінка жінки цієї епохи суттєво різнилася від її поведінки в инші періоди.

Сутністю кокетства є, знову ж таки, демонстрування та поза, вміння спритно підкреслити особливо цінні переваги. Тому ще жодна епоха так не сприяла розвитку кокетства, як епоха абсолютизму, яка йому зрідні, адже, як ми вже знаємо, основна вимога до людей і речей цієї епохи полягала в тому, що все має бути демонстрацією та позою.

Обидві вказані причини пояснюють нам, чому у жодну иншу епоху жінка не користувалась цим засобом з таким розмаїттям і з такою віртуозністю, як у тогочасну, і що він проблискував навіть в жестах чоловіків більше, ніж коли-небудь, особливо поступово, коли чоловіки певних прошарків ставали все жіночнішими. Однак визначними майстринями у цьому мистецтві були таки жінки. До певної міри кожна жінка епохи старого режиму була майстринею навіть у найскладніших прийомах кокетства.

Жіноче кокетство тієї епохи схоже на грандіозний феєрверк, котрий кожна жінка влаштовує з дня на день і незмінно з ранку до вечора. Уся її поведінка сповнена тою чи иншою мірою кокетством. Кожен порух диктується їй законами кокетства, кожен жест виправляється ним і служить йому. Усі афекти підвладні кокетству і функціонують з його волі, навіть скорбота: la femme et quand elle peut, et pleure, quand elle veut. (Жінка сміється, коли може, і плаче, коли хоче). Кокетство святкує свої таємні свята і вигадує вражаючі вистави, не зморгнувши оком переходить від одного до другого, або ж вміє їх організувати одночасно. Розігруючи перед товариством справжні вистави, воно дарує улюбленцю таємне свято.

Жінка досягла такої майстерности, звичайно, лише шляхом безперервного навчання і прискіпливого самоконтролю. І у тому, й у иншому жінки вправлялися в різних країнах. Мистецтво кокетування вивчається більшістю жінок з таким захопленням, яке можна зрозуміти, лише якщо припустити, що кокетування становило тоді найважливішу умову існування для жінки. В «Abrahamische Lauberhuett» («Зелене шатро Авраама») розповідається: «Жінки сидять часом пів дня, розглядаючи у люстрі своє обличчя. Вони випробовують перед люстром різні жести і вирази обличчя: прикидаються то засмученими, то розгніваними, то розвеселеними, то закоханими. Дзеркало їм повинно підказати, як себе поводити у товаристві чи у церкві. Ось як сильно жінки схиблені на своїй красі».

Такому палкому завзяттю вповні відповідає і та витонченість, якої досягала більшість жінок у цьому мистецтві і яка ставала все притаманніша епосі. Щоб довести цю тезу, наведемо цитату з книги «Briefe uber die Galanterien von Berlin».

«Зі стягом у руках кожна з цих новомодних амазонок кидається у веремію згідно зі спільно виробленим планом. Гляньте, як вони обстрілюють своїми великими прегарними очима супротивника! Як вони змагаються виразами і жестами! Як вони накидаються на бідолашного безсилого чоловіка ніжними багатообіцяючими потисками руки чи чарівними кінчиками зубок! Або ж причепурюючи хустину, вони показують ворогові незахищене місце, на яке він може направити свого меча. Або хитро здіймаючи догори перса, вони посилають знак виснаженому супротивнику, що вони готові обговорювати умови капітуляції. Сидячи на дивані, вони так близенько підсідають до нього, ніби бажають викликати його на двобій, раптом ненароком почнуть торкатись своїми дивовижними алебастровими пальчиками його защіпки і несподівано зімліють, шукаючи підтримки в самого супротивника. Фортеця падає, переможець припадає до ніг переможеної, починається драма для двох, на сріблястій хмарці злітають амури і пустотливо плескають в маленькі долоньки».

Наївності, як бачимо, позбавлені навіть найменші жести; наївність сама стала, як говорилось раніше, свідомим кокетством.

Флірт

Коли в жіночій поведінці в ту чи иншу епоху кокетування відіграє найважливішу роль, то завжди у спілкуванні статей не менш вагому роль відіграють різні форми взаємного флірту.

Кокетування не лише завжди веде до флірту. Воно саме певною мірою є фліртом, так би мовити, його артистичним виразом. В епоху старого режиму спілкування статей не лише наскрізь охоплене фліртом, а й саме кохання, як всепоглинаюча пристрасть, розміняли на дрібний шаг флірту. Навіть статевий акт в цю епоху був звичайнісіньким фліртом, оскільки люди не віддавалися повністю, а лише займалися кокетливою грою, і не лише з одним партнером, а з цілим десятком.

Суть флірту у всі часи одна й та ж. Вона полягає у взаємних, більш чи менш інтимних ласках, у пікантних пошуках сокровенних фізичних принад та у ласолюбних розмовах, у яких слова отримують функцію стимулюючих ласк. Якщо і є певна відмінність між епохами, то вона полягає лише в інтенсивності взаємних залицянь, а також у тій групі людей, які долучаються до фліртувань: фліртують або з людиною, до якої відчувають симпатію, чи зі всіма без упину – і, нарешті, у мірі публічности, з якою здійснюється флірт. Для історика, котрий оцінює окремі епохи і намагається встановити, чи лінія розвитку висхідна чи низхідна, останній пункт стає визначальним.

Справа в тім, що якщо, наприклад, флірт двох закоханих виникає у всіх своїх проявах зі щирого кохання і може таким чином стати найдорожчим виразом чуттєвого життя, перевтіленням життєвого інстинкту в величну симфонію, але він становитиме певне позитивне явище лише тоді, коли здійснюватиметься за завісою таємниці. Недбале порушення цього пункту має патологічний характер, якщо йдеться про індивідуальний прояв флірту; коли він стає масовим, то водночас стає аморальним – йдеться не лише про відносну аморальність з нашої сучасної точки зору, але й абсолютну, оскільки таке порушення йде наперекір соціальним інстинктам і почуттям. Ми тут маємо справу з протиприродними явищами, оскільки статеве життя вимагає поруч з виконанням законів природи цілковитої інтимности.

Епоха старого режиму відрізняється у цьому питанні, як про це не раз вже говорилося, тим, що вона у флірті доходила і словами, і ділами до крайнощів. Такою була типова, свідомо поставлена ціль. Друга характерна риса полягала в тому, що фліртували цілком публічно – кохання стало звичайним видовищем! Якщо про кокетування жінок старого режиму можна сказати: більшість жінок афішувало кокетування, як вивіску, то про взаємний флірт можна сказати: як инші середньовічні ремесла, цим займалися на вулиці, на людях, перед сусідами, друзями чи перехожими.

Переклала Софія Скачко