Мартін Блюментріт

«Консервативна революція» – критика одного міту

І. Спроба об’єднати різних авторів правого спектру періоду Ваймарської республіки під узагальненим поняттям «консервативної революції» і зачислити їх до окремої політичної течії, яку можна було б поставити в один ряд із консерватизмом, лібералізмом і соціялізмом, заслуговує критики. Єдине, що об’єднує такі імена як Шпенґлер, Шміт, Юнґ, Фреєр, Мелер, Нікіш, Юнґер і середовище журналу «Тат» – це критика політичного лібералізму; але її можна знайти і в инших політичних течіях. Виявити самобутнє ядро соціяльних, економічних і політичних доктрин, яке було б властивим лише авторам «консервативної революції», не можна. «Консервативна революція» як полемічне поняття, що позначає незмінну ідентичність, не витримує критики.

Поняття «консервативна революція» вже вкоренилося в історії політичних ідей. Початково воно позначало радше завдання, яке слід виконати, а ранг класифікаційної ознаки здобуло завдяки вже вдруге перевиданому дослідженню Арміна Молєра, яке дало поштовх появі багатьох монографій і увійшло до довідників – немалий успіх для книжки, яку автор назвав «попереднім і безумовно недосконалим викладом», свідомо зосереджуючись на бібліографії. Хоча Молєр і бачив суттєві відмінності між різними представниками, він був твердо переконаний в тому, що має справу з самобутнім утворенням, з течією політичної думки, яка б могла претендувати на той статус, що й старий консерватизм, лібералізм і соціялізм (Mohler 1989, I: 3).

До такого висновку Молєр дійшов, за його ж словами, «шляхом абстракції». І нíчого було б йому тут закинути, якби він вдався до правильних абстракцій – абстракцій, які б дозволили крок за кроком наблизитися до конкретних понять, адже розвиток, за Геґелем, можливий лише у такий спосіб. Натомість аксіоми, що їх розробив Молєр, далекі від такого підходу: вони роблять неможливим розвиток конкретних позицій щодо актуальних політичних, соціяльних і економічних питань, а пропонують лише хисткі образи, достеменність яких окремим авторам видається вкрай сумнівною¹. Молєр взагалі не робить спроби представити ці образи в поєднанні з конкретними «поглядами на мораль і право, державу і суспільство, економіку і культуру»; так, він визнає, що поза аксіомою починаються «відмінності, викликані найрізноманітнішими умовностями», що означає не що инше, як те, що «консервативна революція» виявляється єдністю лише тоді, коли забути про все те, що становить собою політична теорія (Mohler 1989, 1:126).

Проте я все-таки думаю, що і з кращими абстракціями не вдасться обґрунтувати «консервативну революцію» як утворення, хай і логічно не консистентне, проте хоч би відмежоване від инших течій. «Консервативна революція», на мою думку, – це міт, фікція, яка буде спростована настільки, наскільки враховуватимемо погляди вибраних Молєром авторів щодо політичних, соціяльних і економічних питань міжвоєнного періоду. Цю проблему буде далі розглянуто на тлі ширших проблем: ставлення до лібералізму (І, ІІ); до націоналістичних і народницьких ідей (ІІІ, ІV); до внутрішньополітичного розподілу і до зовнішньої політики. Щоб обсяг не зашкодив загальній картині, необхідно було обмежити кількість авторів; проте сподіваюсь, що якісний показник вибраних авторів компенсує кількісний.

Жодне инше явище політичного життя після 1918 року не накликало на себе з боку правих стільки ненависти і зневаги як лібералізм. Каменем спотикання були не ліберальні партії, чиї ряди ріділи вже в кайзерівській імперії, і під кінець Веймарської республіки ледве могли отримати необхідні три відсотки голосів. Предметом невгамовної полеміки було перш за все те, що вважали духом чи принципом лібералізму: парламентська система, верховенство законодавчої влади, багатопартійність, світ договорів і голосувань. Лібералізм – ось чиїм втіленням була Ваймарська республіка із своїм конституційним компромісом, який відкривав соціяльній демократії можливості впливу на державний апарат; це був фундаментальний соціяльно-політичний компроміс, який підняв профспілки до рівня партнерів підприємців за трудовим договором; і не останню роль відіграв саме Версальський договір з умовами, що справляли гнітюче враження на всіх.

Першим, хто зумів ефективно пов’язати ці самі по собі вкрай несумісні феномени і звинуватити у всьому лібералізм, був Освальд Шпенґлер. Для Шпенґлера лібералізм був, з одного боку, універсальною стадією, яка була наслідком переходу від «культури» до «цивілізації», наслідком юрмищ мегаполісів, партій і панування грошей (Spengler 1973:1060-1064, 1120-1130); з иншого боку, він був специфічно англійським явищем, яке успішно функціонувало за особливих умов Англії – острівне розташування, дух вікінґів, пуританська самовпевненість тощо. Коли ліберально-парламентська форма правління в Англії гарантувала верховенство закритого суспільства над державою, на континенті, де не було такої передумови, вона спричиняла лише анархію і руйнування, перманентну революцію, яка призвела до нівелювання суспільства і розвалу держави (Spengler 1924: 55-64). Особливо в Німеччині, де держава віддавна була носієм об’єднавчого принципу, наслідування англійського зразка мало фатальні наслідки. «Невидима англійська армія, яку Наполеон покинув на німецькій землі після битви під Єною», підривала авторитет держави, перетворювала дисциплінований робітничий рух у стихійну політику заробітної плати окремих груп і підготувала ґрунт для революції, яка почалася в липні 1917 мирною резолюцією партій більшости. Врешті, підсумовує Шпенґлер, саме дух лібералізму «привів «внутрішню Англію» партій більшости до парламентської революції 1917 р., яка гарантувала зовнішній Англії як одній із сил Антанти завершальну перемогу шляхом повалення держави» (1924: 5, 46, 67).

І Мелер ван ден Брук критикував революцію перш за все тому, що вона була ліберальною революцією. Хоч він, на відміну від Шпенґлера, не цілком відкидав революцію, все ж попередня вільгельмівська епоха видавалася йому абсолютно пустопорожньою, майже огидною. Проте він називав таку революцію помилковою і половинчастою: помилкова, бо вона полягала в копіюванні західних парламентських зразків; половинчаста, бо вона не вирішила проблему національної інтеґрації. Така інтеґрація була потрібна, оскільки Німеччина, програвши світову війну, потрапила в табір пригноблених країн, ба більше, взагалі стала найбільш пригнобленою нацією (Moeller van den Bruck 1938: 25, 162). Вона не могла тоді жити за ліберальними принципами, бо лібералізм заміняв спільноту на суспільство, виявляв розходження між представниками одного і того ж народу і втягнув країну у внутрішньополітичні конфлікти, замість того, щоб згуртувавши, перетворити її на потужну зовнішньополітичну силу. Якби Німеччина не звільнилася від впливів Заходу, якби не розгледіла в лібералізмові «ворога», пролетаризація і занепад її б не оминули. «Від лібералізму народи занепадають» (1938: 82, 131, 102).

Третього і найавторитетнішого нападу лібералізм зазнав від Карла Шміта. У праці «Духовно-історичне становище нинішнього парламентаризму» (1923) Шміт спершу виробив центральну позицію дискусії в ліберальній системі і показав, як звідси випливають вимоги публічности політичного життя і поділу влади на гілки. Його подальші арґументи мали за мету довести, що залучення народних представників в уряді нівелює поділ влади на гілки і разом з ним стару ідею парламентаризму. Справжнього дискурсивного формування волі, вважав Шміт, в сучасній масовій демократії більше немає. Суспільна дійсність визначається організованими інтересами, під чиєю владою «всі суспільні справи перетворюються в об’єкти здобичі і компромісу партій і їхніх прибічників, а політика, далека від того, щоб бути справою еліти, стає доволі ницим ґешефтом доволі ницого класу людей» (Schmitt 1969: 8). Оскільки парламентська форма правління все-таки мала бути збережена, то існувала загроза, що або виконавча і законодавча влада через існування багатопартійности стануть недієздатними і не сформують більшости, «або що певна більшість використає всі законні можливості як інструменти і засоби для захисту свого панівного становища, скористається часом свого панування в усіх можливих напрямках і перш за все спробує не дати найсильнішому і найнебезпечнішому супротивникові шанс зробити те саме» (Schmitt 1969a: 89).

Розгляд инших авторів, зарахованих, як правило, до «консервативної революції», показує, що вони не додали до цих арґументів нічого нового. Едґар Юнґ лише парафразував погляди Шпенґлера, Мелера і Шміта, вважаючи, що лібералізм призведе до анархії або до абсолютизму більшости (Jung 1930: 225-226). Середовище журналу «Тат» посилалось на Шміта і Шпенґлера, констатуючи крах лібералістичних форм і партій. (Die Tat 1932-1933, 1: 77, 1929-1930, II: 567-568). Також і Ганс Фреєр, який виводив перманентну революцію – «ліву революцію» – з лібералізму (1931: 9) перейняв це у Шпенґлера; та й Ернст Юнґер не був надто ориґінальним, коли насміхався з нескінченних обивательських розмов і постулював необхідність «знищення ліберальної верхівки», яке «по суті було нічим иншим, як пришвидшенням його самознищення» (1932: 26, 188). Якщо «консервативні революціонери» і були в чомусь одностайними, то це в діягнозі, що лібералізм перебуває в агонії і що саме це є причиною багаторічної кризи. І вони із задоволенням виявляли готовність посприяти його смерті.

ІІ. Проте такої одностайности немає вже у питанні, чи слід переносити критику політичного лібералізму на економічний лібералізм. Майже ніхто відверто не виступав на захист капіталізму. «Ми – соціялісти», проголошував Шпенґлер, а Мелер ван ден Брук закликав до війни проти «світової буржуазії» (Spengler 1924: 103; Moeller van den Bruck 1938: 185). Якщо придивитися ближче, то впадає в очі, що лише частина «консервативних революціонерів» була готова зробити необхідні висновки, виходячи з антикапіталістичних позицій. Инша частина не мала труднощів із тим, щоб поєднати соціялістичну лексику із уявленнями, які в основі своїй були ліберальними, навіть по-манчестерськи ліберальними. До останньої групи належали Шпенґлер, Мелер ван ден Брук, Едґар Юнґ і Карл Шміт. Знахідкою Шпенґлера було те, що він декларував соціялізм як форму прагнення влади, панування над Землею, і поділяв цю форму на підтипи, які визначалися залежно від того, яким засобам надано перевагу. Іспанське ультрамонтанство перетворилося у цей спосіб на соціялізм Церкви, англійський капіталізм – на соціялізм грошей, прусацтво – на соціялізм держави (Spengler 1924: 88). Для когось, хто, дивлячись на янкі, не вагався стверджувати про існування «соціялізму мільярдерів», було легко виснувати, що соціялізм, представлений робітничим рухом, був лише «капіталізмом знизу», який відрізняється від біржового і фінансового капіталізму лише своїми неґативними наслідками (Spengler 1924: 45; 1933: 137). Світова економічна криза і масове безробіття здавалися Шпенґлерові безпосереднім наслідком цього соціялізму робітників, який у всіх індустріяльних країнах призвів до диктату заробітної плати і «податкового більшовизму» і довів підприємців до банкрутства (1933: 112,119). З огляду на таке недвозначне обвинувачення не дивно, що проголошений Шпенґлером справжній, тобто пруський соціялізм мав виразні ліберальні риси: нехай би передумовою такого соціялізму і було «приватне господарство разом з давньогерманською радістю від влади і здобичі» (1932, VIII-XI), головне, щоб ні директивні втручання, ані тягар великих соціяльних видатків і, перш за все, профспілки-шантажисти не мали права завдавати йому шкоди. Саме пруський стиль, як пояснює Шпенґлер, вимагає надати перевагу великій політиці перед економікою, проте в жодному випадку не «партійна, програмна організація чи над міру розвинена організаційна структура, що вимагає скасування ідеї власности, яка якраз серед германських народів означає свободу економічної волі і панування над тим, що є моє. «Дисциплінування» – це коли досвідчений вершник виховує породистого коня, а не коли живий економічний організм втискають у планово-господарський корсет чи перетворюють його на машину, що ритмічно відбиває такт» (Spengler 1933: 138).

Переконання Шпенґлера, що здорова економіка можлива лише на базі необмеженої приватної автономії, знайшла широкий розголос в колах «консервативної революції». Для Мелера, який все-таки не полишав думки про корпоративний поділ економіки, безсумнівним був пріоритет підприємця-капіталіста, тому що поділ людства на клас активних лідерів і клас виконавців зумовлений біологічно (1938: 67, 132). Подібну героїзацію класу підприємців знаходимо у М. Г. Бема, Вільгельма Штапеля, Генріха ф. Ґляйхен чи Вальтера Шотте – всі вони наголошували на ролі боротьби в економічному житті і нерідко пов’язували з цим рішуче заперечення соціяльної держави (Gerstenberger 1969: 54-58; Kondylis 1986: 485-490). Також і Карл Шміт, критикуючи ліберальний парламентаризм, не мав сумніву щодо принципового вибору на користь ліберального розмежування держави і суспільства і на користь свободи приватної власности. Так, він вимагав, наприклад, стабільного авторитету, щоб здійснити необхідну деполітизацію і щоб вирватися з тотальности держави і знову завойовувати вільні сфери і життєвий простір»; так, він виступав за зміцнення тих елементів веймарської конституції, які мали метою «реальний порядок», під чим, за Шмітом, належало розуміти перш за все інститут шлюбу, свободи віросповідання і приватної власности (Schmitt 1973: 340, 344, 198). Ще виразніше сформулював своє ліберальне кредо Юнґ, який виступав за суттєве зменшення участи держави в економічно- і суспільно-політичному житті, прагнучи на місце соціяльної політики поставити виховання почуття власної відповідальности і створити правові сфери, які були б «оточені такими захисними валами, щоб сваволя держави не зважилася їх перейти». Юнґ хотів бачити захищений від держави суспільний простір органічно структурованим різного роду «природними зв’язками“, а не пускати його на самоплив; а його вимога оновити «дублювання суспільства і держави“ настільки відповідала ранньоліберальним ідеям, що органіцистична лексика виявляється тут абсолютно зайвою (Jung 1930: 479, 448, 451-453, 302-303, 157).

Такий погляд в жодному разі не був загальновизнаною думкою. Значно більш позитивну, а виходячи з контексту – майже ентузіястичну оцінку соціяльній державі дав Ганс Фреєр, який відкрив у трудовому праві, в системі соціяльних гарантій і сторін колективного договору новий принцип організації, який робив можливим подолання індустріяльного суспільства, заснованого на абстракції і відчуженні. Соціяльна політика – тут він мав на увазі не запропоновану згори, а відвойовану знизу – надала тому цілому, що вже було втратило будь-який сенс, нового сенсу і спромоглася «гарантувати людині людинолюбство, а там, де воно було втрачене, вона його повернула» (Freyer 1931: 30, 28-29); Отож вона витворила нового суб’єкта історії, який більше не керувався приватним інтересом, а стримів до одного великого цілого: народу (1931: 36-37). Що Фреєр мав на увазі під цим новим суб’єктом, не зрозуміло; проте було ясно, що пропагована ним права революція мала полягати в «злитті народу і держави» (1931: 62), а не в оновленні ранньоліберальних розходжень. Ясно було і те, що «соціяльний компонент» треба було якраз не ліквідовувати, а навпаки вводити. «Але якщо вже соціяльна політика перемогла, то її не зможе усунути жодна реакційна сила» (1931: 68). Тому Фреєр однозначно висловлювався на користь державного соціялізму, який начебто мав створити умови для того, щоб «очистити силове поле народу від різнорідних хиб індустріяльного суспільства, і щоб народ став паном у своєму світі, суб’єктом політики і своєї історії» (1931: 67).

В особливий спосіб Фреєра підтримав журнал «Тат», який представляв в кінці 20-их років подібні погляди, хоча в окремих вимогах він і пішов значно далі. (Die Tat 1931-1932, 1: 241). Ганс Церер, головний редактор «Тату», був твердо переконаний у тому, що необхідне оновлення державницької ідеї відбудеться за рахунок капіталістичної економіки, тобто матиме як антикапіталістичні риси, так і риси державного соціялізму (1930-1931, І: 168). Для Церера це все-таки означало націоналізацію чотирьох найбільших на той час німецьких банків (Deutsche Bank, Dresdner Bank, Danatbank, Diskonto-Gesellschaft) і галузей народного господарства, що пов’язані з використанням природних ресурсів (залізо, вугілля, калій, хімічна промисловість) і, крім того, ґрунтовну реструктуризацію майнового капіталу через оподаткування майна і спадку і реформу акцій. Фердинанд Фрід, головний редактор економічного відділу, доповнив цей перелік вимогами зруйнувати велике землеволодіння, створити селянські кооперативи, ввести державний нагляд і контроль над усіма земельними і тваринницькими господарствами, обмежити чи скасувати право вільно займатися ремеслом і ввести державну монополію на зовнішню торгівлю (1929-1930, 1: 39, 1931-1932, 1: 383; Fritzsche 1976: 168, 175-176). Все це слід було втілювати не революційним, а еволюційним шляхом, і воно не повинно було служити марксизмові, а, навпаки, мало готувати «контрудар буржуазії по марксизму». На думку Церера, для цього була потрібна зовсім инша політика, ніж та, яку дотепер вели буржуазні партії:

«Сьогодні потрібно чітко усвідомити собі одне: якщо контрудар буржуазії не відбудеться на всіх фронтах, щоб охопити частину маркистської програми і, разом з нею, велику частину робітників; якщо він одночасно не реалізує частину того, від чого без бою відмовилися соціял-демократи в 1919 році, якщо він не створить нову, типово німецьку, форму державної і економічної конституції, тоді ми через двадцять або тридцять років зазнаємо удару у відповідь, який нам сьогодні і не снився. Якщо ми проґавимо сьогоднішній шанс – можливо останній! – або перегнемо палицю, надто поспішно вживши заходів; якщо вже зараз спробуємо здійснити згори те, що може прорости лише знизу; якщо вже зараз не усвідомимо, що майбутнє визначають лише економічні акценти, розставлені сьогодні, то виявиться, що середній клас викопав собі власну могилу!» (1929-1930, ІІ: 654).

І знову по-иншому, а саме гостро критикуючи буржуазний світ, свої арґументи висувають Нікіш і Юнґер. Нікішу, який серед інтелектуалів Ваймарської республіки чи не найліпше володів талантом всидіти на двох стільцях одночасно, вдалося як заперечити приватну власність, так і атакувати державу всезагального добробуту як «гнійну виразку», яка точить і роз’їдає німецьку державу (Niekisch 1930: 123-124, 65). Юнґер, який певний час чинив опір генеральній лінії журналу Нікіша, все-таки залишав за соціяльним компонентом певну функцію, оскільки він сприяв підготовці ґрунту для зростання держави робітників. З огляду на досвід Совєтського Союзу, Юнґер вважав, що цілковита ліквідація приватної ініціятиви вимагатиме таких зусиль, яких не виправдає жоден результат; але ці зусилля зайві вже тому, що приватна власність буде функціоналізована і релятивована державними і мобілізаційними планами у спосіб, який не залишить автономії жодного шансу. У тотальній державі робітників, яка сьогодні начебто формується, «кожен вид ініціятиви і власности буде мати більш чи менш виразні ознаки лену» (Jünger 1932: 283). Це мав бути найзручніший спосіб позбутися ліберальної ініціятиви: ввести його в загальний стан речей у вигляді факту нижчого порядку, який відзначався б абсолютною домінантністю держави, володінням держави виробничими засобами найвищого рангу: «визначальним є не те, хто володіє електризованими машинами чи автомобілями, а те, хто володіє системами водосховищ і автомобільних доріг» (1932: 283-28). Варто хоч раз прочитати гірку полеміку М. Г. Бьома проти цієї «програми видозміненого більшовизму», щоб зрозуміти, що тут ішлося про значно більше, ніж лише про конфлікт між двома крилами «консервативної революції» (Boehm 1933: 10).

ІІІ. Розбіжностей побільшає, коли перейдемо від неґативних оцінок «консервативної революції» до позитивних. Почнімо з поняття «націоналізм», яке Курт Зонтгаймер обрав заголовком для своєї характеристики різноманітних груп ваймарських правих (1968: 113). Якщо розуміти під націоналізмом властиву тому часові політичну релігію, яка проголошує належність до певної нації найвищою цінністю внутрішнього світу (Alter 1985: 14), то таке трактування найбільше властиве Мелеру ван ден Брукові. Як рух у відповідь ліберальній революції Мелер хотів протиставити консерватизм, якого мислив перш за все самоусвідомленням нації, інтеґраційним рухом, що мав виходити поза межі партій і «ставив ідею нації вище за будь-яку иншу ідею, навіть вище за ідею монархії» (1938: 174-175). Під нацією Мелер розумів не суто біологічну чи суто політично-державну величину, а, цілком у стилі Гердера, щось моральне і метафізичне: об’єднання людей зі спільними цінностями. «Жити, будучи свідомим своєї нації, означає жити, усвідомлюючи її цінності. Консерватизм нації намагається зберегти ці цінності: охороняти збережені цінності тою мірою, наскільки вони підтримували здатність нації до росту – і вводити всі нові цінності тою мірою, наскільки вони збільшують життєві сили нації» (1938: 235, 231-232). Про які саме цінності йшлося у випадку німецької культури, Мелер, правда, вказати не зміг. Але він зробив з цієї вади чесноту, коли визначив німецькому націоналізмові завдання, опираючись на історію, виявити і сформулювати найважливіші цінності, «щоб явити нації те, що їй властиве, тому що воно німецьке і тому що воно цінність: німецька історія» (1938: 243). Тут здобуває свій сенс його парадоксальна формула про те, що консервативним є створювати речі, які вартує зберігати. Твердження, що Мелер відкидав усі цінності і схилявся перед чистим нігілізмом, насправді не відповідає його позиції (Stern 1986: 2, 242, 318).

До націоналістичного табору можна зарахувати і Карла Шміта, для якого у 1923 році було очевидно, «що у сфері національного лежить потужніший міт» (1969: 88). Хоч Шміт не був націоналістом у вказаному значенні цього слова, проте нація для нього в жодному разі не була найвищою цінністю. На його погляд, нація була вищою за будь-які вартісні відношення і поставала до їх появи в екзистенційному акті: у декларації прагнення народу, утвердити свою особливу присутність у політичній сфері. Хоча нація у цей спосіб переходила в аґрегатний стан народу і ставала похідною величиною, вона, на думку Шміта, наділялася суттєво вищим статусом, ніж народ. Властиво, народ, який не існував як нація, був «спільнотою людей, об’єднаних лише етнічно чи культурно, але не обов’язково політично» (1970: 79); йому постійно загрожувала небезпека потрапити під владу сильнішого, відмовившись від політичного самовизначення. Як предмет історичного та юридичного вивчення, народ цікавив Шміта лише настільки, наскільки він був «індивідуалізованим особливою політичною свідомістю», тобто тою мірою, якою він утвердився як нація (1970: 231). Цей акт утвердження відбувався шляхом поділу на друзів і ворогів і декларування своєї волі, яка не була сформульована, виходячи з окремих рішень чи з визначених законами природи норм, а, що більше, мала своє виправдання тільки в собі. І якщо таке рішення колись приймалося, то воно було пріоритетним перед усіма иншими можливими рішеннями. «Коли нація як суб’єкт, що має владу давати конституцію, виступає проти абсолютного князя і скасовує його абсолютизм, то вона так само абсолютно заступає його місце. Абсолютність залишається тут незмінною, ба навіть міцніє, тому що народ тепер ідентифікує себе із самим собою у своїй державі» (1970: 51).

Натомість ставлення до проблеми національного в середовищі журналу «Тат» було значно стриманіше. Так, Церер віддав належне новому національному почуттю і висловлювався про пролетарську націю цілком в дусі Мелера (Die Tat 1929-1930, 11: 646, 1932-1933, 1: 200). Проте національне не було для нього найвищою цінністю, а одним із трьох чинників, з яких складалася воля народу. Як втілення прагнення народу утвердитися і бути національний елемент був важливіший, ніж перший елемент (релігійний), значення якого применшила секуляризація; проте він не був такий важливий, як третій елемент – суспільний: «єдність суспільних сил», яка «сьогодні є перевагою, першопричиною і джерелом для двох инших елементів» (1932-1933, І:372). Тому Церер відкидав концепцію Шміта про вищість національного міту. Сьогодні важливо не наголошувати на національному, важливо, щоб він переплівся із соціяльним як із домінантною силою, – от констеляція, яку «Тат», і, як відомо, Шляйхер хотіли здійснити, об’єднавши частини націонал-соціялізму з профспілками (1932-1933, І: 382-383, 389; про концепцію союзу Шляйхера: Schildt 1981).

Натомість Шпенґлер і, на початку 30-их років, Юнґер дистанціювалися від націоналізму. У трактуванні історії Шпенґлера націям відводилося особливе місце, проте в тій їхній стадії, що була для Заходу вже в минулому: в стадії культури. Лише культурні народи, якими керувала якась ідея, були для Шпенґлера нацією; а культура Заходу припинила своє існування на поч. ХІХ ст. (1973: 761, 1924: 22). Cучасний націоналізм не мав з нею нічого спільного. Він був феноменом цивілізації, «раціоналістичний і романтичний ідеал», який був розрахований на атомізовані і нівельовані маси, «безформний і безструктурний, не мав носія і мети». Хай хто взяв би цей націоналізм за гасло – чи ліберали, чи демократи, чи фашисти – він все одно був тимчасовим явищем, прелюдією цезаризму, за яким, власне, і було майбутнє. Епоха національної держави закінчилася, «і націоналізм сьогоднішнього зразка зникне також... Доля, колись сконцентрована у серйозних формах і визначних традиціях, творитиме історію за допомогою окремих безформних сил. Леґіони Цезаря прокинуться знову» (1933: 25-26, 140, 165).

Другу частину цього прогнозу Ернст Юнґ не сприйняв; але і він вважав, що національна держава – це пережиток минулого. Ще у 20-ті роки, будучи палким націоналістом², у 1932 році він вбачав у націоналізмі лише фразу, яка, як і соціялізм, виникла з лібералізму. Повсюдно проголошені після світової війни демократії здавалися йому перехідним етапом, «якому бракувало організації, а отже справжнього порядку»; їхнє утвердження викликало всередині держави появу дрібнобуржуазного, шовіністичного типу людей, а в світовому масштабі призвело до емансипації кольорових, що підривало панівні позиції старих національних держав (1932: 240-241). Майбутнє не за національною експансією, тому що націоналізм встановлює кордони і поглиблює прірви; крім того, національна держава не в стані мобілізувати техніку, яка за своєю суттю не є засобом, призначеним і дібраним відповідно до особливостей нації (1932: 167). Майбутня країна робітників є за своєю тенденцією імперіяльною і планетарною. Щоб побудувати її, треба було б національні держави і імперії старого стилю «привести до такого стану, який би характеризувався органічною конструкцією того реґіону» (1932: 290). Невирішеним залишається питання, чи ця органічна конструкція була чимось більшим, ніж просто оксюморон. Але документом революційного націоналізму «Der Arbeiter» точно не був.

Ще неґативніше від Шпенґлера і Юнґера, які визнавали за національною державою певну перехідну функцію, висловлювалися Фреєр і Юнґ. За Фреєром, у поняття нації було закладено «тисячу брехонь індустріяльного суспільства, з усіх усюд пробивалося дев’ятнадцяте століття»; обмеження, незмінність майна і спільно успадкована земля національної держави підмінили державне мислення. «Це поняття слід просто відкинути» (1931: 50, 65). Едґар Юнґ, який ще у першому виданні його «Верховенства меншовартісних» (1927) підтримав новий націоналізм, в другому виданні (1929) відвернувся не лише від цього виду націоналізму, але і від націоналізму взагалі. На його думку, націоналізм – це творіння романського мислення, абстрактне й неорганічне, і саме тому цілком чуже німецькому мисленню. Він походить із французького обожнення держави і є «штучним нововведенням, він-бо не сформувався стихійно і несвідомо»; крім того він експансивний та імперіялістичний, провадить до корисливої політики. Юнґ, натомість, пропагував свідомий відхід від західного національно-державницького мислення, повернення до наднаціональної місії німецького народу, яка полягала в «порятунку західного культурного простору від загибелі», в тому, щоб стати «носієм нової християнізації і поставити на місце анархії духовну, суспільну і політичну єдність» (1930: 114-117). Про політичну форму, яка мала замінити національну державу – про імперію (райх) – поговоримо згодом. Спершу належить з’ясувати поняття, яке виступає як у Фреєра, так і в Юнґа як буквальний антипод нації: народ.

ІV. Поняття народу в Юнґа на перший погляд нагадує Гердера. Дізнаємося, що народ – це «найсильніша метафізична спільнота окремих людей», індивідуалізація Бога, «самостійне, наділене духом єство, яке відображається в конкретній людині лише частково» (1930: 118, 132). Якщо в Гердера народ виступає живим організмом, одкровенням святости, яка вимагає турботи і пошани, то в Юнґа він також має характер збірної, духовно визначеної особистости, земної посудини, «в якій міститься божественність і мораль» (1930: 127). В цьому релігійно-метафізичному дискурсі немає арґументів, пов’язаних з народом чи расою, тому логічно, що Юнґ відкидає расистські теорії як біологістську і матеріялістичну помилку і звинувачує їх у зневаженні духа і свободи.

Те, що за кілька рядків далі Юнґ наполягає на «факті існування вищих і нижчих рас» і називає вимогу захищати раси «прийнятною» у політичному житті «ідеєю», свідчить про те, що національна ідеологія все-таки мала на нього вплив. Хоча Юнґ і відкидає принцип наділення громадянськими правами залежно від расових ознак і критикує антисемітизм як політику неусвідомленої ворожнечі, проте він так сильно наділяє своє поняття народу націоналістичними конотаціями, що межа стає ледь помітною. Він каже, що не можна заперечити, що расовий склад народів впливав на їхній історичний розвиток; занепад античних культур був значною мірою спричинений «расовим розкладом». І якщо сьогодні всюди лунає заклик дбати про чистоту раси і її вдосконалення, «то це також частина дискусії навколо вищости і нижчости» (1930: 120-121). Коли Молєр, дивлячись на Юнґа, говорить про стриманіший і організованіший характер молодих консерваторів, на фоні якої від націоналістів віяло похмурою кривавою містикою, то він, очевидно, не зауважив такого речення: «Краще вже сьогодні, аніж завтра вживати заходів щодо розвитку елементів німецького народу, які становлять цінність із расового погляду, аби протистояти напливу нижчих елементів» (1930: 126; Mohler 1989, 1: 141).

Юнґ не був єдиним «консервативним революціонером», який ішов на поступки національній ідеї. Подібні тенденції знаходимо в Макса Гільдеберта Бема, який, як і Юнґ, бачив сумнівність расових теорій, проте застерігав перед тим, щоб «не знехтувати здорового і важливого, з погляду теорії народів, зерна цих міркувань і прагнень» (1932: 17-23); і у Вільгельма Штапеля, для якого етичний примус отримував своє змістовне визначення у біологічному стані спільноти (1932: 223); і в Ернста Нікіша, який у своїх нав’язливих нападах на романське засилля у Німеччині знову і знову звертається до германської першосубстанції німецького характеру, не цураючись при цьому спроби прив’язати все це до «Міту ХХ століття» Розенберґа (1930: 19-20; Sauermann 1984: 116, 215-20, 230, 243). Навіть «Тат», який говорив про дух народу в дусі ідеалістичної традиції і переконував у релігійній єдності і єдності волі німецького народу, відзначав у новому національному почутті перш за все національну орієнтованість, яка, «вперше після вільгельмівської ери», знову брала до уваги « всю німецьку націю німецької крови і німецької мови» (1932-1933, 1: 370, 1929-1930, 1: 565, 646). Навіть якщо расистські й антисемітські заклики не мали в середовищі журналу «Тат» центрального стратегічного значення, вони час від часу виринали – скажімо, коли Фрід вихваляв єдність раси як основу нового, національно свідомого народного духу, або коли показували, що євреї не належать до нової спільноти народів (1930-1931, II: 868; Fritzsche 1976: 152-153).

Піднести поняття народу до рівня центрального у політичній теорії, не надаючи йому націоналістичного присмаку – до 1933 на таке спромігся лише Ганс Фреєр. Він вважав народ не природною величиною, а лише результатом історичної діялектики, усуспільнення суспільства, яке спричинив індустріяльний капіталізм, і соціяльної політики, яка перетворила штучний світ індустріяльного суспільства на життєвий простір для людини. Радикальне знищення передмодерного світу, приєднання пролетаріяту і визнання класових інтересів сприяло виникненню народу як «нового формування із власною волею і власним правом», яке має намір заволодіти державою і технікою. Точнішу дефініцію цього нового суб’єкта Фреєр не дав, вперто утримуючись від будь-якої спроби наповнити змістом поняття народу і тим самим зафіксувати його значення. «Кожна партія, яка стверджує, що вона охопила весь народ, або обіцяє повно представляти його інтереси, бреше. Народові, що перебуває у процесі формування, неможливо ідеально підібрати його «порядок», наперед визначити його «структуру» чи якось инакше передбачити його «соціологію»³. Як радикальні ліві відмовилися хоч якось нормувати процес формування революційного суб’єкта, так і Фреєр апріорі відкидав будь-яку дефініцію:

«Революційний принцип властивий певній епосі, він не є за своєю суттю структурою, порядком чи конструкцією. Він є тільки силою, тільки проривом, тільки процесом. Питання, якої форми він набуде, коли досягне своєї мети, не лише неправильне – це питання боягуза. Бо йдеться про те, що новий принцип може залишитися активним "ніщо" в діялектиці сучасности, тобто лише штовхальною силою; инакше його впровадять за одну ніч і він ніколи не функціонуватиме» (Freyer 1931: 53)

Народ як активне ніщо – таким був внесок Фреєра у майбутню революцію правих. Якщо так часто і, здебільша, несправедливо висловлювана підозра у нігілізмі «консервативних революціонерів» десь і була виправдана, то це тут.

Другорядну роль поняття народу відігравало у Мелера ван ден Брука, Шпенґлера, Шміта і Юнґера. Останній, правда, часом говорив про «активний тип» як про справжню расу, але наголошував, «що біологічно зумовлені расові поняття не мають стосунку до раси серед робітничої маси» (1932: 145). У праці «Arbeiter» про народ майже не згадувалося, хіба побіжно. Не менш рішуче, ніж Юнґер, Шпенґлер відкидав дарвіністську расову, на його думку, теорію і приписував народу лише другорядне значення в історичному процесі (1973: 755, 1933: 157). Народи здавалися йому не суб’єктами історії, а її наслідками. «Всі великі історичні події здійснювали не самі народи – це події спричинили виникнення народів» (1973: 754). І Шміта народ цікавив лише тоді, коли той визначив своїх друзів і ворогів. Проте в цей момент він перебував уже в політичній сфері і значив більше, ніж просто народ: це вже була нація (1970: 79, 231). І, нарешті, для Мелера народ напевно мав певне значення, тому що вже його кількісний приріст чи зменшення мали наслідки для життєвого простору й історичну динаміку; але за цим стояв кількісний підхід. В якісному розумінні народ був для Мелера не більше, ніж невизначена біологічна база, яка отримувала форму і значення лише за наявности духа. Хоча Мелер був цілком здатний мобілізувати расистські та антисемітські почуття⁴, вони не мали визначальної функції для його поглядів; їхніми альфою і омегою була нація як ціннісна спільнота, чия ідентичність формувалася зі самосвідомости. Отож можемо констатувати, що «консервативна революція» була далека від цілісного сприйняття поняття народу.

V. Певний консенсус знаходимо, здається, у питанні політичного і соціяльного структурування. Як здібні учні Ніцше, які замість соціології хотіли появи вчення про форми влади (1966, 11: 560), «консервативні революціонери» були абсолютно переконані у верховенстві влади. Вирішальним суспільним фактом для них була нерівність. Нерівність прирівнювалася до градації прав і обов’язків, статусу, єрархії. Шпенґлер міг спокійно розраховувати на широке схвалення, коли він оголосив неможливим те, що цілий народ може однаковою мірою стати культурним народом, і замість того ствердив, що культуру нації завжди може репрезентувати лише меншість (1973: 764). Те саме стосується висловлювання Фреєра про те, що народ може стати суб’єктом історії лише під владою якоїсь панівної структури (1933: 30). Давнє европейське поняття влади, яке претендувало на репрезентацію цілого привілейованою частиною, по суті було однією з найважливіших осей, а можливо, і найважливішою віссю, навколо якої згуртувалася «консервативна революція».

Після цієї констатації ми не знайдемо більше спільного. При тому, що всі були одностайними щодо необхідности влади, детальніші уявлення про її природу різко розходилися. По-перше, це Шпенґлер, який вважав, що в епоху цивілізації нема більше станового поділу і шляхетної політики, як і поваги до традицій і форм; у майбутньому чекало становлення безформної влади, «епоха великих особистостей оточених світом, що втратив форму» (1973: 1065,1080). Шпенґлер тому не мав ілюзій щодо оновлення аристократії у тій формі, про яку говорив Юнґ. І популярне серед італійських фашистів уявлення, що партія може заступити старі еліти, здавалася йому анахронізмом. Якщо фашизм і мав якесь значення, то це не завдяки своїй організації, а виключно завдяки особі його творця – Муссоліні, якого Шпенґлер прославляв як новочасного кондотьєра. Завершений цезаризм, проголошував він, – це диктатура, «але не диктатура однієї партії, а диктатура одного чоловіка проти всіх партій, перш за все проти власної» (1933: 135). Партія все-таки була масою. Майбутнє належало владній людині, великому тирану, який поставить на місце матеріялістичні плебейські сили і замість анархії партій встановить необмежений авторитет сильної особистости (1933: 61).

По-друге, це Ернст Юнґер, який на відміну від Шпенґлера, вважав кожну людину замінною і хотів бачити в особистій диктатурі, в найліпшому разі, перехідну форму⁵. Звичайно, культ героїв був для Юнґера лейтмотивом, про що свідчить його вихваляння «сталевих людей» і «чудових хлопців» зі штурмових груп і добровольчих корпусів (1932: 107, 252, 1980: 72-73); звичайно, він перебував під надто сильним впливом Ніцше, щоб абстрагуватися від ідеї надлюдини. Його точний діягноз саморуйнування буржуазного порядку, який передбачив багато з того, що пізніше констатували – щоправда, із зовсім инших позицій – Горкгаймер і Адорно, все-таки не дозволив йому дотримуватися ідеї видатної окремої особистости. Ліквідація індивіда, заміна його на тип у світі, керованому технікою, вимагала модифікації героїзму, перейменування надлюдини, яка звільнилася від старих моделей генія чи харизматичного лідера. Юнґер вважав, що досягнув цього, нашвидкуруч оголосивши робітника «носієм героїчної базової субстанції» і видобув з цієї базової субстанції ще инший особливий героїчний субстрат – «активний тип», своєрідний надробітник, думаючи про якого годі не згадати про Стаханова (1932: 103, 44, 267). Та хай що б мав на увазі Юнґер, його думки однозначно відрізнялися від цезаризму Шпенґлера. Замість великого тирана, якого хвилювала лише одна мета, тут була функціональна і виконавча еліта, яка мала бути організована за зразком орденів і жити у монашій чи солдатській бідності:

«Такі явища як німецькі рицарські ордени, пруська армія, Товариство Ісуса – це зразки, і не забуваймо, що солдати, священики, вчені, митці і бідність – це природне поєднання. Це поєднання не лише можливе, але і споріднене із середовищем майстерні, в якій особа робітника мобілізує світ. У нас добре знають, яке це щастя перебувати десь, де техніка оживає в руках кожного робітника» (Jünger 1932: 202).

Вимога Юнґера до людини, щоб вона відреклася від особистого на користь загального і шукала своого щастя в організації, здавалася традиційно налаштованим представникам «консервативної революції» безбожництвом. Макс Гідельберт Бем нагадав Юнґові про те, що влада не має нічого спільного з працею, а навпаки – «найвидатніші і найменші діла завжди є для когось дуже особистою справою», для виконання якої йому найбільш кваліфікованою видавалася стара аристократія (1933: 12, 47, 23, 102). Такої ж думки був Едґар Юнґ, який хоч і не хотів прив’язуватися до аристократії, яку історія залишила йому у спадок, а радше вболівав за прогресивну еліту, яка постійно оновлювалася. Як критерій відбору Юнґ пропонував орієнтацію на абсолютну цінність суспільної думки. Наскільки сильно Юнґ був під впливом традиційних ідеологій влади, виявилося в тому, що, крім принципу відбору, він визнавав також «благородну кров», яка відмежовувала аристократію від буржуазних прогресивних еліт (1930: 328-332). Аристократію, писав у своєму пізнішому творі, не можна ані призначити, ані виховати, вона виховує себе сама, передаючи від покоління до покоління здатність владарювати. «Еліта мусить працювати... А аристократія займає панівне становище через вищість свого буття» (1933: 51-52; Jenschke 1971: 147). Наполягаючи на аристократії, Юнґ виробив усередині «консервативної революції» третю концепцію, яка була так само далека від Шпенґлерового цезаризму, як від Юнґерової держави-ордену.

Четвертий варіянт виробляє середовище «Тату». Вихідним поняттям для Церера і його колег був клас робітників, якому загрожувало бути розтертим, наче жорнами, двома панівними силами – капіталом і масою. Цей середній клас, який складався з пролетаризованих прошарків старого середнього стану і з прогресивної частини пролетаріяту, і був на той час носієм індивідуальности і освічености. З цього класу мала вирости нова генерація лідерів, яка, згідно з соціологічним законом кругообігу еліт, була покликана панувати. Тоді як оця остання думка була запозичена в Парето, чиїм теоріям «Тат» і справді присвятив окрему статтю (1929-1930, ІІ: 771-779), акцентування на освіченості належало Карлу Мангаймсові; особливо Церер вбачав у ній важливий засіб, щоб виправити, на його думку, «враження про цей кругообіг як про щось близьке до абсолютного нігілізму», тому що вона надавала йому моральне підґрунтя. «Над цим кругообігом стоїть прошарок, який вміщує його в собі і в якому він відбувається: інтелектуали, які коригують духу часу» (1929 – 1930, ІІ: 496, 568). Але оскільки це була далека перспектива, то вона швидко зникла під тиском політичних подій. Її місце зайняла потреба швидкого пошуку сил, які були б в стані замінити Ваймарську систему без «проміжної стадії цезаризму чи республіканської військової комендатури». Інституція, якій приписували таку функцію, була схожою на те, що уявляв собі Юнґер. «Люди, які керують складним технічним державним апаратом і якими постійно поповнюється нова генерація лідерів», повинна була бути організована на кшталт ордену, який базувався б на принципах пожертви, відданости і чести (1932-1933, І: 79).

Щодо инших авторів можемо задовольнитися кількома короткими зауваженнями, оскільки їхні ідеї про структуру влади менш ориґінальні. Ганс Фреєр дуже невиразно говорить про нові сили, що проростають з глибин народних, не характеризуючи їх точніше; в одному ранньому творі він неодноразово згадує слово «фюрер» (лідер), але було б перебільшенням вслід за Лукасом бачити в цьому передвісника фашизму: його «фюрер» мав обмежену функцію зорієнтувати народ на державу, для якої б визначальною була вища істота «державного мужа» (Freyer 1933: 39, 1925: 108-119, 199-207; Lukacs 1974, IІІ: 96). Вибір Карла Шміта на користь лідера або принаймні на користь активної більшости випливав з того, що він стверджує, що народ може лише огульно схвалювати, але не може обдумувати. Проте це твердження було суто формальним. Щодо нових форм аристократії, які з’явилися в Росії як влада рад чи в Італії влада Фасціо, Шміт висловлюється дуже стримано і називає їх перехідними формами, які не визначають остаточно вид і форму політичного існування⁶. І в Мелера знаходимо виразне схвалення ідеї лідера, як в економічній, так і і культурній і політичній сфері, але для нього лідер не є метою у собі, як у концепції цезаризму Шпенґлера, а засіб для досягення мети нації (1938: 214-215; Штерн 1986: 234, 237). Псевдорелігійні елементи, які можна було зустріти в середовищі Ґеорґе чи в націонал-соціялістичних рухах, відсутні і в Мелера, і в Шміта. В працях останнього лідер запитує народ і не приймає рішення на користь власної харизми; в працях першого завдання політизувати народ постає таким важливим, що виконати його якась окрема соба не може, а тільки багато лідерів, які змінюватимуть один одного (Мелер ван ден Брук 1938: 214). У висновку лише Шпенґлер виступав за ідею харизматичного лідера. Всі инші автори мали або псевдоаристократичні погляди, або висували теорії еліти, що більш-менш узгоджувалося з різними иншими політичними організаційними формами за винятком ліберальної демократії.

VI. Хто виступає за внутрішню структуризацію держави за владним принципом, той зазвичай поширює цей принцип і на весь світ. І справді, з погляду «консервативної революції» народи і нації зовсім не були рівноцінними, а мали призначення або панувати, або підкорятися. Проте не існувало єдиної думки щодо того, як насправді оформити такий перерозподіл і яке місце мала б зайняти Німеччина. Згрубша можна виділити дві течії: представники першої бачили Німеччину в статусі геґемонії у більш чи менш структурованій імперії; представники другої прагнули імперіялістичної експансії, при якій підкорені втрачали б свою політичну і культурну ідентичність.

Геґемоністична позиція мала своїх прихильників здебільшого серед молодих консерваторів. Едґар Юнґ, посилаючись на Константина Франца, виступав за федералістичну модель, в якій би провінції, землі, федеративні держави і держави-союзниці були б об’єднані в імперії, чия інституційна верхівка мала б прерогативу у зовнішньополітичній, економічно- і суспільно-політичній сфері; і що в цій майбутній імперії керівництво мало б бути передане німцям як «ключовому» народові Центральної Европи, здавалося Юнґові само собою зрозумілим (1930: 360-361, 648; Jenschke 1971: 148-150). Подібні арґументи на користь ідеї імперії як альтернативи націоналістичному «етнократичному» імперіялізмові західноевропейського походження знаходимо в Бема чи Фреєра, вони ж вплинули і на концепцію міжнародно-правового порядку великих територій Карла Шміта, яка, щоправда, була систематично розроблена лише в другій половині тридцятих років⁷.

Близькими були і погляди середовища «Тату» щодо нового структурування Центральної і Південної Европи. У своєму нарисі нової партії Церер назвав зовнішньополітичною метою на майбутнє приєднання Австрії, меншин і Балканського півострова, тобто панівне становище Німеччини в Центральній і Південній Европі. Ця мета мала бути реалізована в рамках нового федералізму, про майбутню структуру якого Церер не обмовився (Die Tat 1929-1930, ІІ: 646-647). Вже в 1932 р. трохи детальніше було розглянуто «імперію союзників Центральної Европи», яка мала прийти на зміну лібералістській системі національних держав. Ця імперія не могла бути імперіялістичною, мілітарною і централістичною, як за Бісмарка, а мусила бути наднаціональною, федералістичною або авторитарною; чи саме таким було бачення Мелера ван ден Брука «третьої імперії» («третього райху»), про що стверджував Церер, здається сумнівним, а причини такого сумніву пояснимо в наступному розділі (1932-1933, 1: 14, 76, 371).

Як тимчасове рішення «Тат» прагнув створити центрально- і південноевропейський економічний простір на базі системи встановлених квот із пільговим митом, якому б не могли загрожувати блокади і який був би незалежним від світового ринку (Fried 1931: 255-256). Хоча ця програма була задекларована як федералістична й антиімперська, економічно-політичні деталі дозволяють легко зрозуміти, про що власне йшлося: про економічне підпорядкування держав Центральної і Південної Европи потужнішому промисловому потенціялу Німеччини, для якої таким способом був би створений закритий ринок відповідний за розміром колоніяльному англійському і французькому. Ідеї економічної незалежности від імпорту ідеально вписалися в полотно ідей про континентальну геґемонію як про кінцеву мету, що було визначальним для німецької зовнішньої і економічної політики з кінця ХІХ століття (Wendt 1987: 42-46).

Натомість наміри Мелера ван ден Брука були не тільки геґемоністськими, а й однозначно імперськими. На його думку, у війні перемогли не ті, хто мали перемогти, а «старі» народи, чиє населення або зменшувалося, або і так було занадто малим, щоб займатися світовою політикою. Поразки зазнали «молоді» народи, проте саме їхнє чисельне збільшення робило експансивну політику життєво необхідною. До них перш за все належала Німеччина, країна, із співвідношення території і населення якої випливало, що в ній проживало на двадцять мільйонів людей більше (1938: 64). Німецький передвоєнний імперіялізм здавався Мелеру ґрандіозною спробою вирішити цю проблему. Створивши робочі місця в Німеччині, він перешкодив хвилі еміґрації, сприяв торгівлі і комунікаціям і тим самим дав країні шанс на розвиток. Поразка у війні перервала цей процес розширення, і Німеччина, як більшість инших молодих народів, опинилася в статусі безправної країни; Версальський мир позбавив її сировини, відібрав колонії і витиснув з неї усе (1938: 61, 1932: 115). Перебороти цю ганьбу і повернути Німеччину до складу імперіялістичних країн – такою була найголовніша мета Мелера. Переконаний, що «війни зумовлювали демографічні причини і що навіть переможений імперіялізм був найкращою соціяльною формою для перенаселеної країни і що ми є тим народом Европи, який потребує цього імперіялізму більше за всіх инших», Мелер виступав за те, щоб залучати націю до світової політики: політизуючи її, долаючи внутрішні протиріччя, орієнтуючи на завдання світового масштабу – на соціялізований імперіялізм, який мав би створити нові ринки збуту і джерела сировини і тим самим робочі місця (1938: 98, 66).

Якщо на імперіялізм Мелера вплив мали ще ідеї передвоєнного часу і гасла про місце під сонцем, то Шпенґлер ними вже задовольнитися не міг. Йому не йшлося про частку від здобичі. Для нього набагато важливішим був світовий історичний перехід від світу держав ХVIII ст. до всесвітньої імперії, «до безумовного панування над усім світом у військовому, економічному і інтелектуальному сенсі» (1933: 16, 1924: 22). Якщо всі попередні імперіялізми розраховували зайняти обмежений простір, сучасний імперіялізм мав поширитися на всю планету, на вимогу «згуртувати метушливе людство засобами фавстівської техніки і винаходів в одне ціле» (1924: 22). На питання, яке порушив уже Мецше (1966, ІІ: 554), хто має стати володарем на Землі, Шпенґлер бачив дві можливі відповіді. Одна полягала у перемозі «англійського соціялізму», який мав би перетворити світову економіку у всесвітню експлуатацію, а панування над майбутньою імперією передав би мільярдерам і трастам. Инша передбачала перемогу «пруського соціялізму», всесвітньої організації за принципами держави і авторитету (1924: 51, 67). Те, що Шпенґлер вважав другу альтернативу історично більш виправданою, не здивує нікого; але що під цим він не мав на увазі боруський імперіялізм, зрозуміло не кожному. «Не всі ті пруси, що народилися в Прусії», – писав Шпенґлер і додавав: «Такий тип може бути присутній серед усіх народів білої раси, і таки справді, нехай і рідко, але трапляється. Він лежить в основі тимчасових форм всіх національних рухів – вони не є чимось постійним – і тому постає питання, якою мірою вдасться відокремити його від панівних популярних партійно-демократичних елементів ліберального і соціялістичного націоналізму, які його тим часом присвоїли» (1933: 139). За Шпенґлером, не пруська нація була покликана панувати над світом, а «ідея пруського існування»; тому майбутня імперія не мислилася як тевтонська імперія (Imperium Teutonicum), в якій би «одна нація велично й осяйно височіла над усіма иншими» і закріпила б свій авторитет над иншими націями (Stapel 1932: 252), а як світова цивілізація поза будь-яким національним розподілом.

Ще виразніше цю думку наднаціонального імперіялізму висловив Юнґер у праці «Arbeiter», де він свідомо утримується від остаточного вибору на користь певного національного стилю. Хоч Юнґер і бачив у сучасних йому національних державах і імперіях носіїв тотальної мобілізації, яка проявлялася в концепції і реалізації масштабних планів, у вдосконаленні озброєнь, яке всюди можна було спостерігати, і в синтезі органічних і механічних елементів; проте викликаний цими змінами рух був занадто загальний і широкий, щоб його можна було б вмістити в рамках організаційних форм буржуазного світу з його поділом на національні держави. Яка з конкурентних націй мала б здобути остаточну владу над світом, здавалося Юнґерові емпіричною і другорядною проблемою; вирішальним було те, що всі конкуренти послуговувались одним і тим же прийомом – технікою як найефективнішим і найнадійнішим засобом тотальної революції, для чого ставили собі однакову мету – втілення образу робітника. Завершальним етапом цього розвитку була універсальна країна робітників: утворення планетарних масштабів, у якому певні території втратили б свій особливий статус і були б інтеґровані в державний план імперського рівня (1932: 209-210, 277). «Мета, на яку спрямовано всі зусилля, полягає в пануванні над усією планетою як в найдосконалішому втіленні нового образу. Лише це критерій вищої за порядком безпеки, який охоплює всі воєнні і мирні трудові процеси» (1932: 291).

***

Можна порівнювати і далі. Проте попередньо розглянуті теми мають для кожної політичної теорії таке центральне значення, що вже зараз можна відповісти на запитання, чи можна вважати «консервативну революцію» самостійним напрямом політичної думки ХХ ст. Для цього нема підстав. У сфері зовнішньої політики ми змогли виокремити імперіялістичні й геґемоністські зазіхання, у сфері внутрішньої політики – псевдоаристократичні, елітарно-теоретичні і цезаристські концепції. Деякі автори були близькими до народницького табору, инші стояли на націоналістичних позиціях. Одні схилялися до державницького соціялізму, инші – до категоричного індивідуалізму і персоналізму, який радше тяжів до ліберальних поглядів. Такі ж відмінності можна виявити у ставленні до техніки, про що тут можна було згадати лише мимохідь і яке варіювало від схвалення у Шпенґлера до рішучого заперечення у середовищі журналу «Тат»⁸. Єдиною позицією, щодо якої всі автори були одностайними, був безкомпромісний вердикт політичному лібералізмові як «західному» явищу, що не було властивим німецькому характеру, й утвердження цього явища, як і його наслідки – парламентаризм і плюралізм – слід було якомога швидше запобігти.

Проте цього мінімального консенсусу не досить для того, щоб «консервативна революція» отримала своє обличчя. Ворожість щодо політичного лібералізму не була характерною ознакою якоїсь певної течії, вона однаковою мірою була поширена на периферії усього політичного спектру. Антипарламентські й антиреспубліканські погляди представляла Народна партія німецької нації, найпізніше після перемоги Гуґенберґа і пов’язаної з нею сецесії як староконсервативного крила, так і крила, орієнтованого на профспілки (Holzbach 1981; Stupperich 1982). Ще непримиреннішого ворога ліберальна і плюралістична демократія, в якій партії і спілки представляли свої інтереси, знайшла в особі Гітлера, який бачив у цій конституційній формі лише ознаки занепаду і слабкости. Те, що така ж ворожість, навіть якщо і краще обґрунтована, частково мала місце і серед лівих, занадто добре відомо, щоб докладно про це писати. В єдиному пункті, в якому автори «консервативної революції» доходять більш-менш спільної думки, вони одностайні з течіями, з якими, за Молєром, їх мало що поєднує. Проте неможливо виокремити ядро політичних, соціяльних і економічних поглядів, яке було б властивим лише авторам «консервативної революції» і відрізняло б їх від усіх инших напрямів. Як полемічне поняття, що позначає самостійну ідетичність, «консервативна революція» не витримує критики⁹.

«Консервативній революції» бракує не лише такого ядра, їй взагалі бракує звичайного змісту, який був би характерним лише і тільки їй. Навіть коли автори «консервативної революції» гордовито називали себе «суперниками ХІХ ст.» (Mohler 1989, І: 11), це не завадило їм як завгодно збиткуватися над його ідеологічним арсеналом. Далекі від того, щоб генерувати хоч би одну нову ідею, вони задовольнялися тим, щоб по-новому комбінувати вже готове і складати свій пазл. Елементи економічного лібералізму поєднували з псевдоаристократичними, прагнення соціялістичної держави – з ідеями союзу, націоналістичні – з імперіялістичними, імперіялістичні – з цезаристичними і так далі – не було жодного мотиву, якого не можна було б знайти вже в ХІХ ст. чи раніше, жодної ідеї, яку б не можна було виявити в одній із чотирьох класичних течій політичної думки. Клод Леві-Штраус порівняв одного разу «дике» мітопоетичне мислення з діяльністю майстра-самоучки, який послуговується типовим набором засобів і матеріялів і переформульовує раніше висловлені послання (1968: 31-36). Цим порівнянням він влучно охарактеризував ту мітопоетичну практику, яка в Німеччині міжвоєнного часу відбирала, розчленовувала і перегруповувала наявні ідеології, але саме через це так і залишилася в їхніх рамках. Треба було б дати такій практиці назву, на яку вона заслуговувала: інтелектуальне аматорство різного виду, розголосу і ефекту. Стилізувати її під самостійну теорію, яка стояла б в одному ряду з консерватизмом, лібералізмом чи соціялізмом, означало б виявити їй занадто багато чести.

---

¹ Це стосується, напр., ідеалу «вічного повернення», який заперечував Мелер ван ден Брук у своїй критиці Шпенґлера (1932: 22-23); чи постульованої ворожости до християнства, якої не знаходимо ні в Едґара Юнґера, ні у Вільгельма Штапеля, а Карл Шміт спростовує її переконливими арґументами (пор. «Відгук на реферат Молєра» у: Quaritsch 1988: 153-157); врешті, це стосується і нігілізму, в якому Шпенґлер бачив засіб вульґаризації (1933: 69).

² Характерною є передмова до праці його брата Фрідріха Ґеорґа Юнґера (1926: VII-XIII). Багато менших статей, які Ернст Юнґер опублікував між 1925 і 1932 рр. у таких журналах як «Standarte», «Arminius» і «Widerstand», не увійшли до збірки творів і тому сьогодні їх важко знайти. Деяку інформацію дає Гієтала (Hietala) 1975; коротку характеристику – Шварц (Schwarz) 1962, який проте схильний занадто наближувати публіцистику Юнґа до «Arbeiter» і перебільшувати вплив Шпенґлера (1962: 81, 87).

³ Freyer 1931: 44, 52-53. Оскільки народ для Фреєра є не природною категорією, а категорією волі, то позначення «народний мислитель» (Giere 1967: 158 і далі) здається мені невідповідним. Щодо ідей Фреєра дивись також Üner 1981, Muller 1987.

⁴ Пор. 1932: 193-206, де Франції докоряють, що вона намагається встановити свою геґемонію над Европою за допомогою «темної і дикої крови чужинців і колоніяльних військ (...), яка внесе в европейську кров розвал рас» (205). Тут доречними є і антисемітські випади проти Маркса – дивись Moeller 1938: 39. Детально про Мелера дивись Goeldel 1984.

⁵ Jünger 1932: 145. Так Юнґер відмежувався від своїх ранніх робіт, в яких центральну роль відігравав культ фюрера: пор. Schwarz 1962: 116; Hietala 1975: 54, 78.

⁶ Пор. Schmitt 1970: 81-84. В иншому місці Шміт висловлюється про італофашизм значно позитивніше, напр. 1969: 89, 1940: 109-115. Докладніше про це дивись Schieder 1989.

⁷ Пор. Boehm 1932: 127, 184, 1933: 100-101; Freyer 1925: 120-129; Schmitt 1941; про останнього також Neumann 1980: 188-198. Потужну полеміку проти імперської ідеї як «перетворення антигерманського, імперіяльного, римського наміру підкорення у політичну метафізику» знаходимо в Нікіша 1930: 26. Докладніше про полеміку Нікіша, яка перш за все була спрямована проти Вільгельма Штапеля, дивись також Kabermann 1973: 93 і далі.

⁸ Пор. Spengler 1973: 57, 1932a; Jünger 1932: 149-150. Юнґер дуже добре бачить руйнівний бік техніки, але все-таки її схвалює, тому що «відносини можуть скластися лише за участи сил, які вийшли за межі зони руйнування, і на чию долю в цій зоні випало нове узаконення» (1932: 254-255). В журналі «Тат», навпаки, були переконані, що епоха технічної революції завершилася і панування машини буде замінене пануванням людини (Fried 1931: 4-5, 42, 46). «Казатимуть: Назад до природи! Назад до людей! Назад до села! Назад до Бога!» (Die Tat 1931 1932, 1: 346). Поєднання цих суперечливих позицій відображене у формулі Нікіша «сучасна техніка керована варварсько-примітивним буттям» (Niekisch 1930: 101).

⁹ Цей закид стосується і спроби Прюма визначити «консервативну революцію» такими п’ятьма компонентами: визнання ірраціоналізму; антиліберальна позиція; свідоме сприйняття динамічного поняття революції, який включає антикапіталістичні афекти; відхід від вільгельмінського націоналізму і втілення в життя спільноти окопу (Prümm 1974,I: 6-7). Всі ці критерії діють і для націонал-соціялізму, який хоч і відрізняється від «консервативної революції» своєю організаційною формою як партія, але трансформує цей організаційний тип так сильно в напрямку структур свити фюрера, що ця відмінність не має значної ваги. Під цим не слід розуміти, що «консервативна революція» була лише особливою формою фашизму, що віддавна стверджує марксистсько-леніністська інтерпретація (Petzold 1978: 10). Але кожна спроба надати конструктові «консервативної революції» власну ідентичність натикається на труднощі дефініції, які подолати неможливо.

Література:

Alter, Peter, 1985: Nationalismus, Frankfurt.

Boehm, Max Hildebert, 1932: Das eigenständige Volk, Göttingen.

Boehm, Max Hildebert, 1933: Der Bürger im Kreuzfeuer, Göttingen.

Freyer, Hans, 1925: Der Staat, Leipzig.

Freyer, Hans, 1931: Revolution von rechts, Jena.

Freyer, Hans, 1933: Herrschaft und Planung, Hamburg.

Fried Ferdinand, 1931: Das Ende des Kapitalismus, Jena.

Fritzsche, Klaus, 1976: Politische Romantik und Gegenrevolution. Fluchtwege aus der Krise der bürgerlichen Gesellschaft: Das Beispiel des'Tat'-Kreises, Frankfurt.

Gerstenberger, Heide, 1969: Der revolutionäre Konservatismus, Berlin.

Giere, Walter, 1967: Das politische Denken Hans Freyers in den Jahren der Zwischenkriegszeit (1918-1939), Phil. Diss. Freiburg.

Goeldel, Denis, 1954: Moeller van den Bruck (1876-1925) – Un nationaliste contre la revolution. Contribution a l'etude de la 'Revolution conservatrice' et du conservatisme allemand du XXe siecle, Frankfurt.

Hietala, Marjatia, 1975: Der neue Nationalismus in der Publizistik Ernst Jüngers und des Kreises um ihn, 1920-1933, Helsinki.

Holzbach, Heidrun, 1981: Das 'System Hugenberg'. Die Organisation bürgerlicher Sammlungspolitik vor dem Aufstieg der NSDAP, Stuttgart.

Jenschke, Bernhard, 1971: Zur Kritik der konservativ-revolutionären Ideologie in der Weimarer Republik. Weltanschauung und Politik bei Edgar Julius Jung, München.

Jünger, Ernst, 1926: Vorwort zu Friedrich Georg Jünger: Aufmarsch des Nationalismw, hrg. von Ernst Jünger, Berlin, VII-XIII.

Jünger, Ernst, 1932: Der Arbeiter. Herrschaft und Gestalt, Hamburg.

Jünger, Ernst, 1980: Der Kampf als inneres Erlebnis, in: Ernst Jünger, Sämtliche Werke Bd. 7, Stuttgart, 9-103 (zuerst 1922).

Jung, Edgar Julius, 31930: Die Herrschaft der Minderwertigen, Berlin.

Jung, Edgar Julius, 1933: Sinndeutung der deutschen Revolution, Oldenburg.

Kabermann, Friedrich, 1973: Widerstand und Entscheidung eines deutschen Revolutionärs. Leben und Denken von Ernst Niekisch, Köln.

Kondylis, Panajotis, 1985: Konservativismus. Geschichtlicher Gehalt und Untergang, Stuttgart.

Levi-Strauss, Claude, 1968: Das wilde Denken, Frankfurt.

Moeller van den Bruck, Arthur, 1932: Das Recht der jungen Wlker, hrsg. von Hans Schwarz, Berlin,

Moeller van den Bruck, Arthur, 31938: Das dritte Reich, Hamburg (zuerst 1923).

Mohler, Armin, 31989: Die KonservaÜve Revolution in Deutschland 1918-1932,2Bde., Darmstadt (zuerst 1961).

Muller, Jerry Z., 1987: The Other God that Failed. Hans Freyer and the Deradicalization of German Conservatism, Princeton N.J.

Neumann, Volker, 1980: Der Staat im Bürgerkrieg, Frankfurt/New York.

Niekisch, Ernst, 1930: Die Entscheidung, Berlin.

Nietzsche, Friedrich, 1966: Werke in drei Bänden, hrsg. von Karl Schlechra, München.

Petzold, Joachim, 1978: Wegbereiter des deutschen Faschismus. Die Jungkonservativen in der Weimarer Republik, Köln.

Prümm, Karl, 1974: Die Literatur des Soldatischen Nationalismus der 20er Jahre, 2 Bde., Kronberg/Ts.

Quaritsch, Helmut (Hrsg.), 1988: Complexio Oppositorum. Uber Carl Schmitt Berlin.

Sauermann, Ulrich, 1984: Die Zeitschrift 'Widerstand' und ihr Kreis. Phil. Diss. Augsburg.

Schieder, Wolfgang, 1989: Carl Schmitt und Italien, in: Vierteljahreshefte für Zeitgeschichte 37, 1-21.

Schildt, Axel, 1981: Militärdiktatur mit Massenbasis? Die Ouerfrontkonzeption der Reichswehrführung unter General v. Schleicher am Ende der Weimarer Republik, Frankfurt/New York.

Schmitt, Carl, 1940: Positionen und Begriffe im Kampf mit Weimar-Genf-Versailles 1923-1939, Hamburg.

Schmitt, Carl, 1941: Völkerrechtliche Großraumordnung mit Interventionsverbot für fremde Mächte, Berlin/Leipzig/Wien.

Schmitt, Carl, 1969: Die geistesgeschichtliche Lage des heutigen Parlamentarismus, Berlin (zuerst 1923).

Schmitt, Carl, 1969a: Der Hüter der Verfassung, Berlin (zuerst 1931).

Schmitt, Carl, 1970: Verfassungslehre, Berlin (zuerst 1928).

Schmitt, Carl, 1973: Verfassungsrechtliche Aufsätze, Berlin.

Schwarz, Hans-Peter, 1962: Der konservative Anarchist. Politik und ZeitkriÜk Ernst Jüngers, Freiburg.

Sontheimer, Kurt, 1968: Antidemokratisches Denken in der Weimarer Republik, München.

Spengler, Oswald, 1924: Preußentum und Sozialismus, München (zuerst 1919).

Spengler, Oswald, 1932: Politische Schriften, München.

Spengler, Oswald, 1932a: Der Mensch und die Technik, München.

Spengler, Oswald, 1933: Jahre der Entscheidung, München.

Spengler, Oswald, 1973: Der Untergang des Abendlandes, München (zuerst 1918/1972).

Stapel, Wilhelm, 1932: Der christliche Staatsmann. Eine Theologie des Nationalismus, Hamburg.

Stern, Fritz, 1986: Kulturpessimismus als politische Gefahr, München.

Stupperich, Amrei, 1982: Volksgemeinschaft oder Arbeitersolidarität. Studien zur Deutschnationalen Volkspartei (1918-1933), Göttingen/Zürich.

Tat, Die. Unabhängige Monatsschrift für Politik und Kultur, Jena. Bd. 21 (1929-1930); 22 (1930-1931) 23 (1931-1932), 24 (1932-1933).

Üner, Elfriede, ;981: Jugendbewegung und Soziologie. Wissenschaftssoziologische Skizzen zu Hans Freyers Werk und Wissenschaftsgemeinschaft bis 1933, in: Kölner Zeitschrift für Soziologie und Sozialpsychologie, Sonderheft 23, 131-159.

Wendt, Bernd-Jürgen, 1987: Großdeutschland. Außenpolitik und Kriegsvorbereitung des Hitler-Regimes, München.

Stefan Breuer in: Politische Vierteljahresschrift 31. Jg. 1990 Heft 4 S. 585-607.

Переклала Катерина Польова