Жіль Дове, Карл Несич

Куди котиться світ?

Новий спосіб життя?

Один лише ринок не об’єднує, тому що товари зводять людей і у той же час розділяють їх. Предмети є носіями соціяльних відносин, але не створюють їх. Масове споживання роз’єднує: воно дозволяє кожному належати до певного «племени» (або до декількох), але воно не може об’єднувати або структурувати, як це робив «робочий світ».

Жодне суспільство, кероване найманою працею не змогло б бути «цивілізацією дозвілля». Дозвілля приходить після роботи, як її наслідок. У тому, що стосується винагороди, світ, заснований на грошах, ніколи не буде цінувати безкоштовне. Колекціонери марок, користувачі мобільних телефонів, телеглядачі й інтернавти формують лише потенційну спільноту, що прийде до життя тільки тоді, коли вони будуть робити ще щось, крім наклеювання марок в альбоми, розмов по телефону, «вбивання часу» перед телевізором або комп'ютером. Сервіс має на увазі предмети й матерію. Туристи можуть планувати подорож у Латинську Америку зі своїх комфортних будинків: але лише деякі задовольняються цифровими зображеннями Мачу Пічу. Тільки мутанти змогли б жити у віртуальному світі.

Автомобіль і телевізор втілювали спосіб життя, тому що вони допомагали структурувати повсякденне життя. Між виробництвом і споживанням символів сучасности існувала єдність. В 1960-м, некваліфікований працівник із Крайслера міг водити «Крайслер». Хоча ніхто не вірив, що він зробив його своїми руками, як годинникар робить годинники, усі бачили зв'язок між роботою й задоволенням, отриманим від предмету. У 2002-му: звідки привезли клавіятуру вашого комп'ютера?

Машина – це приватний простір, що рухається, здатний поєднувати нуклеарну сім’ю. Комп'ютери, компакт-диски, мобільні телефони об’єднують людей, тільки утримуючи їх на відстані один від одного. Вони поєднують людей шляхом експансії мільярду індивідуальних сфер, кожна з яких простягає свою мережу на иншу сторону земної кулі, за рахунок загального публічного простору. Це створює нову емоційну й інтелектуальну вбогість. Те, що вірно відносно цифрового спілкування також стосується тривіяльних предметів: від пляшки з водою до замороженої їжі, безліч предметів призначається для індивідуального використання. Соціяльність не придушується, просто дистанціюється, стаючи безтілесною. Кожен може бути в контакті (а незабаром може й бачити, а потім і доторкатися, завдяки цифровим рукавичкам) з усіма своїми друзями, у будь-який час, але, у той же час, він буде усе менше й менше разом з ними. Чи можемо ми бути соціяльними, не зустрічаючись особисто фізично? Тележиття й телесуспільство не будуть існувати, поки всюди не пошириться телеробота. Сполучення приватизованих хронотопів, культура тимчасового, «естетика зникнення» (П. Віріліо) – все це протиріччя в термінах. Ніщо із цього не зможе замінити розірвані соціяльні зв'язки.

Жодна форма споживання ще не структурує життя так, як це раніше робив автомобіль (з індивідуальним сімейним будиночком вдалині від міського центру). Друкований верстат зробив революцію в читанні. Навряд чи що-небудь із нових можливостей інтернету є новинкою: він прискорює деякі дії, наприклад, покупки. Але електронний бізнес стикається з банальністю матерії, як це видно з невдач «Амазонки». Можна зробити замовлення за кілька секунд, але товар повинен бути зробленим, складованим і доставленим. Поки книга перестане бути купкою надрукованого й скріпленого паперу, яку хоче купити читач пройде багато часу. Те саме стосується сорочки або вази. До тих пір, поки наш вид не змутує, з екрану будуть вибирати тільки предмети, ступінь прихильности до яких буде низькою. Повсякденне життя лондонця в 2002-му близьке до того, що він міг бачити в 1970-му, але цілий світ відокремлює 1939-й від 1970-го.

[...]

На Східному фронті неспокійно

Сталіністська контрреволюція була б неможливою, якби вона не дала найманому робітникові гарантовану роботу й зарплату, може, й дуже низьку, але за наявности певної кількости соціяльних прерогатив. У порівнянні із ситуацією на Заході або в Японії, цей компроміс був ориґінальний тим, що міг жадати від робітника всього, крім інтенсивної праці.

Незважаючи на любов Леніна до тейлоризму, наукова організація праці дуже мало застосовувалася при державному капіталізмі, при якому пропорція некваліфікованих робітників залишалася досить низькою.

В «державному», як і в «ринковому» капіталізмі¹, соціяльна еволюція залежала, у результаті, від потреби капіталу правити працею для того, щоб зробити його по можливості найбільш прибутковим. На Заході технологічні (тейлористські) і соціяльні (фордистські) інновації позбавляли кваліфікованих робітників нов-гав і в остаточному підсумку повністю зломили їхню автономію й опір. «Відстала» Росія зберегла стару виробничу систему (велика індустрія, часто дуже схожа на описи Маркса в «Капіталі»), але поставила робітників під б’юрократичний (і поліцейський) контроль, що часто лише шкодив продуктивності.

Залишимо осторонь екс-НДР, що завжди була ближче до західних стандартів.

За понад десять років після падіння Берлінської стіни, б’юрократичний капіталізм прийшов майже до повного застою. Тільки кільком країнам (Чеська Республіка, Словаччина, Угорщина, Польща) вдалося досягти рівня виробництва, який був у 1989-му.

Иноземний капітал приваблюють низькі витрати на працю: він сподівається на швидкі прибутки й ввозить відсталі технології. Він розглядає Балкани тільки як виробника нафти й газу й фактично поводиться із цим реґіоном як з реґіоном Третього Світу на задвірках Европи.

[...]

Навіть м'яка версія «плану Маршала» немислима в найближчому майбутньому. Жодна багата країна не багата достатньо для того, щоб зіграти роль США періоду після 1945-го. Мало того, величезна більшість колишніх членів східного блоку просто не змогла б отримувати прибуток із західних грошей.

Ми говоримо не про економічні показники, а про соціяльну динаміку. В СССР економічно неефективні фірми боролися під наглядом держави й підтримували якийсь мінімум соціяльної єдности. Насильницькій централізації прийшов кінець: українська або молдавська фабрика повинна сама давати собі раду. Далеко не всі з них відповідатимуть міжнародним нормам. Серед них деякі закриються, деякі будуть перебиватися з дня на день. Підміна б’юрократичного панування світовим означає порушення соціяльного балансу, що не компенсується тінню чорної економіки: мафія перерозподіляє доходи гірше, ніж Кремль, і менше підтримує правопорядок, ніж КҐБ.

Нові промислові країни: обмеження експортизму

Для деяких азіятських країн найгірший момент кризи 1997-го, можливо, вже позаду. Ми зацікавлені не в депресивному стані цих країн, а їх доброму здоров’ї.

Капіталізм є досить однорідним кількісним і демократичним простором, у якому кожен постачальник товару коштує не більше, ніж товар, який він пропонує: иншими словами, це протилежність якісних розходжень, кастових або етнічних кордонів. Країна може розвивати ці умови тільки зісередини. Північна Америка створила їх, тому що найбільш динамічна частина Европи тоді еміґрувала на континент, де піонери розчистили дорогу для їхнього способу життя своїми методами, тобто через геноцид. Тоді ці европейці досягли успіху, тому що на світовому ринку був простір для їхнього початкового капіталізму. Навпаки, те, що ми назвали «експортизмом», робить свою ставку на майбутнє на ринку, що він не контролює, або навіть у випадку переміщень капіталу, що він також не контролює.

1950-і показали слабкість Південної Америки, яка змогла розвинути промисловість на основі імпортозаміщення, коли міжнародні ринки скоротилися після 1929-го, але не змогла пручатися експортному тиску, що відновився, з боку основних держав після 1945-го. За останні двадцять років субпідряди й переміщення принесли деякі довготермінові вигоди. Відбулося навіть зворотнє переміщення в багаті країни, як у випадку з текстильними фабриками, що повернулися в США, де знову стали прибутковими завдяки автоматизації.

«Дракони» (Гонконґ, Тайвань, Синґапур, Південна Корея) і «Тигри» (Таїланд, Індонезія, Малайзія, Філіпіни) сильно залежать від експорту, більше, ніж країни типу Аргентини 1950-их. (У порівнянні з ними, у Японії співвідношення експорт/імпорт й експорт/ВВП ближче до Европи й США). Слабкість (або відсутність) автономного зросту – це рішучий недолік: ці країни могли робити спочатку прості споживчі товари, потім складні, після них машини, нарешті, високі технології. На жаль, світовий ринок виявився занадто малим. Їхня сила, за винятком Гонконгу, подібна до сили б’юрократичного капіталізму: централізація державної економіки, демпінг, корейські чеболи, що діють як промислово-фінансові комплекси Комкон і т. ин.

Сама природа «азіятського видужання» після кризи є ознакою вразливости. Воно багато чим зобов'язане експорту (в основному корейських або тайванських) інформаційних технологій, більша частина яких призначена для США. Хоча ці країни молоді, вони однаково пізно прийшли в капіталістичний світ, що омолоджується швидше, ніж можуть вони.

Ніхто не може перемогти в грі світової конкуренції без відповідного внутрішнього ринку. Злидарська зарплата й переміщення технологій ніколи не дозволить зібрати в Джакарті або Манілі машину, що відповідає світовим стандартам, яку можна продати в Брюсселі на 10% менше, ніж «Рено» або «Фіят».

В 1950-му Франція й Італія мали потенціял росту: існував платоспроможний попит на пропозицію. Сьогоднішній світовий ринок не залишає досить простору для країн, що живуть із закордонної торгівлі. Від Голандії XVII століття до Японії XX століття жодна країна не змогла розвинутися завдяки їй. Капітал означає не просто виробництво машин, але також їхнє придбання і експлуатацію в країні, що виготовляє їх. Ми не можемо говорити про наявність однорідних внутрішніх ринків у Східній Европі або Азії (крім Японії й Кореї), де сучасне споживання відбувається на хиткому ґрунті.

У китайського капіталізму є активи, яких немає в більшості «експортистів», особливо в національного підприємницького класу, що довгий час діяв тільки на міжнародному, а не на китайському рівні. Тепер він почав брати під свій контроль континентальний Китай, у союзі й у конкуренції з б’юрократами. Але цей рух сконцентрований на півдні й не торкається иншої частини Китаю. Ніякий ріст не може розділити країну надвоє й забути про більшу частину своєї території й населення. США, Німеччина і Японія були новими промисловими країнами у свій час, але тільки тому що їм поступово вдалося збільшити коло обігу й виробництва до великої більшости свого населення.

Мало того, надлишкові іноземні інвестиції в розпачливому пошуку прибутку наркотизують і виснажують ріст слабких країн. У 1997-му половина експорту АСЕАНу забезпечували переміщені японські компанії і тому залежала як від ситуації своїх покупців, так і від економічних коливань у Японії.

Південнокорейські банки, як й їхні японські сусіди, як правило, підтримують промисловість до упору, навіть коли це перестає приносити прибуток. Правда, Корея почала відмовлятися від злиття фінансів, торгівлі й промисловости, дозволивши ліквідуватися «Daewoo» (другому найбільшому виробникові машин у країні), за яким пішли й инші. Очевидно, це пов'язано з існуванням реального внутрішнього ринку, організованого робочого руху, контрактних відносин між працею й капіталом й (віднедавна) демократії, зі зміною правлячої еліти через виборний процес. І все-таки, ці зміни не заважають Кореї ставити своє економічне майбутнє на збільшення експорту, що виросло з 30% ВВП в 1997 до 45% в 2000: 22% експорту йшло в США, причому половина в електронний сектор. Иншими словами, коли ринок стискується, корейське виробництво росте.

Чи можна індустріялізувати третій світ?²

1939-45 рр. розхитали колоніяльну форму капіталістичного панування. Фордистський етап у самому просунутому капіталізмі розгортався на тлі економічного зросту в більшій частині світу. Від Малайзії до Куби й Алжиру, колонії ставали новими державами, часто побудованими в межах, визначених їхніми колишніми правителями. Багато нових незалежних країн були породжені штучними і нестабільними, инші були сильні, але в більшості випадків, типовою рисою цього періоду була спроба повернути назад умови нерівної праці (створення ОПЕК, 1960 р.). На практиці, однак, вони, як правило, спеціялізувалися на експорті сировини, що використовувалась промисловістю у великих країнах. Традиційний спосіб життя (самодостатність і виробництво їжі) було покинуто, а їжу, як і капітал, стали імпортувати. Тому ці країни вступили у світову систему валоризації двояким способом, через експорт й імпорт.

Додамо до цього зростання у державних капіталістичних зонах.

Сталіністські б’юрократи й лідери фронтів національного звільнення розділяли ідеологію розвитку й прагнули стимулювати продуктивні сили. Загальне переселення зі села стало новою умовою для пролетаризації, незалежно від того, чи знайшли мільйони залучених людей собі роботу або просто дах у міських нетрях. Крім того, міжнародна допомога, яка повинна була боротися з голодом, ще більше деструктуризовувала місцеве селянство. Усі говорили про соціялізм, і кожен уряд робив все, щоб закласти фундамент для капіталізму: створював національну валюту, податкову систему, планування, розвивав торгівлю й індустріялізацію.

1980-ті завершили цю картину поповненням серією країн, що одержали вигоду від виробництва, переміщеного сучасним капіталом, хоча рано чи пізно змушені були сплатити ціну цієї залежности.

Рух від колоніяльної ери до постколоніялізму відбувався в зеніті фордо-кейнсіянської системи й означало посилення капіталістичного стиску на горлі світу. Хай якої подоби прибирав капіталізм, він завжди пишався своєю «прогресивною» природою і прикидався найліпшим переходом до «сучасности», тобто способом нагодувати мільярди, врятувати новонароджених, навчити дітей, піклуватися про хворих, поліпшити матеріяльне становище кожного, збільшити середню тривалість життя, звільнити жінок і т. ин. Хай якою фальшивою була ця програма, вона могла забезпечити себе фактами. В. Ростов, радник Кеннеді, що вихваляв «стадії росту», і П. Жале, який викривав «пограбування третього світу», інтерпретували «розвиток» зовсім по-різному, хоча обоє в нього вірили.

Двадцятилітня криза поставила цю картину під загрозу.

За останні 25 років XX століття, частка сировини (крім нафти й газу) у світовій торгівлі розділилася надвоє. «Боргова криза» підсилила панування кількох країн над більшістю инших, а «справедлива торгівля» має таку ж цінність, як і будь-яка ідеологія.

Оцінка того, що раніше називали третім світом, вимагає чогось більшого, ніж простої статистики. Лише в декількох країнах відбувся ріст у виробництві, у співвідношенні між іноземною торгівлею/ВВП, у пропорції до найманих робітників серед трудового населення й у відносній значущості індустрії й послуг у порівнянні з первинними секторами (сільське господарство, гірничодобувна справа й т. ин.). Країни типу Індії (де ведуть свою бухгалтерію великі европейські компанії) і Мексики (північ якої є додатком до американської економіки) досягли західної ефективности й виробничих стандартів. Як символи змін, найвищі хмарочоси тепер височать в Азії. Центр Синґапуру або Сан-Пауло здаються нам більше сучасними, ніж центр Мілану або Берліну. Ми не стверджуємо, що нічого не відбулося після спаду 1975-го. Тут, знову ж, як в «дебатах про прибуток», справа в соціяльній рівновазі й еволюції.

Капітал деструктуризує і структуризує у спосіб, який Дж. Шумпетер називав «творчим руйнуванням». У 1960-му країни на зразок Венесуели й Арґентини створили промислову основу й часто платили реальну зарплату, що дорівнювала бельгійській. Сьогодні капітал більше деструктуризує, ніж структуризує.

Важливим показником є здатність не просто залучати інвестиції, але також утримувати їх. Коли витоку капіталу досить для того, щоб блокувати сучасні сектори економіки, це вірний знак ерзац-капіталізму³. У Мексиці, звичайно, зараз більше фабрик і робітників, ніж у 1970 р., але за дванадцять років вона тричі була близька до дефолту.

Якщо ми глянути на Бразилію, то треба взяти до уваги успіх «Ембраеру» (одного з найбільших світових виробників авіяпродукції) і той факт, що цей гігант повинен був скоротити своє споживання електроенергії на 25% на кілька місяців, з очевидними наслідками для економіки.

Навіть якщо воно було штучне та обмежене, «національне» зростання діяло як фактор стабілізації й інтеґрації. Нинішня ситуація виявляє загальний розпад. Світові стандарти блокують екстенсивне нагромадження, як у формі легкої споживацької промисловости, так і важкої (у радянському стилі) індустріялізації. Що ж до інтенсивного нагромадження, то новачкам важко в боротьбі проти Заходу в його власній грі.

Колишній третій світ одержав два отруєних подарунки. Тільки промислові країни (Британія, Норвегія та ин.) можуть повністю користуватися своїми нафтовими ресурсами. У Нігерії або Алжирі це послане небесами багатство поглибило соціяльні протиріччя. І тепер країнам, що одержали вигоду від переміщення капіталу, ще важче починати автономний розвиток.

У 30-х і 40-х рр., через компроміс між державою, національною буржуазією й робітничим рухом, Карденас (Мексика, 1934-40 рр.) або (у більш авторитарному «популістському» стилі) Варгас (Бразилія, 1937-45 рр.) і Перон (Аргентина, 1946-55 рр.) спробували здійснити версії регульованого капіталізму для третього світу: державне втручання, мінімальна зарплата, соціяльні вигоди... У сьогоднішній Венесуелі Чавес став карикатурою на подібних лідерів. У той час як Карденас мобілізував маси через політичні перспективи достатку на основі націоналізації нафти всупереч інтересам США, тепер середньому роботязі пропонують зайнятися дрібним самостійним бізнесом за допомогою мікрокредитів і підтримки НПО. Коли раніше люди мріяли про автономію цілої країни, то тепер їм доводиться обходитися автономією району або села.

Найслабші країни розпадаються, особливо в Африці, де держава часто є фіктивною: міжнародна допомога годує бідних і платить цивільним службовцям й армії. Капіталістична логіка зазнає інволюції. Повертається бартер, який колись був на марґінесі економіки. Не тільки товари обмінюються без грошей, але навіть зарплату часто виплачують так само.

Деякі реґіони регресують до стану ранніх колоніяльних часів. Між метрополією й колоніями раніше велася торгівля: тепер ми бачимо пряме пограбування, як у реґіоні Конго, що нагадує нам про діяльність конкістадорів в Америці.

Множаться і конкурентні меншості. Соціялістичні б’юрократи й лідери третього світу могли раніше домогтися «національної» єдности, тому що вони могли спиратися на відносний доцентровий рух об'єднуючої економіки. Тепер групи відокремлюються від иншого населення й переносять свою лояльність на «етнічні» розходження проти національної держави, нездатного інтегрувати їх (порівн. Індонезію й Філіпіни). Приватна міліція тепер найчастіше замінює поліцію й армію.

Кордони необхідні державі, тому що вони визначають сферу її влади. Досить багато кордонів не контролюються більше центральною владою, як це показує зростання кількости піратів, контрабандистів, торговців забороненою зброєю, наркотиками, діямантами й т. ин.

Послаблення контролю над земною кулею

Із кризою фордизму прийшов кінець американському економічному верховенству й спільному кондомініуму США-СССР. Тепер США панує над світом (иноді більше, ніж раніше), яким вони не володіють. Ця ситуація є стратегічним відбиттям нестабільних соціяльних реальностей.

Пошук окремих, протилежних один до одного особливостей і збереження або розширення «недорозвинення» є загальними рисами капіталізму. Ніколи логіка капіталу не мала на увазі перетворення кожного села в блискучу подобу Амстердаму або Чикаґо. Хоча реструктуризація, яку капітал проводить протягом двадцяти років, увінчається успіхом, якщо вона зможе знову об'єднати свої найсучасніші області й реорганізувати світ навколо них. Сьогодні капітал не володіє своїми окраїнами, як під час холодної війни й перебуває під сумнівом, як у реальності, так і в умах людей. Звичайно, з кінцем «соціялістичних» країн і смертю старого робітничого руху, жодна ідеологія не висунула альтернативного рішення, і капіталізм виглядає беззастережним переможцем. Але його успіх радше неґативний, як позитивний: поки що він нездатний реорганізувати світ, як раніше.

Після 1945-го, після 1960-го кінець колоніяльної ери супроводжувався мільйонами смертей і біженців (поділ Індії, нескінченні війни в Індокитаї й Африці...). Але із цієї кривавої лазні вийшли територіяльні одиниці, що діяли в рамках системи капіталістичного розвитку. Сьогодні потрясіння на окраїнах всіх імперій або екс-імперій, на Балканах, на Кавказі, у Тибеті, у Сіньцзяні, виявляють труднощі в контролі над старими структурами, над наступом товару й промисловости, а потім і їхньою кризою. Планета рухається вперед уже не завдяки капіталістичній промисловості, що бурхливо розвивається, а завдяки її протиріччям. Це, у свою чергу, провокує зворотню реакцію: кризи в домінантних зонах проєктують свої ефекти в серце домінуючих зон.

Капітал тепер зазнає труднощів у вибудовуванні політичних й економічних структур, що підходять для його транснаціоналізації.

«Індустріялістична» ідеологія, що переважала кілька десятиліть тому, втратила свій об'єднавчий імпульс. Ми не будемо розглядати тут «антиглобалістські» рухи. Нагадаємо тільки, що войовничий іслам, від Північної Африки до Центральної Азії, стверджує, що є антикапіталістичним рухом. У Китаї б’юрократам протистоять не тільки демократичні реформатори, але також Фалун Гонг, чия програма протиставляє традицію сучасности. Сьогодні немає лідерів рівня Лумумби або Насера.

Те, що сьогодні називають «11 вересня», можливо, не змінило багато чого на соціяльному чи геополітичному рівнях. Проте воно показало, що валоризації не вдається тягти за собою всю земну кулю. Позитивна реакція багатьох «бідняків» світу на атаку проти Нью-Йорку й Пентагону виявляє заперечення без перспектив: тут, знову, бачимо здатність в основному до руйнівної дії.

Сьогодні капіталу ліпше вдається руйнування, ніж відтворення. Спільноти, які відгородилися від світу відносного благополуччя, оточені пустелями; вони дичавіють через свою нездатність до валоризації. Великі держави обходяться із цими пустелями відповідно до своїх стратегічних інтересів: вони захоплюють мінеральні й енергетичні ресурси, висилають війська на допомогу, коли безладдя загрожує необхідній мінімальній соціяльній рівновазі. Їхні солдати лише є посередниками між фракціями, яким не вдається повернути національну єдність. У Боснії, Косово, Македонії (не кажучи про Африку) вони контролюють територіяльні переділи.

Внаслідок цього, «европейське будівництво» порушує питання, зовсім відмінне від того, яке ставив загальний ринок 50-х: як ЕС зможе інтегрувати менш розвинуті країни? Якою ціною?

(Все ще) незрілий цикл

Все, що ми аналізуємо як ознаки незавершеної реструктуризації: зведення праці до видаткової статті, тенденція до заповнення недостатньої прибутковости фінансовим ескапізмом і мега-об’єднаннями, погіршення класових контрастів, занепад системи найманої праці в колишньому Східному блоці, вибух неконтрольованих конфліктів на периферії процвітання – всі ці симптоми нездатности капіталу соціялізувати те, чим він керує, можна інтерпретувати як результат застосування нової виробничої системи.

Ми не ведемо суперечок про напівпорожню чи напівповну склянку. Ми розглядаємо загальну модель і процес еволюції. Навіть у своїй серцевині, у США, фордо-тейлористське панування ніколи не було тотальним, але захоплювало за собою всі відносини між капіталом і працею. В 1950-му світ був далекий від мирного життя, але він був організований по обидва боки залізної (або бамбукової) завіси навколо експансії обміну й найманої праці, як у Єгипті, так і в Канаді. Тепер усе змінилося. Реструктуризація, що почалася близько двадцяти років тому, усе ще проходить через ліквідацію застарілої інфраструктури й праці, а великі області (у т. ч. в Европі) залишаються незораними: капітал проникає в них, не будучи здатним експлуатувати найману працю в них, а иноді й не будучи здатним там панувати. Це не має нічого спільного із занепадом або історичним спадом: нова виробнича система вже перебуває там, але ще не зміцнилася. Модифіковані відносини найманої праці, що несуть зі собою також зміну способу життя, прориваються туди, але не утверджуються. Капіталізм все ще шукає свого Рузвельта початку XXI століття (але не Гітлера).

Деякі буржуа можуть подумати, що реструктуризація вже досягнута, оскільки їхнім компаніям вдається сприяти всьому, що приносить прибуток, і іґнорувати все инше, тобто покинути все инше на гірку милість урізаних соціяльних допомог і поліцейських репресій. Це не самі представники свого класу. Вони забувають, що соціяльна система існує, якщо вона має соціяльну послідовність.

Нова система виробництва повинна бути заснована на фронтальному наступі на найману працю. Англійський панівний клас переборов кризу 1840 р. не за допомогою викидання все більшої кількости ремісників і фабричних робітників на вулицю, прирікаючи їх на голод. Фордизм не був побудований на пауперизації. Як це показала велика індустрія, система виробництва повинна бути здатна до збільшення продуктивности праці й одночасно до розширення частки найманих робітників у споживанні.

Більшість із проаналізованих тенденцій в США загострилися. Поглибюється прірва між масою зневажуваних робіт і привілейованими меншостями, що працюють у добре оплачуваному високотехнологічному сервісі. У 1960-му робітник «Форду», хоча він належав статистичної меншости, але він перебував у центрі соціяльної ґравітації, а його рівень життя був доступний для майже кожного чорного або білого американця. Сьогодні жодна категорія не грає цю (реальну й символічну) роль.

Нинішнє неокейнсіянство (або те, що називають «ліберальним інтервенціонізмом») кульгає: воно стоїть на одній нозі (державні інвестиції), боячись ступити на другу (сама зарплата як інвестиція й соціяльне навколишнє середовище, що випливає з неї). Те, що ми спостерігаємо, не пік нової ери, а радше її початок, як у 1940-му у Північній Америці і в 1950-му у Західній Европі і Японії. Форд був піонером нової техніки й системи найманої праці, але відставав на комерційному й соціяльному рівні і навіть намагався плекати антисемітські переконання серед свого персоналу. Він довго протистояв маркетинґу, який успішно використав Словн у «Дженерал Моторз».

Повне пришестя фордистського компромісу стало результатом протиріч: нищівні поразки (Італія, 1922; Німеччина, 1933), явні перемоги робітників, що закінчилися катастрофою згодом (Франція, Бельгія й Іспанія, 1936), вдалі страйки (США, 1937). Парадоксально, але поява нової виробничої системи стала результатом протилежних рухів, поєднання яких додало нових сил капіталізму.

Історична криза – це коли протиріччя вибухають, але також коли їх можна розв’язати. 68-ий не був революційною кризою для двох залучених фундаментальних класів. У передових країнах, на відміну від того, що трапилося після 1917-го, мовчазна згода об'єднала робітників і буржуазію в небажанні заходити занадто далеко. У Західній Европі, США, Японії падіння цілих індустріяльних секторів стало драмою для пролетарів, але капіталу вдалося здійснити м'яку посадку, що відсунула судний день.

Між 1917-м і 1968-м, між підйомом кваліфікованих робітників і підйомом некваліфікованих пройшло п'ятдесят років криз. Реорганізація мертвої й живої праці, що нагромадилася при фордизмі, не могла бути завершена за кілька років.

Наступний компроміс підсилить і принесе свої плоди (відкриваючи дорогу можливості критикувати) тільки після поразки або обмеження революційних спроб: тільки соціяльний шок принесе необхідні реформи правителям і підлеглим. Иншими словами, безпосередні або хоча б короткотермінові комуністичні перспективи неясні.

Які ставки?

Для авторів і читачів цих рядків важлива не стільки реструктуризація, скільки її можливе деструктурування.

«(...) революційні кризи завжди викликає фракція «нового» пролетаріяту, тому що еволюція капіталу (...) зміщує його центр, а з ним і «центр» пролетаріяту. Це відбулося з ремісниками в 1871-му, кваліфікованими робітниками в 1917-23 р. і некваліфікованими робітниками з 1960-го по 1973-й. Категорії працівників сервісу викличуть наступну революційну кризу» (Bulletin Critique, Руан, №5, 1980 р.)

Це твердження є не стільки пророкуванням, скільки питанням. Якщо майбутнє не відрізняється від минулого, ми можемо припустити, що категорії, які відіграють головну роль в економіці й, отже, у суспільстві, керованому економікою, будуть відігравати особливу роль в еволюціях майбутнього. Ми не замінюємо верстат процесором чи металурга оператором ЕОМ. Ми просто намагаємося осмислити повністю вимір комп'ютеризації, одним з наслідків якої буде скорочення розриву між офісом і цехом. Дрібна риба сервісного сектору у XXI столітті – це не просто традиційний клерк або учень майстра: це може бути касир у супермаркеті, робітник зі складу, із центру обслуговування замовлень або працівник служби доставки, водій вантажівки, збирач комп'ютера та ин.

Взагалі ж вони ще далекі від об'єднання в одну критичну масу. Їхня загальна точка зору ще не здатна взяти голос у боротьбі, не здатна на самоорганізацію й самосвідомість.

Хоча некваліфіковані робітники були великою групою у виробництві з початку XX століття, їхній прорив як категорії, що усвідомлює свою роль соціяльного символу, а отже об'єднувача найманої праці, відбувся тільки в 1960-х. Великі сидячі страйки 1937-38 р. в Америці домагалися прав праці в роботі, але саму її не ставили під питання. Тридцять років опісля критика роботи стала можливою й осмисленою у світі надлишку роботи. Історичний цикл не приходить до структурної кризи, якщо він спочатку не поширюється й не проходить через фазу процвітання. Нова соціяльна категорія усвідомлює свою енергію і збере її тільки тоді, коли цикл досягне свого піку – що передбачає також підвищення кількости і якости боротьби.

Цього поки що немає, оскільки навіть робітники, які бунтують, просять роботи або збільшення допомоги з безробіття.

Нинішня нова хвиля протестів і страйків в Европі, а також в Америці й Азії, сильна тільки в порівнянні з попередніми гіркими поразками. Відвоювання «Фіяту» менеджерами (1980), придушення страйків французьких автомобілебудівників (1982-83), закриття шахт на Сході й Півночі Франції, перемоги Тетчер над шахтарями, Рейґана над авіядиспетчерами – це лише кілька віх у серії поразок, коли були звільнені мільйони. Фактично, нової хвилі боротьби не було би без поновлення найму після декількох років звільнень.

Нинішні рухи стали в основному реакціями на атаки, переважно на скорочення, зниження зарплати й пільг. Правда, в американських і німецьких льотчиків відбулося значне підвищення зарплати (20% у «Люфтганзі»). У Франції, до хвилі страйків б’юджетників грудня 1995-го, теж траплялися жорсткі конфлікти, наприклад, на «Рено» і «Блекоті»: страйкарі вимагали великого підвищення зарплати для всіх, вони виходили з-під профспілкового контролю, створювали свої власні страйкоми й намагалися вивести зупинку виробництва за межі фірми. Молоді робітники зіграли вирішальну роль у радикальних меншостях, що з'явилася. Але боси твердо стояли на своїх позиціях, профспілки повернули собі контроль за рядовими робітниками – акції не вдалося поширитися.

Відтоді ситуація обернулася на користь капіталу, зі зниженням зарплати і звільненнями, але не через жадібних акціонерів, зображуваних як лиходіїв неокапіталізму, а через звичайну потребу знову зробити велику кількість незавантажених виробничих потужностей продуктивними – або позбутися їх. (Це показує, що контекст досить сильно відрізняється від 1960-х.) Наймані робітники відбиваються, притиснуті до стіни, а робоча автономія перебуває в застої: італійські СOBAS не розвиваються, французькі «координації» зникають або мутують у паралельні профспілкові структури, у той час як (малий) оновлений синдикалізм перебуває на підйомі (SUD у Франції, CWA у Північній Америці).

Серед найманих робітників, типових для нової системи виробництва, дійсно вимальовується рух, але він іще у початковій стадії. У США в сучасних компаніях відбулися три переможні страйки: на UPS в 1998-му, з підтримкою «суспільної думки», потім на «Boeing» і «Verizon». Офісні працівники «Боїнґа» відмовилися від фондових опцій, а замість них зажадали (й отримали) підвищення зарплати. на UPS і «Боїнзі» робітники також боролися проти скорочення соціяльних пільг.

Виняток не стає правилом. Боротьба залишається в основному на рівні контратак, незважаючи на насильницьку пряму дію – на «Collatex», «Heineken», «B. Faure», «Moulinex», «Bata», якщо говорити тільки про французькі приклади⁴. Але коли персонал «Collatex» поставив під загрозу саме існування фабрики (і своїх засобів до існування), яке вони хотіли захистити своїм страйком, їм все-таки довелося прийняти цехові і профсоюзні обмеження.

У 1967-му страйкарі «Родіясету» (хімічний завод біля Ліону), які стали символом періоду до 68-го, не відповідали на пряму аґресію керівництва. Вони хотіли того, проти чого керівництво завжди виступало: часу для життя («Du temps pour vivre»). Страйкарі з «Collatex» застосували радикальні методи проти закриття фабрики, але тут їхня радикальність закінчується: ініціятивою все ще володіє капітал.

Комуністична перспектива не з'явиться без серйозних дебатів і розколів в цьому середовищі. А цього не відбудеться у відриві або осторонь від радикальних акцій найманої праці.

---

¹ Як вказував Бордиґа, держава перебуває поза виробництвом, тому вона не може визначати спосіб виробництва. Ми використаємо фразу «держкапіталізм» тільки заради зручности (як «третій світ»).

² Це питання ставив П’єр Суарі в одній зі своїх статей у «Pouvoir Ouvrier» (липень-серпень 1965 р.), що публікувався однойменною групою. Відповідь П. Суарі була неґативною, через слабку місцеву буржуазію, обмежені внутрішні ринки і сильний імперіялістичний тиск (через що, на його думку, поява нових держкапіталістичних режимів була малоймовірною).

³ Ми запозичимо фразу К. Йошіхари (1988).

⁴ Робітники «Collatex» вилили в ріку кислоту. Робітники «Heineken» погрожували підірвати бензобаки, а робітники «B. Faure» – підпалити завод. Звільнені страйкарі «Moulinex» підпалили будинок. Окремі працівники «Bata» пішли в магазини «Bata» у Парижі і роздавали взуття на вулиці. Це лише деякі з багатьох прикладів.

Лютий 2002 р.

Переклав Євген Троян