Рей Таннагілл

Божественний маркіз

Коли б уся Франція жила як королівський двір у Версалі, то, безумовно, XVIII століття можна було б назвати «століттям жінок». Тон у Версалі задавали мадам де Помпадур, мадам Дюбаррі та, очевидно, Марія-Антуанетта, а в останньому десятилітті перед «потопом» чоловіки, навіть наймужніші із мужніх, напудрювали обличчя, рум’янились, одягались у шовки, обвішувались коштовностями та поводились із жіночою манірністю. І не тільки через вплив пані де Помпадур та її дам: вже три століття поспіль чоловіки одягались і поводились як павичі, отже не це було новиною. Режисура була старою, новими були ремарки і стиль, повний театральної штучности. Двір зробився сценою, а придворні – акторами. Ставилась безконечна вистава про вільне кохання – амурні пригоди з сильним присмаком нарцисизму.

Кохання стало грою пустодзвонів, дуже подібною до арабського мистецтва зваблення часів перших Абасидів. Різниця була лише в тому, що головні ролі діставались не лише вельможним дамам, а й акторкам низького походження. Амурна пригода складається з чотирьох фаз: вибору, зваблення, оволодіння та розставання. Тільки другорядні перелесники на кшталт Казанови вихваляються третьою фазою. Правдиві поціновувачі знають, що справжня драма притаманна лише останній фазі, у якій виявляється жорстока правда.

Уся тогочасна гра в кохання була переповнена брутальністю та ошуканством, про що виразно свідчить література тієї епохи. Вона не творилась у салонах знаті, автори не належали до еліти королівського двору, однак були близько і багато бачили. Найяскравішим прикладом цього ґатунку літератури стали твори маркіза де Сада, шляхтича з Провансу, від імені котрого й походить термін садизм – назва одного із сексуальних збочень. Але маркіз не був першовідкривачем. Цей жанр з’явився в Англії у 1747-1748 рр., коли Самуель Річардсон опублікував повість «Кларисса, або ж історія юної леді». Вона написана у формі листів і є драмою спокушеної дівчини, котра марнує молоді літа у борговій в’язниці. Англія подарувала світові т.зв. «готичну повість», провісницю теперішніх фільмів жахів, сповнену меланхолії, страхіть та мертвотної тиші, яку порушували лише крики сичів. За часів Річардсона це був цілком новий жанр. «Кларисса» цілковито вписується в його рамки – теж є похмурою, понурою, иноді страшною. Героїні сниться, що коханий забирає її на цвинтар, а там пробиває серце ножем та вкидає до глибокої, щойно викопаної могили, на чверть заповненої останками похованих раніше небіжчиків. Дівчину, в якій ще тліє життя, жорстокий коханець засипає землею, а насамкінець утрамбовує могилу ногами.

Повість Річардсона про невинну дівчину, яку піддали найжахливішим випробуванням, стала дуже популярною не лише в Англії, а й у Франції, де надихнула багатьох послідовників. Кларисса відлунює у La Religieuse Дідро, у «Новій Елоїзі» Руссо, та ще в кількох по-справжньому видатних творах французької літератури, наприклад в «Небезпечних зв’язках» Шодерло де Лакло. Головні герої повісті Лакло: Вальмон – підступний донжуан, злостива й дотепна мадам де Мертей, пустоголова Цецилія та безвольний Дансен є не просто символами різного типу злочинців, а повнокровними, взятими з життя персонажами, описаними з винятковим знанням таємниць людської психіки.

Усі ці переповнені чуттєвістю твори містять багато брутальних сцен, описів тортур, мук, що їх завдають невинним дівчатам, цнота яких піддається найжахливішим випробуванням – і все це задля того, аби врешті-решт засвідчити, що невинність завше перемагає, хоч би й у той спосіб, що скатована на смерть дівчина, зодягнена у білу фату, лине до неба під звуки ангельських хорів. Більшість авторів, за винятком Лакло, писали задля грошей, орієнтуючись на смаки зацікавленої публіки – не лише завсідників високих салонів. Попри весь свій моральний цинізм, Версаль не був ані єдиним, ані головним споживачем літератури, а у 1791 році, коли маркіз де Сад опублікував (анонімно) свою першу повість «Жюстіна, або Нещастя цноти», перед двором постали проблеми настільки великі, що йому було не до літератури. П’ять років потому, коли з’явилась наступна книжка маркіза – «Жюльєтта, або Переваги зла», двору вже не було, а читацький ринок існував і надалі. Де Садом зачитувались усі. Навіть неприхильний до нього Retif de la Bretonne твердив, що серед читачів «Жюстіни» був сам великий Дантон – вождь революції. Видавалось, що французькі буржуа насолоджувались соковитостями галантної літератури, обурюючись водночас розбещеністю старого режиму.

Переломні 1770-1790 роки де Сад провів в ув’язненні, засуджений за те, що труїв повій cantharides – афродизіаком, що його називають також «іспанською мухою»; при передозуванні він стає небезпечним. Решту життя теж провів за ґратами: спочатку у різних в’язницях, а потім в притулку для божевільних. Недосконалість стилю, недостатній літературний досвід, брак почуття гумору та відсторонености від теми надолужував надзвичайною уявою, котра дозволяла із подиву гідним знанням справи описувати всілякі сексуальні збочення, особливо ті, де учасники відчувають задоволення, завдаючи болю. За всю літературну та передлітературну історію жодна дівиця ні від кого не зазнала стільки фізичних мук, як від маркіза де Сада. Нещасну Жюстіну де Сад катував, розтягав по землі, цькував голодними псами, рятував останньої миті руками хірурга лише для того, аби той же медик міг попрактикуватись у розтині, а коли й після того вціліла – жбурляв під ноги осатанілої юрби. Стероризовану, заплакану, змучену боротьбою за власну невинність рятував насамкінець за допомогою грому небесного, зісланого самою Природою. Сьогодні такий сценарій (якщо забути про збережену цноту) є чимсь звичайним у літературі, але в дев’яностих роках XVIII століття він шокував новизною. Не стільки навіть сценами брутального насильства, стільки тим, що де Сад трактував насильство як щось звичайне та цілком природне.

Насправді він глибоко вірив у «природну гармонію», котру кількома десятиліттями перед тим раціоналісти запозичили в Конфуція та пристосували до власних цілей. Так само, як Дідро та инші, де Сад вважав, що принцип «природної гармонії» достатньо вмотивовує його брутальний «реалізм». Полемізуючи з Жілем де Ре та йому подібними, писав: «Невігласи звинувачують мене в тому, що мої герої – потвори. Чесно кажучи, вони і є потворами у нашому розумінні, серед наших звичаїв, але … вони лише знаряддя в руках [Природи], котра обдарувала їх кривавими, варварськими рисами характеру, щоби вони обстоювали її права.» Де Сад був переконаний, що за своєю природою світ є злим; цим він і відрізнявся від своїх попередників. З його точки зору, «природна гармонія» заперечує цноту, жити природно означає жити злочинно. Це дуже вигідна і в контексті його повісті, цілком логічна (хоча й обурлива) теорія. Цнотливість призводить до нужди і занепаду, злочин – до багатства і процвітання. Тому, коли вже літературний твір має закінчитись щасливо – а мусить, бо такою є літературна традиція – то перемогти повинен злочин.

Де Сад помер у Франції в 1814 році. Цього ж року заборонили друк та розповсюдження «Жюстіни», а наступного – також і «Жюльєтти», внаслідок чого Божественний Маркіз (як почали його називати), заволодів умами французьких та франкофонних авторів, хоча й писав слабо. Романтики, декаденти, сюрреалісти зізнаються, що черпали натхнення в його творах. Захоплювався ним Бодлер, захоплювались Ламартін, Суїнберн, Д’Аннунціо, Ніцше та Кокто – і не відомо, чи любили Божественного Маркіза за те, що криваві витвори його уяви резонували з якимись їхніми прихованими прагненнями, чи тому, що заатакував буржуазну пристойність, виливши на неї цебро з нечистотами.

Англійський злочин

Французи дев’ятнадцятого століття вважали гомосексуалізм le vice allemand, німецьким пороком, а про бичування таким же осудом говорили, що це le vice anglais – порок англійців. Чи то іронія, чи то специфічно трактований патріотизм призвели до того, що слідами французів пішли сексологи з Німеччини та Англії, обґрунтовуючи науково, що гомосексуалізм притаманний німцям, а англієць зазнає розкоші лише тоді, коли її супроводжує фізичний біль. Не звертаючи уваги на прикрі винятки, такі як маркіз де Сад і Жан Жак Руссо, забуваючи про середньовічних іспанських флагелантів, котрі шмагали себе канчуками у релігійно-еротичному екстазі, англійські учені з усією серйозністю доводили, що то удари, відміряні учням public schools, призводять до того, що у дорослому житті молода людина стає збоченцем. Без сумніву, молодому англійцеві з доброї родини різок не шкодували. І няні, і вчителі вірили в рятівну силу лозини і шмагали вихованців, скільки влізе, будучи переконаними, що инакше молодий чоловік зійде на пси. Відповідно до ученої теорії, лупцювання мало б настільки глибоко запасти у свідомість юнака, що в дорослому житті він теж мусів би благати різки, бо без порядної хльости не міг досягти оргазму.

А й справді, якби з кожної битої дитини мав вирости збоченець, світ переповнювали б еротичні флагеланти, а феномен мазохізму не вичерпувався б вихованцями елітарних англійських шкіл. Якщо не брати до уваги Індій та певних, малочисельних, зрештою, племінних народів, завжди і всюди до дітей ставились з брутальністю, яку тепер навіть важко собі уявити. Звичайно, певне значення має те, хто б’є. Можна припустити, що коли екзекутором є нянька або гувернантка, котра водночас фігурує у дитячих сексуальних фантазіях, або вчителька, в яку молодий чоловік таємно закоханий, то в його підсвідомості може сформуватись асоціативний зв’язок між різкою та еросом. Проте найчастіше цей тип сексуального збочення виникає на фоні більш чи менш вродженої схильності до мазохізму.

Перше означення мазохізму дав наприкінці XIX століття австрійський поліційний лікар і психіатр др. Річард фон Крафт-Ебінг, автор праці про патологічну сексуальну поведінку Psychopatia Sexualis (1886), котра стала настільною книгою різномастих порнографістів, котрим щоправда треба було стягнутись ще й на добрий латинський словник. Адже більшість істотних і цікавих деталей автор описав латиною. Відомо, якою є етимологія слова «садизм», що означає особливий різновид еротичного задоволення від завдавання болю. Слово «мазохізм» – протилежне за змістом, воно означає отримування статевого задоволення від болю, який завдає партнер або партнерка, має схоже походження.

Запроваджуючи цей термін, Крафт-Ебінг використав ім’я свого співвітчизника Ріттера Леопольда фон Захер-Мазоха – академіка, що занедбав науку задля літератури. Від початку 1870 року почав писати однакові за схемою еротичні повісті та оповідання, з однотипним героєм, котрий досягав оргазму лише тоді, коли партнерка захотіла познущатись із нього.

Найбільш відомим твором з літературного доробку Захер-Мазоха є «Венера у хутрі», яка є класичним зразком цього жанру з усіх точок зору – дії, персонажів, сюжету і взагалі всього, що є абсолютно необхідним для повноти мазохістичних переживань. Головна героїня, гарна, владна, загорнута в хутро та, як і слід очікувати, жорстока Ванда, заманює свого коханця Северина у пастку. До зв’язаного бранця приходить з бичем у руці. Хутра, канчуки, диявольські (і обов’язково аристократичні) принади є сталими елементами повістей Захер-Мазоха.

«Прекрасна жінка схилилась над своїм шанувальником. В її холодних та сповнених жаги очах спалахнув дивний вогонь. Граційно звелась, перейшлась по кімнаті, накинула на себе червоний шовковий плащ, оздоблений горностаями, та простягла руку до батога, що лежав на столикові. Коротке руків’я, довгий ремінь – зазвичай карала ним до свого пса.

- Адже хочеш цього – запитала, стверджуючи.

- Так – прошепотів коханець, не встаючи з колін. – Благаю – вигукнув – зроби це!»

Однак Захер-Мазох не був першим літературним флагелантом. Його творіння увінчує довгу літературну традицію femmes fatales, котрі завдають страждань, ба, навіть, допроваджують до загибелі коханих чи захоплених ними чоловіків, котрим катування завдають невимовної втіхи. Проте до XIX століття не вироблено жодного виразного стереотипу такої хижої феміністки, хоча такі риси як «дика, та водночас владна постава» з’являються досить часто. Проте у вікторіанську епоху з її позірною галантністю за старанно приховуваним комплексом вини такий стереотип повинен був виникнути.

«Захоплююсь величчю людського терпіння» – говорив граф Альфред де Віньї (сам він болю ніколи не зазнавав), а його сучасники поділяли шляхетний порив його серця, не помічаючи навколишньої дійсности – горя, злиднів, поту та визиску, які несла з собою промислова революція. Багато хто з його сучасників, ніби спокутуючи садистичну байдужість до людської біди, втікав у примарний світ мазохістичних ілюзій. Його не треба було шукати далеко. Під рукою були готичні повісті про придворне кохання, переповнене болем та стражданнями на тлі нездійснених мрій, адже готична коханка за означенням була недосяжною. Саме цей мотив неймовірно роздуто у XIX столітті. Поряд з ним на початку століття з’явився мотив homme fatal – чоловічий відповідник фатальної жінки (за зразком Бірона). Проте кар’єра homme fatal була короткою. У середині століття влада остаточно перейшла у руки femme fatale, котра катувала і змушувала страждати. Вона була абсолютною антитезою вікторіанської «берегині домашнього вогнища», а той самий чоловік, котрий з «ангела-охоронця» зробив служницю та підставку для ніг, у присутності фатальної жінки сам робився найпокірнішим із підданих.

Першими майстрами сюжетної лінії le vice anglais у літературі були, без сумніву, французи, а гру розпочав Теофіль Готьє – творець нового і, слід визнати, досить оригінального втілення femme fatale. Його Клеопатра – справжня королева – жорстока, варварська (щоранку засуджує на смерть коханця, з яким переспала). Послідовники Готьє додали до пантеону безжальних дам багато инших персонажів, зокрема і Ніссу (орієнтальний відповідник леді Макбет), Іродіяду, Єлену Троянську та королеву Савську. Знову ж таки Проспер Меріме подарував читачам образ Іспанії як краю, у якому якщо не кожна, то кожна друга жінка є справжнісінькою femme fatale. Наприкінці сторіччя пальму першости перейняла Росія.

Не применшуючи заслуг французів, слід зауважити, що найкращі, найеротичніші візерунки «краси, що походить із пекла» з’явились з-під пера англійця Елджернона Чарльза Суїнберна. Видавався бездоганним джентльменом, проте був схиблений на пункті мазохізму. У його вчених біографіях цю слабкість завуальовують евфемістичним твердженням про «безладний спосіб життя». Був переконаний, що лише той, «хто випробує на собі непогамований гнів чарівної жінки», зазнає щастя. «Долорес – владарка чуттєвого болю» була, без сумніву, таким ласкавим звіром.

Повіки крижані скривали синь очей
Твердих, мов діамант – зм’якали лиш хвилево.
В міцних руках – канчук. Сліпуча біль плечей.
Жорстоких уст багрець – немов отруйне зело.

В її присутності

Слізьми налитий біль давав безмірну розкіш.
Налита кров’ю смерть – життя нове давала.

Ну що ж, порівняно з цим Захер-Мазох – аматор.

Проте перші місця в літературнім пантеоні мазохістів належать романтикам, котрі у femme fatal з батогом у руці знаходили щось більше за просто біль. Романтики жили в уявному світі, безперечно багатшому за реальність, проте такому, що від цієї реальності не дуже відрізнявся, у світі, в котрий занурюється сучасний фанат фільмів жахів чи жіночка, котра з палаючим обличчям читає звіти з кримінальних процесів або шаліє, заповнюючи лотерейний білет. Існував також ще один різновид мазохістів, котрі не могли обійтися без доброї хльости.

Маємо на увазі так званих функціональних мазохістів – групу вельми різнорідну, адже функціональним мазохістом міг бути і знуджений світський лев, і обділений у дитинстві пестощами міщанин, і лінюх на кшталт Обломова, і примітивний хам, «звір у людській подобі, котрого збуджує власна галаслива чуттєвість» – як писав колись Іполит Тен. Тен вважав, що англійці стають збоченцями – еротичними флагелантами – тому що забагато п’ють та споживають червоне м’ясо. Це занадто сміливе припущення. Насправді згадане явище має психосоматичне підґрунтя. Як правило, біль притуплює реакцію нервових закінчень на сексуальне подразнення, проте у деяких індивідумів навпаки – посилює їх чутливість. І то не лише біль, а й гнів і злість, через що багато хто із функціональних мазохістів схильний до садизму. (Патологічні стани, що полягають в отриманні задоволення із завдавання чи відчування болю, науковці називають algolagia).

Мазохістам-романтикам вистарчало власної уяви і окремого роману, фунціональний мазохіст потребував чогось більшого. Тому користувався з послуг професіоналів, а коли їх бракувало – брав до рук порнографічні твори, на виготовленні яких спеціалізувались англійці. Досить подати кілька назв: Lady Bumtickler’s Revels («Одкровення пані Тількихльости»), Madame Birchini’s Dance (Танець пані Різки) чи The Romance of Chastisement: or revelations of school and bedroom (Роман з хльостою, або таємниці школи та спальні), By an Expert, etc. (З-під пера експерта і т.п.). Не бракувало довідників для власників борделів і повій, котрі працювали самостійно, обслуговуючи клієнтів з особливими потребами. В одному з них радили «тримати під рукою альбом з рисунками та описами різноманітних способів завдавання ударів, аби клієнт міг сам вибрати те, що йому найбільше до вподоби». Одяг теж мав значення. Автори Exhibition of Female Flagellants (Колекції дам з різками) рішуче не радили одяг Єви. Клієнт – писали вони – «отримає більше задоволення» від рук дами зодягненої у шати, що показують багато, проте не все. У списку рекомендованих убрань почесне місце належить хутрам, добрі наслідки мала б давати одіж черниць, шовкові панчохи, оздоблені золотою ниткою, гаптовані золотом шнуровані черевички або ж білі шовкові шати, обрамлені мереживом та доповнені мереживними панчохами.

Еротичне бичування – з точки зору незрівнянного доктора Дюрена – вимагає «великої делікатности та savoir faire – глибокого знання справи». Властиво, savoir faire, прославило на початку століття у Лондоні Mrs. Collet, котра щоправда незабаром поступилась першістю досконалій Teresie Berkley (чи Berktley). Велику увагу пані Тереза приділяла аксесуарам. Мешкала у доволі престижному районі, зараз поблизу Portland Place. Різки тримала у воді, «щоб були свіжі та соковиті». Мала дюжину батогів з коротенькими руків’ями та довгими ременями, дюжину батогів з дев’ятьма ременями, що були оббиті тоненькими гвіздочками, цілу колекцію розмаїтих прутів та шпіцрутенів, пута з грубої шкіри, шкребачки та шкіряні ошийники, оббиті гвіздками, загартовані внаслідок постійного використання, а також рослини – ялівець, остролист та італійську колючку, котру також називали кущем різника. Влітку у скляних та порцелянових вазах тримала пучки кропиви. Виглядає на те, що пані Берклі справді була тонким знавцем.

Дбаючи про клієнта, у 1828 році винайшла річ епохальну. Збудувала пристрій, котрий дістав назву «кінь Берклі», або, французькою – «Chevalet». В основі конструкції була розсувна драбина, котра допасовувалась до зросту відвідувача, оббита, задля його вигоди, м’яким матеріалом. Клієнт, абсолютно голий, ставав при драбині, всунувши голову поміж верхні щаблі, а те, найважливіше – між нижні. Його зв’язували і починався сеанс, котрий полягав у тому, що «гувернантка» шмагала його ззаду, по плечах чи сідницях (як собі забажав), в той час як инша легко вбрана панянка масувала йому геніталії. Винахід виявився вельми прибутковим. Внаслідок восьмирічної експлуатації «кінь» приніс своїй винахідниці 10 тисяч фунтів (16 тисяч доларів) – у ті часи це була дуже значна сума.

В оному з найперших і найбільш відомих довідників у цій галузі Venus Schoolmistress, or Birchen Sports (Венера-учителька, або ж розваги з різкою) з 1788 року (друге видання – 1898 рік), аматорів такого типу розваг поділено на три групи. До першої належали ті, хто обожнював шмагання, завдане жінкою, до другої ті, хто сам любив лупцювати, а до третьої віднесено тих, котрих збуджує виключно споглядання подібних сцен (бажаючий міг замовити собі такого роду видовище у відповідному закладі). Мова отже йде про мазохізм, садизм і вуайєризм, які сучасні психоаналітики класифікують як сексуальні збочення.

З точки зору психоаналізу, сексуальне життя у вікторіанську епоху можна охарактеризувати як збоченське. Вікторіанський джентльмен виглядав абсолютно певним себе, проте насправді був вкрай неврівноваженим і страждав комплексом провини, через що навіть банальні відвідини повії ставали для нього актом інтелектуального та морального мазохізму. Гюстав Флобер влучив у десятку, коли про протиріччя, що терзали його сучасника, писав: «Багато втратив чоловік, котрий ніколи не прокидався в чужому ліжку, маючи перед очима обличчя, яке ніколи більше не хотів би бачити, хто ніколи не покидав бордель крадькома, на світанку, переповнений огидою настільки, що волів би скочити сторч головою із мосту у річку».

Переклала Тетяна Яремко