Ален Б'юкенен

Моральне обґрунтування права на відокремлення

I. Стратегія

Спершу я наведу низку арґументів, які виправдовують сецесію, точніше, сецесію за певних обставин. Більшість із них базуються на загальноприйнятих моральних принципах та цінностях, що добре всім відомі. Однак, я спробую виразніше відтінити логічну структуру згаданих арґументів і детально проаналізую моральні максими та неартикульовані загальники, неявно у них присутні. Деякі з них неслушні, инші мають обмежену дію, проте є й переконливі. Після розгляду цих арґументів пересвідчимось в існуванні серйозних підстав для визнання морального права на відокремлення.

Сказати, що існує моральне право на відокремлення, означає ствердити, що а) відокремлення морально допустиме для тих, хто відокремлюється; б) инші морально зобов’язані не протидіяти відокремленню. Мати моральне право на щось означає володіти моральними повноваженнями або моральною владою, звідки випливає, що инші зобов’язані не перешкоджати діям, спрямованим на реалізацію цього права. Це зобов’язання не можна знехтувати, заявляючи, зокрема, що сецесія суперечить загальному благу. Отже казати, що існує моральне право на відокремлення, значить стверджувати, що безперешкодне право на відокремлення – найвищий моральний пріоритет, що це право потребує особливого захисту, крім, можливо, певних виняткових випадків, коли необхідно узгодити позиції конкурентних груп. Аналіз прав є прерогативою фахівців з філософії моралі та політичних філософів. Деякі з них дотримуються розширеної концепції морального права, що, окрім зазначених характеристик, містить також і инші. Ми не маємо на меті аналізувати ці суперечки. Головне наше завдання – показати, що за певних умов сецесія морально виправдана, а насильницька протидія їй – аморальна. Відмінності між ширшою та вужчою концепціями не мають принципового значення.

II. Арґументи на користь морального права на відокремлення

Нас цікавлять ті арґументи за відокремлення, які мають досить сили, аби обґрунтувати взагалі право на нього. Оскільки ми прагнемо віднайти найвагоміші свідчення на користь сецесії, мусимо розглянути не лише раніше наведені арґументи, а й ті, які залишились непоміченими. Виявилося, що аналізу потребують щонайменше дванадцять арґументацій сецесії. Ця цифра може здивувати: у багатьох, якщо не в більшості, наукових та ненаукових дебатах фігурує лише один – “право на самовизначення”.

Ми переконаємось, що ситуація значно складніша. З одного боку, навіть леґітимізація “права на самовизначення” ще не означає, що його реалізація обов’язково повинна призводити саме до сецесії, а не до иншої, менш радикальної форми політичної незалежности. Ця помилка закорінена у неспроможності побачити, що самовизначення можна досягнути по-різному. З иншого боку, починати з недослідженого та апріорно прийнятого “права на самовизначення” означає засвідчити неспроможність або небажання копати глибше – адже спочатку слід зрозуміти, чому група індивідів (і яка група?) має право на самовизначення (і в якій формі?). Тому нам доведеться прокладати шлях у лабіринті досить заплутаних арґументів та контрарґументів. Так, багато доводів варто відокремити один від одного, перш ніж зможемо переконатись у їхній несуперечності. Проблеми ці настільки важливі, а практичні наслідки моральних позицій настільки серйозні, що нам доведеться виявляти особливе терпіння. Висновки схематично подамо у кінці розділу.

1. Захист свободи

Перший із моральних арґументів за відокремлення, який ми розглянемо, заснований на цінності свободи. Якщо ми визнаємо цінність свободи, то з цього випливає визнання права на відокремлення. Однак навіть найпалкіші адепти свободи визнають, що вона повинна бути обмежена певними рамками. Щоб встановити припустимі межі свободи, запропонували принцип “шкоди”. Згідно із цим принципом, неприпустимо обмежувати свободу індивіда, допоки його дії не шкодять иншим індивідам. Тому якщо справді не можна обмежувати свободу індивіда, поки його дії не шкодять иншим, то, очевидно, не можна також перешкоджати відокремитись і групі індивідів, якщо спроба відокремлення не завдає шкоди иншим.

Без сумніву, не лише обґрунтованість, а й сам сенс “принципу шкоди” залежить від того, що ми маємо на увазі, говорячи про шкоду. Положення, якого я дотримуватимусь, полягає в тому, що шкода або збиток, у тому сенсі, в якому він відповідає “принципові шкоди”, не просто суперечить чиїмось інтересам, а й порушує право.

[…]

Як побачимо згодом, у всіх арґументах проти визнання права на відокремлення стверджується, що сецесія загрожує певним інтересам. Проте ці арґументи непереконливі, адже вони, без належних підстав, присвоюють цим інтересам настільки високу моральну цінність, що вона виправдовує навіть застосування сили проти сецесії. Цей моральний статус потрібно серйозно обґрунтувати, проте у багатьох випадках ці обґрунтування виявляються досить заплутаними. Поки що можемо просто відзначити, що визнання цінности свободи веде до визнання права на відокремлення за умови, що опоненти зобов’язані довести, що сецесія може спричинити не просто шкоду чи збитки, а шкоду і збитки настільки великі, що їх масштабність виправдовує застосування насильства.

[…]

Звичайно, можна заперечити, що принцип толерантности чи “принцип шкоди” радше обґрунтовує право колективної еміґрації, ніж право на відокремлення. Очікується, що у відповідь сепаратисти скажуть таке. По-перше, групова еміґрація, яка дозволяє зберегти громаду і надає їй нове місце проживання, з умовами, які дають змогу якщо не процвітати, то хоча б нормально існувати, у наші часи майже нездійсненна. Або сам процес еміґрації є занадто коштовним, або просто нема підхожого місця для розселення громади. По-друге, оскільки політичні інституції та межі їх повноважень людина створює для того, аби вони їй служили, то громадянам, котрі вважають, що держава неприхильно ставиться до любої їм форми суспільного життя, слід дозволити створити та контролювати власні інституції, аби тільки вони не завдавали шкоди иншим громадянам якимось морально недопустимим способом. І знову, йдучи иншим шляхом, ми отримали ті ж результати: визнаючи цінність толерантности та свободи, мусимо визнати право на відокремлення, а противники сецесії зобов’язані пояснити, чому вони відмовляються визнати це право. І, зокрема, якщо ціна еміґрації занадто висока, то ті, що допускають групову еміґрацію, але заперечують право на відокремлення, повинні довести, що сецесія загрожує інтересам настільки морально значущим, що потенційні сепаратисти повинні, все-таки, погодитись на еміґраційні злигодні.

2. Збільшення розмаїття

Ще один арґумент за право на сецесію заснований на цінності розмаїття. Деякі захисники лібералізму, включно із Вільгельмом фон Ґумбольдом та Джоном Стюартом Мілом, стверджують, що різноманітність або добра сама по собі, або дає суттєвий внесок в суспільне добро. Тому вони пропагували ліберальну державу, у якій може існувати більше розмаїття індивідів та груп. Менш зрозуміло, чому вони зупиняються на кордонах держави. Якщо розмаїття настільки важливе, то навіщо обмежувати його кордонами? Якщо розмаїття – це добре, то чим більше його, тим краще; а сецесія групи для створення власного, відмінного від инших суспільства, побільшує це розмаїття.

Усе ж мало хто підтримує тезу, що різноманітність, сама по собі або технологічно, є благом, якому немає рівних. Отже цей арґумент на користь сецесії має обмежену дію. Його слід доповнити рядом умов. Коли різні групи шляхом сецесії добиваються особливого, незалежного політичного існування, в результаті можна отримати не розмаїття у кожній із них, а навпаки – їхню однорідність. Справа в тому, що розмаїття окремих політичних громад ще не гарантує реалізації цінности розмаїття, оскільки вона визначається тим, якою мірою індивіди можуть користуватися цим благом. Тільки коли кордони – політичні, інтелектуальні, культурні та естетичні – окремих громад є прозорими, індивіди мають змогу скористатись розмаїтістю цих громад. Якщо ж, після відділення однієї громади від иншої, між ними виникнуть непрозорі кордони, то благо розмаїття не буде реалізоване. Отже, що менш прозорими будуть кордони, то складніше буде арґументувати користь сецесії тим, що вона побільшує різноманітність.

[…]

3. Збереження чистоти лібералізму

Сецесія може служити також, можливо, єдиним моральним способом обійти те, що иноді називають ліберальним парадоксом, зберігши чистоту та цілісність самого лібералізму. Наскільки я розумію, ліберальний парадокс полягає ось у чому: толерантність лібералізму уможливлює зростання політичних чи релігійних (або ж політико-релігійних, як у випадку ісламсько-фундаменталістських теократій) громад, які з часом можуть розхитати саму структуру лібералізму, руйнуючи систему громадянських та політичних прав, яку захищає ліберальна держава. Лібералізм захищає свободу віросповідання, слова та мітингів, проте хтось може використати ці свободи для того, аби їх знищити. Адепти однопартійних диктатур (марксистської чи фашистської) успішно використовували ліберальні свободи для знищення ліберальної держави.

Щоб це запобігти, ліберальній державі часто не залишається нічого иншого окрім неліберальних методів. Наприклад, держава може визнати необхідним впливати на освітні інституції, прищеплюючи дітям ліберальні громадянські чесноти, або обмежувати свободу слова, якщо це “слово” є відверто неліберальним – наприклад, забороняючи памфлети чи промови, що закликають до заборони свободи слова, до расової дискримінації або до примусової підтримки державної релігії. У першому випадку ліберальна держава може бути звинувачена в тому, що її освітня політика порушує принцип невтралітету, важливий для лібералізму, і зловживає владою, нав’язуючи громадянам певний світогляд. У другому випадку цю державу можуть звинуватити в порушенні однієї з основоположних громадянських свобод – права на свободу слова, яке вона зобов’язана забезпечувати.

Дозволивши сецесію для груп, цінностям яких загрожує ліберальна структура, і які не хочуть її знищити, а всього лиш бажають відокремитись, ліберали можуть елегантно уникнути звинувачення в тому, що, прагнучи зберегти лібералізм, вони його руйнують. Отже, визнаючи право на відокремлення, лібералізм відповідає на критику комунітаристів, які звинувачують ліберальну державу у тому, що вона не лише вороже ставиться до певних видів громад, а й перешкоджає їхньому існуванню способами, які суперечать її власним принципам.

[…]

4. Обмежені цілі політичних союзів

 Цей арґумент на користь права на відокремлення ґрунтується на двох положеннях. Перше полягає в тому, що цілі, задля яких творяться політичні союзи, можуть бути доволі специфічними; друге – у тому, що, після їх реалізації, група може покинути союз (адже мети досягнуто), принаймні, коли ця група, була автономною чи суверенною політичною спільнотою на момент укладання спілки.

Сильні та слабкі сторони такого доводу проілюструємо на конкретному прикладі. Припустімо (здається, так воно й було), що окремі поселення британських колоністів, проголосивши незалежність від Британії, уклали, на основі Статей Конфедерації, політичний союз, метою якого було закріплення незалежности кожного із її членів від метрополії. Уявімо собі, що, коли боротьба за незалежність увінчалася успіхом, один із його членів захотів відокремитись, вирішивши, що, оскільки мети досягнуто, союз більше не потрібен. Припустімо, нарешті, що у статтях договору не стверджувалось, що спілка довічна, проте й не виписувалась чітко процедура виходу. Незрозуміло, чому за таких умов односторонній вихід є недопустимим. Звичайно, час і спосіб виходу можуть підлягати певним моральним чи правовим обмеженням. Зокрема, суб’єкт, що відокремлюється, може мати певні тимчасові зобов’язання щодо суб’єктів, які залишаються. Та, у принципі, немає вагомих причин перешкоджати сепарації за таких специфічних обставин.

[…]

Необхідно, проте, мати на увазі, що більшість із зараз існуючих у світі держав, на відміну від обмежених договорами військових союзів, не створювались на контрактній основі, і термін їхнього існування не обмежений досягненням будь-яких завдань. Проте, як свідчить інтеграція Европи, договори з метою створення політичних союзів укладаються і, можливо, укладатимуться все частіше.

5. Спрощення вступу до союзу

Попередні арґументи були спробами виправдати відокремлення з моральних позицій. Наступний довід від них відрізняється. Це радше стратегічний арґумент на користь включення права на відокремлення в договір про створення політичного союзу, а не доказ того, що, навіть за відсутности такої чіткої умови, сецесія морально виправдана. Однак зручніше навести цей арґумент тут, оскільки він потрапляє в основний список арґументів “на користь сецесії”. Ідея доволі проста: якщо виникає задум створити політичний союз, неперевірений та експериментальний за характером, може бути складно залучити до нього окремі політичні утворення, не гарантуючи їм можливости відокремлення на певних умовах без надмірних витрат. Наприклад, деякі глави европейських держав, включно із прем'єр-міністром Великої Британії Марґарет Тетчер, боялись довіряти долі своїх країн новому політико-економічному союзові Европи, оскільки характер запроєктованого союзу і, отже, його значення для держав-членів точно не відомі і, швидше за все, можуть стати зрозумілими вже після вступу в союз, мірою того, як будуть виконуватись положення договору. Таке цілком обґрунтоване побоювання може бути подолане, якщо початковий договір міститиме чітко сформульоване право на відокремлення. Хоча цей арґумент (на відміну від инших, розглянутих раніше) не дає морального обґрунтування сецесії, він створює міцне підґрунтя для конституційного права на відокремлення.

[…]

6. Уникнення дискримінаційного перерозподілу

Як ми вже казали, ліберально-демократична теорія визнає конституційне моральне право на революцію, якщо порушуються основні права людини (базові громадянські та політичні права, на кшталт тих, які перелічені у Білі про права Конституції США). У федеральних державах ми можемо доповнити ці традиційні ліберальні індивідуальні права конституційно визначеними правами штатів чи аналогічних політичних утворень, які окреслюють межу між державними функціями та функціями суб’єктів федерації. Це доповнення розширює поняття несправедливости влади та, відповідно, дає ширше розуміння умов морально виправданої революції: центральному урядові можна протистояти із зброєю в руках, якщо він порушує основні індивідуальні права людини або права суб’єктів федерації.

У деяких федеральних системах у перелік конституційних прав входить додаткова категорія – права меншин. Наприклад, у Канаді та деяких инших країнах визнані мовні права певних культурних меншин, гарантовані офіційною політикою двомовности, включенням мови меншини до системи громадської освіти і т. ин.

[…]

Зазначимо, що якщо ці заходи спрямовані на захист фундаментальних прав індивіда – кожного індивіда, незалежно від його культурних особливостей, – тоді вони, як видається, узгоджуються з правильно трактованим ліберальним універсалізмом. Отже, виходить, що лібералізм може бути переосмислений так, що визнаватиме не тільки 1) індивідуальні права (включно із основними громадянськими та політичними правами та рівністю можливостей), але й 2) права суб’єктів федеральної системи (конституційні права політико-адміністративних одиниць) і 3) те, що Кімлицька називає правами меншин (права групи вибірково обмежувати імунітети, гарантовані звичайними ліберальними індивідуальними правами).

Однак навіть якщо ми б витлумачили ліберальну теорію як таку, що включає не лише пункт 1), а й 2) і 3), ми все одно не охопили б іще всіх умов, що визначають леґітимність політичної влади та виправдовують революцію або инші форми заперечення цієї влади, включно із сецесією. Навіть якщо центральний уряд не порушує ні індивідуальних громадянських чи політичних прав, ні “прав штатів”, ані різноманітних прав меншин, він може діяти несправедливо щодо певних груп. І ця несправедливість може дати вагомі моральні підстави для висновку, що політична влада, принаймні тією мірою, якою вона є владою для цих груп, не леґітимна і справедливо може бути поставлена під питання. Навіть якщо центральний уряд не порушуватиме жодного зі згаданих прав, він може здійснювати те, що я називатиму дискримінаційним перерозподілом – через впровадження податкової політики, політики регулювання чи економічних програм, які є збитковими для одних груп і прибутковими для инших, наносячи шкоду і даючи вигоду необґрунтованими, з моральної точки зору, способами. Яскравим прикладом дискримінаційного перерозподілу були б дії уряду, який обкладає високими податками якусь групу, витрачаючи на неї менше, ніж на инших, або накладає на якийсь регіон певні економічні обмеження без чіткого морального обґрунтування такої дискримінації.

7. Досягнення більшої ефективности

Цей арґумент на користь сецесії повинен би бути особливо переконливим для “солідних економістів”, які віддають перевагу арґументації з позиції ефективности і, як правило, зневажливо ставляться до моральних доводів. Словом, цей арґумент полягає в тому, що сецесію можна виправдати, якщо відокремлення сприятиме підвищенню ефективности у широкому розумінні цього слова.

[…]

Цілком можливо, що однією з основних причин того, що певні групи зараз подумують про сецесію, є те, що вони переконані, що теперішнє мирне співіснування робить можливим існування невеликих за розміром політичних союзів. Не маю тут на меті футуристичних спекуляцій із цього приводу. Мене цікавить, як сприятлива для відокремлення оцінка категорії величини вплине на популярність сецесії. Проте, насамперед, слід означити поняття ефективности.

[…]

Дозволивши собі значне, проте корисне спрощення, ми зможемо застосувати його не лише до індивідів, але й до груп – до групи, яка відокремлюється, і до групи, якій належатиме, після завершення процесу сецесії, решта території держави. Є три можливі сценарії.

– Сценарій перший. Сецесія, згідно з формулою Парето, є “значним поліпшенням”. Обидві групи, як та, що відокремлюється, так і та, що залишається, стають багатшими, ніж до сецесії.

– Сценарій другий. Сецесія “оптимальна” для всієї групи, що складається з тих, що відокремлюються, та тих, що залишаються; проте лише сепаратисти поліпшують своє становище, тоді як становище иншої групи не поліпшується, але й не погіршується. У такому разі, згідно з формулою Парето, сецесія буде “поліпшенням”, але не “значним поліпшенням”.

– Сценарій третій. Стан сецесії не є оптимальним для всієї групи, що складається з тих, що відокремлюються, та тих, що залишаються, і, отже, її здійснення не є “поліпшенням”. Після сецесії сепаратисти опиняються у кращому становищі, а федералісти – в гіршому.

[…]

Із аналізу цих сценаріїв випливає, що ефективність відіграє другорядну роль у виправданні сецесії. Моральні міркування та, тим більше, законні претензії на територію обмежують роль арґументації, заснованої на ефективності.

8. Чисте самовизначення, або націоналістична арґументація

Одне з найбільш поширених та емоційно наповнених виправдань сецесії – апеляція до права на самовизначення “народів”. Водночас воно інтерпретується у такий спосіб, що стає рівнозначним так званому “нормативному принципові націоналізму”. Я вважаю, що це одне з найменш обґрунтованих виправдань.

Нормативний принцип націоналізму, як я його розумію, проголошує, що кожен “народ” має право на власну державу, або, у викладі Ернеста Ґелнера, політичні та культурні (або етнічні) кордони повинні збігатися. Иншими словами, самовизначення однозначно тлумачиться як повна політична незалежність – тобто цілковитий суверенітет.

Так, з одного боку, наявність чи відсутність почуття етнічної ідентичности можуть визначити, чи виникне проблема дискримінаційного перерозподілу і, отже, чи породжуватиме вона сепаратистський рух. З иншого боку, політика дискримінаційного перерозподілу може сприяти виникненню відчуття відмінности і бажання створити незалежну державу – члени групи можуть прийти до усвідомлення спільної ідентичности частково через відчуття, що вони є жертвами одного і того самого ворога. Процес, у ході якого група стає потугою, що стримить до створення своєї власної держави, як правило, досить складний. У його рамках політична та літературна еліти формують сильне відчуття ідентичности, переконуючи народ, що важке економічне становище спричинене етнічною дискримінацією, причому тривала дискримінація може перешкоджати асиміляції, не дозволяючи групі втратити свою ідентичність. І коли члени групи усвідомлять, що їх відсторонили від економічного прогресу, доступного иншим, то блага, пов’язані із членством в особливій етнічній групі, можуть стати ще більш важливими. У свою чергу, це може змусити їх прагнути отримати політичну автономію, щоб зберегти свою особливу культуру.

Проте в окремих випадках сепаратистський рух може бути умотивований прагненням зберегти окрему культуру, навіть якщо члени групи вже не обділені через дискримінаційний перерозподіл і не піддаються иншим видам дискримінації. […] Тому проблема збереження культури заслуговує на увагу сама по собі, як окремий арґумент на користь сецесії, навіть якщо у багатьох випадках потреба збереження культури тісно пов’язана з проблемою дискримінаційного перерозподілу.

9. Збереження культур

[…]

Я вважаю, що основну цінність культури слід означити більш точно – як цінність участи в культурі. Иншими словами, цінність культури полягає перш за все в її вкладі у життя індивідів, котрі до неї належать. Звичайно, цінність культури зростає, коли вона збагачує також сторонніх, які, проте, користають із непрямих контактів із нею.

Ключовим тут є те, що хай якою цінною була б культура, це – цінність для індивідів. Проте надзвичайно важливо підкреслити, що ми не маємо на увазі “індивідуалістичне” розуміння цінности в негативному сенсі цього терміну, розуміння, яким часто зловживають. Казати, що культура є благом тільки у зв’язку із її внеском у життя окремих індивідів, не означає твердити, що благо цих індивідів егоїстичне і що їхня участь у культурі є суто інструментальною. Ніхто цього не має на увазі, хоча критики ліберального “індивідуалізму” часто припускають, що він означає саме це.

[…]

10. Самозахист

Хоча відмінність між правом групи на збереження її культури та правом на захист життя її членів часами затуманюється реторикою про “культурний геноцид”, вони суттєво різні. Навіть коли право на збереження культури не дає переконливого виправдання сецесії, право самозахисту за певних обставин може служити таким виправданням.

Під “захистом” розуміємо спробу протистояти смертельній загрозі, нападові безжального агресора. Не всяка дія, продиктована прагненням самозбереження, є самозахистом, адже джерелом небезпеки може бути не лише агресор. Це може бути, наприклад, стихійне лихо. Отож поняття права на самозахист вужче за поняття права на самозбереження.

Звичайне право, проста загальнолюдська мораль та переважна більшість етичних систем, як світських, так і релігійних, визнають право на самозахист, що передбачає право на використання сили проти агресора, який загрожує знищенням. Із зрозумілих причин, це право не вважається необмеженим. Серед очевидних обмежень – 1) насильство можна застосовувати лише у ступені, достатньому для відвернення небезпеки, і 2) напад не повинен бути спровокованим діями сторони, що обороняється. За таких умов право на самозахист практично не викликає сумнівів. Значно більш проблематичне твердження, що право на самозахист включає право на застосування сили супроти невинної третьої сторони для того, щоб захистити себе від смертельної загрози з боку другої сторони, котра і є агресором.

Обговорюваний нами арґумент на користь сецесії, що випливає з права на самозахист, має два варіянти. У першому група прагне відокремитись від держави, щоб захистити своїх членів від знищення репресивними органами цієї держави – право, що видається незаперечним. У такому разі група може спробувати повалити уряд, тобто здійснити революцію; або, якщо цього вимагає стратегія, вона може відокремитись, щоб створити територію, придатну до оборони, силою відібравши її від агресора, створивши політичний та військовий механізм, необхідний для захисту, та шукаючи визнання і прохаючи допомоги в инших суверенних держав або міжнародних установ. Хай яке б моральне право мала держава-агресор на територію, що відокремилась, воно стає недійсним через очевидну злочинність її геноцидних намірів. Або ж, у крайньому разі, ми завжди зможемо сказати, що хай які б леґітимні були претензії на відокремлювану територію з боку держави-агресора, їх переважують права невинних жертв. У першому варіянті право агресора немов розчиняється та “роз’їдається” його власними беззаконнями, а у другому воно менш вагоме, ніж право на самозахист. Проте чи скажемо ми, що право злочинної держави на територію маліє (або цілковито щезає), чи що воно просто є менш вагомим, достатньо очевидно, що її зазіхання на територію, що відділяється, не може бути непереборною перешкодою для відокремлення групи-жертви, якщо це єдиний спосіб уникнути її злочинного знищення.

Другий варіянт арґументу становить собою більш суперечливе твердження про право групи, з метою захисту від агресора, відокремитися від держави, яка сама не є агресором. Він рівнозначний твердженню, що необхідність для групи захистити себе від буквального геноциду може породити претензії на територію, більш морально вагомі, ніж претензії тих, хто досі мав законне право на неї і хто, на відміну від держави-агресора, не вчинив жодних злочинів, які б позбавили їх цього права. […]

11. Виправляння колишньої несправедливости

Це, імовірно, найпростіший та інтуїтивно сприйманий як найсильніший арґумент на користь сецесії, який явно застосовують до багатьох реально існуючих сепаратистських рухів. Він полягає в тому, що регіон має право відокремитись, якщо його несправедливо включили у склад більшого утворення, від якого жителі цього регіону хочуть відокремитись. Акт несправедливого приєднання міг відбуватись відповідно до одного з двох сценаріїв: відокремлювана територія могла бути несправедливо анексована якоюсь із теперішніх держав або ж її могла несправедливо захопити певна держава, яка існувала раніше і яка є “предком” теперішньої держави. […]

Може й справді, сучасне міжнародне право схильне визнавати леґітимність лише тих сепаратистських рухів, які можуть апелювати до історичної справедливости, вимагаючи повернення незаконно захопленої території (незалежно від того, чи підтримує міжнародне право цю тезу, чи ні). Але ж не можна стверджувати, що існуюче міжнародне право недосяжне для моральної критики. Якщо існують вагомі моральні виправдання сецесії, котрі не виводять право на відокремлення із необхідности ліквідувати наслідки минулих злочинних анексій, то є підстави для зміни міжнародного права. Проте я хочу наголосити, що незалежно від того, є цей арґумент єдиним виправданням сецесії чи ні, він, принаймні у своєму найбільш безпосередньому виді, найбільш незаперечний. Наступний арґумент на користь права на відокремлення, арґумент, заснований на згоді, хоча й видається на перший погляд дуже сильним, припускається помилки, протилежної до тієї, яку роблять адепти відновлення історичної справедливости – він узагалі не бере до уваги ступеня законности претензій на територію.

12. Згода

У працях з політичної філософії трапляються кілька різних арґументів, заснованих на згоді, які лиш деколи можна чітко відокремити один від одного.

Ґарі Беран, один із небагатьох політичних філософів, котрі хоча б злегка торкались проблеми сецесії, спочатку стверджує, що згода є необхідною умовою політичного зобов’язання, а потім виводить звідси існування права на відокремлення. Хід його думок доволі простий: поки не визнане право на відокремлення, групи, принаймні впродовж певного часового періоду, можуть опинятися у залежності від держави без своєї згоди. Так, якщо визнати, що згода є необхідною умовою леґітимности влади, треба визнати і право на відокремлення. Просто дозволити еміґрацію людям, які не визнають цієї влади, не досить, оскільки у багатьох випадках еміґрація – надто дороге задоволення, або ж узагалі неможливо знайти державу із хоч якимись задовільними умовами.

Цю точку зору можна спростувати двома способами: критикуючи тезу про те, що згода – необхідна умова політичного зобов’язання, або ж заперечуючи те, що якщо згода й необхідна, то з неї випливає право на відокремлення. Надалі я критикуватиму тезу про “сецесію із згоди” з обох цих позицій.

Положення про взаємозв’язок згоди та зобов’язання полягає, ясна річ, не у вкрай неправдоподібному твердженні, що кожен громадянин має на свій розсуд вирішувати, виконувати чи не виконувати той чи инший закон, дотримуватись чи не дотримуватись того чи иншого політичного рішення. Це означало б заперечення політичної влади як такої.

Більш переконливе формулювання тези про згоду полягає в тому, що індивіди зобов’язані підкорятись законам державної влади, якщо вони згідні, щоб вона ними управляла, і що вони дають мовчазну згоду на це, користуючись благами, які їм надає держава, і що не відмовляючись їх приймати, вони тим самим погоджуються їх приймати. Головними з цих благ є особиста безпека та свобода, які гарантує життя у правовій державі, де править закон. Згода називається мовчазною, оскільки від громадянина не вимагається жодної усної чи письмової заяви.

Як відзначали деякі критики цієї тези, проблема полягає не в ідеї мовчазної (чи тієї, що мається на увазі) згоди per se, а у припущенні, що просто утримання від відмови від благ може вважатись мовчазною згодою. Згідно з Локівською версією про згоду, мовчазна згода полягає просто в тому, що людина і далі живе в межах держави і користується її благами. Оскільки деякі найважливіші блага (як-от захист від агресії ззовні) вважаються загальними, тобто доступними усім жителям країни, то відмовитись від них (не змінюючи її кордонів) можна лише в єдиний спосіб – покинути цю країну.

Проблема полягає у тому, що, хоча приклади мовчазної згоди дійсно існують, цей випадок, найпевніше, до них не належить. Ми можемо сказати, що хтось на щось мовчазно погоджується лише у досить специфічній ситуації конвенційної влади та послуху. Наприклад, індивід, уже наділений владою, скажімо, голова зборів, оголошує, що якщо ніхто не заперечуватиме, будуть вчинені певні дії. При цьому дозволяються заперечення, члени групи можуть протестувати без несприятливих для себе наслідків, усі розуміють, що слід вважати запереченням і т. ин. Просто проживання в країні та споживання благ, які надає держава, вельми далекі від доволі специфічних умов такого типу.

Ба більше, як вказала Лі Брільмаєр, якщо наведений приклад мовчазної згоди правильний, виникає ще фундаментальніша проблема. Якщо мовчання або подальша участь у зборах, про які йшла мова, вважати згодою з перебігом подій, індивід, який запропонував або зініціював дію, повинен вже мати владу над групою. Проте якщо це так, тоді ідея мовчазної згоди не пояснює, як виникла ця влада. Тому важко зрозуміти, як мовчазна згода може пояснити політичне зобов’язання, тобто зобов’язання підкорятись політичній владі, якщо умова мовчазної згоди вже передбачає наявність цієї влади.

Ці та инші недоліки тези про згоду привели деяких теоретиків до висновку, що справа не в згоді, а в чесності. Вони стверджують, що політичне зобов’язання засноване на моральному обов’язкові чесної гри. Акумулюючи внески инших громадян, держава надає мені важливі блага. І якщо я і далі користуюся цими благами, не визнаючи законів, які їх уможливлюють, то це нечесно стосовно до моїх співгромадян. Але якщо я відмовлюся від цих благ, то й мої зобов’язання стануть недійсними.

Найістотніше в критиці підходу з позиції чесної гри полягає в тому, що він не пояснює, чого досить, щоб стати політично зобов’язаним. Лібертаріянський філософ Роберт Нозік, наприклад, стверджував, що не досить просто далі користуватись якимись благами, щоб бути зобов’язаним тому, хто їх надає. Смисл його твердження у тому, що це занадто вже легкий спосіб зробити нас зобов’язаними: якщо б це було так, то будь-хто може зробити нас зобов’язаним, просто надавши якісь блага. Чи, точніше, ми будемо морально зобов’язані або підкоритись тим, хто надає блага, або ж ужити всіх необхідних заходів, байдуже, наскільки вони для нас обтяжливі, аби більше не користуватись цими благами. Нозік доходить до правильного висновку, що це неприйнятна картина виникнення зобов’язань.

Однак зараз нас цікавить теза, що приймання благ, які надаються державою, або відсутність відмови від них є необхідною умовою політичних зобов’язань. Навіть якщо ми погодимось із цією тезою, звідси ще далеко до виправдання сецесії з двох причин: по-перше, окрім відокремлення існують инші способи відмови від благ політичного союзу; і, по-друге, навіть якщо політичне зобов’язання припиняється через відмову від благ, для виправдання сецесії потрібне щось більше, ніж для припинення політичного зобов’язання. Слід висунути та обґрунтувати претензії на територію.

Найбільш очевидною альтернативою сецесії як відмови від благ держави є еміґрація. Проте, як ми вже згадували, для багатьох людей еміґрація, навіть якщо існує якась країна, згідна їх прийняти, означає надмірні витрати. Проте у багатьох випадках все складніше: єдиним варіянтом виявляється еміґрація в таку ж погану, або й навіть гіршу, країну. Жахливо, але люди можуть опинитись в ситуації, подібній до недавніх біженців із В’єтнаму, “людей на човнах”, котрі просто не можуть знайти країну, яка б погодилася їх прийняти. Отже, рівень переконливости підходу з позиції чесної гри як арґумента на користь сецесії залежить від припущення, що еміґрація як допустима з моральної точки зору альтернативна форма відмови від благ неможлива. Адже коли доступними є обидва способи відмови від благ, то не буде підстав для сецесії, оскільки сецесія передбачає не лише відмову від благ участи у політичному союзі, а й відчуження території.

 Це підводить нас до другої глибокої розбіжности між принципом чесної гри та правом на відокремлення. Арґумент на користь сецесії з позиції чесної гри, навіть якщо б не викликав абсолютно ніяких заперечень, міг би лише частково виправдати сецесію. Адже він не розв’язує територіяльного питання, оскільки нічого не дає ні для виправдання претензій сепаратистів на територію, ні для спростування звинувачень на адресу сецесії у тому, що вона є несправедливим захопленням державної землі. Подібно, навіть якщо можна спростувати різні заперечення проти арґумента з позиції згоди, найбільше, що цей арґумент міг би встановити, це те, що ті, хто ні з чим не згоден, ні до чого не зобов’язані. Проте цей арґумент не стверджує, що вони можуть присвоїти землю і, отже, не доводить, що сецесія виправдана. Найбільше, що можуть арґументи з позиції згоди та чесної гри, – вказати умови, на яких держава втрачає владу над людьми; але вони не можуть пояснити, за яких умов вона більше не контролює території. Тому арґументи з позиції згоди та чесної гри навіть у принципі не можуть виправдати сецесію.

З тих же причин, навіть якщо можна було б довести, що мовчазної згоди або отримання вигод достатньо для виникнення політичного зобов’язання, фундаментальне питання територіяльного суверенітету залишилось би нерозв’язаним, так само як і питання про владу держави, оскільки мається на увазі влада не лише над людьми, а й над землею. Мовчазної згоди або отримання вигод було б досить для здобуття політичної влади над територією (там, де політична влада передбачає територіяльний суверенітет) лише тоді, коли це питання узгоджено додатково.

Це просте, але дуже важливе положення, можна проілюструвати у такий спосіб. Нехай члени першої групи згідні a priori, аби ними управляв політичний апарат, створений цією групою. Або припустимо, що перша група забезпечує благами своїх членів, якими ті користуються, не пробуючи відмовитись від них чи ухилитись. Хай які б у зв’язку з цим виникли зобов’язання у членів цієї групи, вони ніяк не пов’язані з питанням про те, яка група має законне право на землю, на якій живе перша група. Отже незалежно від того, якої позиції ми будемо дотримуватись – мовчазної згоди чи чесної гри – кожна з них може бути інтерпретована як така, що встановлює необхідні або достатні умови для політичного зобов’язання, але жодна з них не породжує арґументів ні за, ні проти сецесії, всупереч тому, що стверджують деякі автори, включно з Бераном.

13. Коротке підведення підсумків. Підстави для права на відокремлення

Перш ніж ми зможемо остаточно оцінити моральне обґрунтування права на відокремлення, слід збагнути, що урівноважує иншу шальку терезів. Тому в главі 3 ми розглянемо моральні арґументи проти сецесії. Проте вже зараз можемо ствердити таке: хоча деякі арґументи на користь сецесії, включно із арґументами з позиції згоди та з позиції самовизначення у чистому вигляді, неслушні, а инші, як-от арґументи з позиції самозахисту, з позиції збереження культури та обмежености мети політичного союзу мають дуже обмежену сферу застосування, низка міркувань творить тверде підґрунтя для визнання морального права на відокремлення за певних обставин. В числі найсильніших та найчастіше використовуваних доводів на користь сецесії – арґумент з позиції відновленої справедливости та арґумент з позиції дискримінаційного перерозподілу. За крайніх обставин сецесію можна виправдати на підставі самозахисту та, у деяких випадках, з метою збереження культури (що, може, й більш дискусійне).

Переклав Юрій Яремко