Жіль Дове

Коли гинуть повстання

Колективізація чи комунізація?

З часів Першого Інтернаціоналу анархізм протиставляв суспільне привласнення засобів виробництва соціял-демократичному одержавленню. Обидва погляди виходили з тієї самої вимоги суспільного управління. Але проблема полягала в тому, чим керувати. Звичайно, те, що соціял-демократія робила зверху і б’юрократично, іспанський пролетаріят здійснював знизу, озброєний, на основі взаємної відповідальности, вириваючи землю і фабрики з рук меншости, що спеціялізувалася на організації й експлуатації инших. На відміну від співуправління у вугільній промисловості, встановленого соціялістичними чи сталіністськими профспілками. Проте той факт, що виробництво свого матеріяльного життя бере у свої руки колектив, а не держава чи б’юрократія, ще не означає сам по собі розриву з капіталістичним характером цього життя.

Система найманої праці припускає, що будь-яка діяльність, хай якою б вона була – обробка поля чи друкування газети, обов'язково проходить через грошову форму. Ці гроші, роблячи діяльність можливою, завдяки їй і множаться. Зрівняти зарплату, приймати всі рішення колективно і замінити гроші купонами – усього цього недостатньо, щоб викорінити відносини найманої праці. Те, що з'єднується грошима, не може бути вільним, і рано чи пізно гроші знаходять над цим владу.

Заміна асоціяції конкуренцією на місцевому рівні була певним рецептом поразки. Адже навіть якщо колектив ліквідує приватну власність усередині себе, він виступає як ціле і як особливий елемент (поряд з иншими) у глобальній економіці, отже, як приватний колектив, змушений купувати і продавати, брати участь у торгівлі з зовнішнім світом, стаючи, у свою чергу, підприємством, що, хоче воно того чи ні, повинно зайняти своє місце в регіональній, національній і світовій конкуренції – або зникнути.

Можна тільки вітати той факт, що частина Іспанії вибухнула зсередини: те, що панівна думка іменує «анархією», є неодмінною умовою революції, як писав у свій час Маркс. Але революційний імпульс цих рухів ґрунтувався на відцентровій силі, що підживлювалась локалізмом. Відроджені комунітарні зв'язки замикали усіх у межах їхнього села чи кварталу, начебто мова йшла про те, щоб заново відкрити решту світу і людства, що деградувало, протиставити робочі околиці столиці, самоврядну комуну – широкій капіталістичній сфері, сільський простий народ – комерціялізованому місту, одне слово, бідне – багатому, маленьке – великому, а місцеве – інтернаціональному, забувши про те, що кооператив часто є довшою дорогою до того-таки капіталізму.

Не може бути революції без руйнування держави – такий іспанський «урок». Проте революція – це не політичний переворот, а соціяльний рух, при якому руйнування держави і вироблення нових способів дискусії й прийняття рішень ідуть пліч-о-пліч з комунізацією. Нам не потрібна «державна влада», нам потрібна можливість змінити все життя. Якщо цей історичний процес розтягнеться на покоління, чи можна уявити собі, що весь цей час потрібно буде платити за харчування і за житло? Якщо революція передбачається як спочатку політична, а лише потім соціяльна, доведеться створити апарат, єдиною функцією якого буде боротьба проти прихильників старого світу, тобто негативна, репресивна функція. Це буде система контролю, що не має иншого змісту, крім своєї «програми» і наміру здійснити комунізм тоді, коли для нього, нарешті, визріють умови. Так революція ідеологізує сама себе і легітимізує народження особливого шару, уповноваженого спостерігати за визріванням і чеканням світлого завтра. Дійсна політична матерія нездатна і не бажає будь-що змінювати: вона з'єднує разом те, що роз'єднано, але далі не йде. Це влада. Вона керує, вона адмініструє, вона наглядає, вона заспокоює, вона придушує: вона є. Політичне панування (в якому вся політична думка бачить проблему №1) виникає з нездатности самих людей вирішувати свої справи й організовувати своє життя і свою діяльність. Це панування зберігається тільки завдяки крайній знедоленості, характерній для пролетаріяту. Якщо кожний братиме участь у визначенні свого власного існування, державні функції натиску і придушення перестануть діяти. От чому суспільство, засноване на найманій праці, позбавляє нас засобів до життя, до виробництва і комунікації, не зупиняючись перед вторгненням у приватний простір особистости й у наше емоційне життя, – а його держава всевладна. Найліпшою гарантією від появи нової структури державної влади над нами служить наше максимально можливе привласнення умов нашого існування, і то на всіх рівнях. Нехай ми не хочемо, приміром, щоб кожен сам виробляв енергію для власного користування в підвалі свого будинку, але панування Левіятана пов'язане із тим фактом, що енергія (і влада) робить нас залежними від індустріяльних комплексів, які – ядерні вони чи ні – неминуче є зовнішніми щодо нас і не піддаються нашому контролю.

Розуміти руйнування держави всього лише як збройну боротьбу проти поліції і збройних сил означає плутати частину з цілим. Комунізм – це насамперед активність. Це спосіб життя, за якого людина виробляє своє власне соціяльне існування, паралізуючи необхідність особливої влади, що стоїть над суспільством.

[...]

Іспанська поразка 1936-1937 рр. симетрична російській у 1917-1921 рр. Російські робітники виявилися здатні захопити владу, але не використати її для комуністичного перетворення. Відсталість, економічна руїна і міжнародна ізоляція самі по собі не пояснюють інволюції (деградації), що відбулася. Перспектива відродження комунітарних аграрних структур у новій формі, яку накреслив Маркс і яка, можливо, була, нехай і по-иншому, здійснима після 1917 р., – в той час навіть і не планувалась.

Навіть залишаючи осторонь ленінські панегірики тейлоризмові і виправдання мілітаризації праці у Троцького, майже для всіх більшовиків і для переважної більшости Третього Інтернаціоналу, включно із лівими комуністами, соціялізм означав капіталістичну соціялізацію плюс Ради. Сільське господарство майбутнього розумілося як демократично керовані великі земельні господарства. Відмінність – вона найголовніша! – між німецько-голандськими лівими і Комінтерном полягала в тому, що ліві сприймали Ради і демократію всерйоз, у той час як російські комуністи – і це доводить їхня практика – бачили в них тільки тактичну формулу.

У кожному разі, більшовики служать найкращою ілюстрацією того, що відбувається з владою, яка є тільки владою й утримується, не змінюючи реальних умов. Дуже логічно і цілком щиро держава Рад прагнула триматися за будь-яку ціну, спочатку в чеканні на світову революцію, потім заради себе самої, висуваючи як абсолютний пріоритет збереження єдности суспільства, що розпадалося. Це пояснює, з одного боку, поступки дрібній селянській власності після реквізицій, причому і те й инше привело в підсумку до ліквідації будь-якого общинного життя й общинного виробництва. З иншого боку, це пояснює репресії проти робітників і проти будь-якої внутрішньопартійної опозиції. Влада, що дійшла до убивства повсталих у Кронштадті (які висували лише демократичні вимоги) в ім'я не зрозумілого для неї соціялізму, влада, яка намагалася виправдати свої дії за допомогою неправди і наклепу, лише показала, що більше не має ніякого комуністичного характеру. Ленін помер фізично в 1924 р., але Ленін-революціонер як глава держави вмер у 1921 р., якщо не раніше. Більшовицькі лідери не мали иншого виходу, як стати керівниками капіталізму.

...Жовтнева революція розпалася в самознищувальній громадянській війні. Її патос був патосом влади, що, не будучи здатною перебудувати суспільство, перетворюється в контрреволюційну силу. Під час іспанської трагедії пролетарі зійшли зі свого власного ґрунту і стали заручниками в конфлікті, де буржуазія і її держава стояли по обидва боки  лінії фронту. У 1936-1937 рр. пролетарі Іспанії боролися не тільки проти Франко, але і проти фашистських країн, проти демократій і фарсу «невтручання», проти їхньої власної держави, проти Совєтського Союзу, проти...

Події 1936-1937 рр. завершили історичний момент, розпочатий 1917 р. Під час майбутнього революційного періоду найбільш спритними і небезпечними захисниками капіталізму будуть не люди, що висувають прокапіталістичні і державницькі гасла, а ті, хто збагнув можливість повного розриву з ними. Вони аж ніяк не вихвалятимуть рекламу і покору, вони пропонуватимуть змінити життя, але задля цього закликатимуть... насамперед до створення справді демократичної влади. Якщо їм удасться взяти ситуацію під контроль, створення такої нової політичної форми витратить усю народну енергію, змарнує радикальні надії, а зробивши із засобів мету, вони знову перетворять революцію в ідеологію.

Усупереч цьому і, зрозуміло, усупереч відкрито капіталістичній реакції, єдиним шляхом до успіху пролетарів буде збільшення числа і скоординоване розширення конкретних комуністичних ініціятив, що, звичайно ж, будуть піддаватися нападам як антидемократичні чи навіть... «фашистські». Боротьба за створення місць і моментів для обговорення і прийняття рішень, що роблять можливою автономію руху, невіддільна від практичних заходів, скерованих на зміну самого життя. «...У всіх минулих революціях спосіб дії залишався незмінним, і єдиним результатом ставав инший розподіл цієї дії і перерозподіл праці між різними особами; тим часом як комуністична революція, спрямована проти методу дії, що існував дотепер, і ліквідує працю і панування всіх класів за допомогою знищення самих класів, оскільки воно здійснюється класом, який у суспільстві більше не визначається як клас і вже служить відбиттям знищення всередині суспільства всіх класів і націй і т. ин.» (К. Маркс, «Німецька ідеологія», 1845-1846).

Переклала Валентина Сковронська