Стівен Джей Ґовлд

Еволюція як теорія і факт

Минулого року у дев’яносторічному віці помер Кертлі Матер (Kirtly Mather). Він був світилом природничих наук й опорою християнства в Америці, а також одним із моїх найближчих друзів. Перед спільними інтересами зникала наша півстолітня різниця у літах. Найцікавіше, що ми у тому самому віці провадили одну боротьбу, бо Кертлі разом із Клеренсом Деровим (Clarence Darow) у 1925 році подався був до штату Тенесі свідчити на користь еволюції на судовому процесі Сковпса [1] . Коли я думаю про те, що зараз ми знову втягнені у змагання за одну із найліпше задокументованих, найбільш захопливих та нездоланних концепцій, то не знаю, плакати мені чи сміятись.

Відповідно до ідеалізованих принципів наукового дискурсу, звернення до питань, які раніше були актуальними, передбачає подання нових даних, які актуалізують забуті ідеї. Тим, хто не бере участи у теперішній полеміці, можна вибачити, коли вони вважають, що креаціоністи запропонували щось нове чи що еволюціоністи мають серйозні внутрішні проблеми. Проте креаціоністи не подали жодного нового факту чи арґументу. Сьогодні це навряд чи можна назвати суперництвом. Посилення позицій креаціонізму – ніщо инше як політика; воно становить один із аспектів (у жодному разі не першорядних) відродження протестантського права. Арґументи, які здавалися божевільними десятиліття тому, повернулися в мейнстрім.

Коли приглянутися до основних закидів сучасних креаціоністів щодо еволюції, то їх звинувачення складаються із двох пунктів. По-перше, вони використовують широко розповсюджене, проте неправильне розуміння слова „теорія”, аби переконати, що ми, еволюціоністи, ховаємо за ним гнилу сутність нашої доктрини. По-друге, щоб надати наукового вигляду своїм нападам на еволюціонізм, вони зловживають популярною філософією природничих наук. Проте ця філософія доводить, що їхня власна віра не є наукою, що „науковий креаціонізм” – не що инше як позбавлена змісту суперечність, приклад того, що Орвел називав „новоязом”.

В американському варіянті англійської мови „теорія” зазвичай означає „недосконалий факт”, частину похилої прямої єрархії достовірности: від факту до теорії, від теорії до гіпотези, від гіпотези до припущення. Отож креаціоністи намагаються довести, що еволюція є „виключно” теорією, тому і досі тривають напружені дебати навколо багатьох аспектів цієї теорії. Якщо еволюція навіть не є фактом, і науковці не можуть остаточно визначитися щодо теорії, то чи можемо бути впевнені в ній ми? Справді, президент Рейґан сказав перед групою протестантів у Далласі (я щиро сподіваюсь, що це була передвиборча реторика): „Так, це – теорія. Це лише наукова теорія, яка протягом останніх років піддавалася сумніву у наукових колах; наукова спільнота не вірить в неї так беззаперечно, як раніше”.

Гаразд, еволюція – справді теорія. Але також факт. А факти і теорії – різні речі. Це не ступені у єрархії достовірности. Факти – це світові дані. Теорії є ідейними структурами, які інтерпретують та пояснюють факти. Факти не зникають, коли науковці висловлюють у дискусіях суперечливі ідеї, щоб їх пояснити. Теорія ґравітації Айнштайна замінила теорію Ньютона, проте яблука не затримуються в повітрі, чекаючи результатів. А те, чи люди еволюціонували від мавпоподібних предків, як стверджував Дарвін,  ще потрібно дослідити.

Мало того, „факт” не означає „абсолютної достовірности”. Остаточні докази у логіці та математиці дедуктивно випливають із викладених засновків і сягають достовірности тільки тому, що вони не стосуються до емпіричного світу. Креаціоністи, на відміну від еволюціоністів, часто намагаються змусити людей повірити у вічну істину (і ще критикують нас за стиль дискурсу, який самі вибирають). У природничих науках поняття „факт” може набути лише одного значення – „підтверджений настільки, що дотримуватися попередніх переконань уже неможливо”. Припустімо, що яблука завтра почнуть стрибати догори, проте імовірність не може розглядатися на уроках фізики.

Еволюціоністи від самого початку розмежовували факти і теорію, хоча б тому, що ми завжди визнавали, що перебуваємо далеко від повного розуміння механізмів (теорії), завдяки яким відбувалася еволюція (факт). Дарвін постійно наголошував на різниці між двома своїми видатними досягненнями: обґрунтуванням факту еволюції та висуненням теорії природного відбору для пояснення механізмів еволюції. У „Походженні людини” він писав: „Я мав на меті два чіткі завдання; по-перше, показати, що види не були створені окремо, по-друге, що природний відбір був рушійною силою змін. ...Отже, якщо я і помилився ...перебільшивши його [природного відбору] вплив… принаймні, сподіваюся, зробив добру справу, допомігши побороти догму про роздільне творення”.

 Постулюючи факт еволюції, Дарвін припускав умовний характер природного відбору. Теоретичні дебати, які започаткував Дарвін, не вщухають досі. Між 1940-ми і 1960-ми теорія Дарвіна про природний відбір сягла тимчасової геґемонії, якої не знала за його життя. Проте наше десятиріччя характеризує відновлення дискусій на цю тему, бо хоча жоден біолог не піддає сумніву важливість природного відбору, багато хто сумнівається у його універсальності. Зокрема, багато еволюціоністів стверджує, що значна кількість генетичних змін не є наслідком природного відбору, а поширюються в межах популяції навмання. Инші піддають сумніву Дарвінове поєднання природного відбору з поступовою, дуже незначною зміною на всіх проміжних рівнях; вони стверджують, що більшість явищ еволюції можуть відбуватися набагато швидше, ніж уявляв собі Дарвін.

Науковці трактують дискусії довкола фундаментальних питань теорії як ознаку інтелектуального здоров’я. Наука є найцікавішою (по-иншому не скажеш) тоді, коли грається з цікавими ідеями, досліджує їхні приховані значення й усвідомлює, що стару інформацію можна пояснити новим способом. Теорія еволюції зараз набуває незвичайної сили. Проте посеред всієї цієї метушні жодному біологу не спало на думку сумніватися в тому, що еволюція відбулася; ми дискутуємо про те, як це сталося. Ми всі намагаємося пояснити одне і те саме: дерево еволюційного родоводу, яке поєднує всі організми узами генеалогії. Креаціоністи перекручують та пародіюють цю дискусію, нехтуючи для зручности загальноприйнятим переконанням, що лежить в її основі, та помилково стверджуючи, що еволюціоністи тепер піддають сумніву саме явище, яке ми насправді намагаємося зрозуміти.

По-друге, креаціоністи стверджують, що „догма про роздільне творення”, як Дарвін охарактеризував її століття тому, є науковою теорією, що заслуговує, поряд з еволюцією, такої самої кількости годин у навчальних програмах біологічних факультетів вищих навчальних закладів. Проте популярна точка зору філософів науки спростовує цей арґумент креаціоністів. Філософ Карл Поппер протягом десятиліть твердив, що першим критерієм науки є спростовність теорій. Теорію не завжди можна довести, проте її можна спростувати. Система ідей, яку в принципі неможливо спростувати, не є наукою.

Уся програма креаціоністів є не більш ніж реторичною спробою спростувати еволюцію, показуючи її прибічникам гадані суперечності. Вони стверджують, що бренд „креаціонізм” є „науковим”, тому що у спробах розгромити теорію еволюції використовує модель Поппера. Не можна стати науковцем лишень намагаючись спростувати конкурентну наукову систему, потрібно запропонувати альтернативну систему, яка також відповідала б критеріям Поппера – тобто вона також повинна, у принципі, бути спростовною.

 „Науковий креаціонізм” – фраза суперечлива, точніше, безглузда, тому що її не можна спростувати. Неважко уявити собі спостереження та експерименти, які би спростували будь-яку еволюціоністську теорію, але я не можу уявити, які потенційні відомості можуть змусити креаціоністів відмовитись від своїх переконань. Неспростовні системи – це догма, а не наука. Щоб не видатись різким та пишномовним, зацитую провідного інтелектуала-креаціоніста, доктора Двейна Ґіша (Duane Gish) з його останньої книжки „Еволюція? Скам’янілості заперечують!” (1978): „Під творенням ми маємо на увазі появу на світ основних видів рослин та тварин у процесі непередбаченого чи навмисного творення за сприяння надприродного Творця. Ми не знаємо, як Творець творив, які процеси тоді відбувалися, оскільки це були процеси, які тепер не діють у природному всесвіті (курсив Ґіша). Ось чому ми ставимося до процесу творення як до особливого творення. За допомогою наукових досліджень нічого не можна довідатися про процеси творення, якими оперував Творець”. Благаю вас, докторе Ґіше, скажіть, що таке науковий креаціонізм у світлі вашого останнього речення?

Наша переконаність в еволюції базується на трьох загальних доказах. Перший: ми маємо багато очевидних свідчень еволюції у дії, які є результатом спостереження на полях та в лабораторіях. Це переконання походить від незліченних експериментів над найрізноманітнішими змінами: від штучно виведених у лабораторіях фруктових мух до відомого виду британських метеликів, які стали чорними, коли промислова сажа вкрила дерева, на яких вони проживали. (Метелики виробили захист від гострозорих хижих птахів, злившись із темним тлом.) Креаціоністи не заперечують цих спостережень, бо не можуть. Вони спростили собі життя і тепер стверджують, що Бог створив „основні види” і дозволив обмежені еволюційні відхилення в їх межах. Отож той-пуделі і датські доги походять із роду собак, метелики можуть змінювати забарвлення, проте природа не може перетворити собаку на кота або мавпу на людину.

Другий і третій арґументи на користь еволюції, що стосуються основних змін, не передбачають безпосереднього спостереження еволюції в дії. Вони ґрунтуються на припущенні, проте не є через це менш достовірними. Основні еволюційні зміни вимагають занадто багато часу, в масштабах історії людства, аби їх можна було безпосередньо спостерігати. Всі історичні науки ґрунтуються на припущеннях, отож і теорія еволюції нічим не відрізняється від геології, космології чи людської історії. В принципі, ми не можемо спостерігати процесів, які діяли в минулому, а повинні робити висновки із їх результатів: для еволюції – це живі та закам’янілі організми, для історії людства – документи та артефакти, для геології – пласти й топографія.

Другий арґумент – що недосконалість природи свідчить про еволюцію – багато хто трактує як іронічний, оскільки існує переконання, що еволюція – це майже бездоганна адаптація, виражена у певних організмах (наприклад, форма чаїного крила або метелики, яких неможливо побачити, бо вони так вдало імітують барву листків). Проте досконалість може походити від мудрого творця – або з’являтися у результаті природного відбору. Досконалість прикриває шляхи минулої історії. А минула історія – тобто свідчення про походження – є ознакою еволюції.

Еволюція розкривається у недосконалостях, у яких записана історія походження. Хіба б пацюки бігали, кажани літали, дельфіни плавали, а я друкував оце есе за допомогою структур, складених із однакових кісток, якби ми не успадкували їх від спільного предка? Інженер, розпочавши з нуля, міг би спроєктувати для кожного з випадків ліпші кінцівки. Чому всі крупні ссавці Австралії є сумчастими? Хіба не тому, що вони походять від спільного предка, ізольованого на цьому острівному континенті? Сумчасті тварини не є для умов Австралії ідеальні; багатьох із них були витіснили плацентарні ссавці, завезені з инших країн. Цей принцип недосконалости поширюється на всі історичні науки. Коли ми досліджуємо етимологію назв місяців „вересень”, „жовтень”, „листопад”, „грудень” (відповідно – сьомий, восьмий, дев’ятий, десятий), то робимо висновок, що рік колись розпочинався у березні, або що два додаткові місяці були додані до початкового календаря із десяти місяців [2] .

Третій арґумент є ще більш чіткий: свідчення про перехідний період здебільшого знаходять у закам’янілих рештках. Свідчення про перехідні періоди трапляються нечасто – і це нормально, бо, згідно з нашим розумінням еволюції, це не є так необхідно, як стверджують креаціоністи. Нижня щелепа у рептилій складається із декількох кісток, у ссавців – з одної. У предків ссавців щелепні кістки поступово зменшилися, поки не стали невеличкими виступами, що розташовані позаду щелепи. Кістки „молоточок” та „коваделко” у вусі ссавців походять від цих виступів. Як можна було досягнути такого переходу? – запитують креаціоністи. Безперечно, кістка повністю розташована або у щелепі, або у вусі. Проте палеонтологи виявили, що перехідний вид терапсидів (так званих ссавцеподібних плазунів) із подвійним щелепним суглобом, одна частина якого складалася із суглобових кісток (які згодом стали молоточком та коваделком), инша – з лускатої та зубної кісток (як у сучасних ссавців). Чи можна знайти ліпшу перехідну форму, ніж найстарша людина, Australopithecus afarensis, з його мавпоподібним піднебінням, людською прямою поставою та черепним об’ємом більшим, ніж у будь-якого ссавця з такими самими об’ємами тіла (1000 куб. сантиметрів)? Якщо Бог створив кожен із людських видів, виявлених у давніх скелях, чому він творив у безперервній часовій послідовності, поступово додаючи нових рис (об’єм черепа зростає, обличчя та зуби зменшуються, розміри тіла збільшуються)? Чи він творив так для того, щоб, імітуючи еволюцію, випробувати нашу віру?

Переживаючи філософський крах власної позиції перед фактами еволюції, креаціоністи покладаються лише на спотворення та інсинуації. Якщо мої слова видаються гострими й гіркими (а так воно є насправді), то це тому, що саме я став їх головною мішенню.

Я зачислюю себе до тих еволюціоністів, які виступають за перервний, епізодичний, а не за плавний і поступовий перебіг еволюційних змін. У 1972 році я разом із моїм колегою Найлзом Елдреджем (Niles Eldredge) розробив теорію перервного балансу. Ми стверджували, що два визначних факти викопних решток – геологічно „раптове” походження нових видів та їхня подальша неспроможність змінюватися (стаз) – підтверджують припущення теорії еволюції, а не недосконалість викопних пам’яток. У більшості теорій нечисленні ізольовані види є предками нових видів; процес утворення видів займає тисячі або й десятки тисяч років. Цей проміжок часу, такий довгий порівняно із нашим життям, є геологічною мікросекундою. Це менше ніж один відсоток середньої тривалости життя для викопних решток безхребетних видів (понад десять мільйонів років). З иншого боку, численним, широко розповсюдженим та добре акліматизованим видам не властиві суттєві зміни. Ми вважаємо, що інертність численних популяцій пояснює стаз більшости викопних видів протягом мільйонів років.

Ми запропонували теорію перервної рівноваги значною мірою для того, щоб по-иншому пояснити проникання пластів викопних решток. Стверджуємо, що розміщення пластів не можна приписувати поступовій метаморфозі в межах роду – воно є наслідком різного рівня тривалости розповсюдження певного виду. Стверджуємо також, що розміщення пластів більше нагадує сходження по сходовій клітці (пунктуація і стаз), ніж скочування по похилій площині.

Та відколи ми запропонували концепцію перервної рівноваги для пояснення розміщення геологічних пластів, креаціоністи постійно нас цитують, намагаючись довести, що викопні рештки не містять у перехідних форм (не знаю, навмисно вони це роблять чи через дурість). Перехідних форм мало переважно на рівні видів, проте вони поширені між більшими групами. Однак у памфлеті під заголовком „Гарвардські науковці вважають еволюцію розіграшем” зазначено: „Факти перервної рівноваги, які Ґовлд та Елдредж... змушують дарвіністів визнати те, на чому наполягав Браян і що Бог відкрив нам у Біблії”.

Спотворюючи тезу, деякі креаціоністи прирівняли теорію перервної рівноваги до пародії на погляди Ричарда Голдсміта, визначного генетика. У відомій книжці, виданій 1940 р., Голдсміт стверджував, що нові групи виникли всі одночасно завдяки головним еволюційним змінам. Він зачислював цих раптово видозмінених створінь до „перспективних виродків”. (Я поділяю певні аспекти непародійної версії, проте теорія Голдсміта таки не має нічого спільного з перервною рівновагою.) Креаціоніст Лютер Сандерленд говорить про „теорію перспективних виродків перервної рівноваги” і розповідає своїм читачам, що „це рівнозначно мовчазному визнанню рації антиеволюціоністів, коли вони стверджують, що викопні рештки не доводять, що всіх живі істоти мають спільного предка”. Двейн Ґіш пише: „Згідно з Голдсмітом, а тепер, очевидно, і з Ґовлдом, плазун відклав яйце, з якого вилупився перший птах, із пір’ям і всім решта”. Будь-хто з еволюціоністів, якби повірив у цю нісенітницю, був би відразу висміяний у інтеліґентному товаристві; проте єдина теорія, яка може запропонувати такий сценарій походження птахів – креаціонізм (із Богом, який творить всередині яйця).

Креаціоністи сердять і розважають мене, та найчастіше мене бере глибокий сум, і то з багатьох причин. Я сумую, бо багато людей, які відповідають на креаціоністські закиди, вступають у суперечку через серйозну причину, але злість виливають на хибну ціль. Так, це правда, що науковці – зазвичай догматики та елітисти. Так, це правда, що ми часто дозволяли використовувати образ людини у білому халаті для реклами: „Вчені стверджують, що Торгова Марка Х виліковує мозолі у десять разів швидше, ніж...” Ми не давали цьому належної відсічі, тому що здобували певні пункти, виступаючи у ролі нового духовенства. Правда й те, що анонімна б’юрократична державна влада все більше втручається в наше життя і позбавляє вибору, який повинен належати особам та спільнотам. Розумію, що саме через це шкільні навчальні програми, насаджені згори без місцевої участи, можна розглядати як ще один ляпас. Але винною тут не є і не може бути еволюція чи жоден инший факт світу природи. Пізнавайте ворога та боріться з ним всіма засобами, проте не зараховуйте до ворогів нас.

Мене бере сум, тому що результатом цього галасу не стане включення креаціонізму до навчальної програми вищих навчальних закладів (що мене б таки  дуже засмутило), натомість звідти вилучать теорію еволюції або зменшать об’єми її викладання. Еволюція – це одна з півдесятка „великих ідей”, що їх розвинула наука. Вона звертається до складних питань генеалогії, які всіх притягують, до феномену „походження”. Звідки ми походимо? Де зародилося життя? Як воно розвивалося? Як співвідносяться організми? Це змушує нас думати, зважувати та дивуватися. Чи ми хочемо позбавити мільйони людей цього знання та знову вивчати біологію як набір нудних та безладних фактів, без тієї нитки, яка пов’язує різноманітний матеріял у гнучку єдність?

Проте найбільше мене засмучує тенденція, яку я щойно розпізнаю серед моїх колег. Відчуваю, що зараз дехто уникає здорової полеміки про теорію, яка принесла нове життя в еволюційну біологію. Кажуть, що це ллє воду на млин креаціоністів, хоч би тільки через перекручення. Можливо, нам варто зібратися навколо прапору чистого дарвінізму, принаймні на хвилинку – щось на зразок старовинної релігії.

Однак варто вжити иншої метафори і визнати, що нам належить прокласти пряму та вузьку стежку, побіч шляхів, які провадять до погибелі. Бо якщо колись спробуємо зупинити наші спроби зрозуміти природу, якщо згасимо інтелектуальне захоплення задля ілюзії об’єднання, де його немає і не може бути, тоді ми справді програли.

---

[1] У липні 1925 року вчитель біології Джон Сковпс (Scopes) був звинувачений судом штату Тенесі у незаконному викладанні теорії еволюції. Професор геології Кертлі Матер виступав як свідок на захист теорії еволюції. Клеренс Деров був адвокатом Дж. Сковпса. Судовий процес Сковпса, знаний у юриспруденції як „мавп’ячий процес”, розпочав серію дебатів та змін у законодавстві щодо правочинности викладання та вивчення теорії еволюції.  (Прим. перекл.)

[2] В англійській мові назви чотирьох останніх місяців року (September, October, November, December) походять від латинських числівників septem, octo, novem, decem. (Прим. перекл.)

Переклала Ірина Дробіт