Рей Таннагілл

Чоловік і юнак

У наші часи слово «педерастія» має негативну конотацію і найчастіше розуміється як грішний потяг старших чоловіків до недозрілих хлопчиків. У стародавній Греції воно виражало любов чоловіка до хлопця вже розквітлого, але ще перед періодом зрілости. «Дванадцятирічний хлопець – що за розкіш», – писав Стратон з Лампсаку, – «Ще прекраснішим є юнак, що має тринадцять років, а ще солодшим є цвіт любови, що квітне у віці чотирнадцяти років, а п’ятнадцятирічний ще чарівніший, а шістнадцять років – це справді божественний вік».

У стародавніх Атенах ми радше не знайдемо гомосексуальних зв’язків у сучасному розумінні, тобто (найчастіше) зв’язків двох дорослих з більш-менш однієї вікової групи, а стосунки з хлопцями у недозрілому віці забороняв закон так само, як і у більшості цивілізацій.

У часи розквіту педерастії (VI-IV ст. до Р.Х.) греки вперто стверджували, що вона є іманентною частиною вищої освіти. Теоретично це виглядало так, що молодий чоловік після виходу зі звичайної школи потрапляв під опіку зрілого чоловіка, переважно у віці тридцять і кілька років, котрий відповідав за його подальший інтелектуальний і моральний розвиток, ставився до нього люб’язно, проявляв розуміння, сердечність і любов у найшляхетнішому розумінні, маючи, як стверджував Сократ, тільки одну мету: моральну досконалість улюбленого підопічного*.

/*Педерастія у грецькому розумінні відродилася у Х столітті нашої ери серед буддійських монахів у Японії, котрі цінували подібні зв’язки між наставником і учнем. Старший монах ставав учителем і наставником новачка, котрий віддячувався йому любов’ю і прихильністю. Пізніше подібні зв’язки проявлялися у середовищі воїнів, що клялися один одному у вірності до кінця життя. Однак, у XVII столітті класичні форми педерастії поступилися місцем звичайним гомосексуальним зв’язкам дорослих чоловіків, переважно у театральному середовищі. У японському театрі виступають виключно чоловіки./

Дослідники класики мають різні погляди на джерела педерастії у стародавніх Атенах, хоча більшість дотримується думки, що вона зародилася спершу у сусідній Спарті, а звідти перейшла до Атен. У Спарті педерастії сприяв змілітаризований устрій і чітка сеґреґація статей. В Атенах цей «імпорт» потрапив на сприятливий ґрунт відкритої на всілякі новинки громадської і політичної еліти. Варто пригадати, що атенську цивілізацію, котра пізніше вплинула на культуру цілого Заходу, створило суспільство кількісно відносно скромне. Звичайно, Атени мали імпонуючу, як на ті часи, кількість населення, але якщо відняти рабів і чужоземців, залишається заледве 30 тисяч громадян, котрі виконували функції влади у полісі. До IV ст. до Р.Х., коли Атени ніби впали у свого роду «летаргічний сон», кожен громадянин, котрий мав час і бажання, міг виступити на Форумі і висловити свою думку про все, що дебатувалося. З усіх, хто мав таке право, щороку вибирали раду з п’ятисот осіб. Судову владу виконував трибунал у складі сто одного або (в залежності від важливости справи) тисяча одного судді. Участь у прийнятті рішень з громадських справ вважалася громадянським обов’язком, і атенянин був готовий відмовитися на її користь від багатьох приємностей, оскільки у виконанні громадянських повинностей черпав величезне задоволення, а насамперед велику увагу приділяв своїй громадянській репутації і рахувався з думкою земляків. Як слушно зауважив один з істориків, атенянин був амбітним і охоче наслідував инших. У такому малому суспільстві, де всі всіх знали, бодай з вигляду, вистарчало, щоби впливовий громадянин з’являвся в товаристві молодого пристойного учня – і виникала мода, а з часом звичай. Зі зв’язку вчителя з учнем користали обидві сторони. Чим пристойнішим був учень, тим шляхетнішим повинен був бути його розум, а глибокий розум позитивно свідчив про вчителя. З иншого боку, чим більш знаменитим був учитель, тим більше слави припадало хлопцеві, що пішов до нього в науку, а марнославними були однаково – вчитель і учень.

Учені суперечки стосуються також питання, чи педерастія у грецькому розумінні мала виключно духовний характер, чи також тілесний. Дослідники, що поділяють біблійну точку зору на гомосексуалізм, радо би розглядали це явище в категоріях чистих духовних стосунків. Вони стверджують, що тілесність у висловах філософів – це метафора, а не відображення дійсности. Але факти є фактами, наприклад, якщо згадати Алківіада, учня Сократа. Якось йому довелося, коли він прибув на бенкет, побачити свого вчителя в обіймах господаря.

«Так ти розрахував, щоби посісти місце поруч з найкращим з усього товариства», – сказав він зі злістю. На що роздратований Сократ звернувся до господаря такими словами: «Агатоне, змилуйся, допоможи, бо любов цього чоловіка – це справді розпач. Відколи я його полюбив, вже мені не можна ні на кого глянути, ні поговорити з кимось иншим. Він і ревнує мене, і заздрить мені, влаштовує сцени, сварить, добре, що не б’є».

Діалог досить виразний, але його можна сприйняти як метафору, так само як і продовження, хоч звучить воно ще прикріше. Алківіад далі розповідає, що коли він ліг поруч з Сократом і спробував його обняти, то потерпів поразку: «Найспритніші з мого боку зусилля, тільки підсилили його тріумф... Він злегковажив «цвіт» моєї краси, зігнорував, просто образив». Якщо вважати, що Сократ продемонстрував йому тільки свою інтелектуальну перевагу і хотів дати учневі урок, то завдав собі надзвичайно багато труднощів.

По суті, найважливіше в цьому діалозі щось зовсім инше. Звернімо увагу, що Алківіад щиро і відкрито розповідає про спробу спокусити вчителя. Власне факт, що він це робить без найменшого сорому, дозволяє стверджувати, що педерастію у фізичному сенсі цього поняття трактували як звичайну тему розмови, принаймні у колі друзів Сократа.

Сам Сократ давав вихід своїй енергії виключно у бесідах, він не залишив жодних текстів. Усе, що ми знаємо про нього і про його науку, походить з «других рук», від таких учених, як Ксенофонт, Платон чи Атенай, котрі, однак, перемішували правду зі звичайними плітками. Деякі їхні розповіді викликають небезпідставні сумніви. Прихильники школи інтелектуальної любови чи любови душ стверджують, що Сократ на публічному форумі засуджував тілесну любов, що Платон виголошував хвалу виключно чистій любові, а Аристотель взагалі уважав, що педерастію треба поставити поза законом.

Опоненти, менш схильні до застосування юдейсько-християнських моральних норм, дотримуються думки, що інтелектуалізація сексу у такому масштабі є щонайменше неправдоподібною. Атеняни не відмовлялися від фізичних стосунків і не були байдужими до них. Радше навпаки, бо з задоволенням масово відвідували ґімназіони, в яких молоді хлопці, голі, якими їх сотворив Бог, бігали, стрибали, боролися, метали списи, виблискуючи намащеною оливковою олією шкірою і демонструючи пеніси зі спокусливо перев’язаною крайньою плоттю. Гомосексуалізм з участю підлітків є практично загальним явищем навіть у суспільствах, в котрих не бракувало рабинь і повій, які робили те, чого не можна робити пильнованим донькам багатих родів. Більшість відомих в історії суспільств і цивілізацій намагалися або іґнорувати це явище, або карати його як злочин, і тільки стародавні греки та п’ятнадцять століть тому майя на Юкатані надали педерастії правову форму.

Не можна виключати, що грецька педерастія, як і середньовічні байки про придворні любовні пригоди, належить до категорії сентиментальних ідеалів, котрі теоретично кришталево чисті і непорочні, а на практиці виглядають цілком инакше. Навіть Платон визнавав, що почуття мають не тільки духовний характер, пишучи про «присяги, які складають закохані, про ночі, проведені на порозі коханого, про приниження, яких від нього зазнає». Аристофан відверто насміхався – у «Птахах» одна з дійових осіб висловлює ось таку скаргу:

З моїм сином
Ти зле обійшовся, коли він вертався із бою,
Ти його ні поплескав, ні не обійняв,
Ані не пригорнув, ні не помацав знизу.

Цікаво, що Софокл засудив Едіпа на страшну долю через прокляття, що тяжіло над його батьком за те, що він закохався у гарного хлопця. Цікаво, бо сам Софокл, здається, найліпше знав, що педерастія – це не злочин, навіть не трагедія, хіба що фарс, як свідчить його власна біографія.

Однак, нелегко відрізнити автентичні чи, можна сказати, згідні з основними положеннями стосунки «наставник – учень» від фальшивих, тобто таких, що по суті мали инший зміст, і в цьому полягає, мабуть, найбільша трудність в оцінці явища грецької педерастії. Напевно, існували автентичні зв’язки, в яких учитель-філософ посвячувався вихованню і формуванню учня, обдаровував його щирими почуттями – історія знає такі випадки. Досить згадати про середньовічну Аравію або про різноманітні групи духовного відродження, в яких проголошується хвала ідеальній любові. Відбувається сублімація (облагородження) почуттів, коли фізичний потяг перетворюється на чисте благоговіння. Але не бракує також і циніків, і – якщо за докази брати малярство на вазах – можна погодитися, що серед атенян їх не бракувало.

В основному грецькі розписи на вазах представляють два види гомосексуальних стосунків. Перші – це анальні стосунки за участи партнерів з більш-менш однакової вікової категорії. Грецький медик тієї епохи пояснював, що деякі чоловіки отримують задоволення від такого способу любові, що, на його думку, є наслідком особливої вразливости, а значить податливости на фрикційні рухи тканин всередині ректум. Частіше зустрічається инший вид стосунків, коли активний учасник вкладає член між стегна пасивного партнера. У ролі активного партнера чи ініціатора зазвичай виступає старша особа, часто зображувана у благальній позі, в поклоні, з опущеною головою. Молодший партнер, навпаки, стоїть випростаний, часто з міною, ніби йому гидко від залицянь старця. На зображеннях важко помітити апофеоз зв’язків типу вчитель-учень, наставник-підопічний. Якщо відкинути тезу, що вони з’явилися на замовлення молодого зухвальця, котрий хотів увічнити себе в момент тріумфу (а відкинути треба, бо ця теза неправдоподібна), треба прийняти думку, що художники представляли сцени з життя і знущалися з підстаркуватих педерастів більш-менш так, як у цілому світі насміхаються зі старіючих ловеласів, що волочаться за молодими тілами.

Отже, пересічний атенянин ставився до педерастів без особливого ентузіазму, але одночасно захоплювався романами на високому рівні, котрі досить часто спричиняли політичні кризи. Архелай Македонський, Олександр, син Олександра Великого, Періандр з Амбракії (Арти) чи Гіппарх, син Пізистрата з Атен, полягли від рук красивих хлопців, з котрими мали любовний зв’язок або пробували фліртувати. Всі вони також були тиранами, тому вбивства набирали політичного значення, а винуватці злочину, що кохали инакше, ходили в ореолі слави борців за волю і громадянські свободи. Зрештою, явище мало широкий діапазон. У Спарті, а також на Евбеї та в Тевах (Фівах) педерастія асоціювалася з віртутіс мілітаріс. Платон, незважаючи на упередження, писав: «...Якби то можна було створити державу або армію, що складається з закоханих і улюбленців... Такі, навіть якщо би їх було мало, перемагали би цілий світ. Бо чоловік, що кохає... волів би ліпше сто разів загинути, [ніж] залишити улюбленця або не допомогти йому в небезпеці – отже, нема такого боягуза, котрого би сам Ерос тоді не надихав мужністю так, щоби він дорівнявся до найміцнішого від природи». Відомий Святий полк з Тев (Фів) складався винятково з закоханих один в одного чоловічих пар. Він покривав себе славою протягом 33 років, поліг аж від об’єднаних сил короля Філіпа і Олександра Македонського у битві під Хевроном (у 338 р.н.е. – прим. перекл.). З трьохсот осіб особового складу не вцілів ніхто.

У цьому сенсі педерастія, звичайно, знаходила схвалення. Навіть ті, що ніколи не вступали у такого типу зв’язки, щонайменше проявляли розуміння. Але чоловічо-чоловічі зв’язки мали також инший, скажімо, менш шляхетний характер.

Агафон, великий атенський трагік, напевно, не викликав ані здивування, ані огиди з боку приятелів з богеми, коли з’являвся одягнутий у жіноче вбрання (шафрановий хітон, накидку) з сіточкою на волоссі і на високих підборах. Але хлопці, що займалися проституцією, у жіночих сукнях і у повному макіяжі, вважалися безсоромними і викликали огиду. «Легше сховати п’ять слонів під пахвою, ніж такого одного» – говорило атенське прислів’я, що виражало хіба що осуд. А хлопці-професіонали пропонували себе на певні години або домовлялися на більш довгі періоди. У судових записах збереглася справа якогось Теодота. Один з його клієнтів-коханців оскаржив иншого у свідомому порушенні тілесної недоторканости молодика, за що за тодішніми (початок IV століття до н.е.) законами грозило вигнання і конфіскація майна. Очевидно, у хід пішла ревність, і це, мабуть, не був окремий випадок, бо молоді на брак клієнтів не нарікали.

Вигнання і конфіскація – не єдине покарання, а порушення тілесної недоторканости хлопця – не єдиний звичаєвий злочин, що суворо переслідувався. На початку VI до н.е. Солон – великий законодавець, мудрець і ... педераст – вимагав смертної кари для кожного дорослого чоловіка, котрий без конкретного і легального приводу увійде на територію школи (тобто, до хлопців у віці перед статевим дозріванням). Суворість кари означає, що педерастія у сучасному значенні цього слова не була чимось невідомим. За злочин, що карається законом, Солон вважав також контакти раба з вільнонародженим хлопцем. Звичайно, мова не йшла про рабів учителів, а якщо існував такий параграф, спочатку мусів бути привід. Злочином також було намовляння хлопця до надання сексуальних послуг. Винного назавжди позбавляли громадянських прав. Попри всю суворість приписів права каралися тільки особи, спіймані на «гарячому» вчинку.

Два століття, позначені педерастією, належать до найкращих періодів в історії класичної Греції, що зовсім не означає, що між гомосексуальним розгулом і розквітом культури існує безпосередній зв’язок. Не можна прийняти також аргумент, що якби педерастія була загнана у підпілля, то на основі сублімації з’явилися б ще прекрасніші твори атенського мистецтва і ще більш вражаючі будівлі. І не мали би рації ті, хто стверджує, що атенська культура розквітла у кліматі звичаєвої свободи, що гомосексуалісти, користуючись повною толеранцією, могли творчо себе реалізувати. Бо насправді трохи не так. Партенон, наприклад, не був твором однієї людини чи ексклюзивної групи. При будівництві працювали тисячі людей – звичайних ремісників, котрі не мали нічого спільного з елітарними модами на ті чи инші еротично-товариські зв’язки. Замовлення на різну діяльність, пов’язану з будівництвом, надавалися справді широко. Ми знаємо, наприклад, що один атенянин, що мав власну одноосібну фірму, як ми би висловилися сьогодні, отримав замовлення привезти десять возів мармуру з Пентелікону. Инший, що наймав двох працівників і мав трьох рабів, був законтрактований для різьблення однієї з колон. Ми небагато знаємо про приватне життя головних будівничих – Фідія, Іктина і Калікрата. Але вони не належали до еліти, тому, напевно, не забивали собі голови хлопцями. Праксител – останній з великих художників епохи – явно пропадав за жінками, а найбільше за Фінре, відомою куртизанкою, котру він увічнив у вигляді Афродити з Кнідосу.

На закінчення, як видається, можна сказати одне: сформована під впливом (назвімо це так) освітньої педерастії позиція атенян сприяла розвиткові культури. Здається також, що без неї – у грецькому розумінні, без її впливу на розумове життя філософський фундамент західної цивілізації був би значно біднішим. «Однак, неможливо визначити», – зауважив іспанський гуманіст і мислитель Хосе Ортеґа і Ґассет, – «як далеко ідеї Платона проникли в основу сучасної західної цивілізації, але звичайні старші люди на Заході до цього часу користуються платонівськими поняттями». Робер Фласер’є, французький мислитель і рішучий противник педерастії, писав, що «тези Платона зберігали би абсолютно ту саму вагу і вартість, якби вони були побудовані на фундаменті гомосексуальної орієнтації». Це твердження унікальне. Платон, котрий ніколи не одружився, але у своєму довгому вісімдесятирічному житті мав багато стосунків «пристрасної дружби», напевне, не розвинув би своєї теорії любові, якби не насичувала його епоху атмосфера педерастії.

Повернення до Атен

Вікторіанські та едвардіанські знавці сильних еротичних відчуттів не обмежувалися дівчатами та дівчатками. Вони цінували також і хлопців. В Англії діяло навіть товариство (не дуже знаменитих) поетів під назвою «Уранія» (Уранія – одне з імен Афродити) – прихильників грецьких традицій педерастії. Його члени, інтелігенти, брали під опіку хлопців з багатого середовища, формували їх, виховували і, звичайно, любили у всіх сенсах цього слова.

Але це був виняток, значно частіше зустрічалися зв’язки менш елегантні, без жодних посилань на історію, вибудувані на емоціях, на засадах попиту і пропозиції, про що свідчать мандрівки преподобного Чарльза Паркгурста Нью-Йорком у 1892 році. Він оскаржив нью-йоркський маґістрат у сприянні «гріхові і розпусті», але не мав конкретного матеріалу для доказів. Міська влада почулася ображеною і викликала пастора до суду. Коли преподобний Паркгурст зорієнтувався, що може програти суд, він найняв приватних детективів і вирушив до міста на пошуки доказів. Детективи знали метрополію наскрізь і повели пастора в околиці Тендерлен і Гаймаркет – нью-йоркських районів гріха. Вони показали йому похмурі «салуни», будинки розпусти, китайські курильні опіуму, а наприкінці завели на Третю Західну вулицю до «Ґолден Рул Плеже Клаб» – «Клуб відпочинку «Золотий переділ». У підвалі перед очима пастора постали ряди комірчин, а в кожній був хлопець з викличним макіяжем, з м’якими дівочими рухами, привчений говорити фальцетом і з дівочим іменем. Коли детективи поясними пасторові, що ці хлопці роблять, той врятувався втечею.

Обминаючи питання віку, комерційний гомосексуалізм почав існувати в Англії та Сполучених Штатах тільки під кінець вибуху проституції у дев’ятнадцятому столітті. У Франції він з’явився раніше, у чому, між иншим, є частка «заслуги» поважного Кодексу Наполеона. Ще у ХVІІІ столітті французи відправляли гомосексуалістів на вогнище – їх палили значно довше, ніж чарівниць – аж до 1725 року. У часи Першої імперії, однак, було поставлено край дискримінації тих, що «кохають инакше». Постановляв це власне Кодекс Наполеона. Було би перебільшенням стверджувати, що в результаті лібералізації прав у Франції стався вибух гомосексуалізму та лесбійської любови, але у шістдесяті роки ХІХ століття обидва ці явища супроводжувала атмосфера товариської та правової толеранції при умові, що вони не зачіпали молодших двадцяти одного року. У Парижі діяло близько трьохсот чоловічих проституток на чолі зі знаменитим Андре. За Едмоном де Конкур Андре повинен був під час сезону, тобто коли відбувалися бали в Опері, загрібати до 1800 франків за свої послуги. (Денний заробіток ремісника складав тоді 2-4 франки, а згадувана вже люксусова куртизанка Кора Перл брала п’ять тисяч франків за ніч). Деяких чоловіків, що продавали себе, неможливо було не зауважити на вулиці. Вони носили жіночі сукні, макіяж, а брак грудей доповнювали відповідно приготовленими баранячими легенями. Сировину найперше варили, потім надрізали, щоби річ отримала відповідну форму. Франсуа-Авґуст Вейн розповідав про нещастя, яке трапилося з одним із власників баранячого пристосування. Його біда полягала в тому, що коли після приготування він «виніс ті легені на горище, щоби остудити, кіт прокрався туди і зжер одну цицьку».

Инші радше приховувалися, в будь-якому разі не кидалися в очі, що часто приводило до двозначної ситуації. Брати Ґонкур записали інцидент, пов’язаний з одним зі службовців військового міністерства. Він мав широкі контакти серед солдат Імператорської гвардії і багатьох з них приводив у салони, представляючи як своїх знайомих. «У влади», – пишуть Ґонкури з певною іронією, – «виникла підозра, що у війську готується змова».

У Німеччині також підозрювали змову. На переломі століття поширився поголос, що на цісарському дворі панують кілька гомосексуалістів і що вони оточили кайзера таким щільним кордоном, що до нього не мають доступу навіть найбільш відповідальні (читай – гетеросексуальні) радники. Плітки підсилилися, коли граф Ґюнтер фон дер Шуленбурґ розіслав до відомих йому гомосексуалістів – аристократів запрошення на участь у «Лізі приятелів на користь оборони» («Урнінґс»), котру він власне засновував.

У цій ситуації видавець популярного берлінського часопису «Ді Цукунфт» Максиміліан Гарден визнав, що справи зайшли дуже далеко, і вирішив викрити «Урнінґс». Отже, він писав у 1906 році, що мова йде про «братство набагато потужніше, ніж масонська ложа, союз тісно пов’язаних між собою людей, що діє понад кордонами держав, класів і релігій. Його члени проникають усюди – мають вплив при дворі, займають високі пости у війську, діють у пресі, в торгівлі і в освіті, не бракує їх навіть у судах. Вони творять спільний фронт проти спільних ворогів». Тут ми маємо справу з теорією змов. Переважно її застосовують до євреїв, а на другому місці – до масонів і братів вервиці. На цей раз ціллю стали гомосексуалісти. Суспільство відчуло занепокоєння, тим більше, що вигадана загроза чигала всюди. Євреїв у крайньому випадку можна розпізнати, а гомосексуалістів – ні. Акція Гардена виявилася результативною у тому сенсі, що «Урнінґс» розпущено, а суспільну думку налаштовано проти гомосексуалістів. Не дивлячись на зусилля і аргументи знаменитого тогочасного берлінського сексолога Маґнуса Гіршфельда, котрий вважав гомосексуалістів «третьою статтю» і домагався для них правового захисту, суспільство у своїй більшості зайняло ворожу позицію стосовно до чужої йому сексуальної орієнтації. Навчилися розпізнавати «педиків», почали їх бойкотувати і переслідувати, зі знущанням обзивати «сто сімдесят п’ять» – від номера параграфа у німецькому карному кодексі, який стосується гомосексуалістів.

В Англії становище гомосексуалістів виглядало инакше. Англійці довели до абсолютної досконалости мистецтво не зауважувати гомосексуальні схильності у тих, до кого мали повагу чи симпатію і трактували їх як своїх, одночасно засуджувати цілком і повністю ці ж риси у чужих (іноземців та представників суспільних низів) і маргіналів (як Оскар Вайлд). У справах сексу у вікторіанській Англії було більше ілюзій, ніж лицемірства, хоч саме у питанні гомосексуалізму останнє, здається, брало верх. Таку позицію формував, між иншим, і параграф про кару смерти за содомський гріх. Він набрав чинности з 1861 року, хоча використовували його рідко. У системі, де щодо «права» вирішальними є еволюція і прецедент, часто проявляються непослідовність і довільне трактування тих чи инших параграфів. Прикладом може бути таке правопорушення, як «публічна содомія», тобто вчинення цього у присутності третьої особи, але ніде у параграфах не визначено суті содомії. Бувало деколи ще у ХVІІІ столітті, що до в’язниці кидали невдаху, котрий знаходив задоволення у вдяганні жіночого одягу, хоча окрім цього нічого поганого не чинив. У 1828 році увійшов у життя закон про тілесну недоторканість. У ньому був запис, що той, «хто вчинить ображаючий акт содомії з иншою особою чи твариною, буде страчений, як злочинець». Крім того, у цьому ж розділі додано, що якщо якимось чином у минулому сталося, що винний у содомському гріху чи зґвалтуванні уникав кари «через трудність встановити, чи вчиняв він названий ображаючий злочин», то у майбутньому про вину «не буде вирішувати факт еяколяції, бо вистачить ствердити, що мала місце пенетраця (проникнення)». І такий припис діяв до 1861 року, коли з кодексів усунено смертну кару за «содомію» і замінено її карою ув’язнення від десяти років до довічного ув’язнення.

Тогочасне оновлення законодавства стосувалося не тільки гомосексуалістів. У 1826-1861 роках парламент скоротив перелік злочинів, що каралися найвищим покаранням, – з двохсот до чотирьох (зрада, вбивство, піратство та дії проти закону про охорону портів), а покарання за гомосексуалізм теж були значно пом’якшені. Хто мав настільки здоровий глузд, щоби стосовно своїх сексуальних уподобань більш-менш зберігати таємницю, міг почуватися абсолютно спокійно.

Так було до 1885 року, коли парламент ухвалив обмежуючий додаток до закону про кримінальні злочини з метою – як проголошувала преамбула – «захисту жінок та дівчат, ліквідації будинків розпусти і т.д.». У першій версії документа не було згадки про гомосексуалізм. Відповідній припис був введений пізніше без особливих роздумів, якщо судити з його досить неформальної редакції. А звучить цей параграф так: «Чоловік, який чинить, полегшує чи пробує вчинити, або примушує иншого чоловіка до акту неформального характеру», вчиняє злочин, який карається ув’язненням до двох років, а суд може додатково покарати винного тяжкими роботами. Це був дуже обмежувальний припис. У його світлі переслідуванню підлягали всі гомосексуальні зв’язки, отже і ті, учасниками яких були дорослі чоловіки, які виконували свої сексуальні прагнення в таємниці і за двосторонньою згодою, а також ті, котрі залишалися «неспожиті». Таким чином сформульований параграф відкривав широкі можливості для шантажу. Він діяв аж до 1967 року, коли був зновелізований і злібералізований, хоч не до кінця. Одним словом, визнано, що двоє дорослих чоловіків можуть робити один з одним те, на що мають бажання, але надалі покаранню підлягав гомосексуаліст у мундирі – військовий чи поліцейський.

Закон від 1885 року, однак, дав инший результат, ніж планувалося. Крім меншого покарання (два роки проти десяти або довічного) звичайний гомосексуаліст відчув себе у більшій небезпеці. По-перше, тому, що власне в результаті зменшення максимального покарання поліція і суди частіше, ніж до того, були готові розглядати справи про сексуальні злочини, а по-друге, кожна така справа розголошувалася, що мало більш важливий вплив на життя і долю «винного», ніж перспектива ув’язнення. Зовсім инакше з професіоналами. Ті не боялися ні викриття, на втрати репутації, а два роки ув’язнення не лякали.

Чоловікові-проститутці завжди було легше, ніж жінці. Він не кидається так в очі, і якщо спеціально не демонструється, не переодягається в жіноче вбрання, поліція взагалі дає їй (йому) спокій, навіть якщо вирушає на «полювання» у місця, де наперед відомо, хто є хто і чим займається. Є такий цікавий туристичний путівник Лондоном з п’ятдесятих років ХІХ століття, котрий описує такі місця і території «полювань» для прибульців з провінції, що цікавляться життям столиці. «Квадрант, Голборн, Фліт Стріт і Стренд – це околиці, де їх [чоловічих проституток] повно. Ще донедавна у пристойних готелях в околиці Черінґ Кросс вивішували таблички: «Увага, в околиці нишпорять педерасти». Впізнати їх легко. Стоять вони переважно перед галереями та магазинами з картинами, одягнуті за модою, зовні подібні до жінок... Найбільше їх на Квадранті, там парадуються найбільш відомі, полюючи на клієнтів так само, як звичайні проститутки».

Автори путівника дещо перебільшили. У ХІХ столітті чоловічі проститутки не мали аж такого попиту і не було їх аж так багато, як вони оповідають. Суспільний і звичаєвий клімат сприяв тому, що бісексуалісти, котрі могли бути потенційними клієнтами, схилялися більше до гетеросексуальних зв’язків, а більшість чоловіків з гомосексуальними схильностями зазвичай цього не усвідомлювала. Серед переконаних гомосексуалістів хіба чотири-п’ять відсотків користувалися послугами чоловічих проституток.

Про дійсний масштаб гомосексуалізму у тодішній Великій Британії і у Сполучених Штатах важко сказати щось впевнено. Кожна оцінка буде обтяжена порядною долею помилки хоча би тому, що в обох країнах виникла мода на міцну чоловічу дружбу. Часто за цим приховувалися звичайні гомосексуальні стосунки, деколи дружба, очевидно, компенсувала приховувані гомосексуальні прагнення. Важливе инше, а саме, що були це зв’язки, які сприймалися товариством і навіть були оточені певною повагою, якщо тільки вміщалися у визначену звичаєву умовність, а їх учасники не переходили межі, за якою – як це гарно сформулював Герман Мелвілль – починається «найсолодше з відчуттів, яке може об’єднувати двох людей». Однак, з початком fin de siиcle у звичаях відбулися зміни. Молоде покоління починає все більше переходити межі, що до цього часу вважалися непорушними. Власне, кожен з учнів англійських «паблик скулс» (державних шкіл) мав досвід гомосексуального посвячення. Цьому сприяв монастирський режим шкільних інтернатів, у котрому молодий чоловік проводив кілька років. Але гомосексуальний досвід переважно закінчувався із закінченням навчання. Під кінець століття, однак, відбувається певна зміна. Шкільний досвід, а за тим і сексуальна орієнтація, набирають постійного характеру, і не один з колишніх учнів залежить від них і в дорослому житті. Уже цитований В.Т. Стід потрапив «у яблучко», пишучи на полях справи Оскара Вайлда, що якби «так, як Вайда потрактувати всіх, хто допустився подібного вчинку, до (в’язниць) Пентонвілль і Голловей треба перенести повністю Ітон, Гарроу, Гербі і Вінчестер. Однак, тим часом хлопці далі будуть там набиратися звичаїв і навиків, за котрі у дорослому житті вони можуть потрапити до в’язниці або на важкі роботи».

Закінчивши Ітон або Гарроу, молодий чоловік потрапляв переважно до Оксфорда або Кембриджа і продовжував навчання у таких самих умовах, тобто жив в інтернаті і вчився у коледжі для хлопців. Тільки у сімдесятих роках ХХ століття , коли про ці справи можна було говорити досить відверто, виявилося, що англійські освітні заклади для еліти – це де факто інкубатор гомосексуалістів. Також стало зрозумілим, що ця система поважно загрожувала безпеці окремих осіб і держав. Вихованці Ітонів і Вінчестерів займали, переважно, високі посади в уряді, дипломатії та адміністрації і ставали легкою здобиччю для різних мастей шантажистів.

Переклала Л.К.