Рей Таннагілл

Пропащі жінки

Факт, що тендітну, ніжну і покірну жінку вікторіанської епохи сприймали як істоту, позбавлену статевих рис, не повинен нікого дивувати, бо вона такою і була: несвідома власної фізіології, викохана, виплекана, «одухотворена». Навіть ті, в яких виконання «подружнього обов’язку» не викликало огиди, вимагали дуже делікатного підходу, з чим небагато чоловіків вікторіанської епохи могли справитися. Вони мали власні проблеми, власні комплекси, і свідомість того, що «ангел», котрий покірно йде у ліжко, насправді гидує «подружнім обов’язком», жодним чином не сприяла взаємному задоволенню.

Це була патова ситуація, але на підмогу прийшов сам святий Августин у далеко не святому союзі з медициною. Отці Церкви, як відомо, проголошували, що секс навіть у подружжі допускається тільки тоді, коли має на меті дітонародження, і цю тезу Католицька Церква перейняла з усім, що з цього витікало, розвиваючи і застосовуючи до багатьох инших аспектів життя вірних. Але через конфронтацію з природнім інстинктом людини і при відсутності механізмів масової комунікації ця доктрина мала досить обмежені результати. До часу, коли на арену історії в дев’ятнадцятому столітті вийшли протестанти. Старанні дослідники проблем теології звернулися безпосередньо до джерел, вникаючи в науку св. Августина глибше, ніж їхні католицькі попередники, і отримали захоплюючі результати. Не кожен, щоправда, доходив до таких кардинальних висновків, як американка Еліс Стокгам, котра в 1894 році заявила, що чоловік, який домагається, щоби жінка йшла з ним у ліжко без думки про зачаття потомства, робить з неї свою особисту проститутку, але всі погоджувалися, що чоловік не повинен нав’язуватися жінці зі своїми тваринними інстинктами частіше, ніж це абсолютно необхідно – раз на місяць, можливо, раз на тиждень, коли справді не може стриматися, але ніколи під час менструації.

Це не означає, що вікторіанські дружини залишалися невикористаними, як перелогова земля. У 1871 році статистична англійська родина середнього класу мала шість осіб потомства, а 177 з кожної тисячі сімей видавали на світ десятеро і більше дітей. Однак, легко вирахувати, що заборона статевих стосунків під час вагітности і в період менструації приводила до того, що примусовий целібат тривав щонайменше шість років у перші дванадцять років статистичного подружнього зв’язку, що, можливо, не засмучувало жінок, але чоловікам, очевидно, завдавало неабияких стресів.

На щастя, а може на нещастя, не всі хотіли чи були змушені з цим миритися. Незалежно від того, як складалися справи у подружній спальні, вікторіанський джентльмен зовсім не був змушений стримувати свої природні інстинкти. Він мав багато можливостей і, по суті, не один був свято переконаний, що поступає добре, робить дружині приємність, задовольняючи свої інстинкти поза домом. Навіть більше, використання послуг проституток отримало релігійну санкцію. Бо св. Августин, розмірковуючи над проблемою сексу в Раю, прийшов до висновку, що (не враховуючи нещасливий епізод з Євою, змієм та яблуком) сексуальний зв’язок у випадку Адама та Єви повинен був бути дією, що була холодною, прорахованою і вільною від усяких «неконтрольованих подразників». І так було би на всі часи, якби не первородний гріх. Це він спричинився до того, що статевий акт обріс жагою і гріховними пристрастями. Логічне продовження дописали лікарі дев’ятнадцятого століття, визнавши, що копуляція, хоч шкідлива при зловживанні, не загрожує здоров’ю, якщо її не супроводжують якісь особливі емоції. Инакше кажучи, секс із повією, безпристрасний і холодний, «є меншою загрозою для чуттів», ніж та сама дія, вчинена з дружиною.

І так проституція розцвіла, як ніколи до того. На жаль, ми не володіємо жодними точними статистичними даними з цього питання. У гру входило надто багато людей і надто багато морально-політичних інтересів. За даними паризької поліції, у шістдесяті роки ХІХ століття у столиці Франції працювало 30 тисяч повій, що здається заниженим числом, якщо порівняти його з 35 тисячами осіб, арештованих тільки в 1868 році за звинуваченнями у жебрацтві та бродяжництві. За неофіційною оцінкою у Парижі в ті часи було біля 120 тисяч повій.

Різниця в оцінці їх кількости у Лондоні ще більша. Начальник митрополичої поліції у 1839 році стверджував, що в Лондоні працює заледве сім тисяч повій, коли за підрахунками Майкла Раяна з Товариства боротьби з аморальністю виходить, що біля 80 тисяч. Всупереч твердженням деяких істориків ця цифра не перебільшена. Діяльність митрополичої поліції охоплювала тільки частину лондонської аґломерації, що в 1841 році складалася приблизно з двох мільйонів мешканців. Більшість проституток трималася переважно передмість. Поліція ще не мала таємних агентів, її дані базуються на оцінці постових поліцейських і стосуються частини повій. Професійні повії не мали причини критися від ока влади, але инакше аматорки і жінки, що працювали «на пів ставки», котрі, звичайно, на вид поліцейського мундиру зникали у брамах і в нетрях будинків. Якщо взяти за основу, що на тисячу мешканців (а так переважно вважається) припадає 350 чоловіків віком 15-60 років і що в містах дев’ятнадцятого століття на дванадцять сексуально активних чоловіків припадає одна повія (а такі розрахунки існують), легко підрахувати, що мешканців великого Лондона у шістдесяті роки ХІХ століття обслуговувало приблизно 50 тисяч повій.

Однак, столицею сексу тогочасної Европи вважався Відень, який налічував у двадцяті роки 400 тисяч мешканців і 20 тисяч проституток, тобто одну на сім чоловіків. Прихильники габсбурґського Відня стверджують, що ці жінки обслуговували тільки туристів. Здається, подібне явище спостерігалося у Нью-Йорку – місті емігрантів і подорожуючих, що був тільки зупинкою на маршруті. У тридцяті роки Нью-Йорк мав, нібито, 20 тисяч проституток. Роберт Дейл Оуен, суспільний реформатор, піддає цю цифру сумнівові. Він підрахував, що якби кожна з тих дівчат працювала п’ять днів на тиждень (відмінусовуючи періоди менструацій) і якби приймала трьох клієнтів на день, кожен другий постійний мешканець Нью-Йорка мусів би користуватися їх послугами не менше, ніж три рази на тиждень. Отже, дійсність мала би бути дещо инша, що не означає, що Нью-Йорк був містом особливої сексуальної стриманости. Радше навпаки. Коли багато людей приїжджає і багато виїжджає, тобто в умовах високої мобільності суспільства, не одна аматорка або дівчина на потребу користувалася моментом, щоби заробити пару доларів. Вона виходила на вулицю на кілька днів, часом на кілька тижнів і або продовжувала, або покидала цю професію. Інакше відбувалося у Сан-Франциско у період золотої лихоманки, коли протягом чотирьох років (1848-1852) кількість мешканців різко збільшилася з кількох сотень до 25 тисяч, серед котрих було біля трьох тисяч повій, які прибули сюди зі всіх кінців світу – з Нью-Йорка, Нового Орлеану, Франції, Англії, Іспанії, Чилі і навіть з Китаю, і заледве жменька «гідних поваги» жінок. При такій конкуренції аматорки не мали на що сподіватися.

У двохсоттисячному Сінсіннаті кількість проституток у 1869 році оцінювалася у сім тисяч. Семисоттисячна Філадельфія мала їх, за підрахунками, дванадцять тисяч – пропорційно значно менше, ніж те перше місто, але Філадельфія також мала потужного конкурента у виді сусіднього Атлантик Сіті, про який, як про приморський курорт, писав у 1867 році один англійський журналіст-мандрівник: «Напевне, Париж витонченіший, Лондон більший, якщо мова йде про аморальність, порушення закону, гріх та гідну засудження розпусту, але ні Париж, ні Лондон, ні жодне инше місто світу не можуть дорівнятися до Атлантик Сіті».

Переклала Л. К.