Вадим Васютинський

Три еротичні есеї про політику, або Три політичні есеї про еротику

Українсько-російська еротика

Жіноче і чоловіче – не тільки еротика. Це також і культура, і політика, і взагалі безліч инших сфер, що охоплюють усе те, у чому набувають утілень суспільні відносини та людські стосунки. Отже, еротика – це все людське буття – навіть те, де її нібито немає. Чи, радше навпаки: усе людське буття пронизане еротикою, еротично забарвлене.

Ще у 90-х роках минулого століття, на які припав пік розмов про національну ідентичність українців, а водночас на всіх наринула довгождана еротична свобода, було дуже модно оцінювати українців і неукраїнців за сексуально-еротичними параметрами. А що найбільший наш пунктик – росіяни, із якими ми найчастіше й найзавзятіше себе порівнюємо (що й не дивно), то саме ці дві еротики – українська і російська – і привертали найбільшу увагу. При цьому російський характер, менталітет, спосіб поведінки та самоствердження трактувалися як переважно «чоловічі», маскулінні (активні, наполегливі, настирливі, рішучі, самовпевнені, самостійні, жорсткі й жорстокі). Натомість українське – це щось більш жіноче, жіночне, фемінінне (пасивне, залежне, нерішуче, поступливе, лагідне, ніжне).

Щоправда, кудись поза цю дихотомічну шкалу «російське–українське» як «маскулінне–фемінінне» вибивалися галичани, чиє ставлення до росіян ніколи не було ні поступливим, ні лагідним. Але ж і галичани як психологічний тип – це не зовсім тип український або, радше, це вельми своєрідний варіант українського типу. (Не заперечуватиму, якщо комусь захочеться назвати саме галичан найбільш справжніми українцями. Нехай так, але тут ідеться про український тип не в розумінні рівня національної свідомости, а насамперед за ознакою кількісного поширення в соціумі. А ті українці, яких найбільше, вони таки не галичани – ні за місцем проживання, ні за ментальністю).

Психосемантичні дослідження, які останнім часом дедалі частіше застосовуються і в українській соціальній психології, дають змогу відстежити низку когнітивних асоціацій будь-чого з будь-чим, зокрема з усім тим, що може бути назване українським, як і тим, що є російським: мова, культура, менталітет, світогляд, поведінка, характер, патріотизм та ін.

Такі опитування показують, наприклад, що коли порівнюються «все українське» і «все російське», то у свідомості жителів України вони досить стійко асоціюються з низкою демографічних і соціально-психологічних ознак. Так, за статтю українське – більш «жіноче», російське – більш «чоловіче». За віком українське – те, що «немолоде» (коли не сказати «старе»), російське – «молоде». За рівнем освіти українське – менш, російське – більш «освічене». Нарешті, за місцем проживання українське – «сільське», російське – «міське».

А тепер спробуймо узагальнити. Коли ці відмінності абсолютизувати, то виходить, що українське найвиразніше асоціюється із сільською малограмотною бабусею, тоді як російське – із міським юнаком-інтелектуалом. Порівняймо ці дві постаті: чи ж не цікава ілюстрація (якщо не пояснення причин) нашої української соціально-психологічної та політико-ідеологічної немочі?

Єдина втіха – це те, що таку бабусю вже ніщо не змінить, жодні обставини не перетворять її на міського російськомовного високоосвіченого молодика. Можна, тобто, не боятися втрати української ідентичності?

Утім, порівняння двох наведених образів може бути й вельми корисним, показуючи напрями, якими треба рухатися, аби не просто зберегти українську ідентичність на сьогодні, а забезпечити їй тривале й витривале існування.

Отже, нам треба:

– психологічно молодшати (ставати допитливими, орієнтуватися на нове, експериментувати в розмаїтих сферах, а не тільки без кінця гаптувати вишиванки та розмальовувати писанки);

– розумнішати (по-справжньому здобувати освіту, а не купувати дипломи, набагато більше читати і т. ин., і т. ин.);

– набувати достеменного чоловічого духу (плекати активність, рішучість, наполегливість, самостійність, заповзятливість, підприємливість, брати на себе відповідальність, урешті-решт, заробляти гроші – не в чужого господаря, а в себе самих). Таке-от мужніння має стосуватися не тільки чоловіків і не тільки жінок, а всіх нас як нації;

– нарешті, місто чи село? Було б, мабуть, нерозважливо закликати всіх українців якнайшвидше перебратися із села до міста. Бо річ, звичайно ж, не в прописці, чи то пак, не в реєстрації за певною адресою. Ідеться про те, що слід створювати українську, насамперед за мовою, міську культуру, а не задовольнятися російськомовними суроґатами тієї культури, яка силкується видавати себе за українську, але яку назвати українською не повертається язик.

Проте повернімося до еротики: Україна – баба, Росія – мужик? Радше Росія – теж баба. Просто в цій квазілесбійській парі вона виконує активну чоловічу роль, яку Україна їй охоче віддала (тільки галичани, нагадаю, не піддалися). А що йдеться все-таки не про справжній, а такий собі віртуально-політичний секс, то зупинімося на першому варіанті: Україна – баба, Росія – мужик. А коли так, то чиє має бути зверху? Отож-бо й воно! Хоча й секс тут не справжній, а віртуальний...

Колись на самому початку ХХ ст. в Європі наробила галасу книжка молодого австрійського філософа Отто Вайнінґера «Стать і характер». Він наполягав на тому, що чоловік живе свідомо, а жінка – несвідомо. Жінка отримує свою свідомість від чоловіка, вона позбавлена свого Я, індивідуальности, свободи, характеру, волі. У неї немає ні існування, ні сутності. Жінка – ніщо. Натомість чоловік – мікрокосм, у ньому вміщено всі можливості. Він і тільки він у змозі досягти істини про жінку [Вейнингер О. Пол и характер. – М.: ТЕРРА, 1992]. Одразу по виході цієї книжки Вайнінґер наклав на себе руки. Чи не для того, щоб уникнути цілої зливи звинувачень у чоловічому шовінізмі (сучасні феміністки називають таку позицію сексизмом)?

Мені на загал імпонує філософська образність текстів Вайнінґера, але я зовсім не належу до прихильників його статевої теорії. Якраз навпаки, я переконаний у тому, що жінка посідає свою власну сутність, глибшу й істотнішу, ніж чоловік. А що вже точно, то ближчу до сутності людської, бо справжнє людство – це жінки як ті представники виду homo sapiens, які «переживають», тобто живуть. Натомість чоловіки, хлопці-молодці – це радше «робоча сила» людства, творці цивілізації, що весь час намагаються змінити людську природу. І навіть, як їм здається, чогось там досягають у зміні самих себе, але постійно зазнають невдач, намагаючись змінити Жінку, а відтак і людство.

То що, Вайнінґер був таким собі австрійським невігласом, що, як любили казати ідеологи совєтської доби, «нєдопонімал» суті чоловічого і жіночого? Таки, мабуть, не був. Як мені здається, він мав рацію, бодай часткову, на рівні власне міжстатевих стосунків як стосунків особистісних, а не суто сексуальних. Жінки, посідаючи справжню сутність, глибшу й складнішу за чоловічу, мають водночас серйозні проблеми з її експлікацією, тобто виведенням на поверхню, виявом назовні. І тому вдаються до чоловічої допомоги, використовуючи (не в поганому розумінні) чоловіків як лакмус, під впливом якого їхня сутність увиразнюється, як дзеркало, що відбиває їм те, чого вони не бачать самі в собі.

Чоловіки, оскільки їхня сутність ближча до поверхні, менше потребують такого самого віддзеркалення від жіночого, тому й здаються і жінкам, і самим собі самодостатнішими й самовпевненішими, хоча насправді не є такими.

Тепер знову до політики. Отож, Україна – це жінка, яка має свою сутність, але не може її експлікувати, виявити, збагнути і тому потребує «чоловіка» – Росію, який визначить її, дасть їй ім’я, окреслить її сутність, розповість їй про неї саму. Хіба не таким змістом було наповнено українсько-російські відносини протягом кількох останніх століть?

Натомість Росія з її чоловічою сутністю нав’язувала Україні (не тільки їй, зрозуміло, але їй найбільше) свою опікунську роль, патерналістську функцію, роль опікуна й захисника. Росія брала на себе обов’язок розкрити Україні її сутність, натомість позбавляла її цієї сутности як тільки могла. А результат? Україна таки залишилася собою: «Україна – не Росія» – таку глибоко слушну (бодай одну) думку почули ми від Кучми. Але Росія не дала Україні ні розвинути свою фемінність, ні виробити власну маскулінність.

Чоловіча роль Росії найпомітніше втілювалася у ролі брутального ґвалтівника. А тепер самодостатня й самовпевнена Росія, позбувшись прямої влади над Україною, почувається ніби кастрованою. Утрата України виявилася для неї найболючішою раною, причому в найінтимнішому місці. Її чоловіча сутність себе не виправдала, у кінцевому підсумку спрацювала вхолосту. А про свою жіночу сутність Росія ніколи особливо й не дбала, більше покладаючись на українську.

Фалоси і пеніси українських вождів

Пригадую новорічну ніч 1992 року. Перший Новий рік у незалежній Україні. Президент Л. Кравчук привітав український народ, годинник пробив північ, відлунав український гімн... Я (хіба тільки я один?!) з величезною цікавістю вдивлявся в телеекран, чекаючи: чим же порадують нас, громадян незалежної держави, працівники нашого вже справді національного телебачення. Дочекався! «Січас будєт балєт» – і на телеекрані замиготіли дівочі сідниці. Ні, не маю нічого проти дівочих сідниць, радше навпаки, але тієї хвилини відчув себе обдуреним і зрадженим. І виникло недобре передчуття. Не хотілося думати, що саме голі сідниці стануть символом розбудови нашої держави, справджуючи давню совєтську приказку-анекдот, що все в нас робиться через «сідниці».

О, як те тодішнє передчуття мене не ошукало! Уже кільканадцять років, хіба що з невеликими винятками, голі сідниці миготять перед нами і в прямому, і в переносному розумінні. Чого-чого, а нездорової, збоченої еротики маємо аж задосить – і в політиці, і в економіці, і в инших сферах суспільного життя.

У міру наростання кризи соціологи та соціальні психологи постійно фіксували посилення настроїв, які описуються категорією «прагнення твердої руки». Що більше валилася економіка, деградувала мораль, щезала віра в завтрашній день, то сильнішало масове чекання на месію. Хотілося, щоб прийшов нарешті Він – сильний, активний і справедливий і навів, нарешті, порядок. Нагодував голодних, заспокоїв наляканих, дав надію зневіреним і, чи не найголовніше, покарав винних – шахраїв-казнокрадів і злодіїв-скоробагатьків.

У психоаналізі культури постать такого Героя окреслюється терміном «фалічний» (від грец. фалос – чоловічий статевий орган, що в стародавній Греції був символом родючости та плодючости). Важливо зазначити, що «фалос» – це не «пеніс» як той самий орган, але в суто анатомічному розумінні. Фалос – це абстрактний символ, утілення найрозмаїтіших героїчних чеснот.

У масовій свідомості можливість посідання таких чеснот майже без винятку приписується чоловічій особі. При цьому підсвідомо шукається і вбачається аналогія з чоловічою сексуальною потенцією. Герой має бути фалічним у всіх аспектах прийняття його спільнотою.

Вельми показовим прикладом саме такого вибору народом є стандартизований образ сучасного американського президента, у якому статеворольова фалічність успішно трансформувалася в телегенічну сексапільність (або сексапільну телегенічність). Американські іміджмейкери не без підстав уважають, що чоловік – антипод «голлівудської» зовнішності – практично не має шансів перемогти на президентських виборах.

У сучасній европейській політичній культурі значення фалічно-маскулінних рис в образі вождя нації має трохи менше значення. А проте і Жак Ширак (президент Франції), і Гельмут Коль (колишній канцлер Німеччини), і Боріс Єльцин (колишній президент Росії), і Лєх Валенса (колишній президент Польщі), і новий президент Грузії Михаїл Саакашвілі, і ще багато инших колишніх і теперішніх найвищих державних мужів тою чи тою мірою втілюють очевидну позитивну мужність. Навіть кумедна постать бєларуського президента Аляксандра Лукашенкі викликає у більшості громадян Білорусі благоговійний трепет, зовсім не позбавлений еротичного забарвлення.

Як із кожного правила, із цього також є винятки. Наприклад, колишній чеський президент Вацлав Гавел або теперішній російський Владімір Путін. Їх обох важко назвати сексапільними, але вони посідають незаперечні особистісні риси, що дають результати, цінні з погляду масової свідомості, відповідно чехів і росіян, і це є свідченням якраз того, що фалічність – не тільки і не конче телесексапільність, а радше особистісна властивість. Це потенція не обов’язково сексуальна, але обов’язково творча, креативна. Про що, власне, було сказано давним-давно: фалос – це вам не пеніс.

А як із цим в Україні? Тобто як в Україні з фалічністю державних мужів? На перший погляд, поганенько. Але не краще й на другий, і на третій.

Симпатичною, але геть не фалічною особою був за часів президентства Леонід Кравчук, красномовний і нерішучий, привітний до всіх, у тому числі й до номенклатурної братії. Одну важливу функцію Кравчук виконав – заспокійливо-примирливу. Нічого серйозного, здається, більше не роблячи, він усе-таки на якийсь час «заспокоїв» і галичан, і кримчан (хоча важливішим чинником було, мабуть, те, що між Галичиною і Кримом – кількасот кілометрів поміркованої Центрально-Південної України, а не самі лиш Збруч і Перекоп).

Нефалічність Кравчука особливо увиразнювалася на тлі Єльцина, під час їхніх зустрічей із приводу дільби Чорноморського флоту. Кравчук поводився ну геть по-дівочому, що зловтішно смакувалося московським телебаченням.

Ще гірше з фалосом у Леоніда Кучми, хоча 1994 року його обирали як противагу пасивному й безпорадному Кравчукові. Для тоді ще наївної (принаймні наївнішої, ніж тепер) масової свідомості Кучма уособлював потенційні чесноти сильного керівника величезного державного підприємства, який, здавалося декому, зможе дати лад у занедбаному українському господарстві. Проте вся ця сподівана фалічність виявилася чистісінькою фікцією. А щодо сексапільності, то її вочевидь ніколи й не було.

Епоха Кучмового президентства досить виразно поділяється на кілька періодів, у які мінявся і характер його діяльності, і стиль та зміст промов. І залежало це аж ніяк не від коливань його президентської потенції. Причина набагато простіша: залежало від того, хто в цей час керував Кучмою, знаряддям чиєї потенції він був. У послідовній низці таких «сірих кардиналів» найяскравішими і фалічно найобдарованішими постатями виявилися перша – Дмитро Табачник та остання, дотеперішня – Віктор Медведчук. Ті, що були між ними, якось не засвітилися, отож і Кучма без такої додаткової потенції зі сторони був у ті періоди особливо ніяким.

Щоправда, йому наполегливо приписують одну важливу здатність – маніпулювати людьми, вчасно відчувати загрозу та усувати її джерело (як це було, наприклад, із Павлом Лазаренком). Але ж таку здатність А. Адлер давним-давно описав як основний засіб боротьби за владу, яким послуговуються слабкі особи – жінки, діти, уразливі, закомплексовані чоловіки. У всякому разі це засіб нефалічний, тут не те що фалоса, тут і пеніса якось не видно.

Більше, ніж загалом Українській державі, пощастило Верховній Раді. Чотири її голови після Кравчука – Іван Плющ, Олександр Мороз, Олександр Ткаченко, Володимир Литвин – час від часу мали нагоду виявити бодай відносну самостійність і непоступливість і вряди-годи її виявляли.

Порівняно менше таке можна сказати про Ткаченка, який свого часу виконав роль маріонетки в театрі інтриґ, спрямованих проти Мороза на замовлення Кучми. І навпаки, виразніше фалічним був і є Мороз, що, попри обмеженість політичних і соціальних ресурсів, виявляється постаттю набагато самостійнішою і самодостатнішою, ніж його соратник і конкурент по лівому табору Петро Симоненко, за яким стоять набагато потужніші сили, і, здається, не тільки ліві.

Ще один ряд потенційних вождів нації – прем’єр-міністри. За безпорадних президентів саме вони могли, повинні були і мали шанси стати фалічним осереддям нації, узяти на себе історичну функцію виведення країни з кризи, стати українськими Аденаверами, Бальцеровічами, де Ґоллями. Та ба, не судилося ні їм, ні Україні.

Не судилося Масолові, до якого, можливо, найменше претензій: яка там уже фалічність у типового совєтського номенклатурного урядовця!

Не судилося Фокінові, Пустовойтенкові, Кінахові – особистостям сірим, безбарвним і бездарним. Може, вони й непогані хлопці, але не на посту прем’єра.

Не судилося Лазаренкові, про якого його прибічники кажуть, що це саме він започаткував справжні ринкові реформи в Україні. Охоче повірив би і навіть, можливо, став би його прихильником, якби не ті кляті панамські паспорти, швейцарські та американські в’язниці, каліфорнійські вілли, куплені на прем’єрську зарплатню.

Не судилося Євгенові Марчуку, який так і залишився постаттю загадковою та багатообіцяючою, нічого особливого, утім, так і не пообіцявши. А генеральська фалічність, на яку багато хто сподівався, виявилася лише в натяках, але не справах.

Багато можна написати про фалічність Віктора Ющенка. (Багато, проте, не писатиму, бо це єдиний з українських державних керівників найвищого ранґу, чиїм прихильником можу себе назвати і хто мені дуже симпатичний як особистість, а тому міг би бути не зовсім об’єктивним).

Отож, за даними ґрунтовних досліджень політичної свідомости громадян України, саме в період Ющенкового прем’єрства було зафіксовано найсерйозніші позитивні зрушення в масових настроях, за найочевиднішу причину яких слід уважати реальні результати діяльності тодішнього уряду – єдиного, що мав виразне проукраїнське обличчя [Васютинський В. Психосемантичний аналіз розвитку політичної свідомості громадян України // Психолого-педагогічні засади професійного становлення особистості практичного психолога і соціального педагога в умовах вищої школи: Матер. Всеукр. наук.-практ. конф. (27–28 лютого 2003 р.). – Ч. ІІ. – Тернопіль, 2003. – С. 23–33].

Натомість чимало варто було б сказати про Віктора Януковича, і саме про його фалічність. Тут, звичайно, є спокуса поексплуатувати його кримінальне минуле, яке невідомо чи закінчилося. У кримінальному світі важкувато бути нефалічним: так і дивись, позбудешся цноти. Хоча, здається, і в Януковича є з фалічністю певні проблеми. Натомість на кожному кроці заявляє про себе фалічність його донецьких однодумців. Чи це та фалічність, якої так зачекалася Україна? І чи не вилізе (бо вже вилазить) їй ця фалічність боком?

А може, Україна вже не дуже й прагне чийогось фалоса? Адже буває так, що чогось дуже хочеться, та й перехочеться. То, може, і вдасться Україні перейти від тоталітаризму до демократії, поминувши стадію авторитаризму, на відміну від Бєларусі та Росії? Добре було б, але бере сумнів: уже деякі народи переходили або, радше, їх переводили з феодалізму прямо в соціалізм. І де ці народи тепер? Усе вернулося на круги своя, отож, й Україна далі чекає на свого Аденавера чи, бодай, Кваснєвского.

Фалічні жінки на українському політичному безриб’ї

Кажуть (і пишуть), що Україна сильна жінками. Що й не дивно, адже ми таки жіночна нація.

Особливо це видно тепер, у так званому перехідному суспільстві. Примітивний соціалістичний комфорт канув у лету, і всі ми опинилися перед лицем випробувань – не тільки економічних та ідеологічних, а й психологічних. Жінки вочевидь ліпше дають собі раду, принаймні в сімейно-домашній сфері. Натомість чоловіки розгубилися. Бо ж саме вони мають заробляти гроші, забезпечувати матеріальний достаток. А де тепер заробиш? От і реґресує більшість представників «сильної» статі до безпорадності, а то й розпачу.

Саме так є й у політиці, нібито суто чоловічій справі, – принаймні в сучасній Україні. Президенти, прем’єри, міністри – самі «мужчини» (хоч і без фалосів, як писалося вище, зате з пенісами).

Недаремно слово «політик» не має жіночого роду. Сказати «політичка» – надто вже якось недолуго. Брак жіночого роду в політиці, по-перше, яскраво нагадує про те, що ця справа ніколи не була власне жіночою, а по-друге, свідчить, що нечисленні політикледі, потрапляючи в політичну тусовку, мусять перетворюватися на мужиків. А якщо й не перетворюватися (пеніса-бо нема, а міняти біологічну стать надто ризиковано: можна запросто втратити всю свою ориґінальність у темній чоловічій масі), то, принаймні, ставати мужеподібними істотами.

Утім, приклад найкращих взірців «жіночої» політики – Індіри Ґанді і Маргарет Тетчер – доводить, що жінці-політикові можливо зберегти свій жіночий шарм навіть на такій відповідальній посаді, при цьому справляючись зі своїми обов’язками краще за дуже багатьох чоловіків. (Цікаво, як там у Швеції із жіночністю жінок-політиків, яких у парламенті вже половина?).

І в Україні є винятки (що, як відомо, підтверджують правило) – їх аж два. Маю на увазі двох супержінок української політики – Наталію Вітренко і Юлію Тимошенко. Ці дві постаті за багатьма ознаками є вельми симптоматичними для сучасних політико-ідеологічних процесів. Своїми позиціями вони репрезентують два головні полюси масової свідомости: реформаторсько-політичний (Тимошенко) і антиреформаторсько-проросійський (Вітренко). Отож, спробуймо дослідити притаманні їм стилі політичної поведінки крізь призму не позбавленої еротики жіночої природи.

Пряме порівняння цих двох осіб могло б бути не дуже цікавим, а головне, політично нетактовним. Тому пропоную застосувати відомий із когнітивної психології прийом, коли за певними ознаками порівнюються не два, а три об’єкти. Процедура передбачає визначення того, наскільки за якоюсь ознакою із цих трьох об’єктів два більшою мірою схожі один на одного, а третій сильніше від них відрізняється.

Щодо ознак жіночої політичної еротики, то тут можемо спертися на досить відому в соціальній психології статі модель А. Монтворі, за якою відмінності між чоловіками і жінками, а отже, і головні характеристики статеворольової специфіки жіноцтва зводяться в чотири основні групи [Montuori A. A. Evolutionary Competence: Creating the Future. – Amsterdam, 1989]. Саме за цими чотирма ознаками й будемо порівнювати.

Але потрібен третій об’єкт. В українському політикумі якось не видно більш-менш рівноцінних із Наталією Михайлівною та Юлією Володимирівною жіночих постатей. Не будемо ж усерйоз порівнювати їх із безбарвностями на кшталт Валентини Довженко (це та головна жінка, що «за майбутнє»), політичне обличчя якої не виходить за межі її власного обличчя, закарбованого на фотографії в паспорті, чи Катерини Ващук (лідер аґраріїв), постаті не менш банальної, але дещо більш публічної, що, принаймні, не побоюється активно свідчити цілковиту й беззастережну підтримку своєю партією всіх починань рідної виконавчої влади.

Потрібен сильний образ. І такий образ є! Щоправда, не в межах офіційної політики, а, сказати б, квазіполітики, політики живої, повсякденної і дуже активної.

Ви, мабуть, уже здогадалися: ідеться про Вєрку Сердючку – чи не головну постать на позаофіційному небосхилі українсько-російських відносин, яка, попри численні неґативні наставлення свідомих українських патріотів виконує важливу зовнішньополітичну соціально-психологічну місію: ллє бальзам на рани наших російських братів. Далебі, із психологічного погляду росіяни набагато більше за нас потребують підтримки. Нам-бо що: утверджуватися в позитивному, а їм, бідолашним, після зазнаної політико-ідеологічної травми треба утверджуватися в неґативному, позбуватися великодержавницьких комплексів, навчатися жити ще у великій, але вже не такій великій, як раніше, Росії.

А Вєрка Сердючка (задля справедливості називатимемо і її «по-батькові» Вірою Андріївною) їх заспокоює: усе гаразд, не хвилюйтеся, дурні хохли лишилися собою, на своєму місці й рівні, бо ж куди їм без вас! Відтак і видається доречним використати світлий образ провідниці-звізди для аналізу еротичних вершків української політики.

Можна, звичайно, заперечити, що Вєрка Сердючка (Андрій Данилко) – зовсім не жінка. Але ж, панове, ідеться саме про образ, а не про наявність чи брак якоїсь там дрібної анатомічної деталі.

Отож, Наталія Вітренко, Юлія Тимошенко, Вєрка Сердючка і Альфонсо Монтворі.

Перша група ознак, які мають відрізняти жіночу психіку від чоловічої, зосереджується навколо співвідношень між незалежністю як чоловічою рисою і взаємною залежністю як рисою жіночою. Порівняння трьох жіночих образів наводить на думку, що всім їм вельми притаманне прагнення до незалежності, яке вони ще й не лінуються всіляко виявляти.

А втім, ні, не демонструє своєї незалежності Вєрка Сердючка, радше навпаки, усіляко цю залежність підкреслює, хоча насправді видається більш незалежною, ніж політичні дами. Натомість у Вітренко й Тимошенко є певний елемент демонстрування незалежності, дещо натужніший у Наталії Михайлівни. Можливо, це через те, що їй складніше бути незалежною. Недарма ж подейкують про її зв’язок, тобто залежність чи то від Кучми, чи то від якогось иншого орла з владного олімпу. Проте й Тимошенко закидають зв’язок-залежність від Лазаренка. До того ж, обидві сильні жінки якось по-однаковому не змогли обійтися без правої чоловічої руки – Володимира Марченка та Олександра Турчинова. Здається, що цими правими руками й обмежуються видимі знаки взаємозалежності, що мали б бути їм бодай помірно властиві як жінкам, але яких вони досить успішно позбулися як політики.

Усе-таки Вєрка Сердючка перевершила їх у незалежності. А тому в цій номінації визнаємо більшу подібність одної до иншої Вітренко і Тимошенко, натомість Сердючку вважатимемо за більш віддалений об’єкт.

Друга група чоловічо-жіночих відмінностей стосується стилю взаємодії, який у чоловіків розглядається як напористий і конкурентний, а в жінок – як маніпулятивний, але також і як запрошення до співпраці та пропозиція взаємоподомоги.

Виявляється, що й тут Вєрка Сердючка опиняється на иншому полюсі. Вона цілком виразно демонструє маніпулятивний стиль взаємодії в типово жіночому варіанті, подаючи його в утрирувано-ґротескному вигляді, що, власне кажучи, є майже основним засобом її артистичного перевтілення. Натомість жінки-політики діють і напористо, і конкурентно, перевершуючи в цьому багатьох колеґ-чоловіків.

Слід, проте, зазначити, що обидві політичні дами більш чи менш успішно використовують і маніпулятивні засоби впливу, хоча роблять це дещо по-різному. Маніпуляції Вітренко відвертіші й примітивніші, у Тимошенко вони тонші (мабуть, дається взнаки певна інтелектуальна різниця: здогадайтеся, хто з двох дам має вищий інтелектуальний рівень).

Отже, за другою ознакою Вітренко і Тимошенко разом виявляються ближчими до «чоловічого» полюса, а на «жіночому» їм протистоїть Вєрка Сердючка.

Третя група психологічних відмінностей між чоловіками і жінками найочевидніше втілюється в добре відомій різниці в наданні переваги певним сферам інтересів. Ще в школі хлопці, як відомо, ліпше розбираються в точних і природничих науках, які вимагають логічного підходу. Це відображає загальну перевагу чоловіцтва у сферах, де потрібні просторово-математичні здатності. Дівчата ліпше розуміються на дисциплінах гуманітарних, насамперед мові й літературі, і це згодом обертається жіночими перевагами у філології та психології людських стосунків. Звідси й береться загальне кількісне переважання дівчат на філологічних і психологічних спеціальностях університетів.

І знову Вєрка Сердючка виявляється більшою мірою, ніж Вітренко й Тимошенко, носієм типово жіночих рис. Її мовлення образно багате і часто зовсім не логічне. Така собі типова середньостатистична заклопотана повсякденними турботами жінка. Натомість наші політичні леді вміють мислити логічно, і в цих логічних міркуваннях дають фору багатьом чоловікам.

Проте їхню розважливу логіку завжди, із більшим чи меншим успіхом прикрашено суто жіночою образністю, а ще більше запальністю й завзятістю. Їхня логіка частенько, особливо в Наталії Михайлівни, але й у Юлії Володимирівни буває порушена емоційними збуреннями, стає надто заанґажованою та упередженою. Можна, звичайно, заперечити, що й у чоловіків-політиків не все гаразд із суто «чоловічою» логікою, але в такому разі їхня логіка якраз і перестає бути власне «чоловічою» і більше скидається на логіку Вєрки Сердючки.

І Вітренко, і Тимошенко вміють бути полум’яними трибунами, володіти увагою збудженого натовпу, у якому суха математична логіка мало кого цікавить. Їм обом удається бути вождями маси (звичайно, тієї частини, яка поділяє їхні погляди, визнає їхній авторитет), і в цьому мистецтві вони не поступаються перед чоловіками, а досить вигідно вирізняються серед них, принаймні на тлі провідної десятки теперішніх українських політиків, своєю пасіонарністю та екзальтованістю, даючи предметам і явищам, які цікавлять і хвилюють масу, чіткі, однозначні та емоційно насичені оцінки.

Отже, і за цією шкалою Віра Андріївна виразно відхиляється від Наталії Михайлівни та Юлії Володимирівни, дбаючи не про логіку, а про образність, тоді як Вітренко й Тимошенко схиляються радше до полюса «чоловічих» рис.

Остання характеристика стосується моралі: ідеться про більш абстрактну, почуттєво вихолощену «чоловічу» мораль і мораль більш «жіночу» – емоційно насичену, ситуативну, сповнену співчуття до конкретної людини.

Абстрактний характер чоловічої моралі спонукає боротися в ім’я «святих ідеалів», знищувати один одного заради «священних ідей», карати не «від душі», а згідно з правовими нормами, «в ім’я справедливості». Жінкам також властиво прагнути справедливості, проте цю справедливість має бути втілено в життя негайно, зараз же по скоєнню гідного кари вчинку. І визначальними мають бути не норми якогось там абстрактного закону, а поклики душі, волання приниженої й зневаженої жертви. Покарання має бути негайним, бо інакше по певному часі виникає й посилюється тенденція прощення. Чоловіки рідше піддаються цій спокусі, а жінки – майже завжди.

Чи має абстрактну мораль Вєрка Сердючка? Схоже, що ні. Та вона їй і не потрібна. Вєрка Сердючка – це втілення жіночої простодушности. Натомість і Вітренко, і Тимошенко доволі активно обстоюють засади абстрактної моралі, що виявляється, зокрема, у наполегливих погрозах на адресу «ворогів народу» – олігархів у Вітренко та можновладців у Тимошенко. І в цьому відношенні обидві тяжіють до чоловічих позицій, хоча обіцянки Вітренко видаються дещо переконливішими: усе-таки большевицький гарт – це вам не інтеліґентне упадання м’якотілих лібералів.

Отже, і за четвертою групою характеристик наші політичні лідерки (от, знову незугарне слово!) виразніше виявляють чоловічі риси, особливо на тлі жіночної Вєрки Сердючки.

Таким чином, проведений мислений експеримент успішно провалився. Не вдалося виявити більш-менш очевидних ознак, які б розрізнили внесок двох провідних українських політиків жіночої статі в політичну еротику сучасної України. Звичайно, відмінності є, проте на тлі образу Віри Андріївни різниця між Наталією Михайлівною і Юлією Володимирівною видається радше ідеологічною, ніж психологічною. Обом їм доводиться, так би мовити, наступати на горло власній жіночності і перетворюватися на мужика в спідниці, аби успішно й ефективно боротися за місце під політичним сонцем.

Із цього можемо зробити котрийсь один із трьох можливих висновків: