Карл Гайнц Рот

Повернення пролетаріяту

Новий класовий суб’єкт

Незважаючи на організаційно-політичні недоліки, новий класовий суб'єкт упродовж двох десятиліть проглядається усе чіткіше. На периферії безземельні і селяни-робітники з честю вийшли з глухого кута поміщицького землеволодіння й економіки самозабезпечення і вимагають від старих і нових панів власного права на життя. Ця нова поведінка вражає всіх, хто приїжджає до них у село й до їхніх помешкань зі сталевих листів у масових поселеннях чи бере участь у їхніх зборах. У боротьбі за землю і воду, гарантований мінімальний заробіток і достатній для існування сімейний дохід, основи нових базисних профспілок і «громадських центрів» часто закладалися жінками. Тут виступи безземельних і сільськогосподарських робітників проти поміщиків, сільських капіталістів і патронів «індустріяльних плантацій» знаходять свій тил. Коли поміщики в Утар-Прадеші спільно з місцевими поліцейськими намагаються придушити страйки з вимогами гарантованої мінімальної зарплати, що проводять представники нижчих каст і ті, хто не належить до каст, убиваючи і ґвалтуючи «некастових» жінок або коли політичні керівної групи Чорної Африки, що юрбою осаджують міжнародні допомогові фонди, відповідають на нову активність знизу «етнічними» громадянськими війнами, їхні варварські дії з> усією ясністю демонструють силу нового периферійного класового суб'єкта. За допомогою інструментів крайнього насильства і приниження периферійні еліти намагаються відновити настрої апатії і покірности в експлуатованих, щоб задушити в зародку соціяльно-революційні вимоги землі і волі, що поширюються.

У багатьох країнах третього світу нова ідентичність соціяльного присвоєння, окрім того, концентрується в індивідуальних бунтах і в колективних повстаннях. З Китаю повідомляють, що багато робітників, яких звільнили нові «орендатори» державних підприємств, фізично нападають на фабричних панів і борються з допомогою страйків і акцій захвату підприємств за свої права. Генеральне командування Сапатистської армії звільнення у своєму проголошенні війни мексиканському урядові називають незаможних «ковалями мексиканської нації». Себе ж називають законними спадкоємцями, що повстали задля відновлення революційного конституційного права, яке по-диктаторськи придушувалося протягом 70 років, й у такий спосіб виправдовують збройну боротьбу за повернення общинного землеволодіння, за будівництво житла, що його гідні люди, за створення елементарного медичного забезпечення і за демократичні свободи. У програмі Національної ради південнокорейських профспілок боротьба за здійснення найелементарніших прав для робітників (забезпечення існування й еґалітарні розміри зарплати, свобода об’єднань, захист від звільнень, 44-годинний робочий тиждень) ведеться і під гаслами проти дискримінації жінок, і за міжнародну солідарність, і, водночас, за відновлення «доброго старого» общинного ладу (культури мінчжунґ) у возз’єднаній Кореї. Окрім цього, у бойовій пісні «чон-но-хьоп» не залишається ні найменшого сумніву в тому, що метою є «панування робітників», а головним засобом його досягнення вважається «загальний страйк». Так на прикладах дотепер найважливіших пунктів кристалізації пролетарського підйому, ми можемо встановити, що у цих країнах переймають соціяльно-революційну парадигму і вона стає масовою. Ця парадигма, з одного боку, спирається на традиційні норми колективізму й общинної власности, а з иншого боку, за своєю метою і політико-організаційними інструментами є повним антагонізмом до нового світового порядку. Новий класовий суб’єкт країн третього світу виражається, отже, на багатьох рівнях, причому походить із ситуацій окремих прошарків (пауперизм, сучасний індустріяльний робітник), але, на відміну від КУТ і КОСАТУ, посилаючись на добрий, старий, «національний» конституційний і общинний лад, висуває еґалітарну, вільну від геґемонії мету, у випадку із Сапатистською армією додатково конкретизує її аж до сучасних індустріяльних робітників і, зрештою, відкривається для інтернаціоналістських рішень (найбільш чітко Сапатистська армія, південнокорейська Національна рада, але також і КОСАТУ, менше за инших – бразильська КУТ). Анонімність виступів часто замаскованих представників (як, наприклад, у сапатистському русі) спричинена не тільки переслідуваннями; це ще раз підкреслює колективний характер цих нових рухів, що свідомо уникають персоналізації, яка притаманна ЗМІ. Соціяльно-революційна самоорганізація незаможних і селян-робітників, що є відповіддю на остаточно деструктивну тенденцію до розширення світової капіталістичної системи в її периферійних і напівпериферійних зонах, здається, найбільше автентично виражає нову ідентичність класового суб’єкта. Однак тенденції дистанціювання від цілісности нової класової структури, що обговорювалися на прикладі Бразилії і Південної Африки, свідчать про найповнішу відкритість подальшого розвитку.

Але й у метрополіях новий класовий суб’єкт аж ніяк не був просто соломиною, що ненадовго спалахнула в бунтах 60-70-х рр., а потім безсило згоріла. Він знаково виявив себе у легендарному італійському молодіжному русі 1977-1978 р., й остаточно визначив свою ідентичність – ідентичність борця. Коли ФАТ у цей період найняв на роботу 10 тисяч активістів «пролетарських раундів», вони відмовилися прирівнювати своє життя і наявний час до товару. Технологія й організація роботи на великих фабриках були і залишалися для них ворогами. Вони висували еґалітарні вимоги щодо зарплат, прагнули, з одного боку, завоювати неформальний суверенітет над часом усередині фабрики, а з иншого – зберегти можливості індивідуального вибору між самообумовленою діяльністю і капіталізацією, що надає їхній праці вартости. Звідси випливав абсентеїзм (тобто відхилення від дотримання правил гри), що відповідав їхнім індивідуальним потребам, які, все ж, вписувалися у колективну суб’єктивність пролетарських «спільнот». Водночас вони категорично відкидали методи винагороди за працю на підставі продуктивности і кваліфікації, які традиційним робітничим рухом вважалися «справедливими», так як ці методи атомізують спільноту.

Цей розрив з парадигмою продуктивізму (тобто культу виробництва і продуктивности як основної мети існування, а також культу праці, що створює вартість), що характерна і для соціял-комуністичної культури праці, непомітно поширився впродовж 80-х рр. на весь робітничий клас метрополій, аж до трьох мільйонів висококваліфікованих японських робітників, які кинули виклик тойотизму в самому серці його зародження, оскільки вважали своє самодостатнє життя важливішим за поневолення до аж 55-річного віку цією системою інтеґрації.< Раніше в Европі новий класовий суб’єкт блокував як технологічно визначені «стратегії гуманізації», так і пов’язані з ними концепції гнучкої автоматизації. І коли французький уряд у березні 1994 р. своїм законом про «З1Р» спробував скасувати систему гарантій робочих місць і відтворення на рівні всього суспільства, активісти відповіли на загальнонаціональній масовій демонстрації 25 березня листівкою. У ній, добре усвідомлюючи ситуацію з безробіттям і масовим зубожінням, вони підтвердили вірність ідеї ліквідації виснажливого гарування і вітали енергію, що приносить задоволення, самовизначену діяльність майстрів-аматорів і комп’ютерників. Загалом підприємці і політики «стали настільки ж марні і шкідливі, як і відчужена праця». Новий класовий суб’єкт з усією очевидністю дотепер зберіг незмінною свою ідентичність, що бореться, незважаючи на всі удари і сумніви щодо самоорганізації.

З цією фундаментальною відмовою від механізму підпорядкування і створення вартости новий класовий суб'єкт, однак давно уже вийшов за межі сфери великих підприємств, які йому поставили постфордистські стратеги своїми «відкриттями» капіталу і поширився на структури всього суспільства. При цьому він найрізноманітнішими способами намагався застосувати здобутий на фабриках досвід відмови від праці у бік «...вимог, що стосуються змісту власної виробничої діяльности й автономії» (Серджо Болонья). Відповіді і моделі розв’язання залишалися настільки ж різноманітними, як і примус, що змушував знову і знову погоджуватися на якомога прийнятніші умови праці і зарплати, на тимчасове відчуження власної робочої і життєвої сили заради створення капіталу. Одні чергували захищене соціяльними гарантіями безробіття, субсидовані робочі місця в тих чи тих нішах і більш високу кваліфікацію. Инші шукали роботу на деякий час, а потім вирушали в екзотичні мандрівки. Треті приймали соціяльний статус «самостійних робітників», з накопичень і премій здобували власні засоби виробництва і починали експериментувати на договірній основі з перспективним вирівнюванням самовизначеної діяльности. Автономні системи, що виникали у цей спосіб, ротації між найманою, безоплатною, висококваліфікованою працею і самовизначеною діяльністю, захищена соціяльними гарантіями, вперто обстоювалися й обстоюються дотепер. Було висунуто і пропагувалося навіть своє власне «кейнсіянство знизу» (кампанія у ФРН за гарантовані мінімальні достатні для життя виплати для усіх), для того, щоб втримати ці альтернативні сфери праці і життя, і мати державну гарантію прибутку напротивагу зростанню прекаризації трудових відносин. На відміну від цих «лобі» з безробітних «альтернативістів» і працівників соціяльної сфери, що незабаром зіткнулися з власними межами, ініціятиви молодіжних центрів і сквотерів (загарбників порожніх будинків) знову і знову реалізовувалися разом. Вони намагаються спільно здешевити свої потреби в умовах повсякденної соціяльної реальности і завзято захищати свої життєві простори від їх перетворення у товар для спекулянтів землею.

Згодом капітал і б’юрократія соціяльної держави стали більш жорстко переслідувати новий класовий суб’єкт із його відхиленням від відчуженої праці і прагненням до самовизначення; в останні роки вони планомірно його оточували. На фабричному рівні з’явилися менеджери з двозначними ініціятивами групової праці, щоб привласнити її духовні здібності за допомогою трохи більшої розмаїтости праці і трохи меншої єрархії. Із суверенного розпорядження часом за умови тимчасових заробітків на користь інтересів сімейного виробництва у жінок виросла гігантська і розколота панорама негарантованих трудових відносин. «Самостійні робітники» закінчили свій шлях у заснованих на надексплуатації структурах «витискачів поту» мереж підприємств із великою кількістю зовнішніх фірм та системами субконтрактників. Соціяльні виплати й допомоги з безробіття усе більше скорочувалися, субсидовані ніші робочих місць було взято під контроль, а ініціятиви на користь гарантованого мінімального прибутку для усіх відкинуті аж до кампанії проти зростання структур «воркферу». У результаті залишилися тільки середні покоління працівників, люди, які громадилися навколо своїх альтернативних проєктів, люди як із високою кваліфікацією, так і марґіналізовані низько кваліфіковані молоді люди, безробітні і ті, що отримують соціяльну допомогу від держави, люди, що розгубили ілюзії і не знають, що робити далі.>.. Як наслідок, у країнах метрополій, що дотепер процвітали, час варіянтів відмов й обходу, що практикувалися в маленьких «неформальних» групах і, так званих, альтернативних рухах, добігає кінця. І це саме тому, що вони протягом більш ніж 20 років культивували дійсну антагоністичну класову свідомість проти вимог капіталістичного процесу одержання прибутку, сьогодні і класові суб’єкти в метрополіях повинні витримати іспит. Як і соціяльно-революційні рухи на периферії й у країнах третього світу, вони можуть лише просунути боротьбу на новий – вищий рівень самоорганізації або ж повинні будуть остаточно скоритися.

За соціялізм як відкриту систему

Врешті-решт, залишається актуальним завдання (з урахуванням критики марксистських моделей трансформації, що досі переважали) позитивно повернути міркування про взаємозв’язок між режимом накопичення, що реорганізується, і структурою класу, що змінилася, за допомогою нинішнього досвіду опору і нової соціяльної суб’єктности. Я намагатимусь бути лаконічним. Адже мова йде не про презентацію більш-менш продуманої теоретичної конструкції, а про те, щоб показати тенденції, що виводяться винятково з емпіричного заперечення радикалізованих відносин експлуатації і з масових потреб, що формулюються їм на противагу. Иншими словами, вони можуть бути визначені тільки в конкретній суспільній дії і тому підлягають постійним змінам і виправленням. Окреслюючи загальні контури моделі соціяльно-революційної трансформації, не можна ні виявити, ні використовувати в політико-організаційному плані будь-яку «історичну місію» чи «закономірність», що виходить за ці рамки.

Капіталізм зберігає таку життєздатність тільки завдяки тому, що, на відміну від колишніх суспільних формацій і свого загиблого «реально-соціялістичного» варіянту, він дотепер є відкритим способом виробництва. Тому його можна подолати лише якщо форми опору і фантазії тих, кого експлуатують, будуть спрямовані на не менш відкриту посткапіталістичну і пост-«реально-соціялістичну» альтернативу. Отже, метою є соціялізм як відкритий спосіб виробництва, що характеризується суспільною власністю на засоби виробництва і таким виробництвом, що спрямоване виключно на задоволення суспільних потреб, які виявляються базисно-демократичним шляхом. Виробництво заради виробництва в цих умовах повинно припинити своє існування. Робітничий клас більше не буде придатком до способу виробництва, а скориться пріоритетові розвитку соціяльної суб’єктивности і соціяльної рівности. Прогрес, отже, відбуватиметься не у сфері виробництва і не на різних ринках, а у сфері суспільних відносин, і результати описаних змін лише за умови подальших дій знову опосередкуються в структури матеріяльного відтворення соціяльного процесу еґалітаризації. Навколо цього незмінного ядра соціялістичної суспільної формації, до якої варто прагнути, сконцентруються різні можливості варіяцій і стадії розвитку суспільного присвоєння й індивідуальної власности.

І все-таки, як повинен відбуватися процес трансформації? Я переконаний у тому, що принципово відкрита структура соціялістичної мети вже дещо говорить і про способи та засоби її досягнення. Цей погляд має велике значення. По-перше, він уможливлює й осмислює спробу атаки на режим накопичення, що реорганізується з метою експлуатації потреб громадського життя, які змінилися, саме там, де він є найбільш «відкритий» за останні 20 років. Якщо різні ринкові форми «диявольського млина» дерегульованого капіталізму, разом з багатосторонніми опосередкуваннями, будуть усе частіше виводитися з ладу, зрештою, стане можливим і подолання найбільш незмінної динаміки виробництва прибутку. Про цей вирішальний аспект стратегічної конфронтації до нинішнього циклу накопичення я докладно розповім згодом.

По-друге, це розуміння дозволяє відмовитися від більш-менш безнадійного «пізньо»-операїстського пошуку якихось особливих «аванґардних» фракцій класового суб’єкта і спрямувати погляд на потенціял соціяльно-революційних процесів у всій їх багатоманітності. Отже, як я говорив, що в глобальних процесах експропріяції і пролетаризації новий класовий суб’єкт починає гомогенізуватися структурно, економічно і територіяльно. Якщо цей висновок правильний, то усередині цього гомогенного багатоманіття сучасних промислових робітників, які не мають гарантії зайнятости, безробітних, «самостійних робітників», поденників і безземельних вже не може бути «привілейованої фракції» і завдання полягає лише в тому, щоб у боротьбі проти дерегульованої системи експлуатації звести воєдино всі сектори нового пролетарського архіпелагу, починаючи відповідно з найбільш готових до опору і «непокірних» прошарків. У цій відкритій структурі класового антагонізму можуть, отже, знайти місце всі ті, хто змушений віддавати свою робочу і життєву силу для того, щоб вижити, причому незалежно від того, чи одержують вони зарплату, винагороду на основі підряду, або ж перебувають у розпорядження ринків робочої сили, вимушено виконують неоплачувану роботу, чи патріярхально поневолюються в «родинах» «неформального» сектора, або ж експлуатуються як дрібні орендарі. Одночасно ми змогли б уникнути спокуси – робити однобічну ставку на особливо мобільні у своїй поведінці групи пролетаріяту, наприклад, на італійських «самостійних робітників» другого покоління, які, з одного боку, піддаються постійному впливові з сторони дрібнокапіталістичних носіїв прогресу (Північної Ліги), а з иншого, занадто поспішно виключаються традиційними лівими з перспективи соціяльного звільнення, що відповідає новим класовим відносинам. (Пор. критичний проміжний підсумок у статті Примо Мороні «Кожен сам собі підприємець. Італійська Ліга як продукт реструктурування робітничого класу». Якщо Мороні має слушність, то принаймні часткова інтеґрація «самостійних робітників», найчастіше вихідців з войовничих лівих, у Північноіталійську Лігу може бути букварним прикладом втрачених політичних можливостей. Помилкові аналітичні посилання, звичайно, можуть бути виправлені заднім числом, але за результатами більш ніж 10-літнього процесу орієнтації цього зробити не можна. Серджо Болонья, що намарне боровся проти домінантних забобонів лівих, став голосом самітника у пустелі. Так в Італії було втрачено шанс, що не так швидко випаде знову. У цьому контексті ще важливішим є вивчення допоки відкритих глобальних тенденцій розвитку «самостійних робітників»). Нам варто було б замість цього навчитися протиставляти гнучкій експлуататорській стратегії капіталу як мінімум настільки ж гнучку модель звільнення у точно визначених рамках процесу гомогенізації пролетаріяту, яка б охоплювала всі сегменти класу.

По-третє, з цього випливає, що соціяльно-революційна діяльність на користь узагальнення антагоністичних потреб мас кожен раз у місці комунікативно-визвольної дії буде натикатися на специфічну ситуацію, але в принципі вона можлива і доцільна в кожній точці експлуатації, оскільки вона може бути безпосередньо передана в усі инші точки опору світової системи. Адже нинішній тип накопичення діє всюди і, незважаючи на задані відповідним рівнем розвитку особливості структур експлуатації, стратегічно визначається взамовідносинами між власниками міжнародних фінансових статків і транснаціональних підприємств. Тому він може бути атакований і зруйнований лише в процесі створення глобальної мережі всіх місцевих ініціятив опору. Так само як немає більше «привілейованої фракції класу», було б неправильно прагнути до узагальнення певних географічно-територіяльних особливостей класових протиріч в тім сенсі, щоб вони задавали майбутні структури і перспективи. Було б також непродуктивно, приміром, робити ставку тільки на общинний аграрний соціялізм масової бідности на периферії або, навпаки, оголошувати про пріоритетність класової боротьби у великій промисловості, посилаючись на робочі групи «гнучкого виробництва», які бунтують, або ж очікувати порятунку тільки від революційно-синдикалістської перспективи боротьби негарантовано зайнятих у міжнародних транспортних мережах. Щоб кинути виклик глобально дерегульованому капіталізмові однаковою мірою у всіх його географічно взаємозалежних стадіях розвитку і формах експлуатації – на периферії, у країнах третього світу, у східноевропейських зонах депресії, у метрополіях, необхідний  синтез територіяльно різних форм комунікації і боротьби, що відповідатиме «відкритому» характерові найсучаснішого капіталізму.

Різночасність в одночасності, що неминуче виникає з цього, вимагає, по-четверте, нового визначення інтернаціоналізму. Мова йде не про пожвавлення геґемоністського «інтернаціоналізму» найбільш «розвинутих» робочих рухів колишніх комуністичного або соціялістичного Інтернаціоналів. Однак, і колишній моралізаторський лобізм у метрополіях на користь «національно-визвольних» рухів на периферії застарів. На порядку денному маємо реактивізацію відкритого і взаємного інтернаціоналізму нових соціяльних рухів, але за тієї вирішальної умови, що він знову зверне першочергову увагу на «робітниче питання» як на найстаршу і найбільш почесну матрицю всіх колишніх «соціяльних рухів». Гігантським прогресом у цьому напрямку стала б можливість пов’язати колишні фраґментарні і випадкові спроби інтернаціонального обміну інформацією – такі, як Координація портових іспансько-мовних робітників, американський центр ім. Фернана Броделя, західнонімецька ініціятива «Вайлдкет», міжнародний б’юлетень філіпінського «руху 1 травня», південноафриканську групу міжнародного вивчення праці й інформації, японський Центр тихоокеанських і азіятських ресурсівзалишки операїзму, що вижили в Північної Італії і у Франції, Інститут соціяльних досліджень у Гаазі тощо – і в таким чином надати підтримку формуванню живого нового пролетарського інтернаціоналізму проти панівного класу, який формується на глобальному рівні.

Від уважного читача не можна приховати те, що я спробував уточнити мої пропозиції про створення «пролетарських гуртків» щодо інтернаціоналістських компонентів, які я сформулював у червні 1993 р. Я справді вважаю, що має бути створена міжнародна асоціяція, щоб поглибити на всіх рівнях аналіз нового світового порядку, досліджувати тенденції зміни і гомогенізації глобальної структури класу, фіксувати нові конфлікти і робити емпіричні оцінки щодо структури потреб нового класового суб’єкта. Ця ініціятива повинна однаковою мірою складатися з пролетарських активістів і таких інтелектуалів, які не приймають поглядів, що панують серед соціологів і економістів, які інтеґровані у «фабрики думки» капіталізму. Тут не повинно бути жодних традиційних політико-організаційних функцій. Новій міжнародній асоціяції слід було б сконцентруватися на інформаційному обміні, на координації мілітантних самодосліджень і на реальній підтримці конфліктів, що виникають. Вона повинна бути демократична і децентралізована за своєю структурою. Коли ж тенденції пролетарської «контрвлади» консолідуються у всьому світі, вона, зрештою, знову в них розчиниться.

Однак на основі конфліктів і форм конституювання суб’єкта за останні два десятиріччя можна зробити попередні висновки щодо згаданих локальних точок конфронтації. Якщо я у своєму аналізі не помиляюся щодо експлуатації капіталізмом нового світового порядку життєвої та робочої сили пролетаріяту з допомогою ринкових «диявольських млинів», то перші кроки на шляху самоорганізованого звільнення треба робити теж звідти.

1. У цілому світі безземельні, дрібні орендарі, сквотери, загарбники будинків, бездомні і квартиронаймачі борються з приватизацією, що прогресує, і пов’язаною з цим лібералізацією ринків землі. Їхній опір прибутковій комерціялізації землі, парцел, житла, а також міських кварталів розвивається в різних формах. Незалежно від цього, усе рішучіше розгортається захист реальних сфер життя проти аграрно-капіталістичних руйнувань і спекулятивного зростання земельної ренти.На периферії, в аграрно-капіталістичних зонах напівпериферії й у східноевропейських областях депресії ті, хто обробляють землю, прагнуть повернути її в общинну власність і при цьому вимагають аграрної реформи без компенсацій.< І в міських агломераціях постає питання про опір подальшому виселенню людей, санації зі спекулятивною метою і підвищенню ренти з землі навколо житлових будівель, що обробляється; цей опір є вирішальною передумовою будь-якого соціяльно вираженого індивідуального або сімейного присвоєння. Соціяльне присвоєння й общинне самоврядування землею – це найпростіша відповідь на ринкову комерціялізацію первинних і вторинних природних ресурсів суспільного багатства, що була проведена у всьому світі фінансовим і спекулятивним капіталом.

2. Наступним центром ваги нового капіталістичного порядку є дерегулювання ринків праці. Ми показали, наскільки сильно при цьому капіталістична стратегія індивідуалізації і гнучкости трудових відносин перехрещується із суб’єктивними потребами мас щодо суверенного розпорядження своїм робочим і вільним часом і в обмеженні за власним розсудом термінів відчуження робочої і життєвої сили. Ми продемонстрували також, що результатом стали негарантовані і незахищені трудові відносини, що укріплюються в цілому світі як типова форма експлуатації. Якщо ми будемо при цьому виходити з обґрунтованости претензії пролетарів на принципово вільний вибір між якнайбільш «поверховим» підпорядкуванням процесові створення вартости і якнайбільшою часткою самообумовленої діяльности, то ніяк не зможемо ставити вимогу про те, щоб ввести знову довічно гарантовані і закріплені в тарифній угоді трудові відносини. Набагато ближче нам у цьому сенсі є спогад про бойові «позатарифні ситуації», що, наприклад, створювалися «Індустріяльними робітниками світу»: якомога більша зарплата за якомога менший обсяг роботи за якомога коротший робочий час. Якщо сам капітал робить трудові відносини усе більш «поверховими» і дерегульованими, то йому усюди варто протиставити вкорінений у громаді «синдикалізм соціяльного руху» тих, котрі негарантовано і не цілком зайняті, і безробітних – з метою домогтися рівної оплати за рівну працю, що не повинна бути нижчою за визначену мінімальну межу у жодній з точок децентралізованої мережі виробництва додаткової вартости.

3. Дерегулювання й інтернаціоналізація ринків праці докорінно змінили і трудові відносини в капіталістичному процесі виробництва і відтворення. На індустріяльних підприємствах, на «білих фабриках» послуг і в секторі транспорту працівники зазнають погроз звільнення, збільшення та розмивання колишніх структур їхньої комунікації і дій на підприємствах, а також впливу перенесених усередину механізмів конкуренції групової праці. Вони можуть самоствердитися всупереч усьому цьому< й усупереч збільшенню продуктивности праці лише тоді, коли звільняться з обійм жовтих профспілок цих компаній і звернуться до неолібералізму структур профспілкового «обміну поступками». Виникнуть нові низові структури, що прагнуть домогтися для кожного місця розміщення виробництва в мережному підприємстві принципу «рівна плата за рівну працю», однакових скорочень робочого часу й умов праці, що сприяють розвиткові спілкування. Паралельно до цього утворяться секторальні асоціяції автономних низових комітетів, що і на цьому інтернаціональному рівні будуть усувати механізми розколу класу і руйнувати ланцюг виробництва доданої вартости. Уже на першій фазі свого виникнення ці низові комітети дерегульованої сфери виробництва і транспорту, з одного боку, зв’яжуться з місцевим «синдикалізмом соціяльного руху», а з иншого, стануть розвивати революційно-синдикалістську інтернаціоналізацію конфліктів. У них знайдуть своє місце і стратегічні міркування про те, як можна трансформувати центральні індустріяльні структури нинішнього накопичення капіталу в інструменти еґалітарно-асоційованого способу виробництва, перетворити їх відповідно до суспільно-екологічних критеріїв у всіх їхніх частинах, аж до готової продукції, і усуспільнити їх у цілому.

4. У зв'язку з атаками на ринки землі і робочої сили, а також на виробничі об’єкти режиму накопичення виникнуть нові структури територіяльної (общинної) самоорганізації з метою (знову) привласнити гарантії соціяльного відтворення, які були збережені або частково втрачені. При цьому мова йде не про твердження або відновлення інтеґраційних механізмів соціяльної держави. Під час вже 100-літнього процесу становлення соціяльної держави пролетаріят був відірваний від своєї культури, своїх освітніх закладів і самообумовлених інститутів гарантії життєвого ризику (безробіття, хворіб, інвалідности, старости). Якщо дерегульований капітал на зміну цієї першої інституціональної експропріяції основ відтворення проведе «остаточне» монетаристське розгарбування, було б доволі недалекосяжно прагнути напротивагу цьому просто до відновлення принизливих систем соціяльно-політичного трансферу, що атомізують суспільство, або ж обмежитися політикою широкомовних петицій з вимогою «грошей, достатніх для існування». Замість цього на порядку денному з’являється питання про еґалітарне присвоєння (повернення) основ відтворення для жінок, чоловіків, дітей, молодих, старих і біженців. Общинні базисні комітети повернуть собі, відібравши у землевласників і власників фінансових капіталів, матеріяльні передумови, щоб почати власні заходи з відродження культури, утворення інфраструктури і для забезпечення основ відтворення пролетарських родин. За допомогою цих ресурсів вони перетворять руїни трансферних систем соціяльної держави в базисно-демократично-общинні системи розподілу. Ця експропріяція рантьє і тих, хто стриже гроші, позбавить економічної основи найбільш реакційну на даний момент фракцію режиму накопичення, що протягом двох останніх десятиліть збагачувалася за рахунок відсотків із заборгованости суспільних б’юджетів і водночас руйнувала умови відтворення колишнього соціяльного статусу-кво. Тільки у ФРН до кінця 90-х рр. будуть передані в спадщину статки, загальний розмір яких становить 2 трильйони німецьких марок. Соціяльна реекспропріяція цього накопиченого суспільного багатства мала б величезні масштаби. Тому вона повинна розумітися не стільки в дусі гігантського розгортання «бунтів проти МВФ», скільки має бути продумана як гігантське практичне використання розроблених спекулятивними фінансовими колами «абстрактних» процедур експропріяції, що повернулося на 180 градусів і спрямоване на ці самі кола. Включення експропріяції ринків грошей і статків у програму процесу експропріяції експропріяторів разом з соціялізацією землі і пролетарською конверсією структур виробництва служить вирішальною передумовою для того, щоб перехід до соціялізму здійснювався не у повному рівному масовому зубожінні, але отримав перспективи соціяльної рівности в добробуті і самообумовленій суспільній діяльності.> Одночасно в розпорядженні виявляться величезні кошти для глобального вирівнювання диспропорцій у доходах усередині пролетаріяту, що суттєво зросли.

В останню чергу постає питання про взаємозв'язок між суспільною трансформацією і політичною «контрвладою». Не треба мати великої уяви, щоб передбачити, які методи та стратегії відмивання капіталів і політичних репресій будуть використовувати панівні еліти підприємців і землевласників разом з їхніми національно-наднаціонально-державними помічниками-виконавцями на стратегічно-асоційоване розгортання нинішніх масових виступів. Однак¸ саме тому проблема політичної консолідації соціяльно-революційних базисних структур вимагає не традиційного підходу, приміром, такого, як надання общинним і аграрним базисним комітетам і базисним комітетам, які виникають на виробництві, паралельних політико-інституціональних структур. Перспектива, що консолідується в політико-економічному плані трансформації суспільства, може мати шанс лише в тому разі, якщо соціяльні і політичні інструменти самоврядування прямої пролетарської демократії на всіх стадіях розвитку аж до перевороту і після нього будуть нерозривно взаємозалежні. Крім того, не слід ігнорувати небезпеки того, що при розриві соціяльно-революційної економіки і політики в останню хвилину будуть реставровані добре відомі з історії робочого руху б’юрократичні відносини панування між «політично мислячим пролетаріятом» (інтелектуалами) і тими, які нібито просто борються за своє соціяльне виживання – «тред-юніоністськими» реальними пролетарями. Поділ праці між визвольною «економікою» і «політикою», навіть якщо вона вважається «визвольною», зовсім не потрібен, а особливо у критичних ситуаціях переходу від руйнування «диявольських млинів» неолібералізму до остаточної трансформації орієнтованого на прибуток накопичення капіталу в еґалітарний спосіб виробництва. Досить буде, щоб земельні і житлові комітети, «синдикалізм соціяльного руху», фабричні комітети й общинні соціяльні комітети базисно-демократичним шляхом об’єдналися в місцеві інститути «контрвлади» і додали потенціялові соціяльного самовизначення також політичного забарвлення.

При цьому не має принципового значення, чи мова йде про створення «комун», чи про «ради» на сільському, квартальному, агломераційному або регіональному рівні. Незалежно від структури, що зумовлена певними соціяльно-економічними умовами, визначальним на цьому рівні є синтез соціяльної і політичної «контрвлади». І щодо історичних аналогій ми повинні бути обережними. Звичайно, правильно те, що «ради» були дотепер історично єдиними інститутами, у яких пролетаріят знайшов самоорганізований і базисно-демократичний інструмент політико-економічної «контрвлади», особливо наприкінці< Першої світової війни. Однак дуже швидко ці спроби були перетворені в політичний інструмент сил, зовнішніх стосовно пролетаріяту, або паралізовані, водночас ці форми самоорганізації пережили внутрішній процес трансформації, у ході якого найбільш активні і «нові» пролетарські течії (повсталі матроси-робітники, селяни-робітники, молодь і жінки) були швидко марґіналізовані. Зрештою, на фазі занепаду зміцніло зближення з тейлористськими надіями на ефективність, що включало навіть лівих комуністів, а це цілком зруйнувало рух Рад зсередини.

На противагу цьому варто як і раніше домагатися того, щоб весь пролетарський архіпелаг, який вийшов з ринків дерегульованого капіталізму, самостійно перетворювався у величезну асоціяцію трудящих і так само самодіяльно політично об’єднувався в боротьбі. Якщо це вдасться, то, незважаючи на сильний опір, ми зможемо не тільки закріпити перші місцеві експерименти пролетарської «контрвлади», але і надати їм надзвичайної привабливости як альтернативи радикалізованого циклу накопичення, сприяти їх поширенню на усі континенти. Поруч із цим повинна йти глобальна реорганізація революційного синдикалізму насамперед робітників, які працюють у сфері транспорту і засобів комунікації, щоб пов’язати одне з одним місцеві перетворення, марґіналізувати накопичення капіталу та органи влади, зібрати грошові кошти, що вимиваються, і зробити незворотнім глобальний перехід до еґалітарного способу виробництва і відтворення суспільних індивідів.

Чи не є занадто оптимістичним такий погляд тоді, коли ліві, мабуть, безповоротно паралізовані? Чи можна взагалі думати про щось подібне в ситуації тріюмфу режиму накопичення, що руйнує цілі суспільства, що створює авторитарні системи політичного панування, що закидає соціяльні конфлікти ерзац-реальністю капіталізму ЗМІ, що знову пробуджує расизм як важіль розколу класу і прагне у середньостроковій перспективі остаточно згубити працю і природу як найелементарніші джерела суспільного багатства в гонитві за стабілізацією виробництва капіталу, що орієнтований на одержання прибутку? Незважаючи на всі застереження і скепсис, я відчуваю обережний оптимізм. Якщо активісти нинішніх глобальних низових конфліктів віднайдуть стратегічне мислення й історично усвідомлену дієздатність, то вони ще підготують багато сюрпризів.

Переклала Оксана Дащаківська