Лідія Фєсєнкова

Глобальний еволюціонізм як світогляд

Перейдімо тепер до розгляду логіко-методологічних засад цієї ідеї. Передусім, аналіз ідеї глобального еволюціонізму підводить нас до необхідности розглянути основний постулат, на якому ґрунтується ця ідея. Це постулат про єдність знання, який можна розуміти по-різному. Иноді він постає як реальне втілення такої єдности, а иноді як ідеал, якого можна досягти в недалекому (або ж далекому) майбутті, як тенденція до єдности й інтеґрації всієї системи наукового знання, до об’єднання розмаїтих концептуальних систем в єдину метатеорію.

Це питання видається нам особливо важливим через доволі поширену думку про майбутній синтез фізики та біології як результат просочування у фізику еволюційних уявлень, що “працюють” на ідею глобального еволюціонізму, яка виникає як така собі онтологізація тенденцій зближення фізики та біології. Це зближення, згідно з поглядами низки авторів, мало б відбутися шляхом долання фізикою вузьких рамок класичного ідеалу науки й виходу у простір некласичних побудов фізичної теорії, де беруть до уваги часовий момент і суб’єкта як частину фізичного світу.

Існує також думка, що ідею глобального еволюціонізму актуалізують не тільки тенденції до “еволюціонізації” фізики, а й та необхідна передумова, що людину слід включити в універсум науки. В цьому контексті послуговуються постулатом про можливий зв’язок існування життя з широкомасштабними властивостями Всесвіту, який використовують для обґрунтування антропного принципу як одну з тенденцій до єдности знань (на основі зближення фізики та біології).

Тут виникає питання, яке можна розв’язати вже не через природничі науки, а засобами методологічного аналізу.

Сам зміст поняття “глобальний еволюціонізм” передбачає синтез теоретичних уявлень науки про певну метатеорію. Вважають, що тут знаходить своє втілення моністична тенденція, яка призводить до інтеґрації в єдине ціле як фундаментальні досягнення природничих наук, так і концепції соціогуманітарних наук. Розгляньмо можливості такої моністичної тенденції.

У всі епохи люди прагнули певним чином об’єднати елементи свого досвіду. Вже Пітагор описував музичну гармонію через математичні співвідношення, а отже вперше висловив гадку про закономірності Всесвіту. Справді – осмислити світ, орієнтуватися в низці різних, не пов’язаних між собою явищ, людина могла тільки встановивши зв’язки в цім розмаїтті, намагаючись звести його до мінімальної кількости “начал”, побачити дійсність як цілісну систему елементів, що взаємодіють, і в такий спосіб збагнути багатогранний світ, зробити його “зрозумілим”. Навіть у древніх релігійних і філософських системах людині все було “зрозуміло”, кожне явище тлумачили через єдиний принцип (матеріяльний чи нематеріяльний). Сама природа цього принципу, або “начала”, через який трактували все розмаїття співвідношень та встановлювали універсальний зв’язок явищ, залежала від різновиду світоглядної системи.

Моністична тенденція у світобаченні виявляється вже в сиву давнину: у світових релігіях, у філософських системах, що претендують у своїх ученнях на охоплення засадничих основ людського буття і витворюють цілісні картини світу. Нам цікаво зазначити, що й у наукових уявленнях кожної історичної епохи чітко простежуються тенденції до інтеґрації, до єдности знань. “Дослідження моністичної орієнтації дозволяє віднаходити певні свідчення про правічність прагнення людського розуму відшукати єдину основу різноманітних явищ. Те, що ці пошуки розпочалися в давнину й не припинилися дотепер, свідчить, що моністична лінія є невід’ємною об’єктивною тенденцією в розвитку знань”, – пише Н. Т. Абрамова. Можливість існування єдиної науки обґрунтовують матеріяльною єдністю світу: вважають, що єдиний світ як єдність в багатоманітності може вивчати єдина наука з низкою внутрішніх підрозділів, охоплених єдністю всіх наукових знань. Об’єктивним підґрунтям єдности є існування спільних рис та закономірностей у речах і явищах матеріяльного світу. Останнім часом виявляють зацікавлення й иншим аспектом розгляду тенденцій до єдности, що ґрунтуються не лише на об’єктивних, а й на суб’єктивних, зокрема, психологічних даних. Цей аспект розглядає Є. А. Мамчур, за допомогою явища дипластії, що його відкрив філософ-марксист А. Валлон. Дипластію описують як властиву для людської свідомости тенденцію до використання переважно бінарних структур, тобто об’єднань і відносних ототожнень протилежних і навіть взаємовиключних елементів.

Явище дипластії дає відповідь на питання, що “змушує” дослідника дошукуватися єдности і спільности там, де вони не лежать на поверхні, а глибоко приховані за видимими відмінностями. “Здавалося б, що спільного може бути в таких різних явищ, як політ кулі, випущеної з рушниці, падіння каменя й обертання планет еліптичними орбітами довкола Сонця. На перший погляд – нічого. Геніяльність Ньютона полягала саме в тому, що він помітив і показав, що всі ці явища можна трактувати як окремі прояви єдиного всесвітнього закону тяжіння”. Мамчур вважає, що феномен дипластії іманентний для людської свідомости і виявляє себе на всіх етапах її розвитку. Так, властиве людській свідомості явище дипластії є підґрунтям раціонального тлумачення світу. Характерна для людської свідомости здатність віднаходити подібне у відмінному, впізнавати “несхоже” прагнення, поєднувати різнопланові, взаємовиключні тенденції в єдине гармонійне ціле – ось основа інтеґративних тенденцій у науковому пізнанні. Цю здатність не можна формалізувати. Її ототожнюють із творчою діяльністю вченого, з процесами законів і теорій науки.

Втім, повернімось до конкретного питання про те, як можна досягти єдности поглядів на розмаїті об’єкти природи (і передусім, об’єкти фізичного й біологічного знання), об’єднані в рамках глобального еволюціонізму.

Багато дослідників вважають, що сучасні уявлення про механізми інтеґрації теоретичних знань про світ в дедалі більші одиниці, вочевидь, пов’язані з абсолютизацією механізмів виникнення фізичної карти світу. Історія фізики дає разючі приклади дедалі більшого розширення єдиного пояснення раніше не пов’язуваних між собою явищ. “Механіка Ньютона, – пише А. А. Марков, – звела до єдности величезне багатоманіття явищ. Однак спільним для цього багатоманіття було те, що його становило багатоманіття рухів, повільних порівняно зі швидкістю світла... спеціяльна теорія відносности Айнштайна звела до єдности все розмаїття механічних рухів у всіх діяпазонах швидкостей, що існують в природі”. Екстраполяція цього процесу на инші сфери наукового знання, включно з “нефізичними”, створює враження можливости досягнення цілковитої єдности в описі всіх сфер об’єктивного світу, можливости об’єднання теоретичних уявлень про ці сфери в єдиній системі.

Инші автори вважають, що знання про глобальну еволюцію світу виникає внаслідок синтезу уявлень про розвиток в окремих ділянках світу, які здобуваємо з таких наук як хімія, біологія, космологія тощо. Вони, однак, забувають, що синтез уявлень про локальні ділянки світу, що розвивається, не може слугувати джерелом ідеї універсальної еволюції, позаяк йому має передувати якесь попереднє уявлення про ціле. Для синтезу окремих теорій в загальну єдину концепцію необхідно заздалегідь мати відомості про розвиток загального. Ось вам і зачароване коло: щоб синтезувати теоретичні знання про закони розвитку локальних ділянок світу в загальну ідею універсального розвитку, що прогресує в напрямку соціяльної форми руху матерії тощо, потрібне попереднє уявлення про природу універсального. І тільки за такої умови можна синтезувати теоретичні уявлення про розвиток різноманітних областей світу в певну систематичну єдність.

Справді, побудова універсального цілого з його частин передбачає існування знань про підвалини такої побудови і є його необхідною умовою. “Перетворення” всіх видів розвитку в єдину ідею універсального розвитку можливе лише за умови існування такого собі ядра уявлень про цей розвиток, спроможного “склеїти” знання про розвиток різних сфер світу і створити загальну структуру для такої методологічної операції. Заковика, однак, у тому, що саме універсальне ми репрезентуємо як єдність. Адже якби синтез частин не претендував на те, щоб збагнути універсальне, можна було б шукати його підґрунтя в поняттях об’ємнішої теоретичної системи. Однак претензія на універсальність синтезу концепції про закономірності локальних сфер розвитку залишає відкритим питання про походження попереднього знання цілого, позаяк це ціле постає як ідея Універсуму.

Звідкіля ж тоді з’явилося уявлення про єдину спрямованість процесів розвитку різних об’єктів? І як могла виникнути концепція про універсальний процес розвитку Всесвіту, подібний до процесу розвитку біологічних об’єктів, тобто мікроскопічно маленької часточки природи порівняно з безкраїми просторами неорганічного світу (за винятком процесів ускладнення вуглеводів у Космосі), що розвивається у цілковито инший спосіб (як це показує космогонія зірок і планет)?

Якщо вважати, що уявлення про природу універсального розвитку виникає як наслідок екстраполяції знань про характер розвитку окремого фраґмента реальности (концепції розвитку певного типу біологічних об’єктів) на безмежно широкий клас об’єктів, то слід визнати, що ідея про прогресивний розвиток світу загалом (згідно з нею, світ розвивається від нижчих форм руху матерії в напрямку підвищення організованости, що врешті призводить до виникнення розуму) постала зі знання про його частини. Тобто претензія на коректну презентацію глобальної системи, що описує універсальний розвиток, виявляється неспроможною: у методологічній літературі, присвяченій філософським питанням природознавства, давно показано, що будь-яка екстраполяція ніяк не може претендувати на правдиве відтворення універсальности. Адже будь-які теорії природничих наук мають певні межі застосування, а отже всі концептуальні утворення, що ґрунтуються на безмежній екстраполяції, безумовно хибні.

З усього цього можна виснувати, що наразі природничі науки слугують вельми крихким фундаментом ідеї глобального еволюціонізму. Однак тоді виникає питання, чому ж ця ідея настільки вкоренилася в суспільній свідомості і входить до світоглядних узагальнень сучасних природничих наук. Справді, що ж спричинилося до такої поширености переконання про однобічне спрямування течії універсального світового процесу від космогенезу до соціогенезу? Як розв’язати парадокс, який полягає в очевидній недостатності природничого обґрунтування ідеї глобального еволюціонізму, з одного боку, і в її популярності – з иншого?

Підійдімо до цього питання з аксіологічної позиції, з позиції значення, сенсу, цінности ідеї глобального еволюціонізму для суб’єкта пізнання. Звернімо увагу на роль, якої набуває людина в системі глобального еволюціонізму.

Відомо, що поняття “людина” та “світ” співвідносні. Будь-які уявлення про світ імпліцитно також містять погляди на людську природу, позаяк образ людини витворюється на основі тих самих принципів, що й образ світу. Тому найзагальніші уявлення про універсум водночас є й способом людського самопізнання та сприйняття себе у світі. Розв’язання проблеми людини передусім пов’язане з тим, яким їй видається буття в його цілісності. Иншими словами, ті найголовніші, фундаментальні, світоглядні питання, що постають перед людиною: що я? що маю робити? у що вірити, на що покладатися? – завжди вирішують, зважаючи на онтологічні уявлення про буття загалом. Традиційні філософські та світоглядні проблеми – сенс життя, призначення людини – вкорінені у сприйняття певної картини світу.

Яке ж становище людини на тій картині світу, яку малює глобальний еволюціонізм? Етапи прогресивного розвитку світового процесу постають як миті власного розвитку людини. Вона не може відмежувати себе від цієї еволюції, позаяк та, врешті-решт, призводить до виникнення найвищого й найскладнішого продукту матерії, в якому матерія пізнає сама себе – людини. Найдосконаліший продукт природи, авангард матерії – такими характеристиками тішить людське вухо глобальний еволюціонізм. На його картині світу людина набуває “онтологічних переваг” у порівнянні з иншими об’єктами природи, а отже й можливости ретроспективного огляду всього світового руху з погляду його найвищого пункту – найбільш високоорганізованого об’єкта природи. Таке уявлення про становище людини в універсальному спрямованому русі визначає специфіку його сприйняття через систему значень та оцінок. Відомо, що поняття прогресу містить оцінку, яка складає зовнішню морально осмислену форму розуміння його змісту. Закономірності об’єктивного розвитку природи отримують в понятті прогресу не тільки відображення, а й оцінку суб’єкта пізнання. Ці закономірності вважають прогресивними не тільки тому, що вони призводять до ускладнення матеріяльних об’єктів, а й тому, що їх результати збігаються з інтересами людини.

Справді, реальні характеристики прогресивного розвитку, що виявляються у підвищенні організації матеріяльних об’єктів, збігаються з оцінною шкалою, яку суб’єкт накладає на такий розвиток. Збіг цей є наслідком того, що об’єктивні закономірності природи спричиняються до утворення найскладнішого різновиду матерії – людського мозку. Иншими словами, концепція глобального еволюціонізму дає об’єктивні причини вважати себе вінцем природи.

Так, проголошення людини найвищою цінністю визначає позицію суб’єкта, характерну для концепції глобального еволюціонізму, в якій людина не просто відображає світ “загалом”, а й намагається збагнути своє природне буття. Концепція глобального еволюціонізму вносить “людське” у природу і є певним способом осмислення природних закономірностей.

Отож, причину широкого поширення ідеї глобального еволюціонізму слід вбачати у властивостях суспільної свідомости, у її упередженнях, у схильності до певного образу людини.

Справді, ідея глобального еволюціонізму надзвичайно приваблива для звичайної свідомости.

По-перше, тут ми маємо справу з онтологічною схемою, що спрощує реальні процеси розвитку, малюючи наскрізну лінію розвитку від нижчих форм руху матерії до вищих. У такому спрощеному вигляді її особливо легко сприймати.

По-друге, наскрізна лінія розвитку наповнена змістом: матерія у своєму розвитку не тільки ускладнюється, а й удосконалюється. Увесь світ тепер пронизано єдиною смисловою лінією, і все розмаїття об’єктів реальности можна оцінювати за єдиною шкалою.

По-третє, онтологічні переваги людини як вершини універсального розвитку природи приписують їй роль судді всього “нижчого”, що надає змісту життю індивіда та суспільства.

По-четверте, несистемність цієї ідеї, що дає можливість об’єднати її в рамках суперечливих тверджень, забезпечує щонайширші можливості використання глобального еволюціонізму як контура або каркаса для цілого спектра відмінних за суттю уявлень про світ. Ця властивість також сприяє його поширеності, позаяк кожен суб’єкт або наукова громада можуть “огорнути” каркас глобального еволюціонізму будь-яким змістом. Иншими словами, здатність глобального еволюціонізму існувати у вигляді численних версій забезпечує його широку популярність.

Сучасна людина використовує глобальний еволюціонізм як каркас для найрізноманітніших світоглядних позицій, наприклад, І. Пригожина, Тейяра де Шардена тощо. Всім цим поглядам глобальний еволюціонізм, орієнтований на дарвінізм і СТЕ, надає вигляду раціональної та наукової обґрунтованості.

Навіть сучасні теологи послуговуються ідеєю глобального еволюціонізму з її постулатом про виникнення нової якости в еволюції для “наукового” обґрунтування ідеї воскресіння з мертвих. Форми глобального еволюціонізму можуть набирати й містичні уявлення сучасних гуру, парапсихологів тощо, пов’язані з релігійними культами сходу та варіянтами европейського християнства. Усі ці псевдо- чи квазінаукові уявлення, вкорінені в глобальний еволюціонізм (у його фізичні, містичні та инші версії) становлять “потойбіччя” сучасної суспільної свідомости і, мабуть, будуть особливо цікавими для майбутніх істориків нашої культури.

Отож глобальний еволюціонізм сьогодні існує у вигляді неймовірної кількости варіянтів і версій різного ступеня відпрацьованості – від малообґрунтованих тверджень, що заполонили побутову свідомість, до розгорнутих концепцій, які детально розглядають увесь процес універсальної еволюції світу – таких, як концепція Тейяра де Шардена або Е. Янча. Тут ідеальні уявлення суб’єкта про цілісний світ долучаються до строгих висновків науки. Перехід від точних знань природничих наук до знань иншого типу, які включають віру, надію, ідеали, зазвичай не фіксується. Філософ природничих наук оперує світоглядними структурами як природничими поняттями.

На мою думку, ідея однобічно спрямованого розвитку універсуму передусім має світоглядне значення для суб’єкта. Вона забезпечує оптимістичне, життєствердне світовідчуття, наштовхує на думку про загальне вдосконалювання. Вона необхідна, щоб людина почувалася спокійно у світі, щоб все “було на своїх місцях”, щоб людині було “затишно” у безмежному, повному химер Всесвіті – адже в результаті глобального розвитку Всесвіту зрештою виникне найдосконаліший суб’єкт пізнання (незважаючи на всі виверти та відхилення).

Щобільше, глобальний еволюціонізм дає відчуття влаштованости світу, переконання у доконечному торжестві справедливости. Онтологічні уявлення санкціонують етичні очікування. А саме: світовий лад у своєму розвитку неминуче поступово вдосконалюється. Так суспільну свідомість просочують ідеї, співзвучні з внутрішнім ладом людини, вона наче добирає із загальних теоретичних побудов і світоглядних узагальнень науки ті, що узгоджуються з її психологічними потребами. Иншими словами, ідея глобального еволюціонізму – це регулятивна ідея, яка дає уявлення про світ як про цілісність, робить мислимими загальні закони буття в їх єдності й одночасно надає можливість зіставити “універсум” з людиною, зробити його “пропорційним” до людини.

Переклала Галина Безух