Кен Неб

Радість революції

Переродження

Сподіваюся, що цей текст надає більш реалістичні ідеї про те, як можна дійти до нового суспільства. В кожному разі, тут я дещо випереджу події й наведу деякі свої міркування. Аби було зрозуміло, припустімо, що переможна революція відбулася в усьому світі без надмірного руйнування основних інфраструктур, отож ми вже не матимемо до справи з проблемами громадянської війни, із загрозою зовнішньої інтервенції, дезінформацією, повільною масштабною перебудовою й зможемо вивчати певні питання, що їх, можливо, доведеться вирішувати в новому фундаментально переміненому суспільстві.

Хоча для чіткости висловлювання я вдаватимуся радше до майбутнього часу, ніж до умовного, все ж ідеї, сформульовані тут, є лише можливими варіянтами, а не приписами чи пророцтвами. Якщо така революція коли-небудь відбудеться, то кілька років народних змін спричинять до того різнопланові переміни, що навіть найвідважніші прогнози видаватимуться аж до сміху скромними й сухими. Все, що нам під силу зробити, – це уявити собі проблеми, з якими ми зіткнемося на самому початку, а також деякі з основних тенденцій подальшого розвитку. Проте що більше гіпотез ми розглядатимемо, то до більших можливостей ми будемо готові й менше несвідомо звертатимемося до старих взірців.

Децентралізація і координація

Тенденція до децентралізації і локальної автономії буде дуже сильною. Нечисельні спільноти розвивають звичку до співпраці, полегшують пряму демократію й уможливлюють багатющу соціяльну експериментацію: якщо локальні експерименти не вдаються, то лише невелика група має збитки (инші можуть їй допомогти); якщо ж ці експерименти успішні, їх перейматимуть та поширюватимуть їхні переваги. Децентралізована система також менше наражається на непередбачувані збої і саботаж (все ж ця остання небезпека завжди існуватиме, хоча й не значною мірою: навряд чи у вільного суспільства виявиться навіть близько така чисельність заклятих ворогів, як ті, яких постійно породжує нинішнє).

Однак децентралізація також здатна плекати єрархічний контроль, ізолюючи людей одне від одного. Й зрештою, певні речі краще організовувати на масштабному рівні. Одна велика сталеливарна фабрика має більшу енергетичну ефективність і приносить менше шкоди довкіллю, ніж плавильна піч у кожній комуні. Капіталізм прагнув до надмірної централізації у певних царинах, де були б доцільнішими більша різноманітність і самодостатність, але його ірраціональна конкуренція також атомізувала те, що краще було б стандартизувати чи координувати централізовано. Як завважує Пол Ґудмен у «Людях чи кадрах» (які є прекрасним взірцем усіх «за» і «проти» децентралізації в різних сучасних контекстах), де, як і наскільки децентралізувати – емпіричні питання, що вимагають експериментування. Майже все, що ми можемо сказати, – це те, що нове суспільство буде наскільки можливо децентралізованим, не обертаючи децентралізацію у фетиш. Невеликі групи чи локальні спільноти можуть багато чим зайнятися; реґіональні й глобальні ради обмежуватимуться найширшими питаннями, як-от: відродження довкілля, дослідження космосу, вирішення спорів, координація глобального виробництва, розподіл, транспорт і зв'язок, техобслуговування певних спеціялізованих підприємств (таких як оснащених складною технікою лікарень і дослідних центрів). Часто кажуть, що пряма демократія діяла би добре за старомодних міських рад, але розмір і складність сучасного суспільства цього не дозволяють. Як мільйони людей – кожен зосібна – може виявити своє бачення кожного питання?

Їм це не потрібно. Щодо найбільш практичних питань урешті-решт віднаходиться обмежена кількість розв'язків. Тільки-но увиразнюються і розглядаються найвагоміші теми, рішення можна прийняти без подальшої метушні. Свідки праці рад 1905 р. й угорських робітничих рад 1956 р. були вражені лаконічністю постанов і мобільністю прийняття рішень. Схвалювали тих, хто висловлювався по суті, а тих, що переливали з пустого в порожнє, ганили за те, що вони даремно займають чужий час.

Для вирішення більш складних проблем можна обирати комітети, які розглядатимуть усі можливості й доповідатимуть перед зібранням про всі реальні варіянти їх розв'язання. Тільки-но приймається план, малі комітети можуть слідкувати за його розвитком, повідомляючи зібрання про всі значні нові фактори, що могли б поліпшити його реалізацію. Зі спірних питань можна заснувати кілька комітетів, які б розглядали суперечливі перспективи (приміром, технологічні проти антитехнологічних) для полегшення формулювання альтернативних пропозицій і протилежних поглядів. Як правило, делегати не нав'язують власних рішень (якщо не йдеться про організацію їх власної праці), обирають їх почергово, а також можуть й відкликати, щоби гарантувати якісну роботу та й щоб їхні тимчасові обов'язки не поглинали їх цілковито. Їх праця буде відкритою для громадськости, а остаточні рішення передаватимуться зборам.

Сучасне комп'ютерне і телекомунікаційне оснащення забезпечить можливість кожному самостійно відразу перевіряти дані й підрахунки, а також ефективно поширювати власні пропозиції. Попри сучасне окозамилювання, дані технології не передбачають демократичної участи автоматично; проте потенційно їй сприяють, якщо самі відповідно модифіковані й поставлені під народний контроль.

Телекомунікації також зменшують необхідність у делегатах, порівняно з радикальними рухами минулого, коли останні діяли здебільшого в якості носіїв інформації в обох напрямках. Можуть з'являтися й виноситися до розгляду різні завчасні пропозиції, і якщо питання є досить цікавим для проведення зустрічі ради, його можна буде сформулювати безпосередньо перед місцевими зборами, які матимуть можливість без зволікань затвердити, змінити чи відкинути рішення делегатів.

Якщо ж, однак, питання не будуть явно суперечливими, мандати надаватимуться доволі вільно. Дійшовши до якогось спільного рішення (приміром, цю споруду слід переобладнати під пункт медичної допомоги), збори зможуть зацікавити добровольців чи обрати комітет для реалізації цього рішення, не переймаючись детальною звітністю.

Заходи проти надуживань

Нероби-пуристи увесь час тремтять від небезпеки надуживань. «Ага! Хто знає до яких тонких елітарних маневрів можуть вдатися всі ці делегати й технократичні спеціялісти!» Реально те, що величезна кількість людей не може щомиті передбачити кожну деталь. Будь-яке суспільство певною мірою мусить опиратися на добру волю й життєвий розум народу. Проте надуживання стають щоразу менш реальними за умови загального самоуправління, порівняно з будь-якою иншою формою суспільної організації.

Люди, що достатньо самостійні для організації самоуправного суспільства, природньо будуть пильними щодо будь-якого нового прояву єрархії. Вони слідкуватимуть за тим, як делегати виконують свої доручення, й змінюватимуть їх так часто, як це буде практично. В певних випадках делегатів можна обирати за жеребкуванням – як це робили древні атенці – аби уникнути спокуси популярністю і вправністю під час виборів. У справах, що потребують технічних знань, вони уважно спостерігатимуть за експертами до тих пір, поки необхідні знання не поширяться і робоча технологія не спроститься або не вичерпається. Призначатимуться скептичні спостерігачі, які битимуть на сполох за першої ж ознаки шахрайства. Спеціяліста, що надає фальшиву інформацію, швидко викриють і публічно дискредитують. Щонайменший натяк на будь-яку єрархічну змову, експлуататорську чи монополізаційну діяльність спричинюватиме суспільне обурення й нівелюватиметься остракізмом, конфіскацією фізичним придушенням та будь-якими иншими слушними засобами.

До цих та инших заходів завжди можуть вдатися ті, кого непокоять потенційні надуживання, однак сумніваюся, що це буде необхідно. З будь-якого серйозного питання люди зможуть вживати заходи, як-от: виборчий наказ чи контроль стільки разів, скільки їм заманеться. Проте здебільшого вони радше вповноважуватимуть делегатів вдаватися до власних суджень і творчого підходу.

Узагальнене управління уникає як єрархічних форм традиційної лівої, так і спрощених форм анархізму. Воно не прив'язане до жодної ідеології, навіть до анти-авторитарної. Якщо для вирішення проблеми необхідне володіння спеціяльними знаннями чи певне лідерство, заанґажовані люди швидко це збагнуть і вживуть тих заходів, які вважатимуть за необхідні, не переймаючись при цьому тим, що скажуть сучасні радикальні догматики. Для певних несуперечливих функцій вони, можливо, захочуть призначити спеціялістів на невизначений термін, й відкликатимуть їх лише тоді (що мало ймовірно), коли останні почнуть надуживати своїм становищем. У певних надзвичайних ситуаціях, коли буде необхідно приймати швидкі авторитарні рішення по суті (приміром, гасіння пожежі) люди, звичайно, нададуть призначеним особам будь-яку необхідну тимчасову авторитарну владу.

Консенсус, влада більшости й неуникні єрархії

Але такі випадки будуть винятковими. Основним правилом стане консенсус за спроможности, рішення більшости за необхідности. Один персонаж з «Новин нізвідки» Вільяма Моріса (одна з найрозумніших, простих і земних утопій) наводить приклад того, як металевий міст має замінити кам'яний. На наступне віче (збори спільноти) формулюється ця пропозиція. У випадку явної спільної згоди проблему вирішують і розпрацьовують деталі впровадження. Але якщо кілька сусідів протестують проти цього, вважаючи, що потворний залізний міст може ще послужити, й не хочуть на разі займатися побудовою нового, кількости осіб не лічать, а відкладають формальне обговорення до наступного віча. Водночас поширюються арґументи за і проти, й деякі з них з'являються друком, отож, усі довідуються про те, що відбувається. Й коли знову збирається віче, відбувається звичне обговорення й в кінці – голосування. Якщо голоси розділяються більш-менш порівну, питання знову відкладають для подальшого обговорення. Якщо ж різниця голосів значна, в меншості не цікавляться, чи поступиться вона перед думкою загалу, що меншість часто чи майже завжди робить. Якщо вона відмовляється, питання піднімають утретє, й тоді, коли меншість відчутно не зросла, вона завжди поступається. Хоча, мені видається, що існує певне напів забуте правило, за яким вони можуть продовжувати й далі; але завжди їх вдається переконати, можливо, не в тому, що їхні погляди хибні, а в тому, що меншість не зможе переконати чи змусити спільноту прийняти їх.

Треба завважити: що вкрай спрощує подібні випадки – це відсутність будь-яких конфліктних економічних інтересів, ні в кого немає ні засобів, ані мотивів підкуплювати чи обманювати людей, аби ті голосували за чи проти завдяки посіданню значних коштів, контролю засобів масової інформації, будівельній бригаді чи земельній ділянці поблизу спірного місця. Без подібних конфліктів інтересів люди, природно, налаштовані на співпрацю й компроміси, бодай для того, щоб примирити опонентів і полегшити своє ж життя. Деякі спільноти можуть посідати формальні засоби для задоволення меншин (приміром, коли замість того, щоб голосувати проти, 20% утримується стосовно до якоїсь пропозиції, вона мусить проходити за більшости 60%); однак жоден бік не може знехтувати ці формальні правила, бо тоді з ними поведуться так само в протилежній ситуації. Основне рішення для повторних нерозв'язаних спорів полягатиме в широкій різноманітності культур: якщо люди, які надають перевагу металевим мостам тощо, постійно зазнають поразки під час голосувань від традиційних майстрів-ремісників Морісівського типу, вони завжди зможуть переміститися в будь-яку сусідню спільноту, в якій панують подібні смаки.

Наполягати на загальній згоді варто тоді, коли спільнота нечисельна, а справа не термінова. За великої кількости осіб цілковита одностайність можлива зрідка. Абсурдно підтримувати право меншости на постійну протидію більшості через страх перед можливою тиранією більшости, або думати, що подібні проблеми зникнуть, якщо ми полишимо речі неструктуризованими.

(...)

Не визнаючи влади більшости, у випадку недосягнення одностайности, анархісти й прибічники загальної згоди часто виявляються нездатними приймати рішення, йдучи за тими фактичними лідерами, які вдатно вміють маніпулювати людьми й приводити їх до одностайности (добре навіть розтягувати нескінченні збори до тих пір, поки вся опозиція не стомиться й не розійдеться). Безнастанно відкидаючи робочі поради й усе инше, що лише натякає на примус, вони самі врешті-решт обирають значно менш радикальні проєкти з низьким спільним знаменником.

(...)

В кожному разі, важливо пам'ятати, що масштабна формальна організація буде винятком. Більшість локальних проблем можна розв'язати напряму й неформально. Приватні особи чи нечисленні групи просто продовжуватимуть робити те, що їм видаватиметься слушним у будь-якій окремій ситуації (фактократія). Влада більшости буде просто скрайньою мірою в проґресивно зменшуваній кількості випадків, коли конфлікти інтересів не можна буде розв'язати иншим чином.

Неєрархічне суспільство не означає, що всі якимось чудом стануть однаково талановитими й однаковою мірою братимуть у всьому участь; воно означає, що засновані й зміцнені матеріяльно єрархії мають зникнути. Хоча різниця в здібностях, без сумніву, зменшуватиметься, коли кожного заохочуватимуть до повного розвитку власного потенціялу; сенс тут полягає в тому, що будь-які відмінності, які залишатимуться, не перетворюватимуться у відмінності у владі чи у статках.

Люди зможуть брати участь у більш широкому спектрі діяльности, аніж зараз, але вони не матимуть необхідности постійно чергуватися відповідальністю, якщо вони цього не хотітимуть. Якщо когось сильно вабить якесь заняття, то инші, можливо, лише втішаться можливості доручити це заняття зацікавленій особі, принаймні коли це не перешкоджатиме займатися тим самим ще комусь. Незалежних спеціялістів (монопольний контроль над суспільно важливою інформацією і технологіями) буде усунено; розвиватимуться відкриті недомінантні спеціялізації. Люди за необхідности все ще консультуватимуться в тих, хто посідає спеціяльні знання (хоча коли вони будуть надто цікаві чи недовірливі, їх завжди заохочуватимуть до самостійних досліджень). Вони зможуть іти добровільно як студенти до вчителів, учні до майстрів, атлети до тренерів чи виконавці до директорів, водночас маючи повне право будь-коли припинити заняття. До деяких видів діяльности, як-от фольклорний хор, кожен може долучитися, коли забажає; для инших, таких, як виконання класичної музики, може бути необхідним сумлінне навчання і правильний підхід, за якого хтось братиме на себе роль лідера, хтось йтиме за ним, а всі решта просто отримуватимуть задоволення, будучи слухачами. Для обох типів буде багато можливостей. Ситуаціоністська критика видовища – це критика надмірних тенденцій у сучасному суспільстві; вона не передбачає, що всі мусять брати активну участь у заході 24 години на добу.

(...)

Самоуправління не вимагає, аби кожен став генієм, а щоби більшість не була цілковитими дебілами. Сучасна система унеможливлює подібні вимоги, прикидаючись, що народ, який вона систематично притуплює, здатний формулювати власне судження з приводу програм політиків-опонентів чи утвердженнями реклами на різний товар, або займатися такою складною і послідовною діяльністю, як виховання дитини чи керування автом на перевантаженій трасі. За належної уваги, яку приділено всім політичним і економічним псевдо-питанням, що зумисне в певний момент стають незрозумілими, вони виявляться не такими вже й складними.

Коли в людей вперше з'явиться шанс керувати власним життям, вони, напевно, припустяться багатьох помилок; але незадовго люди їх виявлять і виправлять, бо, на відміну від своїх єрархів, вони не будуть зацікавлені в тому, щоб це приховувати. Самоуправління не гарантує, що люди завжди прийматимуть правильні рішення; але будь-яка инша форма суспільної організації гарантує, що хтось инший приймає замість них рішення.

Викорінення причини війни й злочинности

Знищення капіталізму викоренить конфлікти інтересів, які зараз слугують лише спонукою для держави. Більшість сучасних воєн повністю засновано на економічних конфліктах; навіть удаваний етнічний, релігійний чи ідеологічний антагонізм бере свій початок у реальних мотивах економічної конкуренції чи в психологічних неврозах, що безпосередньо пов'язані з політичним і економічним гнітом. Допоки переважає активна конкуренція, людьми легко маніпулювати, повертаючи їх у традиційні угруповання й користаючи з різниці культур, до якої вони були б байдужі за більш сприятливих обставин. Війна потребує набагато більше труду, жертв і ризику, ніж будь-яка творча діяльність. Люди з реальними можливостями реалізації своїх ідей матимуть більш цікаві заняття.

Те ж саме стосується й до злочинности. Якщо не брати до уваги злочини без жертв, більшість переступів прямо чи посередньо пов'язані з грішми й не матимуть сенсу після скасування товарної системи. Спільноти зможуть вільно експериментувати з різними методами мір з усіма випадковими асоціяльними діями, які все ще поставатимуть.

Існує безліч можливостей. Заанґажовані особи зможуть обстоювати свої справи перед місцевими спільнотами чи перед журі, яке обирається шляхом жеребкування і яке шукатиме найбільш мирні, реабілітаційні рішення. Засудженого злочинця можна залучати до якоїсь громадської роботи, але не до роботи негідної і принизливої, яку доручають дрібні садисти і яка породжує ще більше аґресії і зневіри. Його варто анґажувати до осмислених і потенційно цікавих для такої особи проєктів, які могли б сформувати в ньому більш здорові інтереси (приміром, відновлення довкілля). Незначну кількість невиправних психопатів, напевно, доведеться так чи инак обмежувати, але такі випадки ставатимуть дедалі менш значними. (Сучасне поширення безпричинного насилля є прогнозованою реакцією на соціяльне відчуження, способом для тих, чию думку не беруть до уваги як думку нормальних осіб; воно є реакцією на потребу отримати принаймні сатисфакцію від того, що з ними числяться як із реальною загрозою). Бойкот стане простим та ефективним засобом: головоріз, що сміється з жорстокої кари, лише піднімає його престиж мачо, буде мати набагато менше в собі певности, коли всі будуть з ним поводитися байдуже. За нечастих неадекватих ситуацій, культурна різноманітність може зробити вигнання ефективним рішенням: аґресивний характер, що постійно непокоїв тиху спільноту, може краще прижитися в якомусь хаотичному реґіоні типу дикого Заходу чи мати справу із більш суворими карами.

Це лише деякі з можливостей. Вільні люди, без сумніву, здобудуться на багато творчих, ефективних і гуманних рішень, аніж ті, які ми можемо собі зараз уявити. Я не стверджую, що вони більше не матимуть проблем, але їх буде набагато менше, аніж зараз, коли особи, що опинилися на дні нашого абсурдного соціяльного порядку терплять жорстоку кару за свої невмілі спроби звільнитися від нього, в той час, як можновладці безкарно грабують планету.

Варварство сучасної каральної системи може перевершити лише її глупота. Драконівські заходи постійно демонструють, що не виявляють жодного впливу на рейтинґ злочинности, який прямо пов'язаний з рівнем бідности й безробіття, так само як з менш уловимими, але однаково явними факторами типу расизму, винищення міських спільнот і загального відчуження, яке викликає споживацьке суспільство. Загроза багаторічних тюремних термінів, яка може реально стримувати людей із задовільними умовами життя, мало що значить для тих, котрі не мають реальних альтернатив. Навряд чи мудро буде скоротити до смішного неадекватні соціяльні програми в ім'я економії, наповнюючи водночас тюрми довічними в'язнями, утримання кожного з яких становить мільйон доларів; але як більшість инших аспектів соціяльної політики, цей зберігається, позаяк підсилений впливовими інтересами.

Скасування грошей

Звільнене суспільство буде змушене скасувати всю грошово-товарну економіку. Приймати далі цінність грошей означатиме приймати домінування тих, хто їх заздалегідь накопичив, чи виявився достатньо винахідливим для того, щоб знову зібрати їх після радикального перерозподілу. Альтернативні форми економічного мислення все ще будуть потрібними для певних цілей, але їх старанно обмежена кількість зменшуватиметься мірою зростання матеріяльного добробуту й соціяльної співпраці, які й зроблять їх менш необхідними.

У пореволюційному суспільстві може існувати триланковий економічний устрій згідно з такою моделлю:

а) певні товари й послуги будуть доступними безкоштовно для кожного без будь-якої оплати;

б) инші також будуть безкоштовними, але в обмеженій розумній кількості;

в) треті, що підлягають під категорію «розкоші», будуть доступні в обмін на «кредити».

На відміну від грошей, до кредитів вдаватимуться лише щодо певних визначених товарів, а не до основної колективної власности, такої як земля, комунальні послуги чи засоби виробництва. В них також буде термін використання, аби обмежити зайве накопичення. Подібна система буде доволі гнучкою. Під час початкового перехідного періоду кількість безкоштовних товарів буде мінімальною для забезпечення людей необхідними товарами, що потребують зароблених кредитів. З плином часу буде потрібно все менше роботи й усе більше й більше товарів будуть безкоштовними, при цьому співвідношення між обома факторами вирішуватиметься шляхом ради. Деякі кредити можуть розподілятися загалом, при чому кожен отримуватиме певну суму; инші можуть бути преміями за окремі види небезпечної чи неприємної роботи, для виконання якої зголошується мало охочих. Ради можуть встановити стабільні ціни на певні предмети розкоші, даючи можливість иншим залежати від попиту й пропозиції; зі зростанням кількости предметів розкоші вона дешевшатиме й урешті, можливо, стане безкоштовною. Товари змінюватимуть свої рівні залежно від матеріяльних умов і смакових уподобань та потреб спільноти.

Це лише деякі з можливостей. Експериментуючи з різними методами, люди незабаром самі побачать, які форми власности, обміну й оцінки необхідні.

В кожному разі, якщо якісь економічні проблеми і залишатимуться – вони не будуть серйозні, бо фактор дефіциту буде присутній лише в секторі розкоші, що не є життєво важливою. Загальний безоплатний доступ до харчів, одежі, житла, комунальних послуг, охорони здоров'я, транспорту, засобів сполучення, освіти й заходів культури можна буде досягнути майже відразу в промислових реґіонах, а невдовзі й у менш розвинутих. Багато чого існує вже, і його просто треба зробити доступним для всіх однаково. Те ж, чого немає, можна легко впровадити, тільки-но соціяльна енергія буде вивільнена із зовнішніх ірраціональних підприємств.

(...)

Наступним кроком буде поліпшення й уніфікація якости житлових умов. Тут, як і в инших царинах, метою, можливо, не буде жорстка уніформова рівність (кожен мусить мати такі й такі умови), а загальне відчуття справедливости з вирішенням проблем на гнучкій основі від одного випадку до иншого. Якщо ж хтось почуватиметься обділеним, то такий зможе звернутися до спільноти, яка, за умови, якщо скарга не є цілком абсурдною, піде йому назустріч. Треба буде випрацьовувати компроміси щодо того, хто житиме в престижних районах і скільки це триватиме. (Це можна вирішувати шляхом жеребкування або розподіляти на обмежені терміни серед тих, хто пропонує вищі ставки на кредитних аукціонах тощо). Такі проблеми не можна вирішити, вповні задовільнивши кожного, але, звичайно, буде досягнуто більшої справедливости, ніж за системи, в якій магічні огризки паперу дають одній людині право на посідання сотні будівель, у той час, коли инші люди живуть на вулицях.

Тільки-но основні потреби виживання буде вирішено, кількісна перспектива трудового часу буде трансформована в якісно нову перспективу вільної творчости. Декілька друзів можуть прекрасно працювати, будуючи свій власний будинок, навіть коли в них рік тривають ті роботи, які в професійної команди тривали б місяць. Такі проєкти приноситимуть більше радости, творчости й любови, а зведені у такий спосіб споруди будуть більш ориґінальні і різноманітні, аніж ті, що їх вважають престижними нині. Французький сільський поштар XIX ст. Фердинанд Шеваль упродовж десятиліть провів увесь свій вільний час, будуючи собі замок, що його сам нафантазував. Таких осіб, як Шеваль, вважають ексцентричними, але незвичайним у них є те, що вони використовують вроджений творчий підхід, яким володіють усі, але який ми, як правило, змушені придушувати, попрощавшись із раннім дитинством. У вільному суспільстві буде багато ігрової роботи: особисто вибрані проєкти, які вабитимуть людей так інтенсивно, що вони думатимуть про свої робочі години не більше, ніж про любовні пестощі під час кохання чи про економію під час танцю.

Абсурдність сучасної праці

П'ятдесят років тому Пол Ґудмен підрахував, що менше ніж 10% від усієї праці, яку в той час виконували, здатні задовольнити наші основні потреби. Хай якою є точна цифра (зараз вона буде навіть меншою, хоча залежить від того, що ми вважаємо нашими основними потребами), зрозуміло, що більша частина сучасної праці абсурдна й непотрібна. Зі скасуванням товарної системи, сотні мільйонів людей, які зараз зайняті виробництвом зайвих товарів чи їх рекламою, пакуванням, транспортуванням, охороною або тим, що на них заробляють (продавці, клерки, бригадири, менеджери, банкіри, брокери, орендодавці, профспілкові лідери, політики, поліція, адвокати, судді, тюремні наглядачі, охоронці, солдати, економісти, рекламні дизайнери, ті, що виробляють зброю, митні інспектори, податківці, страхові агенти, консультати з інвестицій разом з їхніми численними підлеглими), всі будуть вивільнені від цього на користь спільного виконання актуальних завдань.

Додайте ще безробітних, які згідно з недавнім звітом ООН, зараз становлять понад 30% світового населення. Якщо ця цифра видається високою, то це тому, що сюди входять ув'язнені, біженці й багато инших, кого звичайно оминає офіційна статистика безробіття, бо вони зневірилися у своїх спробах знайти роботу, ставши інвалідами через алкоголь, наркотики, а також ті, хто відчуває таку відразу до сучасного вибору праці, що всю свою енергію використовують для того, аби уникнути роботи шляхом злочинів і афер.

Додайте мільйони перестарілих, які б дуже хотіли займатися корисною працею, але яких зараз прирікають на тужливу, пасивну пенсію. Також підлітки й навіть діти, які б з ентузіязмом узялися за багато корисних і освітніх проєктів, якби їх не обмежували застарілі школи, які все ще розраховують на сліпий, безграмотний послух.

Величезний компонент марнування часу навіть у явно корисних роботах. Лікарі й медсестри, приміром, проводять більшу частину свого часу (окрім заповнення страхових форм, рахунків пацієнтів тощо), намагаючись не так вже й успішно протидіяти всім видам проблем, які породжує суспільство, як-от: травми на виробництві, автокатастрофи, психологічні проблеми й недуги, викликані стресом, забрудненням довкілля, поганим харчуванням чи антисанітарними умовами, не кажучи вже про війни й епідемії, які їх породжують, – усе це зникне в звільненому суспільстві й звільнить працівників охорони здоров'я для зосередження на основній профілактичній медицині.

Однаково масштабною є умисне розтрачена праця: роботи, вигадані тільки для того, щоб зайняти людей; придушення методів, що гарантують роботу, яке посилює небезпеку її втратити; зумисне сповільнені темпи роботи; техніки саботажу для здійснення тиску на босів чи просто через гнів або розчарування. Також не забудьте про абсурдний закон Паркінсона (праця, розтягнена для того, щоб зайняти час), про принцип Пітера (люди, піднесені на свій рівень безграмотности) й инші подібні тенденції, що так смішно описані в сатирі К. Норткота Паркінсона й Ловренса Пітера.

(...)

Розглядаючи всі ці фактори, легко завважити, що в здорово організованому суспільстві кількість необхідної праці можна буде обмежити 1-2 днями на тиждень.

Перетворення праці в гру

Проте, таке різке кількісне зменшення спричинить якісну зміну. Як виявив Том Соєр, коли люди працюють не з примусу, то навіть найбанальніше завдання може стати новим і захопливим: проблема тепер не в тому, як змусити людей її виконувати, а в тому, як влаштувати всіх охочих. Було б нереально очікувати, що люди працюватимуть повний трудовий день на неприємних і, в основному, беззмістовних роботах без нагляду й економічних стимулів; але ситуація кардинально змінюється, якщо йдеться про те, щоб від 10 до 15 годин у тиждень займатися гідними, різноманітними завданнями на власний вибір.

Мало того, багато хто, починаючи займатися цікавими їм проєктами, не захочуть обмежуватися мінімумом. Це зменшить кількість необхідних завдань до ще більш мікроскопічного рівня для тих, хто не матиме такого ентузіязму.

Немає потреби морочитися з терміном «праця». Працю за зарплату необхідно скасувати; осмислена, вільно обрана праця може приносити стільки ж задоволення, скільки дає гра. Наша сьогоднішня робота зазвичай дає практичні результати, але не ті, які вибираємо ми, позаяк більша частина нашого часу присвячена банальностям. Зі скасуванням праці за зарплатню, робота стане більш ігровою, а гра більш активною і творчою. Коли люди більше не божеволітимуть від своєї праці, їм уже не будуть потрібні беззмістовні, пасивні розваги, щоб від неї відпочити.

Не те, щоб тривіяльне дозвілля було чимось невідповідним. Просто слід зрозуміти, що його теперішня привабливість зумовлена відсутністю більш повнокровної діяльности. Той, кому в житті бракує реальної пригоди, знаходить заміну екзотиці, колекціонуючи артефакти инших часів і країн; той, чия робота абстрактна й фраґментована, здатен багато чого зробити заради того, щоб виробити цільний конкретний предмет, навіть коли він значущий не більше, ніж моделька корабля. Ці й численні инші гобі свідчать про постійність творчих імпульсів, які справді розквітнуть за правил вільної гри у широкому масштабі. Уявіть, як люди, що люблять домашню роботу чи працю в саду, починають працювати для всієї своєї спільноти; чи як тисячі ентузіястів-залізничників надихне можливість перебудувати й задіяти поліпшені версії залізничної мережі, яка стане одним із засобів зменшення автомобільного руху.

Коли людей обмежують підозри і пригнічують правила, вони зазвичай стараються виконати якомога менше. При свободі й взаємній довірі буде протилежна тенденція – пишатися якнайліпшим виконанням своєї праці. Хоча деякі обов'язки в новому суспільстві будуть більш популярними, аніж инші, по-справжньому важкі й непривабливі, можливо, матимуть достатньо добровольців, що бажали б кинути виклик – із вдячности, якщо не з почуття відповідальности. Навіть тепер багато людей, маючи час, залюбки беруть участь у багатьох проєктах. Таких осіб буде набагато більше, якщо їм не доведеться постійно клопотатися про забезпечення основних потреб для себе і своїх родин. В гіршому разі, деякі вкрай непопулярні роботи доведеться розділити на якнайкоротші зміни й розподіляти їх виконання шляхом жеребкування аж до автоматизації. Чи можна буде проводити аукціони з метою знайти добровольців до цих робіт, приміром, на 5 годин у тиждень за стандартного десяти- чи п'ятигодинного навантаження чи за декілька екстракредитів.

(...)

Скасування грошей не дасть нікому змоги брати понад свою частку. Більшість побоювань, що стосуються визволення суспільства, полягають у тому переконанні, що гроші (і також їх природній захисник – держава) усе ще існуватимуть. Це партнерство держави й грошей створює необмежені можливості для надуживань (підкуплені юристи, що вишукують лазівок у податковому законодавстві тощо). Абстрактність ринкових відносин дає можливість будь-кому громадити статки, опосередковано позбавляючи тисячі инших осіб основних засобів. Але зі скасуванням грошей будь-яка значна монополізація буде виразно впадати у вічі.

З будь-яких инших форм обміну, що можуть з'явитися в новому суспільстві, найпростішою й, можливо, найпоширенішою буде обмін дарами. Загальний достаток сприятиме щедрості. Приносити подарунки – приємно й не вимагає надокучливого бухгалтерського обліку. Єдині розрахунки будуть пов'язані з духом здорового загального змагання: сусідня спільнота подарувала слабо забезпеченій області стільки-то; нам, напевно, під силу дати те ж саме; вони влаштували класну вечірку, подивимось, чи зможемо ми їх перевершити. Невелике дружнє суперництво (хто придумає найкращий новий рецепт, виростить великий плід, вирішить соціяльну проблему, придумає нову гру) служитиме всім на благо, навіть тим, хто програв.

Можливо, звільнене суспільство функціонуватиме як імпровізована вечірка. Більшість любить клопотатися задля инших, однак якщо є хтось, кому запропонувати нема що, – є багато инших можливостей. Вносити кожному однакову частку не обов'язково, бо ж завдання будуть такими мінімальними і настільки широко розподіленими, що перевантажених не буде. Позаяк усі будуть задіяні відкрито, контролювати людей чи встановлювати кари за непослух не доведеться. Єдиним елементом «примусу» буде схвалення чи несхвалення инших учасників: подяка означатиме позитивний стимул, водночас найменш організовану особу, якщо вона не віддаватиме свого внеску, можуть висміювати й припинять запрошувати. Організованість буде необхідною, якщо виникнуть проблеми. (Якщо виявиться, що забагато десертів, а бракує основних страв, можливо, група вирішить, що й хто приноситиме. Якщо якась добродушна особа буде надто обтяженою прибиранням і миттям посуду, коректно натякнувши, можна присоромити инших і залучити добровольців або ввести якусь систему почерговости).

Заперечення технофобам

Нинішня автоматизація часто досягає не більше, ніж позбавлення праці кількох людей, інтенсифікуючи режим решти; якщо якийсь час і можна виграти за допомогою цих засобів, що «економлять час», то зазвичай він витрачається на відчужене пасивне споживацтво. Проте у звільненому суспільстві комп'ютери й инші сучасні технології можна буде використати, щоб позбутися нудних чи небезпечних робіт, вивільняючи всіх для цікавішої діяльности.

Іґноруючи ці можливості й плекаючи слушну відразу до сучасного використання багатьох технологій, деякі люди розглядають саму «технологію» як основну проблему й обстоюють повернення до спрощеного способу життя. Залишається питання: наскільки він має бути спрощений, позаяк недоліки можна відшукати в будь-якій епосі й демаркаційна лінія щоразу відсувається в минуле. Дехто, вважаючи винуватицею всіх лих Індустріяльну Революцію, поширює роздруковані з комп'ютера оди ремеслам. Инші, вбачаючи первородний гріх у винайденні сільського господарства, вважають, що ми мусимо повернутися до суспільства мисливців-збирачів, хоча й не мають чітких ідей стосовно того, як бути зі сучасним населенням планети, яке за такої економіки утримати було б не реально. Треті, щоб не програти, представляють красномовні арґументи на користь того, що розвиток мов і раціональної думки були б реальним джерелом наших нинішніх проблем. Четверті стверджують, що весь людський рід до того зав'яз у злі, що мусить альтруїстично самознищуватися в ім'я спасіння глобальної екосистеми.

Всі ці фантазії містять так багато суперечностей, що навряд чи потрібно їх критикувати. Вони мають сумнівний стосунок до реальних суспільств минулого й по суті жодного стосунку до можливостей сучасного. Навіть коли припустити, що жити було краще в одній з попередніх епох, ми мусимо починати звідти, де ми є зараз. Сучасна технологія так переплетена з нашим життям, що раптово припинити її використання, не спричинивши цим глобального хаосу, який би знищив мільйони людей, не реально. Можливо, пореволюційні люди вирішать зменшити чисельність людського населення й позбутися певних галузей промисловости, але за одну ніч зробити це не можна. Нам треба серйозно подумати, як ми вирішуватимемо практичні проблеми, що виникнуть у міжчасі.

Якщо колись справа дійде до таких практичних питань, сумніваюся, щоби технофоби захотіли знищити моторизовані крісла-гойдалки чи відімкнути геніяльні комп'ютерні системи, які дозволяють Стівенові Говкінґу спілкуватися зі світом попри повний параліч, чи дозволили б жінці померти під час пологів, якби її можна було б урятувати за допомогою технічних процедур, або змирились би з відродженням хворіб, які б щоденно вбивали чи постійно робили б каліками високий процент населення, чи відмовились би навідувати людей в инших частинах світу або спілкуватися з тими, до яких можна дістатися не через піший перехід, або ж спокійно дивилися на те, як гинуть від голоду люди, коли їх можна порятувати глобальним постачанням їжі.

Проблема полягає в тому, що ця ідеологія, яка щораз більше входить у моду, відволікає від реальних проблем і можливостей. Спрощений маніхейський дуалізм (природа – Добро, технологія – зло) змушує людей іґнорувати складні історичні й діялектичні процеси; бо ж як легко звинувачувати все підряд у якомусь первинному злі, в чомусь на зразок сатани чи первородного гріха! Те, що починається як реалістичні сумніви в зайвій вірі у науку й технологію, закінчується як відчайдушна й навіть ще менш виправдана віра в повернення первісного раю, зазнаючи поразки у перетворенні сучасної системи у щось відмінне від абстрактного, апокаліптичного шляху.

(...)

Основним правилом буде спрощення основних підприємств для того, щоб полегшити оптимальну гнучкість. Техніка ставатиме уніфікованішою й доступнішою у використанні, аби мінімально підготовані люди могли займатися будівництвом, здійснювати техобслуговування, перебудову й инші операції, які колись вимагали професійної підготовки. Основні інструменти, прилади, сировина, машинні деталі й архітектурні прототипи будуть стандартизуватися й масово продукуватися, залишаючи невеликим підприємствам скрупульознішу працю; а прикінцеві й потенційно найбільш творчі аспекти – індивідуальним користувачам. Тільки-но час перестане бути грішми, ми зможемо, як сподівався Вільям Моріс, бути очевидцями відродження трудомістких ремесел і мистецтв: радісне виробництво в дарунок людям, що турбуються про свої витвори й про людей, яким ці витвори адресовані.

Можливо, деякі спільноти захочуть зберегти розумну кількість (екологічно нешкідливої) важкої технології; инші можуть надати перевагу більш простому способові життя, хоча й з використанням технічних засобів для підтримання цієї простоти чи для надзвичайних ситуацій. Сонячні генератори й супутникові телекомунікації, наприклад, дозволять людям мешкати посеред лісів, не маючи потреби в електроенергії чи в телефонних лініях. Якщо наземної сонячної енергії й инших відновлювальних джерел енергії буде недостатньо, – величезні сонячні рецептори з орбіти зможуть постачати практично необмежену кількість екологічно чистої енергії.

(...)

Питання екології

Самоуправне суспільство, звичайно, розв'яже більшість сучасних екологічних проблем. Деякі з них першорядні для виживання людства, але як з естетичних, так і з етичних причин вільні люди без сумніву забажають вийти за межі цього мінімуму і будуть підтримувати біологічну різноманітність.

Справа в тім, що ми зможемо відкрито обговорювати ці теми, лише коли викоренимо стимули прибутку й економічної нестабільности, що підривають навіть мінімальні спроби захистити довкілля (лісоруби, що бояться втратити працю, хронічне вбозтво, що змушує країни Третього світу заробляти на своїх джунґлях тощо).

Коли людину звинувачують у нищенні довкілля, то забувають про суто соціяльні причини. Меншість, що приймає рішення, скидається в одну копицю з безвладною більшістю. Голод розглядають як кару природи за перенаселення, як природній критерій, який має йти своєю чергою, так начебто є щось природного в тому, що Світовий банк і Міжнародний валютний фонд змушують країни Третього світу виготовляти продукцію на експорт, а не для місцевих потреб. Людей звинувачують за використання машин, іґноруючи те, що автомобільні компанії (підкуповуючи й саботуючи місцеві компанії, лобіюючи будівництво автотрас і діючи проти субсидій на залізниці тощо) створили ситуацію, за якої більшості людей доводиться володіти автами. Видовищна реклама всіх агітує знижувати використання енергії (постійно спонукуючи вживати всього якомога більше), хоча ми могли б уже зараз розвинути більше, аніж чисті й поновлювальні джерела енергії, якби компанії, що займаються органічним паливом, успішно не лобіювали проти спонсорування будь-яких вагомих досліджень у цій царині.

Справа не в тім, аби звинувачувати голів цих компаній, вони вже надто заглибилися в систему росту-чи-смерти, яка змушує їх приймати подібні рішення, а радше йдеться про те, щоб завважити той розклад, за якого постійно відбувається такий нездоланний тиск.

У звільненому просторі має бути відведена територія як для людських спільнот, так і для достатньо великих ділянок незайманої природи, що відповідали б вимогам найбільш пристрасних екологів. Хотілося б, щоби поміж цих двох крайнощів знайшло собі місце турботливе та шанобливе ставлення людини до природи, що давало б змогу співпрацювати з нею, чергуючи ліси, ферми, парки, сади, ріки, села і міста.

Великі міста будуть розпадатися, розчищуватися, озеленюватися й перебудовуватися у різні способи, що перевершує візії найбільш творчих архітекторів і містобудівничих минулого (які зазвичай обмежувалися припущенням перманентности капіталізму). Як виняток деякі великі міста, що становлять особливий естетичний чи історичний інтерес, зберігатимуть, а то й навіть збільшуватимуть свої космополітичні ознаки, будучи великими центрами, в яких об'єднуватимуться різні культури й способи життя.

Дехто, користуючись ранніми психогеографічними дослідженнями ситуаціоністів та ідеями «унітарного урбанізму», створить складні взаємозамінні декорації, аби полегшити блукання лабіринтами різноманітних пейзажів, що їх собі уявляв Іван Щеглов, комбінації із замків, ґротів, озер, кімнати, що сприяли б мріянням інтенсивніше, ніж будь-який наркотик, і люди житимуть у власних «соборах» (Антология СИ, с. 3 ,4 [Формуляр для Нового Урбанізму]). Инші схилятимуться до щастя далекосхідного поета, що полягатиме у житті в колибі біля гірської річки.

Якщо забракне соборів і гірських річок, можна буде випрацювати якісь компроміси. Проте коли такі місця, як Шартр чи Йосемайт зараз наполохані, то це тому, що решта частина планети так сильно спотворена. Із відродженням природних зон і перетворенням поселень на більш красиві й цікаві, вже не буде необхідно заселяти декілька виняткових територій мільйонами людей, що зневірилися у можливості позбутися цього всього. Навпаки, багато людей можуть захотіти перебратися в найбідніші реґіони, бо саме там будуть «нові межі», де відбуватимуться найцікавіші переміни (потворні будови будуть зносити, щоб звільнити територію для експериментальної реконструкції з викинених матеріялів).

Розквіт вільних комун

Звільнена народна творчість породжуватиме живі спільноти, що перевершать Атени, Флоренцію, Париж та инші знамениті центри минулого, в яких повна участь обмежувалася привілейованими меншинами. Водночас коли дехто запрагне більшого усамітнення й самодостатности (самітники й кочівники зможуть вільно підтримувати свій триб життя, окрім нечастих випадків зобов'язань перед місцевими спільнотами), більшість, напевно, надаватиме перевагу задоволенню й вигодам спільної праці та закладе різноманітні цехи, бібліотеки, лабораторії, пральні, кухні, цукерні, кафе, клініки, студії, музичні зали, авдиторії, сауни, ігрові майданчики, ярмарки, торжки (не забуваючи залишати спокійні місця для зрівноваження надмірної соціялізації). Міські райони можна буде об'єднувати в більш цілісні комплекси, поєднуючи зовнішні будови з холами й аркадами, руйнуючи перепони між дворами і закладаючи внутрішні парки, сади чи території для дітей. Люди зможуть вибирати між різними видами й рівнями участи, приміром, записатися на кілька днів у місяць на миття посуду чи приготування їжі або на працю в садівництві з правом харчування у громадських кафетеріях чи продукувати й готувати їжу самостійно.

У всіх цих гіпотетичних прикладах важливо мати на увазі культурну різноманітність, яка розвиватиметься. В одному випадку приготування їжі може видатися нудним заняттям, яке потрібно буде звести до мінімуму й точно розподілити між виконавцями; а в иншому воно може перерости у пристрасть чи у важливий соціяльний ритуал, який притягуватиме достатню кількість добровольців-ентузіястів.

Деякі спільноти типу III Парадигми в комунах (які гарантують те, що схема Ґудмена досі передбачає існування грошей) можуть чітко демаркувати вільний сектор і люкс-сектор. Инші зможуть більш органічно розвинути інтегровані соціяльні взірці, відповідно до лінії II Парадигми з тієї ж книги, борючись за максимальне виробництво й споживання, фізичну й інтелектуальну діяльність, естетичну й наукову освіту, соціяльну й психологічну гармонію, навіть ціною абсолютно кількісної ефективности. Стиль III Парадигми може бути найвідповіднішим для початкової перехідної форми, коли люди ще не звикли до нових перспектив і бажають якоїсь економічної системи, яка б давала їм відчуття захищености від потенційних надуживань. Поки люди кориґуватимуть нову систему й розвиватимуть більшу взаємодовіру, можливо, вони схилятимуться до стилю II Парадигми. Як у чарівних фантазіях Фур'є (мінус їхня ексцентричність і плюс гнучкість) люди зможуть посвячуватися різним роботам відповідно до складних поєднань зацікавлень. Одна особа може бути звичним членом певних угруповань (дружні компанії, ради, колективи, райони, міста, реґіони), тимчасово займаючись щоденною діяльністю (як це роблять сьогодні люди в клубах, асоціяціях взаємодопомоги, політичних групах і сільськогосподарських проєктах). Місцеві асамблеї формуватимуть попит і пропозицію, поширюватимуть рішення инших асамблей, сучасний стан розпочатих проєктів чи ще не вирішених проблем і створюватимуть бібліотеки, комутатори й комп'ютерні мережі, збиратимуть й поширюватимуть різноманітну інформацію та об'єднуватимуть людей зі спільними вподобаннями. Засоби масової інформації будуть доступні кожному, дозволяючи всім розпочинати свої власні проєкти, вирішувати проблеми, формулювати пропозиції, критикувати, проявляти ентузіязм, побажання, бачення. Традиційні ремесла й мистецтва існуватимуть і далі, але лише як одна із граней постійного творчого життя. Люди все ще із зацікавленням беруть участь у спорті, забавах, ярмарках і фестивалях, музиці й танцях, кохаються та плекають дітей, будують і реставрують, викладають та навчають, їздять на літні табори й подорожують, проте нові жанри мистецтва життя розвиватимуться такими шляхами, які нам зараз важко передбачати.

Люди почнуть прагнути до соціяльно необхідних проєктів у агрономії, медицині, інженерії, освітніх нововведеннях, відновленні довкілля тощо лише тому, що це буде для них цікавим і приноситиме задоволення. Инші зможуть вибирати щось більш утилітарне. Хтось житиме спокійним хатнім життям, ще хтось шукатиме пригод чи житиме святами й оргіями. Инші ж зможуть присвятити свій час спостереженню за птахами чи обмінюватися журналами, колекціонувати дореволюційну старовину або займатися тисячею инших справ. Кожен зможе потурати своїм здібностям і нахилам. Якщо ж хтось порине в пасивне існування глядача, можливо, воно йому врешті набридне і він спробує зайнятися якоюсь творчою справою. Навіть коли й ні – їхня справа, це нікому не шкодити не буде.

Тим, кому земна утопія видасться прісною й хто реально захоче віддалитися від неї, дослідження і колонізація сонячної системи, можливо, що й еміґрація на инші зорі стане авантюрою, що ніколи не старіє.

Але як з дослідженням «внутрішнього всесвіту»?

Антиєрархічна революція не розв’яже всіх наших проблем. Вона просто викоренить деякі анахронізми, вивільняючи нас для більш цікавих проблем.

Якщо видаватиметься, що цей текст іґнорує «духовні» аспекти життя, то це тому, що я хотів наголосити на тих основних матеріяльних проблемах, які досі ще не вирішені. Ці проблеми є лише каркасом. Звільнене суспільство буде набагато більшою мірою базуватися на радості, любові і спонтанній шедрості, аніж на штивних правилах чи еґоїстичних розрахунках. Можливо, ми зможемо щось докладніше про нього довідатися від ясновидців, як-от Блейк чи Вітмен, ніж із педантичних дебатів про економічні кредити і відкликаних делегатів.

Підозрюю, що тільки-но основні матеріяльні потреби людей будуть вдоволені подостатком і коли люди більше не перебуватимуть під постійним впливом комерційного подразника, більшість із них (після нетривалих пиятик чи надмірних задоволень, яких вони були позбавлені раніше) цілковито задовільниться відносно простим і спокійним трибом життя. Мистецтво еротики і смаку буде значно збагачене, але просто як аспект повного, самодостатнього життя, яке передбачатиме широкий спектр інтелектуальних, естетичних і духовних занять.

Освіта, яка вже не обмежуватиметься вишколом молоді для вузької ролі в ірраціональній економіці, перетвориться на пожиттєву діяльність. Окрім формальних освітніх закладів, які ще залишаться, через книжки й комп'ютери люди матимуть безпосередній доступ до інформації на будь-яку тему, яку вони захочуть дослідити, а також зможуть набути безпосередній досвід у всіх видах мистецтв, наприклад, шукаючи когось для приватного навчання або дискусії, як це робили давньогрецькі філософи, дискутуючи на публічних ринках, чи середньовічні китайські монахи, що блукали горами, шукаючи найбільш просвітленого наставника дзену.

Аспекти релігій, які зараз служать звичайною психологічною втечею від соціяльного відчуження, зникнуть, але основні питання, які віднайшли більш чи менш спотворене відображення в релігії, залишаться. Все ще будуть страждання й втрати, трагедії і розчарування, люди хворітимуть, старітимуться й помиратимуть. І в процесі пошуку сенсу, якщо він є, дехто знову відкриє для себе те, що Олдос Гакслі називає «високим звичайним фактом» людської свідомости.

Инші ж можуть культивувати витончену естетичну чуттєвість, як казкові герої Генджі Мурасаки чи випрацьовувати метакультурні жанри типу «гри в бісер» з роману Германа Гессе (звільненої від матеріяльних обмежень, які застерігали схожі розваги лише за нечисленною елітою).

Мені подобається думати, що всі ці заняття будуть змінюватися, поєднуватися й розвиватися, що пануватиме загальна тенденція до персональної реінтеґрації, яку описав Блейк, і наївних відносин між Я і Ти, що їх описав Мартін Бубер. Перманентна духовна революція, в якій радісне єднання не перешкоджує багатій різноманітності й «суперництву в щедрості». «Листя трави» – оптимістичне роздумування Вітмена про потенціял сучасної йому Америки – можливо, найліпше відповідає експансивному стану свідомости подібних спільнот чоловіків і жінок, що реалізували себе й екстатично працюють та забавляються, люблять та байдикують, блукаючи безкраїм Відкритим Шляхом.

З розквітом культур, що постійно розвиваються і змінюються, подорожі знову стануть непередбачуваними пригодами. Мандрівники заїжджатимуть до міст й навчатимуться звичаїв різних народів без небезпек і розчарувань, які досвідчували мандрівці й дослідники в минулому. Рухаючись від сцени до сцени, від зустрічі до зустрічі, инколи зупиняючись, як ледве зримі фігури на китайських ландшафтах, просто для того, щоб поглянути в неосяжність, усвідомлюючи, що всі наші діяння і слова просто брижі на поверхні величезного, безмежного всесвіту.

Це лише деякі припущення. Ми не обмежуємося радикальними джерелами натхнення. Всі творчі душі минулого знали або уявляли собі дещо з наших майже необмежених можливостей. Ми можемо черпати з них доти, поки нам буде цікаво знаходити важливі аспекти з їх спершу відчуженого контексту.

Найбільші роботи не так говорять про щось, як нагадують про забуті речі. Всі ми маємо ідеї щодо того, яким може бути життя, починаючи з найбагатших спогадів раннього дитинства, коли сприйняття було свіжим і не притлумленим, але також і згодом під час випадкових моментів любови, дружби чи творчого ентузіязму, коли ми лише чекаємо на ранок, щоби продовжувати працю над якимось проєктом чи просто побачити, що принесе новий день. Екстраполяція з цих моментів, можливо, дасть ліпшу ідею про те, яким може бути світ. Світ, яким його побачив Вітмен:

Де чоловіки й жінки думають про закони легко,

Де вже немає рабів і немає хазяїв рабів,

Де народ одностайно повстає проти безмежного нахабства вибраних...

Де дітей вчать бути собі законом і залежати від себе самих,

Де в діях людей видно врівноваженість,

Де все сприяє міркуванням про душу,

Де жінки крокують з чоловіками одними й тими ж вулицями,

Де вони беруть участь у громадських зборах і посідають ті ж місця, що й чоловіки...

Постають найважливіші образи!

Образи повної демократії, образи плоду віків,

Образи, що криють у собі инші образи,

Образи неспокійних, мужніх міст,

Образи друзів усієї землі,

Образи, що дають силу землі, а їм силу дає вся земля.

Переклала Мирослава Лемик