Брюс Акерман

Майбутнє ліберальної революції

Ревізія ідеї революції

Революція. Це слово вже стало банальністю кінця ХХ століття. Скільки разів ми були свідками такого розвитку подій: збуджені юрби, загальні гасла, харизматичні лідери, що маячать з екранів телевізорів і розігрують цю добре відому героїчну (мело)драму. Та чи спроможемося ми на свіжий погляд? Чому ж нас так захоплюють революції?

Почнімо від абстрактного визначення, яке поєднує в собі і російські марксистські революції, й іранські релігійні революції, й націоналістичні революції в різних закутках світу, а також революції ліберальні. Особливі риси останніх можна помітити лише тоді, коли вони чимось вирізняються. А може, пошукаємо окреслення, яке б умістило в собі й ширші явища, наприклад, революції наукові? Тож із чого почнемо?

Почнемо із зауваження, що революціонери по-особливому ставляться до часу. Перша і найважливіша річ, на яку слід звернути увагу, – це бажання революціонерів ділити час принаймні на два відтинки: Досі і Тепер. Досі люди думали та діяли дуже неправильно. Тепер маємо нагоду відкинути давнє засліплення і “почати наново”.

Як починають наново? Це вимагає колективної дії, яку чинять відповідно змобілізовані та свідомі учасники. Ці чоловіки й ті жінки розуміють значення нових принципів і практик, – чи, якщо хтось бажає, – постулатів, і беруться за реорганізацію колективного життя таким чином, щоб потвердити їх вагу. Инакше кажучи: Революцією називаємо увінчані успіхом зусилля, оперті на колективній і свідомій мобілізації, метою яких є зміна існуючих принципів і практик, що стосуються основної сфери життя.

Зауважмо, що у наведеному окресленні бракує якогось ключового слова: я не наполягаю при цьому, щоб про революцію говорити лише в тому випадку, коли даний рух веде до абсолютної зміни існуючих засад. Це була б умова, нереальна для виконання. І хоч це буде скидатися на надмірну реторику, але ніколи не було й не буде жодної “тотальної” революції, яка б стосувалася одразу всіх без винятку ділянок життя. Ліберальні революціонери особливо підкреслюють необхідність основоположного обмеження амбіцій до змін. Для жменьки тоталітаристів, які все ще існують, саме з огляду на ці обмеження, претензії лібералів на революційність видаються абсурдними.

Однак я не бачу причин, щоб з огляду на кількох екстремістів відмовитися від поняття революції. В инших сферах життя й надалі говоримо про революцію, не вимагаючи при цьому абсолютного розриву неперевности. Наприклад, говорячи про наукові революції, не будемо стверджувати, що Коперник відкинув всі закони, сформульовані своїми попередниками. Як і не вимагаємо від тих, що революціонізують науку, щоб вони виходили за рамки своєї сфери досліджень і намагалися додатково зробити революцію в музиці чи в спорті.

Те саме стосується політичних революціонерів: досить і того, що вони спричиняться до значних змін в політичній системі, що існує. Вони не мусять змінювати усіх секторів суспільного життя. І без того, наприклад, зміна державного устрою, побудованого за принципом невтручання в економіку, на устрій за принципом керованої економіки, має революційний характер, якщо вона є свідомим масовим рухом; у майбутньому нас може чекати й екологічна революція, навіть якщо багато нинішніх практик залишиться без змін.

Незважаючи на ці уточнення, й надалі стверджуємо, що не всі зміни значною мірою відбуваються революційним способом. Багато з них, якщо не більшість, відбуваються шляхом еволюції*. Зміни додаються поволі і ніхто не забиває собі надміру голови тим, куди вони провадять. Реальність еволюційних змін не применшує, проте, впливу революційних рухів на життя сучасних людей. Тож чим відрізняються ліберальні революції від инших революцій?

Три типи революцій, два типи лібералізму

Ми здавна звикли до ідеї революції. Як у стародавньому Ізраїлі, так і в класичному Римі, окремі групи, а з ними й епохи, в які вони жили, поривали зі всім, що було раніше, приймаючи колективне рішення розпочати все від початку. Ми не зрозуміємо суті християнства, якщо не осягнемо переломного значення входження Ісуса в історію людства. Чим же відрізняється Новий Заповіт від Старого Заповіту, якщо не тим, що здійснює революційний поділ часу? Мусульманські фундаменталістські рухи, що точаться зараз у цілому світі, яскраво показують, що ера релігійних революцій ще не скінчилася.

Більшість сучасних революцій, однак, має більш світський характер. Це революції двох типів. Перші –революції романтичні: їх учасники дошукуються нових значень у мові, практиках і символах національної культури. З романтичним націоналізмом конкурує другий, більш раціоналістичний тип революції. Тут розпочати все спочатку пробують люди, віддані критичним принципам філософії й науки, які, на їх думку, витримують раціональну критику.

Я тут говорю про ідеальні типи. Насправді революціонери часто поєднують раціоналістичні, романтичні та релігійні елементи, утворюючи незліченну кількість комбінацій. А проте різні історичні революції наклали свій відбиток на кожну окрему рису. При бажанні реабілітувати ідеї романтичного націоналізму я б формулював перестороги на прикладі гітлерівської Німеччини, натомість бажаючи реабілітувати релігійні реформи, я б черпав приклади для застережень з Ірану. У цій книжці я захищаю ліберальні революції раціоналістичного типу і стверджую, що й надалі є логіка в їх існуванні, тому свої застереження братиму з марксизму. Раціоналістична революція завдячує свою недобру славу надмірним репресіям, які запровадила ленінська партія.

[...]

Тепер уже всім очевидна вся повнота тої невдачі. Питання лише, яка з того може бути мораль? Чи ми повинні спробувати зберегти ідею раціоналістичної революції, перш ніж викинути її на смітник історії, чи радше тішитися з приводу її смерти?

Неважко відповісти на це питання тим, хто ототожнює лібералізм з капіталізмом типу laissez-faire. Цей погляд знаходить своє підтвердження в історичній практиці й у філософській теорії. Ліберали ХІХ століття часто проголошували одностайну підтримку ідеї вільного ринку. Сучасні теоретики, такі як Фрідріх Гаєк (Friedrich Hayek) і Роберт Нозік (Robert Nozik), активно закликають повернутися до тої традиції. Помилкою було б не помічати цю течію мислення.

Проте ще більшою помилкою було б приписувати занадто велике значення цій течії ХІХ століття. Сучасні ліберали, принаймні з часів Джона Стюарта Мілла і Томаса Гілла Ґріна (Green), намагаються визначити належне місце ринку. На їх думку, вільний ринок є одним з головних, проте не єдиним, типом зайнятости. Ці намагання мають вже свою столітню історію – починаючи від Джона Дюї (Dewey) через Джона Ровлза (Rawls) й аж до нового покоління теоретиків, які намагаються затримати при житті ідеали активного лібералізму. Загалом кажучи, ліберальні активісти називають чотири типи обмежень функціонування вільного ринку. Перше обмеження – представлене в теорії ненадійности ринків – виникає з того, що в реальному світі ринок не підпорядковується ідеальним моделям досконалої конкуренції. Поширюючи цей пункт, можна обґрунтувати широку гаму державного втручання, від контролю довколишнього середовища службами захисту споживачів – аж до субсидіювання пенсійного страхування та страхування здоров’я. Друге обмеження – представлене в теорії дистрибуторської справедливости – ставить під сумнів право одного покоління переможців ринку передавати свій прибуток своїм дітям, не даючи при цьому рівних шансів дітям, які не мали багатих батьків. Третє обмеження – висловлене в теорії матеріяльних і культурних умов свободи – накладає відбиток на основне значення освіти в підготовці громадян для здійснення важливих виборів. Четверте обмеження – представлене в теорії громадянської рівности – полягає в забезпеченні усім громадянам порівняно рівного політичного впливу, незалежно від того, як їм пощастить на ринку. Тому активні ліберали підкреслюють стійкі переваги вільного ринку, але лише в тому ширшому контексті – назвімо його “структурою нічим не обмеженої рівности”. Без постійних зусиль, спрямованих на досягнення нічим не обмеженої рівности, будь-які просторікування на тему вільного ринку перетворяться на вироджену ідеологічну апологію багатих та впливових людей.

Можливо, це не здивує соціял-демократів, які й надалі дивляться на “капіталізм” з підозрою. Проте я, на відміну від них, ставлюся з ентузіязмом до ідеалу вільного ринку. Викликом для активної ліберальної держави є створення таких структурних умов, які нададуть правової сили дії ринкових механізмів, не перешкоджаючи при цьому справжній свободі, яку дає ринок.

Тепер моїм завданням є перекинути місток між цими активними ідеалами та ліберальною революцією. Йдеться просто про те, що такі ліберали, як Гаєк, визнають лише одне призначення революції. На їх думку, революція – це момент мобілізованого переходу від автократичного режиму до laissez-faire-типів правління, що обмежуються охороною приватної власности і гарантією свободи укладання угод. Активні ліберали вважають, що цей новий початок – це моральний тріюмф над штучними домаганнями автократів, забуваючи при цьому, що на цьому історія не закінчується. Устрій, закладений на засадах laissez-faire, з одного боку, визнає величезне накопичення успадкованого багатства, а з иншого боку, допускає існування неосвіченої верстви, позбавленої будь-якого майна. Такий систематичний неправильний розподіл багатства перетворює на фарс ідеал рівної участі в політичному житті. Водночас він тісно пов’язаний з різними проявами ненадійности ринку: утворенням картелю, знищенням довколишнього середовища, постійним надуживанням неосвіченістю споживачів. Жоден мислячий ліберал, незалежно від того, що стверджує Гаєк, не буде сприймати з радістю такої разючої несправедливости. Багато поколінь мусить змобілізувати свої зусилля – багато разів починати все наново, перш ніж якесь із західних суспільств наблизиться хоча б на крок до ліберального ідеалу нічим не обмежуваної рівности.

Ревізія антиреволюційних арґументів

Досі я намагався знайти в активній традиції сучасного лібералізму місце для поняття “революція”. Однак доведеться докласти багато зусиль, перш ніж те чи инше суспільство визнає ліберальну революцію програмою, на яку варто витрачати зусилля. Тож почну з обговорення найважливіших застережень, висловлюваних супроти того, що я пропоную. Сучасна ліберальна думка зродилася в боротьбі з гітлеризмом та комунізмом, тож вона озброєна арґументами, які позірно заперечують сенс будь-яких революцій, незалежно від того, чим вони інспіровані. Отож захисники ліберальної революції змушені пояснити, чому відомі арґументи проти патологій двадцятого століття виходять за межі відведеного їм простору і використовуються для заперечення будь-яких революцій як таких.

На підтвердження своєї тези я хотів би попросити читача подумати над тим, чим відрізняється основна мета ліберальної революції від мети инших революцій. Суперникам ідеться не про що инше, як про зміну людської природи: внаслідок змобілізованого акту колективної самосвідомости вони створять Нову Совєтську Людину чи щось не менш похмуре.

Революційні ліберали не ставлять собі за мету жодного радикального перетворення. Вони прагнуть підтримати, а не притлумити, незвичайне розмаїття людських прагнень. Вони вважають своїм завданням працю на користь суспільної справедливости в межах дотримання можливостей індивідуального зростання і розвою. Передусім вони звертають увагу на існуючий зараз несправедливий поділ засобів – на те, що дитина мільйонера має набагато більші можливості бути успішною в житті, ніж дитина, що живе в резервації. Инші діячі наголошують, що нестабільний ринок може стати причиною екологічних катастроф, оскільки принципи конкуренції зазнають спотворення в умовах монополії картелів. Ліберально налаштовані громадяни, які серйозно задумуються над необхідністю усунення такої структурної несправедливости, лише тоді досягнуть успіху, коли погодяться на політичну мобілізацію тривалістю в ціле покоління, метою якої буде забезпечення нових умов старту.

Кроки в напрямку нічим не обмеженої рівности вимагали б основоположних змін звичного нам виду західного суспільства. Однак прихильники цих змін протестують проти всіляких спроб використання держави для пристосування людей до тої чи иншої тісної політичної схеми. Ліберальні революціонери мають свої вади, проте не можна їм закинути тоталітарних амбіцій, які були прокляттям змін двадцятого століття.

Однак це лише початок нашого визначення ліберальної революції. Сумнівним є те, що багаті й впливові люди без нарікань відмовляться від несправедливих привілеїв, якими користуються зараз і які прагнуть передати своїм дітям. Хіба ж не слід сподіватися, що вони будуть обороняти status quo? Хіба пролиття крови, що випливає з тої боротьби, не підважить утопічних зусиль сучасних лібералів у їх прагненні до узгодження свободи і рівности?

Відповідаючи на це питання, відкидаю їх основне положення: ленінський знак рівности між революцією і насиллям. Безсумнівно, джерелом такої патології, як насилля, є динаміка революційного упередження як такого. Проте чи тиснутиме на нас ця динаміка, якщо ми зрозуміємо, що спричинює революцію? Спокуса застосування насильства випливає з того, що кожну революцію починає маленька жменька людей, без участи решти людей, яка неодмінно натрапляє на опір, коли починає проголошувати свої гасла. Ширша громадськість не завжди переконана в необхідності почати все з початку. Скептики, замість того, щоб пристати до активної програми лібералів, можуть потрактувати її як благородну ширму для мотивів, далеко не настільки шляхетних: чи раптом під покровом “нічим не обмеженої рівности” не криється звичайна заздрість і жадоба?

[...] Критичну самосвідомість можна збудити без застосування насилля. Позаяк і сам аванґард переконався в потребі революційної зміни, використовуючи міць арґументів, а не зброї. Тож чи варто втрачати надію, що за роки активної політичної діяльности й инші – багато инших – визнають тиск арґументів?

Звернення до насилля є шляхом напролом, якого саме треба уникати заради ліберальних вартостей. Люди мають право помилятися навіть у питанні суспільної справедливости. І мають право вимагати, щоб потенційні революціонери сприймали їх застереження серйозно і не змушували, а лише переконували до обдумування наново ідеалів доброго суспільства. [...]

Конституціоналізація революції?

Такою є мета славетної “дуалістичної” форми ліберального конституціоналізму. Дуалістична модель оперта передовсім на конструкцію двоколійної системи законотворення. Метою законодавчої гілки нижчого порядку є запис остаточних висновків, які виникають із плюралістичного ведення демократичної політики, висновків, які будуть сумою впливу різних груп інтересів, звичайного змагання за голоси виборців і практичного здійснення політики, тобто характерних рис буднів демократичної держави.

Натомість законодавча гілка вищого порядку організована з думкою про потенційних революціонерів. За допомогою спеціяльних процедур встановлюється, чи активна більшість громадян свідомо підтримує засади, які те чи инше революційне угруповання збирається виголошувати від імени народу. Багато малих угруповань відчуває своє покликання до революційного відновлення, натомість дуалісти підкреслюють, що лише деякі з них здобувають підтримку активної більшости громадян держави. Тому вища законодавча інстанція накидає строгий підбір інституційних тестів, за допомогою яких революційний рух мусить пройти схвалення, перш ніж здобуде дозвіл на зміну основоположних політичних засад. Найважливішим випробуванням є випробування часом. Перш ніж запроваджувати революційні зміни, необхідно з’ясувати, чи здобули вони собі тривалу, а не лише тимчасову підтримку переважної більшости громадян.

Однак самого випробування часом замало. Не варто впроваджувати в життя революційні ініціятиви, якщо виявлена їм підтримка якісно не відрізняється від підтримки, яку мають законодавчі зміни, впроваджені звичайним чином. Перш ніж буде прийнято остаточне рішення, мусять відбутися всезагальні та вичерпні дебати. Як прихильникам, так і противникам потрібно гарантувати рівні шанси на здобуття підтримки усього народу. Призначення дуалістичної моделі виходить за межі механічного підрахунку голосів, відданих під час референдуму. Тому вища законодавча інстанція мусить встановити, чи революційна ініціятива здобула продуману підтримку свідомої і переконливої більшости.

Коли ж аванґард самозванців успішно долає ці важкі випробування, часто виявляється, що він є самотнім і становить лише невеличку меншість. Однак так трапляється не завжди. По роках зусиль революційний рух врешті може подолати смугу перешкод, встановлену вищою законодавчою інстанцією. У такому разі дуалістична конституція надає вимогам нового початку особливе місце в правовій системі. Нові принципи стануть вищими законами зі значною силою проникання в звичайний хід політики аж до перемоги чергової революції.

Ця двогілкова система – зовсім не новаторство. Якраз навпаки – саме завдяки йому конституція Сполучених Штатів так чудово проіснувала упродовж останніх двохсот років. Життєздатність конституції часто вважається доказом стабільности американського суспільства. Проте це хибна думка. Коли в 1787 році створювали конституцію, Америка мала статус колишньої колонії з невеликою кількістю жителів. Перш ніж ця нова держава перетворилася на провідну у світовому масштабі економічну та військову силу, вона мусила зазнати багатьох трансформацій – від рабовласницької системи 1787 року до ринкового капіталізму, який став переважати після війни за незалежність, від панівної на початку двадцятого століття системи laissez-faire до держави Нового ладу з керованою економікою, від учорашньої декларативної рівности до сучасних намагань забезпечити справжню рівноправність неграм і жінкам.

Американській конституції саме тому вдалося допасуватися до таких революційних змін, що її творці постановили наділити її двогілковою структурою. [...] Завдяки дуалістичній конституції вони мали в своєму розпорядженні правові можливості, достатні для впровадження в життя своїх безкровних революцій. Ці успіхи виділяються на тлі багатьох фальстартів в історії Америки. Бо набагато частіше трапляється так, що політичний аванґард закликає розпочати все наново, а потім виявляє, що більшість людей зовсім цього не прагне.

[...] Коли ми звільнимося від марксистсько-ленінського способу думання, виявиться, що ідея безкровної демократичної революції не є чимось незвичайним. Те, що така можливість існує насправді, переконливо доводять не лише події, що відбувалися у 1989 р. у Східній Европі. Американська дуалістична демократична система доводить, що таку революцію можна здійснити конституційним шляхом. Дуалістична конституція завдяки запровадженню спеціяльної законодавчої системи вищого порядку наділяє революційний аванґард можливістю дій, альтернативних до гострих вуличних сутичок. Замість прославляння силових рішень, вона заохочує його до того, щоб він піддав свою справу важким випробуванням, які законодавча система вищого порядку ставить перед революційними пропозиціями.

Деякі революціонери відкидають таке запрошення. Однак тоді вони заслуговують називатися бандитами, якими вони по суті й є. Ліберальні революціонери не сподіваються на силові рішення, а навпаки – відкидають насилля. Вони підтримують дуалістичну структуру, яка ретельно контролює пропозиції аванґарду, щоб потім підтримати ті дискусії і рішення, які завоюють собі справжню популярність.

Революція і межі розуму

Досі наші міркування зосереджувалися на двох питаннях етичного характеру: Чи вимагає революція кардинальних змін людської натури? Чи змушує революція до брутального священнодійства насилля? Якщо так, то ліберали повинні відкинути свої ілюзії ХІХ століття щодо переваг революції. Якщо ж ні, то можемо зробити наступний крок у наших пошуках.

Припустімо на хвильку, що більшість ліберально налаштованих громадян мобілізується, щоб підтримати новий початок, тобто бере на себе зобов’язання докладати серйозних зусиль для досягнення справжньої рівности шансів або ж задля систематичної охорони довколишнього середовища. Коли такі зобов’язання взяті, то чи є певність, що ліберали володіють достатніми знаннями, необхідними для планування такої системи державного втручання, при якій позитивні наслідки переважатимуть над неґативними? Чи не зруйнують тих найкращих за своїм задумом планів наслідки побічної дії, які зведуть нанівець ті ідеали, що привели в рух революційні перетворення? Хіба ж світ не є занадто складним, аби можна було досягнути чогось за допомогою слабких прийомів з арсеналу суспільної інженерії? Хіба ж не належить нам нарешті зрозуміти, що Гаєк має рацію, коли стверджує, що революційний заклик до радикальних перетворень є справжньою ілюзією, химерою, яка дає змогу технократам нав’язати жорстоку тиранію решті суспільства?

[...]

Усупереч усій іронії історії революціонери протягом останніх двохсот років часто досягали деяких зі своїх найважливіших цілей. Багато з тих революційних “перемог” породило величезне зло: сталінську колективізацію, гітлерівське “остаточне розв’язання”. Однак це сталося через те, що багато переможних революцій двадцятого століття грішило антилібералізмом. Можна шкодувати з приводу штучного успіху антиліберальних революцій, проте не можна стверджувати, що революціонерам не вдається досягнути своєї мети. Чому ліберали мали б відмовитися від ідеї активної політичної зміни на користь своїх опонентів?

Консерватори віддавна висловлюють сумніви, чи ліберали спроможні освоїти мистецтво суспільної інженерії. Проте в останній декаді XX ст. над цими їх міркуваннями взяв гору инший сумнів: зі скепсисом вони стали придивлятися до самої теорії пізнання, з якої походить лібералізм. Зате вони не беруть до уваги драстичних питань емпіричного характеру, на які ліберали наштовхуються при введенні в дію своїх програм. Нові сумніви сягають глибше: до теорії морального пізнання, що її проголошують ліберали.

[...]

Тож як нам співіснувати на щодень? Невже ми вже назавжди приречені на помилку, якої колись припустилися стародавні греки, які зневажали чужих і називали їх варварами лише через те, що для грецьких вух їх мова звучала “вар, вар, вар”? Невже ми завжди мусимо знищувати те, чого не в стані зрозуміти? Ні, є й инший вихід: мусимо виховати в собі політичне усвідомлення існування проблеми перманентної чужости і пошукати політичних вирішень. Ти і я можемо й надалі залишатись чужими, але можемо за допомогою політики знайти спільний простір, який би оберігав наше право на дотримання нашої инакшости без взаємних нападів.

Якщо будемо співпрацювати над побудовою ліберальної держави, яка забезпечить нам рівні права на инакшість, то, навіть якщо не станемо друзями, не будемо вже один для одного чужими. Станемо толерантними громадянами, які розмовляють між собою різними мовами. І навіть якщо видаватиметься нам, що переконання иншого є дивними чи перверзійними, то, враховуючи це, може, нам удасться знайти спільну площину для порозуміння: і ти, і я шукаємо в цьому світі сенсу. Можемо – мусимо – створити такі цивілізовані форми політичного життя, які дозволять кожному з нас поважати шукання иншої сторони.

Саме це обіцяє ліберальна революція. Моя зустріч із тобою відбувається не за якихось мітичних обставин, а тут і зараз. Я запрошую тебе до співпраці, щоб збудувати такий світ, який однаковою мірою вшанує твоє і моє право на инакшість. Працюючи над суспільним розумінням, необхідним для втілення цього задуму на практиці, може, досягнемо нового початку в наших взаємних стосунках. Може, це нам вдасться настільки, що наші діти, озираючись назад, скажуть: “Завдяки їм ми можемо відкрити нове значення у високому твердженні, що всі люди народжуються рівними”.

Однак, можемо й програти. Ліберальна революція є важкою справою, важчою від революційних вправлянь, що їх пропонують наші релігійні та націоналістичні суперники, які дають глибоку духовну сатисфакцію, у якій відмовляють собі ліберали. Ці суперники дозволяють своїм прихильникам проголошувати з по-різному розставленими наголосами: “Саме ми – Вибрані, і нехай зникне решта людства”.

Ліберальні революціонери вводять основоположне розрізнення між “Я” суспільним і “Я” приватним. Вони публічно закликають соратників до єдности й побудови політичного життя, опертого на взаємоповазі та ввічливості. Натомість приватно часто виявляється, що зустрічі з иншими людьми підтверджують лише сумніви в етичних ідеалах, що визнаються чужими, яких вони все ж вважають своїми співгромадянами. Важко витримати напруження, породжене розбіжністю між особистими переконаннями і толерантністю, яку виявляють публічно. Набагато легше застосувати силу держави для затушовування відмінностей, ніж для їх підтримки чи толерування.

Однак проблема полягає не лише в тому, щоб дати собі раду з тою душевною напругою. Джерелом особливих труднощів є практичні випробування, перед якими опиняються ліберальні уряди. Трапляється, що инші революціонери по-своєму заграють з тоталітарними концепціями держави і використовують централізовану владу для просування своєї релігійної чи національної Ідеї в найпотаємніші закамарки суспільного життя. Стосунки лібералів з державою набагато складніші. З одного боку, ліберали мусять творчо використовувати централізовану владу для того, щоб гарантувати кожному громадянину, який вирушає на пошуки сенсу, однаковий доступ до основних благ – здоров’я, багатства, освіти. З иншого боку, проголошують принципи обмеженої влади. Завданням держави не є розв’язання ключових життєвих проблем, а лише забезпечення груп такими засобами, за допомогою яких вони самі зможуть відповідально вирішувати ці проблеми.

Це взаємне зобов’язання тягне за собою конечну необхідність скласти список-обмеження стратегічних втручань держави, які забезпечать рівність на старті. Класичними прикладами таких втручань є прогресивні податки і обов’язкова середня освіта. Проблема в тому, щоб знайти такі нові форми втручання, завдяки яким будуть зреалізовані постулати нічим не обмеженої суспільної рівности. Коли основні права забезпечені, ліберальний правовий уклад спрямовується на відкриття перед громадянам широкої гами поліпшень, хоча б на зразок свободи думки чи свободи об’єднання, які уможливлюють торгівельний обмін між громадянами і співпрацю на встановленими ними ж самими принципами в рамках справедливої основної структури.

Тим самим ліберальний революціонер висловлюється на підтримку верховенства права. Громадянина не треба змушувати запобігати перед бюрократами. Законодавство гарантує йому основне право рівного життєвого старту і пропонує багату пропозицію механізмів співпраці. Завдання суддів полягає в інтерпретації законів, а не в звертанні до власних приватних концепцій моральної досконалости при вирішенні справ. Одним словом, революційна справедливість є результатом верховенства права, яке успішно гарантує кожному громадянину рівне право на инакшість.

Легше це все висловити, аніж впровадити в життя. Однак я не буду каятися за те, що починаю з такого моралізування. Якщо ідеали ліберальної революції є злом за своєю природою, то ми повинні затриматися на порозі й не морочити собі цим голови. Якщо ж вони є серйозною пропозицією, то нам слід перейти до більш праґматичних питань.

---

Переклала Галина Крук