Емануель Муньє

Реформізм і революція

Подякуймо Ґарріку за те, що так виразно поставив питання: «Якщо революція не відбудеться, – байдуже, з ними чи без них, – якщо вона не настане, як вони житимуть далі?» [1] Трохи згодом Франсуа Моріяк, вважаючи, що краще покарати, аніж умовляти, запропонував дати різкою по пальцях тим незагнузданим і наївним молодикам, аби знали, як накидатися на провінційну буржуазію й велику букву у слові Батьківщина [2] .

Ґаррік, Моріяк – нема що й казати, ми знаємо їх віру і порядність. Бачачи, як у своєму неприйнятті неприйняття сучасного світу, попри свою строгість до нього, вони, хай якими були б їх бажання, переходять на бік тих, хто з того користає, ми ставимо серйознішу проблему, аніж проблему щирости. Спробуймо її висвітлити.

Добра чи погана, проте революція утвердилася у Росії, Німеччині, Італії; мало що бракувало, аби вона вибухнула у Бельгії, Швейцарії, Іспанії (друга); щодня сотні мільйонів безробітних живлять на неї надію; хитаються підвалини американського колоса – стрижня режиму. І слухаючи, як у часи, коли революція струменить звідусіль, про неї говорять як про молодіжну моду і сперечаються, чи слово це привабливе, чи непривабливе, чи підходить воно до наших французьких пагорбів, до нашого мовного вжитку, чи ні, гадаєш, які ж то катастрофи мала б показати історія, аби в нас її помітили.

Бо йдеться не про слово, як то намагаються подати. Слова вже перестають бути словами, якщо вони піднімають такі емоції. «Те слово революція, що весь час у них на язику» [3] : відчуваєте роздратування, що свідчить про притлумлену суперечку, про зародження розпаду, про невловимий стид? Слово їх зачіпає за живе, вони й самі не знають чому. І намагаються прогнати незручність балаканиною, що їм не личить.

Збите слово, – кажуть нам, – що тягнеться нині по усіх журналах, усіх партіях, що вже не має навіть переваги новизни. Та чи ми коли-небудь шукали новизни? Коли ми те слово прийняли, на самому початку, сталося то супроти нашої волі і завше порушувало нам спокій. Ніяка мода, ніяке захоплення не штовхали нас до того. Світські паразити зародження ідей ще не встигли його відкрити, розгорнувши вранці французьке «Нувель Ревю», і ми пам’ятаємо усі ті перестороги, в які мусили його зодягнути, виносячи на широкий загал, аби принаймні усунути неґативне упередження. Ми прийняли його з серйозністю. Ми втягнулися в нього життям, душею: не заради слова, – до чорта те слово, якщо б у запасі було якесь инше й не тарабарщина чи ухиляння, – а заради людської мольби, яку воно несе. Нам слід пробачити, бо ж ми не можемо дивитися на нього стороннім оком, обговорювати, як лінґвісти чи літератори, крізь миготливі тіні моди. Мода проходить, минає, і знову переходить на цінності, які для нас найдорожчі: нащо нам перейматися її грою? Збите слово: а що тоді любов, а гуманність, а дух хоча б? А порядок, пане Моріяк, а милосердя, Ґарріку?

Чути наполягання: «Справа серйозніша. То слово нечисте». Давайте розберемося.

Якщо йдеться про нечистоту уяви, таке зло не є серйозним. Бояться крови, барикад: щодо крови, то існує десяток способів її пускати; режим щоденно знекровлює мільйони істот через мільйонні злидні, а якщо він вже проливає кров, усі знають, що незабаром буде інтернаціонал смерти, яка досі єдина встановлювала вимушену одностайність націй; барикади, кілька маневрів і кілька військових парадів, і ті, що мирно прогулюються вулицями й ідеями, швидко зрозуміють, що у вік танків і кулеметів вже не може бути вуличних революцій.

Якщо ж ідеться про метафізичну нечистоту, то ми вже про це говорили і поділилися своїм надбанням. Усі слова нечисті. У битву не йдуть у лакованих мештах і зав’язаних декартовим вузлом краватках.

Та я й досі думаю про те роздратування. Я дуже боюся, щоб з-під нечистоти поняття, нечистоти, з якою можна справитися на кількох сторінках, не виринула инша нечистота. Революція – слово не шляхетне, й не заспокійливе: брудні руки, гіркота в роті, люди, як суворий живий докір, – ось її друзі. Ті люди наганяють страх. Ну що ж, скажімо це, і нема в тому ніякої демагогії, лише пристрасний вибір нашого серця: якщо це слово, попри все, попри свою нечистоту, має для нас сенс, то це завдяки його тривалому перебуванню на боці тих, хто повсякчас зазнає ударів – ударів долі, ударів режиму, ударів поліції, на тому боці, де у гніті ще збереглися первинні інстинкти справедливости, на тому боці, скажімо так панові Моріяку, де Хрест щоденно у плоті живих людей.

Йдеться про наші особисті справи. «Інженери без роботи, дипломовані спеціялісти у безвиході, митці, які вмирають з голоду» – оце й усе, що знаходять, аби пояснити рух, що їх охоплює, люди, які лише тоді помічають соціяльну рану, коли вона починає точити їхній світ. Від християнського психолога слід було би принаймні сподіватися, що він християнин і психолог. Як християнин, він не мав би судити людей, про яких не знає, чи не краще було б для більшости з них грати в гру режиму, і мав би пам’ятати, що появу християнства пробували пояснити злиднями його перших адептів. Як психолог, він мав би краще зрозуміти розмах і правдиві джерела бунту, який на просторах усього світу і, що ще важливіше, на просторах усієї душі, породжується у більших глибинах, аніж непевний бюджет.

До речі, це не так важливо. Що ганебніше: відчувати, як відчуває народ, несправедливість, бо вона крутить вам кишки, чи як буржуа, не відати про неї, бо голод вгамовано? Саме тут проходить межа поділу між людьми згідно з тим, здійснили вони чи ні акт присутности щодо злиднів сучасного світу. Ґаррік здійснив його, свідомо; тільки тверезість думки у нього залишилася позаду милосердя: за це ми до нього й причепимося. Про людину, яка перед лицем кризи зайняла громадську позицію лише для того, аби викрити «буржуазні злигодні», «ту виснажливу драму, що вже три роки розігрується за урочистими фасадами особняків, чи у чарівних замках Медоку і краю Сотерн» [4] , можна подумати, чи вона коли-небудь насправді виходила за межі бачення свого класу, чи присуди, які вона все-таки виносила сучасному світові, не є просто сімейною сваркою, закликом буржуазії, з якою поводяться погано, до буржуазії, з якою поводяться добре. Істраті суворо нагадав йому про це недавно: багатий молодий чоловік може говорити з бідним лише після того, як позбудеться свого багатства, принаймні того, що заступає йому погляд.

Отака перепона на шляху до усвідомлення нашого часу. Я маю на увазі не тільки велику буржуазію, а й те зачароване коло доброзичливости, якого надто солодке, надто захищене життя ставить поміж тими людьми і несправедливістю світу у численних сім’ях, де панує середній достаток. Пороки соціяльного устрою, що консолідувалися в офіційні інституції, з дитинства відомі їм як такі, що підпадають під категорію поваги. Сутички з поліцією для них найбільше безчестя. А людський безлад для цього тихого життя, що відмовляється брати участь у драмі, постає лише у своїх мальовничих формах; все було б значно спокійніше, якби і вбивці носили якусь уніформу.

Ось яку гуманітарну небезпеку ми викрили під буржуазним спокоєм, навіть тим, що оздоблений чеснотами, як то часто в нас буває, і повідомили про неї. Навколо нього надто багато м’якости, що приглушує трагічний концерт світу, надто багато свідомого невігластва – миловидного змовника тверезого еґоїзму деяких, розкиданих по тисячах родинних вогнищ, людей, які зовсім не заслуговують звинувачення у цьому злочині. Я говорю про найкращих, про тих, які часто здатні відчути нещастя і вину окремої людини, проте так вперто не хочуть до кінця усвідомити загальне нещастя і соціяльний гріх. Їх спантеличена доброта ще може залишати якусь надію, та що сподіватися без випробувального вогню від тих мертвих душ недільного пополудня, що зачумлюють землю своєю посередністю, і від того жадібного і безжалісного класу, від якого ми почули, навіть у la Croix (Хресті), категоричний вирок. Пан Моріяк закликає нас розрізняти капіталізм і буржуазію, а історія дозволяє розрізняти їх лише як наслідок і причину. Нема жертви й ката: є тільки кат, що падає під своїми власними ударами. І з якої то особливої і таємної любови пан Моріяк заходився захищати зло, від якого задихається і він, і його герої, і його книги. Це не було б найменш парадоксальною стороною його захисної промови, якби він у ній не приписував до чеснот дрібної буржуазії навіть люб’язність наших святих. Ось така безпека для читачів газети, що не дуже водить їх містичними шляхами. І треба ж, щоб саме автор «Бога і Мамони» приніс їм цю безпеку!

«Такий сигнал SOS посилають світові лише тоді, коли усе здається оскверненим і втраченим. Такий песимізм видається мені теоретичним і перебільшеним» [5] . Не знаю незалежного економіста, який без остраху розглядав би цей практичний і помірний оптимізм перед лицем сучасних катастроф у когось із ватажків молоді.

Що ж можна протиставити їхньому ритмові, що незабаром стане тижневим?

Дух Франції – тієї поміркованої країни з помірним кліматом? Метафізико пагорбів, скільки злочинів у твоє ім’я! Так нібито ставиться питання про помірність, коли усе м’якне, так нібито розподілу (дозуванню) форм (правил) не мало передувати бурхливе творення тих форм (правил).

«Прийняти необхідне – передумова усякої дії»? Так ніби першим таким прийняттям, що скеровує будь-яку дію людини, не було погодження перевернути необхідне. Так ніби першим актом відгуку на той заклик людини не була відмова від усього того, що є, бо буття є безмежно більше і безмежно инше, аніж те, що є. Так, то правда, що слід знати перешкоду, аби її оминути, але правда й те, що її слід іґнорувати. Так, то правда, що факти владарюють над нами, але правда й те, що покликання людини – творити факти. Іґнорувати перешкоду, творити факти – саме це і є віра. Без насильства і кривд тієї попередньої відмови, без того запалу на початку, світ мирно перетравлював би свої наміри, йдучи своїм ходом.

Притулок в абсолютному – легке рішення? «Чистота незаплямована, думка безкомпромісна». Так, якщо б річ була у тому, аби бути чистішим, щоб менше впливати на грубий світ. Ніби ми мали б чекати, склавши руки, поки здійсниться абсолютне. Хіба ми не досить повторювали, що готові бути поденниками своїх вимог? Вже віднині ми такі. І відмовляти нашій молоді в участі у боротьбі, про яку знаємо, що вона безплідна, бо зачіпляється за систему, над якою ми не владні, – це якраз означає міркувати, як би не втратити нашу молодь, залучивши її до якоїсь попередньої боротьби, яка уможливить основну і вимагатиме від нас такої ж твердости, такої ж відданости, таких злигоднів і послідовности, як і справи, результат яких відчутний одразу. Абсолютне – це те, що затягує щохвилі і далеко поза собою. Де знайти сильнішу хватку реальности?

«Неґативне завзяття», романтика «інтелектуалів, яким досить чистої думки»? Розум має цінність лише через об’єкт, на який спрямований. Якщо він пережовує техніку і шкільні системи, то займається однією зі своїх професій; ми можемо взяти в тому участь, та воно не варте нашого життя. Дух – то зобов’язання; зобов’язуєшся усією душею і усім життям, що перед тобою. Наша праця з революційної критики – це позиція, яку ми зайняли перед несправедливістю, опісля вона має перерости у потугу встановити справедливість. Смішно питати, де наш контакт з живими силами країни – робітниками, селянами. То що ж: Вольтер, Фіхте, Маркс були марними? А щоб піти глибше за роль вчення у збиранні і висвітленні колективних поривів, скажемо так: чи ж то християнинові треба пригадувати плодотворність вже самого впливу присутности, духовної революції, ще перед її екстеріоризацією, хоча і дуже близько до неї?

Вичерпавши усі докази, нам, мабуть, скажуть, разом з Моріяком, що в кінцевому підсумку ми проторуємо шляхи комуністичній революції, знесилюючи вогнища спротиву, яких вона не досягає. Ми б не сподівалися зустріти пана Моріяка на таких чисто марксистських шляхах. З погляду ортодоксального марксизму, ми і справді пліснява буржуазного організму, що розкладається; гнилизна псує дерево, а тоді усе разом викидають на сміття. Чи саме в тому цей порив, який за нами охоче визнають, занепад занепалої душі, смерть мертвого? Чи наші доктрини марксистські? Якщо так, хай скажуть нам, у чому: важко їм буде дати відповідь, тим паче що більшість наших противників не знає фундаментальних протиріч, які роз’єднують марксистські школи, воліючи судити про ці складні питання, керуючись грубим чуттєвим поняттям, що пов’язує народного демократа зі Сталіним. І якщо, визнаючи нашу своєрідність, бояться, аби ми не виринули на поверхню (що безперечно ризик, та у капіталістичному суспільстві не один такий ризик), яку довіру, арештуючи нас, виявляють до духовних сил, на які посилаються разом з нами?

Залишається ще: «Якщо революція не відбудеться». Для всякого, кому відомо, який спектакль розігрується на помостах світу, це, звичайно, безглузда гіпотеза. Та хай там. Треба говорити не про те, що відбувається, а про те, що мало б відбутися? Чи мала б відбутися революція? Так, вона – наша глибока духовна вимога. Тож готуймо її, навіть якщо хворий упирається, навіть якщо завтра старий світ знайде чарівне зілля, що на століття продовжить його агонію. Та й тоді ми не програли нашу справу, бо для того хто не добився успіху, ще залишається свідчити. Не зламано те життя, яке дало велике свідчення. Ми знаємо, які слабкі наші сили і успіх, однак ми знаємо й велич нашого свідчення. Тому впевнено виконуємо своє завдання, покладаючи надії на нашу молодь.

Березень 1933 р.

---