Шурпіт Коц

Вовчиця

Був морозний ранок. Січень. Сонячне проміння скісно падало на білий сніговий саван і розбризкувалося тисячами іскор навколо. Сліпило.

Вона бігла своєю стежкою, відомою лише їй одній. Це був її світ, відколи себе пам’ятала. Він змінювався – дерева ставали зеленими, потім скидали листя, чорніли і одягали білі шуби, а вона вчилася виживати, полювати і відгризатися від нападників, одна пора року змінювалася иншою, і це був її світ, позначений радістю сили, перемоги.

Навколо стояли знайомі засніжені дерева, ніби й не дерева, а виліплені з морозного повітря білі дивовижні рослини. Стежа вела углиб лісу. Там була їхня галявина і сонце вело її прямо туди.

Вперше його побачила зовсім недавно. Був міцний, довгі пружні ноги підпирали могутній тулуб, вкритий сірою густою шерстю. Його зухвалі очі гостро і сторожко міряли довколишній світ. Вологі ніздрі на піднесеній догори морді нюшили зимове повітря. До неї долинув його запах і збурив її молоде міцне тіло. Щось у тому було незвичайне, вона такого ще не знала. Терпке відчуття збурювало кров, повнило груди передчуттям якоїсь дивної радості, її сила немов потроювалася під впливом того відчуття і водночас тіло відмовляло у послуху, щось сковувало її волю. Було дивно і радісно водночас.

Тепер вона бігла їй одній відомою стежкою, щоб знову немов випадково вискочити перед ним на галявині. Вона знала, що він теж там буде. Це була його територія. Бачила давніше, як вигнав звідти зайду. Той теж був одинаком і сміливо став навпроти. Мірялися поглядами, вищирюючи ікла. Потім короткий бій – і зайда, хрипко повискуючи, щез геть у лісових нетрях, краплячи свій шлях свіжою кров’ю. Це видовище довело її до радісного шалу. Вона вже знала, що побіжить туди, туди, на ту галявину, яку всі инші обходили.

Вона бігла своєю стежкою, а навколо з тихим передзвоном інею з дерев дрімала зима. Сонце кривавило об замерзлий сніг. Чому?! Чому їй раптом захотілося завмерти, повітрити вітер, стояти так, доки, здавалося, не зрозуміє, в чому справа. Чорні стовбури дерев бовваніли розчепіреним гіллям, немов на пожарищі. Вона глибоко вдихала чисте повітря, серце дзвінко і рівно било в грудях, м’язи дзвонили силою, вуха нашорошено ловили навколишню тишу, а вона летіла своєю стежкою, ледве торкаючись лапами снігу..

А тиша висіла якась дивна. Жодного звуку, ні вітру ані тріску дерев на морозі. Щось віщувало недобре. Враз серце мало не вискочило з грудей: прямо перед її носом, навздогін за бридким запахом раптом зблиснуло червоне. Клапоть тканини зачепився за шорстку кору дерева і мертво звисав у безвітрі. Стала як вкопана, сторожко вдивляючись, прислухаючись, внюхуючись у світ, який став раптом незрозумілим і ворожим.

Вона не могла зрозуміти, звідки воно тут взялося, але те щось було смертельно чужим. Це червоне відгонило смертю. Враз вона зрозуміла, ні, швидше відчула нутром, що помилилася. Миттєва задерев’янілість враз перемінилася на звичний стан полювання, ноги пружно дзвонили об землю, хвіст підкулився, вона присіла, уся перетворившись у сповільнений вибух сили і спритності, зробила дивовижно великий стрибок убік і короткими ривками, перебіжками почала рухатися по колу, сторожко оббігаючи незнайомий бридкий запах. Та дарма, загроза усе росла, вона вже заповнювала весь простір поміж деревами, ненависний червоний колір зім’ятої шмати на дереві застилав очі, навіть сонячне світло наситилося рудим відсвітом. До незнайомого запаху раптом домішалися инші, ще брудніші, ще відразливіші, – вони наростали, міцніли і заполонювали весь світ. Ніс і рот захлиснула іржа, вже аж не ставало сили рухатися далі. Нараз вона помітила, що вже на галявині. Але сніг перетоптаний, брудні плями, загусла кров і бруд. Запахи стали нестерпними. Вона помітила в калюжі загуслої крові дрібки сірої обсмаленої шерсті і її серце вибухнуло розпачем, жалем і дикою ненавистю. Все тіло скулилося, вона припала до потоптаного брудного снігу, а із задертої до німого неба морди вирвалося тужливе, жахливе, страшне ридання.

На подвір’ї лісової сторожки єгер порядкував біля спорядження. Щойно від’їхали гості. Влаштували полювання нинішньої ночі, вполювали кількох вовків. Один попався справжній красень. Аж лісникові стало його жаль. Молодий, міцний. За час своєї служби він почав бачити ліс і його мешканців якось інакше. Немов сам став частиною цього лісу, розумів його. Ат, зрештою…

Гості, вполювавши здобич, решту часу до ранку влаштували посиденьки з обов’язковою пиятикою і мисливськими оповідками. Він це все вже знав напам’ять і через те брав у тих посиденьках малу участь. Ну, врешті поїхали, можна й виспатися. Раптом він почув протяжне виття, аж волосся стало дибки. Серце стиснуло передчуттям. Ну, добре, буде на розплід до наступних років, – сплюнув лісник і пішов, позіхнувши, до хати.

Був морозний ранок. вчорашній день лишився у чорній ночі, немов уже й забутий. Сонячне проміння скісно падало на білий сніговий саван і розбризкувалося тисячами іскор навколо. Сліпило.

Вона спроквола підбігла підтюпцем до огорожі. Металева сітка. За сіткою – пес. Господи, до чого вона опустилася. Рудий, ноги криві, на шиї ошийник, погляд бігає, неначе він вічно переляканий.

Вона намагалася пересилити себе. Підбігла до огорожі. Бігала туди й сюди, блискала очима і вдавала захоплену радість. Він – боявся. Вона це бачила, де там бачила! – вона це відчувала: він боявся, боявся запаху її, боявся очей її, боявся її виклику, її бажання, її самої, він хотів цього, але боявся, боявся!

Вона намагалася бути немов непомітною. Вона бігала, тихо ступаючи по сніговій шкоринці і заклично усміхалася кутиками уст, вона мусила це робити, не хотіла, але мусила; вона знала, вона таки знала наперед, що з цього нічого не вийде, але не могла інакше, бо в цьому полягала її природа, вона мусила!

Вона бігала і бігала довкола огорожі (господи, що б змінилося, якби світ був таким самим, як і раніше, якби він був живим, якби не було цих відразних нових повівів вітру, якби смерть не чигала на них за кожним червоним шматком, зітліло провислим на дереві. Якби вони разом бігали зимовою стежею, як би його пружні сильні високі ноги відбивали радісний ритм по снігу, як би вона хотіла, щоб він був поряд, щоб вона відчувала радість від його присутності, від його сили, від отого її щемливого передчуття. Як би…)

Врешті врешт вирішила, що більше нема чого. Відбігла трохи, розігналася і метнулася навстріч тому нелюбому запахові, тому неминучому дійству, обминути яке не мала сили, хоч була на диво міцною. Метнулася, набираюи розгону, немов хотіла своїм тим розгоном порятувати щось зникоме на світі, що цілком щезне, якщо вона цього не зробить, немов хотіла своєю силою покрити бідність цього цілого морозного ранку, який був якимось темним. Захмареним.

Вона метнулася убік високої огорожі, розганяючись до мети свого свобідного інстинкту; вона робила лишень те, що вона повинна була зробити, що їй заповідала віковічна мудрість. У тому розгоні вона вже й не зауважила, де той пес, той рудий: чи він там, куди вона цілила у своєму пориві, чи десь. Вона розігналася і скочила – що було сили – через огорожу, яка тепер здавалася їй тим усім чужим, що вона так ненавиділа і що так страшно пахло.

У момент, коли тіло вовчиці перелітало – неймовірно – двометрову огорожу лісницького обійстя, а його вовкодав голосив десь за клунею, лісник вискочив у самих кальсонах з хати і встиг умліока вхопити на мушку темну тінь. Бахнув постріл і віддався луною: з перестраху натис на обидва гачки. Сіра тінь – як же це воно?! – на рівному льоту викривилася, секунду немов зависла посеред плавної траєкторії і з розгону гепнулася у глибокий сніг, піднімаючи фонтани білосніжних бризок. «Мов у кіно»,— подумав лісник. Із заціпеніння його вивело ридання пса десь за стодолою.

Фуу, дурний, – крикнув. – Тре було другу шавку купити: боїтси. Тре мені таке, – подумав лісник. Сплюнув спересердя і пішов до хати, бо мороз вже добирався через калісони.

У широко розкритих очах вовчиці високо пливли сірі хмари на темніючому широкому небі. Вони були такі безпомічні і беззахисні, немов дитинчата, але вона вже не мала сили облизати і захистити їх.